Щоденник. 1934, листопад -- 1937, жовтень

МИХАЙЛО МОГИЛЯНСЬКИЙ

ЩОДЕННИК.

1934, ЛИСТОПАД — 1937, ЖОВТЕНЬ

РІК 1934

Листопад, 27 (Дніпропетровськ). Вчора Іся принесла звістку про смерть М. С. Грушевського і постанову Ради Народних Комісарів УСРР: “Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Україною академіка Грушевського М.С., Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила:

Поховати академіка Грушевського в столиці України — Києві.

Похорон узяти на рахунок держави.

Для організації похорону створити урядову Комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Затонський, академік Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. 

Призначити сім’ї академіка Грушевського М.С. персональну пенсію 500 крб. на місяць”. 

Після безглуздого тявкання дурних шавок та мосьок типу Івана Івановича Кравченка (з приводу їхнього тявкання ніхто б навіть знаменитого “ай, моська, знай она сильна…” не проказав, надто вже жалюгідні у своїй нікчемності й туподумстві ці Івани Івановичі!) — постанова Раднаркома своїм справедливим визнанням наукових заслуг — робить величезне враження… 

23-го виїхав з Києва (Дмитро проводив на вокзал), а вночі трапилось мені нещастя: пішов десь після станції Бобринської до вбиральні, аж потухла електрика. В темряві добрався до свого місця, — аж мого жовтого чемодана, що мандрував зі мною з липня 1927 року, нема: вкрали! А в чемодані все моє майно (я ж з Києва виїхав “всерйоз і надовго”). Крім білизни й одягу, рукописи — 4 наукових праці за 1933 р., на третину написаний роман “Трин-Трава”, початок “мемуарів” (вступ і перший розділ) та матеріали до них, щоденник з половини серпня 1933 року, деякі документи, книжки: 18 томів Анрі де Реньє й “Книга ликований” (“Азбука классического танца”) А. Волынского з автографом від автора мені, ці 19 книжок віз у подарунок Лесі, ще з 10 менш цінних книжок, фотографії (Федіна з автографом, Дмитра, Ісі, Ладі, Лесі й багато інших), та всього й не перелічиш!.. Як цю біду перебуду, не уявляю собі. Але що поробиш? — відомо, що — “от судеб защиты нет”. Четвертий день блаженствую у Ісі. Все б гарно, коли б не була Іся така перевантажена працею. 

Пишу листи. Прочитав “Возвращение” Ремарка. Не сподобалось: безсиле скиглення безсилого “нытика”… Купив “Жовтень на Україні” М. М. Попова для вибору карток: майже готові картки з книжечкою загинули в чемодані. Сьогодні їздив до вокзалу, подав заяву про пропажу. Хоч би рукописи знайшлись! 

Листопад, 28. Прочитав “Воспоминания из єпохи II съезда РСДРП А. Мартынова” (книжка пропала в чемодані, тут купив другий примірник). Відчув невмирущість унтер-офіцерші Пошлепкиної. Тільки Мартинову мало себе відшмагати, а хочеться ще рубці криваві посипати собі сіллю. З певною mania grandiosa ввесь час намагається він поставити себе поруч з Плехановим, Аксельродом, Засулич, Мартовим… Далеко куцому до зайця! — Хочеться сказати з приводу цього намагання. Свого часу немало писав Мартинов, але ніколи він не був авторитетним публіцистом для широкого читата й ні літературним талантом, ні освітою, ні цілим моральним обличчям революціонера ніколи не дорівнював вище названим. І дивна пиха в цьому намаганні з ними стати врівень. Адже ж це тільки збільшувало б картину шкідливої роботи мемуариста, що випливає з його власних зізнань. Навіть дивно, звідки в становищі Мартинова може з’явитись охота до писання мемуарів?! Адже ж оскільки він усвідомлює себе певним чинником, він визнає себе шкідливим: ціле свідоме життя “насмарку”! Визнання своїх помилок: покута прийшла запізно, щоб мати будь-яке практичне значення. Навіть для історичного розуміння колишніх напрямків, колишньої боротьби — мемуари Мартинова дають небагато: його хиби й помилки були виявлені і внутрішній їхній [тут сторінка відсутня]

… від Діми, а в тому листі, крім курортної кисловодської книжки, яку я прохав вислати, лист від Семенникова, дуже сердечний і милий. 

Грудень, 2. Страшенно схвильований звісткою про ганебний злочин вбивства Кирова. Непоправне сталося, й всі слова обурення не повернуть життя талановитому діячеві пролетарської Держави. Не слова потрібні, а найсуворіші превентивні засоби, що забезпечили б неможливість повторрення чогось подібного. 

Сьогодні роковини мого звільнення з Академії. Згадки про обурюючу несправедливість, що зробила з мене жертву туподумних (à la Іван Іванович Кравченко) “вчених” та кар’єристів (à la Баранович), дуже болючі. Але я досить зрівноважений і свідомий для того, щоб найприкріші звороти особистої долі не впливали на ставлення моє до сучасності. І щоб не трапилось зі мною особисто, завжди благословлятиму долю за те, що бачили очі мої початок нового світу… 

Великий лист Семенникову, листівка Дімі Тищенку й Лебедю. Читав Сен-Симона. Купив Ісі Гайне “Путешествие по Гарцу” (видання “Огонька”). На ніч читали з Ісею “Буревестники” (К. Радека в “Известиях”). 

