МИХАИЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ
СЛЬОЗИ
(ОПОВІДАННЯ. 1916.)
Маленька станція, ще за хвилину якась непотрібна і ущерть сповнена нудоти, на зустріч потягу ніби прокинулась з довгого летаргічного сну і лагідно усміхалася. Осінній день тихо згасав, і скісні проміння сонця пестили землю з сумом прощання. На їх золотих струнах журливо бреніла меланхолійна мелодія неминучого розстання… В світі сонячного проміння купаючись, золотились біленькі дитячі голівки хлопчика і дівчинки. Маленькі рученята стискали великий глек з водою, а оченята швиденько бігали по вікнах повозів з чеканням і надією.
— Свіжа вода!
Але нікому мабуть непотрібна була та свіжа вода і надії згасали в оченятах…
— Давай-но сюди шклянку води! — почувсь грубий голос; в вікно виставилось грубе червоне обличчя жовніра з рудими вусами і маленькими свинячими очима.
Хлопець налив склянку, і оченята його усміхнулись дівчині, дівчина зрозуміла його радість і теж усміхнулась: додому у пустку батьків вони не прийдуть з пустою кишенею!
— Пийте здорові!
Жовнір крякнув: — Лий-но ще!
Налила дівчина. Заробок підвишався…
— Пийте здорові!
— Ще!
Крізь радість дитячих оченят пробилась непевність.
— Давай-но швидче, давай!
Грубе обличчя разповзлось нахабним усміхом, руді вуса полізли вгору…
— А ну-ну, ще!
Замість радості в оченятах лишилась сама непевність.
Потяг тихо рушав.
— Ха-ха-ха! — зареготав жовнір і кинув шклянку до ніг дітей. Шклянка розбилась: добрий заробок!.. В оченятах блиснули сльози. І довго слідкували ті оченята за потягом, що повіз у безвість незнайомих людей і серед них жовніра з грубим обличчям і рудими вусами. В ушах ще його нахабний сміх — ха-ха-ха!
Дмухнув вітрець і висушив перлини сліз. Тихо поплентались діти додому. А від очей невиплакані сльози незримими струмочками збігали в маленькі серця, і в маленьких серцях тверднула перша свідомість неправди життя!…