ДМИТРО ТАСЬ
“ГАНКА”
(САД. КИЇВ, 1930. ‘МАСА’)
— Русалку знати треба. Їдеш на воду — ніколи трави свіжої не бери, зроду не простить, — повчаючи додав старий рибалка, що його борода з сухолистям спліталася й у вечірніх сутінках справляла вражіння густого латаття.
Його товариш — безвусий хлопчина Гнат — справжній циган з розхристаними спижовими грудьми, допіру закінчив безжалісно скребти живу рибу, що слизько трепихалася в його цупких пучках, наготував казанок, виразно та якось думно висякався набік і почав кресати вогонь у хмиз та рокручений дубовий сухолист.
Багаття спалахнуло. Червоний, патлатий вогонь маяв перистими крилами і якось одразу згасив недужі сутінки, наблизив, стягнув густе коло кленових та дубових постатів. Річний, вогкий вітрець просковзнув, захопив оберемки їдкого диму й далі подався кленами…
Цілий день проблукавши з Семоном та його сетером Брефом по болотах, полюючи на качок, ми страшенно натомилися. Кожне сказане слово обминало увагу та якось дивно й особливо яскраво викликало несподівані, барвні асоціяції…
За моїм прикладом Семен скинув мокрі дощенту чоботи й начепивши на дрючок поруділі онучки, присунув до вогню, а далі закурив свою вічну, куценьку люльку…
У казанку клекотіла юшка. Сліпив очі невгомонний дим. Крислаті клени мовчали, мовчали й ми, боячися порушити річкову тишу, яку бентежив лише ледве чутний плюскіт несподіваної хвилі на вогкім піску.
Нараз Семен кашлянув, потягся, обвів нас очима та якось, неначе перепрошуючи, мовив:
— Була і в мене в русальчин тиждень весною… пригода…
Далі всміхнувся криво, а тіні, що танцювали навколо, ламали його чорний чуб і пересувалися плямами на обличчі.
Гнат мовчки набрав у миски гарячої юшки, я витяг рештки крихкого, обвітреного хліба.
— Три роки тому — кінець 1918. Осінь недужа, вітер чорний якийсь.
Він проказував стиха, неначе до себе, втопивши свої сталеві матові очі в золоте розжевріле вугілля… Дивно, як впливав на мене той голос та той невимовний погляд, якийсь потопельницький…
— У ту причинну осінь дикий та молодий знявся запал… Десь у містечку під струхлілим парканом, десь селами під зчорнілими стріхами, мінялися куцими одрізами, за хліб купували кулі. І чорними шляхами, поруділою стернею — у гаї, повз містечкові мури топіль — у гаї, зі спадаючим листям кленовим каштановим, пронісся сподіваний шепіт у гаї:
— До зброї! —
Пронісся шепіт і причаївся на городах за клунями. Причаївся, замовк і стало тривожно немов перед бурею. Чорно блищать розкидані й забуті калюжі. Чорно блищать очі нерозгаданого подорожнього. Чорно блищать завітрені таємні дороги, замріяні стежки, манівці за перелазами, за бузиновими кущами…
У ту причинну осінь наш міський комітет кинув у вітер, у перший сніг, у чорні дороги гасло повстання проти гетьманців.
Сим мало. Зв’язок із сільськими товаришами слабкий. Сподіватися в призначений мент підмоги — даремно.
А вітер ніс тривогу, вітер підхопив гасло й погнав, погнав, співаючи, дротами телеграфу — туди, де чорна земля виблискує свічадами сліпих калюж…
Зав’язали зносини з гетьманським кошем, що славився “петлюрівським” настроєм. Вирішено користуватися його силами до рішучого менту, а далі… звичайно повалити і його…
Пам’ятаю — п’ятниця… О шостій вранці прийшла до мене Ганка (нервове й бліде обличчя, чорні й різкі брови, червоненька оксамитова стьожка стягує волосся). Я маю стрітися з Яковом о восьмій.
Ганка лишила в мене свій бравнінѓ (умисне, чи випадково?) і побігла, ховаючи зчервоніле обличчя у хутряний комірець.
Хотілося догнати її, аби лише почути одно слово, аби стрітися очима.
Її слова з болем чекав, її душу вимріяв насамоті, її очі викохав у просторах…
… На розгубленім тьмянім кладовищі стрів у ранкових сутінках Якова і відтоді не розлучався з ним. Мою нервовість одразу заспокоїв його найбуденніший спокій. Він навіть жартувати був ладен.
… Нечуваною рішучістю, майже беззбройні, ми на десяту захопили варту, пошту, а також тюрму, визволивши та озброївши всіх в’язнів.
— Перемога! — гналося вітром, і той вітер дротами телеграфу за перемогою гнався… І морозними просторами зробилося ясно та яскраво. Співають своє кулемети — соняшний промінь у сніг, у морозні простори… Перемога!
Коли на дванадцяту кулеметні сварки припинилися (пам’ятаю на снігу червону калюжку крови, а яку я, посковнувшися, в’їхав рукою і потім ніяк снігом одтерти не міг), коли на дванадцяту… нашу фортецю — тюрму оточили гетьманці… Це був кіш, що несподівано зрадив повстання.