Грудень, 3. Лист від Полонської-Василенко. Відповідь їй (надішлю завтра рекомендованим). Ходив гуляти до Потемкинського саду. 100 сторінок Сен-Симона. 

Грудень, 4. Лист Наталії Михайлівні. Двічі ходив на пошту, але обидва рази не застав Ісі. 60 сторінок Сен-Симона. 

Зшиток з щоденником, що пропав (здається, з 18 серпня 1933 року, з виїзду до Ленінграда-Ведмежки), містив у собі найцікавіший зміст — у ньому пройшли — смерть Наталії Данилівни, моє звільнення з Академії, усі турботи й події 1933 — 1934 років!.. Завтра мені 61 рік… 

Грудень, 5. Сьогодні мені 61 рік. Ясно, ясно пам’ятаю як німкеня, влаштовуючи мені цього дня “столика” (з подарунками) запалювала на ньому по числу літ — 5 свічок… От би тепер запалити по числу літ! По-перше, скільки б це коштувало? А по-друге, поки запалив би 61-у, перша, чого доброго, вже б догоріла!.. Дістав у подарунок зшитки для щоденника від Ісі й від Віри… Читав Сен-Симона (не дочитав щось сторінок 40-50). На ніч лист Ладі, листівки Лесі й Дмитрику. 

Грудень, 8. (Кисловодськ). Знов у Кисловодську. В сьомий раз. 6-го дістав від Бобрової привітання з днем народження. Більш ні від кого. 7-го вночі Іся й Матвій проводили на вокзал. Потяг спізнився. Тільки на початку 7-ої виїхав. У дорозі більш спав. Читав “Верхівця без голови”. Коло 1-ої сьогодні вже був тут. Зробив усі формальності. Листівки Ісі, Ладі, Асі. Ходив на пошту. Ні від кого нічого! 

Грудень, 9. Що за виключно приваблива постать був Киров! Читаю й читаю низку статей, присвячених його незабутній пам’яті, а з них найбільш сподобались мені дві статті в “Известиях” Бухаріна — “Здравствуй, товарищ Киров!” та “Прощай, Миронович!” Цілком згоджуючись, що “нет большего преступления, чем посягательство на лучших людей нового мира” та з тим, що “тверда должна быть сталь наших мечей и веспощадны голоса наших судей”, я тільки думаю, що не характер “расправы” із “злодеями” мусить пофарбити усі заходи пролетарської держави, а раціонально й суворо нещадно проведені засоби, що унеможливили б повторення злочинів проти “всемирной истории”… Злочинці, звичайно, повинні бути викорінені до останнього, та не ради “расправы” а ради гарантій, ради забезпечення пролетарського будівництва від дикої і безглуздої злоби класових ворогів… І для осягнення цієї мети неприпустимі жодні натяки на поблажливість. Нещадність тут мусить бути поставлена в чергу дня… Листівки Ладі, Ісі, З. С. Давидову, лист Дімочці Тищенку. Читав (трохи) “Верхівця без голови” Майн-Ріда… По обіді був на музиці. З 5-ої години темно, а електрика горить так тьмяно, що читати не можна. І ось снуються сумні думки… Був у лікаря на огляді, завтра маю дістати першу нарзанну ванну. Листівка Романовському. 

Грудень, 10. Перша нарзанна ванна…Одні виїздять, другі приїздять… Знайомлюсь з новими лодьми — робітниками, лікарями, техніками etc., etc. — все чудесна радянська публіка, завжди радий поширенню знайомства з новими людьми. 

Листівка Ісі, Тудоровській… Прочитав тільки сторінок 30 “Верхівця…” Листівка Г. В. Беренштам. 

По обіді побачив молодика й відчув якусь бадьору радість. Він дає моїй уяві ясний напрямок моєї милої Ворошиловської вулиці… 

Грудень, 11. Майже до обіду писав листи. Рекомендований лист Федіну, лист Полонській-Василенковій, листівки Ісі, Тучапській, Махно, Лесі, ще кілька, вже й позабував кому… А ще ні від кого не маю нічого. 

Сторінок 40 “Верхівця”. Гуляв трохи парком. А на далеких знайомих місцях ще не був. 

Грудень, 12. Непорозуміння з ванною і довелось вертатись додому й по обіді йти вдруге. Рекомендований лист Ладі. Читав Майн-Ріда…

Грудень, 13. Лист рекомендований від Ісі (а в ньому Лесин з Свердловська). Листівки Лесі та Ісі. Рекомендований лист Асі (з вкладеним дистом Дмитру). Читав Майн-Ріда. 

Грудень, 14. 3-я ванна. Листівка Ісі та Руліній і Лебедю. Настрій — чорна меланхолія. Скінчив “Вершника без голови”. 

Грудень, 15. Вертаючись з Храму повітря, зайшов на вокзальну пошту й дістав листівку від Дмитра і Асі. Страшенно зрадів. Листівки Ісі, Петрушевському, Дмитру. Кашель і нежить. Чорна меланхолія вдень, кошмари вночі. Може, від запорів. Почав читати книжечку “Николай Полевой”. 