А вітер у морозні простори свистів телеграфним дротом чуже щось, далеке…
… До вечора ми з Яковом пересиділи у його сестри Марусі. Ніколи не забуду цієї, до жаху натопленої, кімнатки, в якій непинно тріщить канарка, пахне дешевими духами, здіймаються велетенські подушки… Ніколи не забуду цих жовтеньких, мережаних фіраночок, з-за яких я щоразу виглядав мою Ганку (нервове обличчя й різкі брови)…
Пам’ятаю крізь зелене шкло: талий зчорнілий сніг та похилі, голі дерева й вітер… Вітер усе горою…
… Вона таки прийшла. На сподіванку замріяного слова, на сподіванку теплого смутку — лише пошепки наказ: — З розпорядження Комітету маєте йти зі мною.
Почував — це вона мене рятує. Та хотілося її самому рятувати, ризикувати, принизитися…
… У городі було зовсім спокійно. Лише збільшені патрулі “самооборони” та подекуди розкидані картачі нагадували ранкову бійку.
Ганка йшла посередині, взявши нас обох під руку, примушуючи голосно балакати про ѓастролі оперети та неможливо погану погоду.
Коли минали домик, де вона жила (такий любимий та викоханий домик), я нахилився:
— Ганко, — пошепки, — одне слово!
— Семене, в останній раз — більше ні слова, — різко обірвала вона й у світлім колі лихтаря я побачив, як ледве помітна смужка нервово перетяла її обличчя.
Далі я мовчав. Невгомонний Яків артистично вдавав ѓалянтерійного кавалера.
Поминули місто. Поминули околицю. Десь угорі купчилося, навантажувалося й несподівано сипнуло волохатими, мертвими метеликами… А десь на тамтому кварталі все хитався затьмарений лихтар, роздаючи навколо фиолетові та зелені кола, немов камінь по воді…
За манастирською брамою нас зустрів похилий дідок. Такий собі дідок, мабут дзвонар. Пішли вчотирьох. Брязкаючи ключами, він одімкнув манастирську церкву, що солодкими пахощами поглинула наші хисткі, мов тіні, постаті.
— Коник подався на Київ. Василя забито. Андрій зник. Сидіть і ждіть розпоряджень, — замогильним голосом мовила Ганка.
У темряві, якійсь земляній, шукав її руку. Доторкнувся до чогось холодного, твердого і з жахом відскочив.
Дідок запалив лихтаря. Тіні здригнулися й лячно пострибали навколо мертвих колон, а десь спижовим велетнем зросла царська брама й похитнулося довгасте розп’яття.
Дід одвів нас у куток. Нагнувся і за залізне кільце на підлозі потягнув. Заскрипіла й піднялася чорна ляда, одкриваючи чорну могильну пастку.
— Коли зійдете, погасіть, — прохрипів, даючи Якову лихтар.
Мороз пройшов моїм тілом. Ще раз глянув на Ганку. Відчувши мій погляд, вона раптово повернулася і м’якою ходою, спустивши голову, рушила до дверей.
— Не гайся! — прохрипіло знову.
Я здригнувсь. Озирнувшися, побачив — навколо темно, а в могильній пастці майорить жовте світло. Скрипучими сходами, що здавалося зараз заваляться, щабель за щаблем сходив долі до чорного обрису Якова, за яким бігали темно-жовті та безвихідно-чорні плями.
Зійшли на вогку долівку.
— Амінь, — басом, немов дяк, проголосив Яків і, дмухнувши в розбите шкельце, знищив жовте.
Нас поглинула цвіла вогкість і оксамитова темрява, неначе кам’яне середньовіччя.
Днів у цьому проклятому льосі не було… Цвіле середньовіччя виглядало з темних кутів сліпим оком. У вузеньких та глибоких шпарах, десь під склепінням, несподівано займалися сірі плями і від них, скоріше в уяві, проступали величезні, кутоваті обриси похилих, холодних стін. Остільки ж несподівано вони затиралися чорним.
З Яковом я майже не розмовляв, та й він якось позбувся своєї балакучої вдачі, сидячи в темному кутку і все, здавалося, слідкуючи за кожним моїм рухом. Це нервувало нестямно.
Аби розважитися, я почав студіювати льох, за допомогою сірників. На одній стіні я натрапив на якийсь, не то вибитий, не то випалений знак. Запаливши останнього сірника, я побачив, що то був череп з перехрищеними кістьми… Зробилося над край моторошно… А тут іще цей поглаяд Якова!
Невеличкий запас їжі скоро вийшов. Не було чого палити.
Закутавшися в кожуха, я лежав, намагаючися невпинно спати. Несподіване й раптове забуття змінялося зморою дійсности.
На третій чи четвертий день я помітив, що в мене не стало бравнінѓа та гамана з листуванням. Було ясно, що це щось не звичайне, — загубити цих речей я не міг.
Даремно вилазив я всі вогкі закутки нашої в’язниці. Голод нестерпний та болючий примушував лежати.