Грудень, 16. Лист Дмитрику та Асі. Листівки Ісі та Нюні. Четверта ванна (повний нарзан). Читав “Н. Полевой” (не більш 20 сторінок). На ніч сторінок 70 Федіна “Города и годы” (знайшов у палаті й почав перечитувати). 

Грудень, 17. (Кисловодськ). Завжди найкоротші дні року викликають у мене пригнічений настрій. А такої меланхолії, як цього року, ще не пам’ятаю. Та сьогодні вже “Варвара ночі урвала, а дня приточила”: через кілька днів дні почнуть збільшуватись. Чи ж збільшення дня відіб’ється на мойому настроєві? Листівки Лесі, Новицькій, Ісі… Зранку прочитав кілька сторінок “Полевого”, а потім дістав “Последнего из могикан” і, згадуючи давно минуле — ще напівдитячі роки, — цілий день читав… 

Грудень, 18. День Ярикового народження. Четверта нарзанна ванна. Великий лист від Дмитра. Листівка Дмитру. Читав з захопленням “Последнего из могикан”. 

Грудень, 19. Великий рекомендований лист від Ладюсі, листівка від Руліної (не схотіла передати листа Вас. Михчу). Читав “Могикана”. Писав листа Руліній. Рекомендована листівка Ладі. 

Грудень, 20. П’ята нарзанна ванна. Поки був у ванні, “Последнего из могикан” забрали й однесли до бібліотеки (не дочитав сторінок 70). Прочитав “Историю одной жизни” Зощенка. Слабенька річ. Рекомендований лист Ладусі, лист Руліній, листівка Ісі та М. А. Филипрович. Цікавий звіт про прийом представників молодшого комскладу ОКДВА у Ворошилова. Зворушує заклик наркома до оволодіння культурою та наукою, особливо слова: “Мне 54 года, а я думаю ще долго жить и много работать и еще больше учиться, потому что знания нам нужны, как воздух…” Ecce homo. Називали його “Залізний нарком”, а це неповна характеристика постаті Ворошилова, бо, крім заліза, в ній стільки мозку, розуму, широкого розмаху прагнень завжди вище й вище! Молодець Ворошилов! Пролетаріат, Радянський Союз можуть пишатись робітниками такого високого гатунку! 

Грудень, 21. Гуляв парком. Купив Кіплінга “Рикки-Тикки-Тави”. Від юнацького читання (Ф. Купера) перейшов до дитячого. Лист від Ірусі (з додатком листа до неї від Ладюсі та поштовим переказом від Дмитра, ще й телеграмою привітальною 6 грудня від Ладі), а увечері від неї ж листівка. Листівки Ісі та Ладі. Увечері в їдальні кіно “Кармелюк”. 

Грудень, 22. Листи від Лебедя, Полонської, листівка від Ісі. Наталія Дмитрівна прислала в листі газетну вирізку — промову В. П. Затонського на похороні Грушевського. Між іншим, він сказав: “Ми пригадуємо, як цькували його націоналісти (Могилянський та інші)”. Прочитавши, схвилювався до головного болю, хоч вже й звик до подібного. Хвилює неможливість довести несправедливість обвинувачення (хто тебе слухатиме?), але втішає глибока певність, що прийде час, коли й сам Затонський переконається незаперечно, як погано його інформували про Могилянського. Ніколи в житті я не був націоналістом і завжди не тільки визнавав розумом усю шкідливість і негативність націоналізму, але й відчував до нього огиду. Що ж до Грушевського, то хіба Могилянському не приписувалось не тільки цькування, але й захист Грушевського, а полягав останній в тому, що під час “дискусії” про Грушевського, коли вся Академія “єдиним фронтом” — “критикувала” Грушевського, Могилянський осмілився вказати на його величезні наукові досягнення та порадити “критикам” перемогти скритикованого в науковому будівництві. Не кажу вже про те, що в інтерпретації “цькування” і “захисту” не йшли далі читання в думках, до того ж читання, якому суперечили незалежні фактори. Затонський, звичайно, дуже розумна, щира й совісна дюдина, значить, треба йому тільки орієнтуватись у дійсних фактах, і він сам переконається, як легко помилитись, давши віру інформації з плетива дурнів, неуків та кар’єристів… Я певний, що досить мені було б півгодинної бесіди з Затонським, щоб він переконався, яку нісенітницю йому подали, як інформацію про Могилянського. Житиму з надією, що час, коли sine ira et studio зорієнтуються в Могилянському, всупереч брехням з плетива дурнів і кар’єристів, колись настане. Коли б мені сказали: дурень думками багатіє, я відповід би: волію бути дурнем, ніж загубити віру в перемогу безсумнівної істини. Листівки Дмитру та Ісі. Шоста нарзанна ванна. Замовив квитка на 5 до Дніпропетровська. 

Грудень, 23. Місяць як виїхав з Києва… Лист Полонській-Василенко, листівка Міяковському. Листівка від Дмитра. Листівка Дмитру. Скінчив передмовну статтю Орлова до книжки “Полевой”. Не талановита стаття, “без ізюминки”. 

Грудень, 24. Сонцеворот! — Пішло сонце на весну… 

Якби мене спитали, чого я собі найбільше хочу наприкінці життя, сказав би — півгодинної бесіди з Ворошиловим і Бухаріним, що втілюють в собі волю і мислення… 8-а ванна. Лікарка сказала ніби з серцем мені дуже покращало. Ваги набув з кіло. 

Грудень, 25. Пройшов парком на соснову гірку. Читав книгу “Полевой”, читаю мляво, книга малоцікава… “Заснуло все і серце спить…” 

Грудень, 26. Дев’ята ванна. Листівка від Новицьких вранці, лист від Лесі по обіді. Листівка Дмитру й Лесі. Прочитав сторінок 60 “Полевого”. 

Грудень, 27. Які дурниці іноді сняться! Приснилось сьогодні, ніби в М. М. Зощенка померли жінка й син, а він після того позбавив себе життя… Ходив зранку до Храму Повітря. Листівки Ісі, Новицькій, Василенковій-Полонській, Г. В. Беренштам (з Новим роком!). Сторінок 70 “Полевого”. 

Грудень, 28. Читав висновки обвинувачення в справі злочину 1 грудня. Жахливе враження збільшується від того, що злочинці мали честь бути членами партії… Більшого злочину, ніж той, на який зважились ці негідники, здається, й видумати не можна… Та який би не був гострий біль від того, що жертвою злочину впала людина з тих, про яких Гете казав, що коли б природа часом не посилала таких людей, “заглохла б нива жизни”, — є втіха в спокійній впевненості, що ніщо не спинить великого оновлення світу під проводом Ленінсько-Сталінської партії! Кирова ім’я запишеться на скрижалях історії, імена ж його вбивць згадуватимуться з огидою! 

Взяв десяту ванну. Листівка від Ісі, лист від З. Давидова. Листівки Ісі, Давидову, Тамарі Львівні (з Новим роком). Дочитав записки про Полевого Миколу, його брата Ксенофонта. 

Грудень, 29. Закінчив коментарі до мемуарів Кс. Полевого… Лист від Бобрової, листівка від Дмитрика, листівки Лесі та Дмитрику. 

М. М. Коцюбинський про себе (уривки зі спогадів).

…У червні-липні року1912 довелось мені тижнів зо три прожити разом із М. М. Коцюбинським у гірському гуцульському (Галичина) селі Криворівні (разом — третім з нами був старший син Михайла Михайловича Юрко, тоді п’ятнадцятилітній юнак — ми й приїхали туди з Чернігова). 

В. М. Гнатюк найняв для нас дві хати в місцевого дяка (мою хату від хати Михайла Михайловича відокремлювали невеличкі сіни), в родині Володимира Михайловича, що жила неподалік понад гомінливим Черемошем, ми мали повний “пансіон”… 

Здоров’я Михайла Михайловича під той час вже сильно підупало, і до далеких екскурсій у гори йому бракувало сил. Часті того літа дощі проте й мої з Юрком екскурсії (звичайно, в компанії з кимсь із дітей В. М. Гнатюка) робили нечастими. І більшу частину дня ми з Михайлом Михайловичем просиджували у Володимира Михайловича, під той час теж вже тяжко хворого, у його хаті, де він, одягшись і тільки не одягаючи піджака, протягом цілого дня полежував на канапі, підводячись тільки на сніданок, обід, вечерю. Про що тільки не перебалакали ми тоді в хаті В. М. Гнатюка! 

Частенько співбесідником нашим ставав Іван Франко, заходячи до Гнатюка по дорозі по гриби або з грибів додому вертаючись. У тих бесідах Михайло Михайлович брав жваву участь, але якось рідко говорив про себе, а коли й говорив, то небагатослівно, хоча ні перед ким з учасників бесіди він не намагався маскуватись або щось затаювати. Просто не любив говорити про себе. 

Тому одну з розмов, до речі так вийшло — нашу “останню” розмову, в якій Михайло Михайлович, всупереч звичайному, багато сказав про себе, я коротко записав днів через десять — вже “вдома”, себто на Чернігівщині. Запис, звичайно, неточний з формального боку, не передача стилю Михайла Михайловича, але точність змісту посвідчую. 

Розмова відбулась днів за три до мого від’їзду з Криворівні, коли ми по обіді пішли спочити “до себе” — у хаті Михайла Михайловича. Мабуть, при бесіді був присутній Юрко, але чи слухав він нашу бесіду, та й чи був при ній присутній, скажати не можу. Мені кілька разів доводилося “згадувати” про Михайла Михайловича, але спершу я не хотів наводити бесіди, якої не можна було навести повністю, а потім ніяк не міг знайти зшиточка, в якому бесіду було коротко записано. 

Загубивши його в себе, знав, що колись знайдеться. І ось зараз він знайшовся. 

З огляду на надзвичайну важливість бесіди, що освітлює багато чого в ідеології письменника, я й хочу розповісти ії широкому читачеві, щоб дістав він Аріаднину нитку в лабіринті тих вигадок, яких рясно стріваємо в ювілейних статтях і “мемуарного”, і “дослідницького” характеру. 