Зрештою жах та непевність остільки заволоділи всією істотою, що я вирішив тікати, але це було неможливе, бо ляду не можна було відчинити знизу…
Якось біля сходів наступив я на щось м’яке. Це був великий шкіряний гаман. Гаман, аде не мій.
Щось цілком неможливе промайнуло в моїй голові. Стоячи обличчям до сходів і прихилившися плечем до кам’яного муру, зверху якого лилося сіре, тьмяне світло, я витягнув перший папірець і напружуючи зір став розгладати.
Посвідчення на ім’я Якова Мазуренка від гетьманської контр-розвідки… Похапцем сховав у чобіт. Поволі повернувся на своє місце й ліг.
Бравнінѓ у нього.
А він щось відчув. Підвівся хитаючись. Наблизився і очі впер у мій кут:
— Семене, мене дорогою обікрали.
І мовчав, тримаючи руку у кишені.
— Брешеш, не вб’єш, — промайнуло, а сказав на диво спокійно:
— Мене, Якове, теж обікрали дорогою.
— Нас тільки двоє… — Голос його здригнувся і погрозлива нотка хитнула всією його істотою.
— Нічого зробити мені не зможеш, — знову промайнуло й неначе рятунок виникло:
— Я теж так думав спочатку, але далі згадав, що раніше нас було троє…
Яків пройняв мене страшним, хижим поглядом, далі зідхнув, неначе гора впала з його рамен, одвів очі й мовчки, ледве пересуваючи ноги, повернувся до свого куту.
… Мені досі дивно, як дочекалися ми того вечора. Це був п’ятий вечір, коли вгорі заскрипіла чорна ляда.
Яків одразу схопився на рівні, неначе кіт, що надто довго пантрував мишу, але зразу заспокоївся і станув.
— Підіймайтеся, — прошепотіло вгорі.
Вона, Ганка!
Помацки зійшли на гору.
— Повна мовчанка!
З’їли по бутерброду. Вийшли на цвинтар. Попереду йшла Ганка, за нею Яків і позаду я, не зводячи з нього очей:
— Раніше нас було троє…
Не зважаючи на пізню осінь, погода стояла зовсім весняна, сніг геть увесь потанув, а горою шугав теплий вітер. Той вітер!
До міста не пішли, але минувши архирейський сад, рушили в темряві долиною, подекуди вкритою окремими купками дерев.
Нараз потягло вогкістю. Берег. На березі порожньо. От так коли пізно ані криги, ні снігу — мертво й голо… Порожньо хитається дупляний човник. Чорна вода хлюпотить холодними хвилями.
Ганка сіла на керму, я гребти, Яків — на ніс. Після бутерброду скажено хотілося їсти. Ворушачи незграбними, цупкими веслами тягучу й густу воду, я втопив свій погляд у Ганчині очі. Та ж бліда нервовість, ті ж різкі брови, що кличуть кудись у містечко під струхлілий паркан слухати таємні шепоти бунтарської осени…
Коли виїхали на середину, вона підвела, до того спущені, очі й наші погляди стрілися.
Уся істота в м’якому напружені полинула кудись геть. Хай на мент!
Раптом над вухом тріснув сухий, дикий, але неначе сподіваний, постріл…
… Бреф нашорошив вуха. Десь далеко, неначе дитина, крикнула тужно сова. Я озирнувся. Багаття давно догоріло і під сивим та мудрим попелом ледве жевріло тьмяне вугілля. Дзвінко хропучи, поруч спали рибалки. Вогкий вітрець знявся і ліг спочити. Семен труснув своїм чорним чубом, його обличчя згасало разом із вугіллям, але сталеві очі по-старому спочивали у попелі…
— Один мент, навіть хвилину, Ганка сиділа непорушно, — притишивши голос, майже пошепки, продовжував Семен, — далі вона похитнулася, безсило, всією істотою перехилилася назад і якось важко, немов лантух, впала у чорну густу воду…
Я погубив весла та інстиктивно кинувся наперед, але мускуляста рука схопила мене за плече:
— Третього між нас немає…
— Але є другий!
Почалася звіряча, скажена боротьба. Я не стямився, як холодні хвилі пройняли все тіло до самих кісток, але й тоді ще мої зуби стискали його тіло, тоді ще підо мною щось борсалося, захлиналося, билося… Вода… Чорна вода… Сама вода… її плюскіт…
— Коли надходить весна, я йду до річки, — продовжував Семен шепотом, що полонив і скував мене в свої холодні лабети, але змісту слів я більше не чув, напружити уваги більше не міг.
Дивно, той шепіт страшний вколисав мене…
Коли я прокинувся, тільки-тільки на світ благословлялося. Рибалки ще спали. Біля мене стояла миска з холодною юшкою та лежали дві рушниці. Семена й Брефа не було…
Я кинувся стежкою, кличучи та гукаючи… Через якийсь час я почув — далеко брехав Вреф.
Він зараз же знайшов мене й нестямно брешучи, кидався то до мене, то в гущину дубів і берез…
Бреф привів мене до берега тієї ж річки, яка погленула Ганку… Семена ми не знайшли.
Р. 1924. Чернігів.