Небагато сказав у тій бесіді Коцюбинський, але того сказаного цілком досить для освітлення питань про ставлення письменника до партійності, марксизму, своєї художньої творчості, і зокрема до проекцій закінчення свого важливішого художнього твору “Fata Morgana”. Того дня ми єдиний раз за все наше довголітнє знайомство “посварились” і то на літературному грунті, розійшовсь в оцінці “Дрібного Біса” Сологуба та “Матери” Горького. Про цю “сварку” я вже розповів у своїх спогадах про Коцюбинського, вміщених у числі 10 - 11 “Червоного шляху” року 1929. 

“Сварка”, вибухнувши так несподівано, одразу згасла. Михайло Михайлович забалакав про щось інше, а через хвилину засоромив, звернувшись до мене з найбільшою ласкавістю, в якій звучало прохання вибачити йому… Я відповідав також, але до кінця того дня ми, мабуть, обоє відчували свою провину один перед одним і намагались ії спокутувати в дружній весіді (Червоний шлях, 1929, № 10-11, с. 113).

Ту частину останньої, що відбулася в хаті Коцюбинського через дві-три години по сварці в хаті Гнатюка, переказую в тому вигляді, в якому я коротко записав ії вже в Чернечій Слободі Чернігівського повіту 11 серпня 1912 року. 

***

“Я ніколи не належав до якоїсь політичной партії (“тарасівці” не були навіть ембріоном партії). Проте не було зовсім ворожості до політичної праці, яку визнаю конче потрібною: маси ж потребують організації та ідейного керівництва, але я — і не підготований до політичноі боротьби, і вона якось не пасує моїй натурі. Моя боротьба в літературі, адже ж у художній творчості я борець, не можу не бути борцем. Я відбиваю у своїй художній роботі дійсність, якою її бачу, сприймаю, як її розумію, а разом з тим і такою неминуче, якою я її хотів би бачити. Хіба ж це не боротьба? Боротьба за іншу кращу дійсність. 

Я не можу вважати себе марксистом, адже ж я не тільки Маркса не читав, — вже й не прочитаю: і погано підготований до того, і ніколи, — а й з марксистською популярною літературою мало знайомий. В основному питанні моменту нашого політичного життя вважаю, що всі, хто бореться так або інакше з підлим азіятським самодержавієм, — однаково цінні, бо політична проблема вирішиться лише тоді, коли до боротьби стануть усі живі сили. Так що моє співчуття усім борцям з цієї думки випливає, а не з моєї байдужости до партійних різниць та розходжень, в яких, проте, я не завжди добре розбираюсь. Визнаючи, що вирішальну роль у політичній і соціальній боротьбі гратимуть низи селянства (безземельні та малоземельні) та міський пролетаріат, як керівник, мабуть, наближаюсь до марксизму… Хотілося б цю думку зробити переконливою в художніх образах, — знов-таки це було б моєю участю в боротьбі. Іноді думаю, що це можна б зробити в останній частині “Fata Morgana”. Тільки тоді ця частина мала б подавати вже не розгул каральних експедицій та здичавіння села, — це я почасти дав в інших творах, — вона мала б подати Марка Гущу й Хому Гудзя на Пресненських барикадах. Тут можна б відбити думку про те, звідки і як прийде світанок. Та і мені не вистачає плоті й крові і для відповідних образів, і для самої обстанови. Треба б поїхати до Москви, побувати на Пресні, проробити низку “студій”, без них я не працював ніколи. А головне — треба краще бути знайомим з людським матеріалом. Без всього цього — неминучий крах. Ось я і захопився тим, що краще бачу, чую — стихією гуцульського життя. А й тут можна подати багато того, що навчає розуміти нарід, а значить, і допомагає керувати його боротьбою. 

До того ж, хто відходить, а я вже відхожу, кличуть і приваблюють певні найвищі верхів’я. Того, хто відходить, треба розуміти…” 

***

Днів через два-три по наведеній бесіді (22 липня — не 23, як помилкого надруковано в моїх спогадах у “Червоному шляху” № 10-11, 1929, с. 116) я виїхав з Криворівні, а того ж дня надвечір у здоров’ї Михайла Михайловича трапилось різке погіршення, після чого життя його стало повільним важким конанням… 

Ледве добрався він до Чернігова, — лікування у Львівській клініці, як і пізніше в Київській клініці професора Образцова, не дало якогось полегшення. Перед від’їздом восени до Петербурга разів два я одвідав недужого, але він так мучився, що якісь “бесіди” вже були неможливі… 

З осені 1912 до весни 1913 року ми ще зрідка листувались. Останній мій лист був приблизно через 2-3 години по смерті Михайла Михайловича, що сталась весною дня 12 квітня 1913 року. Така важлива змістом бесіда наша (десь 18-19 липня) — була нашою “останньою” бесідою. 

Грудень, 30. Одинадцята ванна. Почав читати другу частину “Петра І” Толстого. Лист Бобровій. 

Грудень, 31. Закінчується рік 1934, важкий тими особистими нещастями, що впали на родини близьких людей: катастрофа з Мишею Кистяковським (наймолодшим з моїх друзів) та смерть Котика Зерова, розгром моєї бібліотеки під час моєї відсутності… В громадському житті рік закінчився великим нещастям, що показало, яка то маниловщина гадати, що класовий ворог вже не здатний на серйозний опір. Серйозного опору справі соцбудівництва він так і не зробить, а, як показало 1 грудня, заподіяти ганебний отруйно-зрадницький злочин ще може. І перед соцбудівництвом стало чергове завдання не тільки боротись з рештками та пережитками класового елементу в свідомості людей, а й вибити останні зуби у злочинної потвори ворога пролетаріату!.. Знищити цю потвору. 

Читав “Петра І-го” Толстого, на ніч “Сестры” його ж (“Хождение по мукам”). Листівка від Тучапської. Лист від Дмитра. Листівка Наталії Михайлівні. 

РІК 1935

Січень, 1. Дванадцята ванна. Читав “Петра І”. Лист від Н. Д. Полонської-Василенкової. Листівка Ісі. 

Січень, 2. Листівка Полонській-Василенко. Прочитав Зилова “Лев Толстой и его посетители”, кілька сторінок “Петра І”. Пройшов до Червоного каміння. По обіді пішов на концерт, потухла електрика — концерт не відбувся. 

Січень, 3. Тринадцята ванна (остання). Листівка Ладі. Дістав на руки квиток до Дніпропетровська (з пересадкою в Ростові). 

Січень, 4. Гуляв до Червоного каміння. Останній візит до лікаря. Листівки від Петрушевського, Г. В. Беренштам, Тарасенка. Листівка Дмитрику. 

Січень, 7. (Дніпропетровськ). 5-го зранку позичив у Гінзбурга 5 карбованців, пішов купив собі різної провізії на дорогу, ще пройшовся до Червоного каміння, а на початку 7-ої години увечері виїхав з Кисловодська… З Мінеральних Вод було холодно в вагоні — попали відразу в зону великого морозу. До Ростова прибули коло 12-ї години вдень, з запізненням на три години, чому я був дуже радий, бо потяга на Дніпропетровськ мав чекати до 3-ї години 40 хвилин (в обід). До буфету (де тепло) з пакунками не пустили, мусив чекати у великому помешканні вокзалу — справжній вовковні (холодно)… Зверху розчинені вікна, літають горобці, а надворі 27 ступенів морозу!.. Чекати ж довелось не до 3-ї години 40 хвилин, а до 7-ої вечора, та ще й жорстоко нервуючись, бо носій, якому дав гроші взяти плацкарту, десь зник, про те, коли піде потяг, ніхто не знає, натовп величезний… У вагоні спершу було холодно дуже, потім трохи потеплішало. Ніч тяглась безконечно, здавалось, світати ніколи не буде, а надворі лютував мороз: пасажири, що сідали до вагона, одні казали 34, другі 37! Потяг все більш спізнявся і до Дніпропетровська прибув, замість 9-ої з хвилинами, о 3-ій. (Навмисно не скінчав у Кисловодську “Петра І”, щоб було що читати в дорозі, але настрою читати не було, й за години сидіння в Ростові та за дорогу до Дніпропетровська прочитав щось сторінок 20-25…). Прибувши до Дніпропетровська, здав речі на вокзалі на схованку й трамваєм поїхав до Центральної пошти, куди зайшов вже близько до пів на четверту. Бачу, Ісі нема на її місці. Спитав. Кажуть, о другій пішла додому. Я пішки помчав додому… Ісю зустрів на сходах: йшла до поліклініки лікувати зуби. Надвечір виявилося, що два пальці на правій нозі підмерзли: розпухли й почервоніли, болять. Скинув черевики й надяг колоші. Увечері Іся (бідна!) поїхала на вокзал по речі (а морозу 30!). Я читав “Петра І” (сторінок 30). От і скінчився Кисловодськ, і я стою реально перед нещастям пропажі чемодана, в якому загинули усі мої речі. Як жити, не знаю. Що далі? — Не знаю. Ні у Ісі, ні в мене ні копійки. Дмитро — бідний, зараз безробітний і ще не всі вислав Ісі гроші, що вона позичила на мою дорогу з Кисловодська. Не знаю, що робити? Загнати хіба годинника й повернутись до Києва? На холод (ні полінця дров, а надворі 30 морозу!) і голод… Але ж виходу нема жодного. Бути для всіх обузою непереносно важко. Чи не час скінчити комедію? На ніч написав листи — Ладі (Завтра Іся надішле рекомендованним) і Дмитрику…

Січень, 8. Нікуди не виходив — болять пальці на нозі. Дочитав (100 сторінок) “Петра І”. Лист від Дмитрика Ісі й мені (спільний). Лист Дмитрику. Зранку й увечері слухав по радіо концерт. 

Січень, 9. Переписав уривки зі спогадів про М. М. Коцюбинського, щоб послати Тичині. Зайшов до Д. І. Еварницького — години дві просидів у нього, балакаючи. Дивовижно ясна думка і бездоганна пам’ять. Забуваєш, що людині 80-й рік! (Правда, я все забуваю, що й мені 62-й!). Почав читати “Vita Nuova” Данте, і стався ніби злам настрою: меланхолія ніби почала спадати…

Січень, 10. Іся одіслала рекомендованими мої листи Тичині та [ ? ]. Листівки Лесі та Василенковій-Полонській. Сиджу в Дніпропетровську, “як рак на мілині”: ні в Ісі, ні в мене ні копійки… Скінчив “Vita Nuova” Данте, прочитав передмовну статтю до “Германии” Гайне та почав читати “Германию”. Ihr euch naht wider, schwan Kende Geltalten!.. 

Січень, 11. Мороз ніби здає (18-20). Цілий день не виходив з хати. Дочитав “Германию” і почав читати “Города и годы” Федіна з того місчя, до якого дочитав 16. ХІІ в Кисловодську. О сьомій потухла електрика. Слухав радіо. На початку десятої ліг спати, а за півгодини електрика засвітила, — та я вже не встав… 

Січень, 12. Мороз спадає (12). Ранком ходив до “парикмахерської”, в обід з Ісею на пошту. Чудесний день! Читав “Города и годы”, за день прочитав 150 сторінок. 

Січень, 13. Мороз продовжує спадати (9-8). Вдень ходив до Ісі на пошту. Листівки Тарасенку й Беренштам. Скінчив “Города и годы”. Ecce — письменник! Зараз поїхав за кордон Шолохов, і в газетних відгуках виходить, що він ніби з перших, коли не перший радянський російський письменник. Але ж хіба його можна дорівнювати до Федіна?! Кажу тільки про чисто художній бік. У людських справах чомусь взагалі має успіх другий сорт, а перший, дістаючи певне визнання, часто не користується особливою популярністю. Оцінка Федіна й Шолохова підтверджує цю істину… На початку 7-ої почав читати передмову Виноградова до збірки віршів Дельвига, аж потухла електрика. Слухав радіо, сумував… Коло 10-ої повернулася Іся й принесла телеграму від Ладюсі: переказувала 150 карбованців телеграфом і вислала спішного листа. Тепер для Ісіної подорожі зі мною матеріальних перешкод нема, а чи поїде, боюся питати. Дуже був би засмучений, коли б не поїхала. І перш за все тому, що їй потрібний спочинок. 

Січень, 14. До путящої мистецтвотворчості здатне тільки серце, в якому “клекоче гнів”… Виявив, що вчора послав листівки Тарасенку і Беренштам, не доклеївши п’ятикопійчаних марок… Листівка Дмитрику. Дочитав статтю Виноградова й прочитав Томашевського (про Дельвіга). Прочитав вірші Дельвіга. Поет другорядний. Почав читати передмову Оксмана до віршів Рилеєве. Увечері з Ісею і Матвієм були в кіно (“Веселые ребята”). Досить було весело. Сміялись багато. 

Січень, 15. Часто відчуваєш, що люди думають зовсім навпаки тому, що вони говорять. Є люди, що просто й розраховують на таку “чутливість”… Скінчив статтю Оксмана і прочитав статтю Гофмана (про Рилеєва), прочитав статтю Каменєва і трохи не дочитав статті Бажанова (передмовні статті до віршів Полежаєва). Прочитав поему “Сашка” і низку віошів Полежаєва. 

Січень, 16. Скінчив статтю Бажанова про Полежаєва й читав вірші Полежаєва. Лист від Ладі й листівка від Дмитрика. Почав листа Бобровій. 

Січень, 17. Дописав листа Бобровій та понаписував листівки Ладюсі й Дмитрику, а потім пішов до Еварницького й балакав з ним більш 2-х годин. Показував мені свої книги — таки немало попрацював на довгому віку. Працює і зараз: нещодавно скінчив спогади про І. Репіна. На завтра запросив мене на “Голод…” (?)

Січень, 18. Скінчив “Тридцятилітню жінку” Бальзака й почав читати “Подвійну родину” його ж таки. О 5-тій пішов до Еварницьких, в них обідав, потім пив чай, повернувся коло 10-ої… 

Січень, 19. Дочитав “Подвійну родину”, прочитав “Покинуту” й половину “Оноріни”… Листівка від Дмитрика. 

Січень, 20. Увечері з Ісею був в українському театрі на “Чудесному сплаві”. П’єса, на мій погляд, неправильно називається комедією. Власне це водевіль, до того ж місцями шаржований. А проте спектакль цікавий, захоплює увагу й, коли наприкінці співають — “вище, все вище”, починаєш підспівути. Давно вже я не бував у театрі такий задоволений. 

Січень, 21. Почав читати (перечитувати, як і Бальзака) В. Гюго — “Людина, що сміється”. Лист від В. О. Романовського.

Січень, 22. Вже кілька день (власне ночей), як дивлюся творчі сни, себто такі, що дають матеріал для образів, ситуацій etc. Я навіть не занотовую того, що сниться. Якась апатія опанувала мене й нема віри, що з моєї творчої роботи щось вийде, хіба крім матеріалу для чергового грабунку… А проте — Вольтер написав “Кандіда” протягом кількох днів, маючи вже 65 років. Виходить, я маю в запасі ще 4 роки, протягом яких можу сподіватися, що колись сяду й протягом кількох днів напишу свого “Кандіда”! 

Листівки Романовському й Дмитрику. Читав Гюго. 

Січень, 23. Два місяца, як виїхав з Києва… Люди, що протягом 11 років щодня кілька разів зустрічали мене на Ворошиловській вулиці, напевно, і не помітили мого зникнення… 

Трохи не дочитав “Людина, що сміється”. Вперше читав роман узимку 1891 року, бувши учнем 8 класу гімназії… Загальна схвильованість від цілого заважала тоді вияву будь-якої критики… Зараз відчуття хиб руйнує загальне враження. Більш за все дратує надмірне багатослів’я та зайвина тієї “красномовності”, зламати якій “шию” перш за все радив у поезії Верлен… 

Листівка від Дмитра. Листівки Дмитру, Ладі, Лесі. 

Січень, 24. Дочитав Гюго, почав читати Ільфа і Петрова “Золотого теленка”. Цвечері у Еварницького. 

Січень, 25. Рекомендований лист Романовському. Лист від Лесі. Читав “Золотого теленка” Ільфа і Петрова. Гостро. 

Січень, 26. Скінчив “Золотого теленка”, читав А. Франса — оповідання з “Перламутрового ларца”, “Прокуратора Иудеи” прочитав Ісі голосно. Лист від Н. Д. Полонської-Василенко. В. Гофман (передмовна стаття до збірника віршів Рилеєва, “Библиотека поєта”) — дає свою інтерпретацію ставлення Пушкіна до рилеєвського “я не поєт, а гражданин”. Пушкін, який у листах до брата з приводу “єресі”, ніби у віршах вірші не “головне”, запитував: “А що ж головне?”, дуже сміявся над віршем Рилеєва. І, дійсно, коли “не поет”, то нащо ж береться писати вірші, адже ж відома істина — “беда коль пироги начнет пекти сапожник”?.. І зовсім ні до чого підходити до питання з аршином нібито виплеканої дворянством “літературної мови”, “як вияв монопольного привілею дворянського класу на ідеологічну творчість”, “високої самоцілі” etc… Пушкін був досить повнокровний і темпераментний представник свого класу і ніщо б не спинило його (і не спиняло) від захисту в поезії визначеної цілком класової ідеології. Жодних штучних побудувань для того він просто не потребував, хитрувати й лукавити не мав звички. А вмів бика схопити за роги, влучний приклад чого бачимо в його запитанні “коли у віршах вірші не головне, то що ж головне?” Та в його ставленні до Рилеєвського вірша, наївного і безпомічного, класове пофарблення Пушкінської ідеології не підлягає сумніву, але хіба підлягає сумніву незаперечне, що вірші з дорогою Рилеєву громадського ідеологією під пером справжнього “поета” звучатимуть міцніше, впливатимуть незрівнянно могутніш, ніж під пером того, хто й сам признається “я не поєт, а гражданин”… Поезія зовсім не виключає громадських прагнень, не перешкоджає громадській ідеології, а громадська ідеологія в поезії знаходить могутне знаряддя, коли А limine не зрікається поезії (“Я не поєт” — це ж і є зречення поезії). Як це все просто і як з цим досі безнадійно плутають! 

Січень, 27. Читав оповідання з Дмитрикової книжечки “Сад”. Вже надвечір почав читати “Бідні родичі” Бальзака. 

Січень, 28. Узяв (замовив) квитка до Дмитрова на 30. А від Дмитра листівка, що він 29-го їде до Києва. Про виїзд телеграфував Ладі й Асі. Читав Бальзака. Увечері з Ісею і Матвієм були на “Корсарі”. 

Січень, 29. Одержав квитка до Дмитрова, — завтра маю виїхати. Лист Полонській-Василенковій. Листівка Нат. Михайлівні. Читав Бальзака. Увечері ходив попрощатись до Еварницьких. 

Січень, 31. (Дмитров). 30-го по 10-й Іся з Матвієм проводили мене на вокзал, і об 11-й годині 38-й хвилині я виїхав з Дніпропетровська. В Харкові бачився з Дмитриком та Асею в темряві (на вокзалі потухла електрика). Дмитрик хотів їхати зі мною сюди, та, на великий жаль, не дістав собі квитка. Має виїхати сьогодні. Сподівається тут за допомогою Ладі дістати роботу… На Курському вокзалі Ладя мене зустріла, й поїхали ми з нею на Савеловський вокзал і вже коло 4-ої години були в Дмитрові… Нюсі не застали вдома — пішла до школи… Прийшла Галя. Обідали. Написав листівку Ісі. Болить серце від розлуки з Ісею — я так за цей час звик бути з нею!.. Нема в житті нічого важчого за розлуки. 

Лютий, 1. Листівки Ісі та Нікітіній. Приїхав Дмитро. Читав біографію Дантона Фрідлянда. 

Лютий, 2. Листівки Ісі та Дімі Тищенку (тому ж гроші). Читав біографію Дантона, вступну статтю Луначарського до творів М. Пруста. 

Лютий, 3. Листівка від Нікітіної. Листівки Нікітіній та М. А. Филиповичевій. Читав біографію Дантона. 

Лютий, 4. З Дмитриком ходили до лазні. Читав біографію Дантона.

Лютий, 5. Листівка З. С. Давидову. Скінчив читати біографію Дантона. Соціальний аналіз постаті “Трибуна” правильний, але написано книгу не талановито й так, що читач, малознайомий з історичними фактами, навряд щоб виніс щось з читання… По обіді почав перечитувати “В сторону Свана” М. Пруста. Недосяжна художня майстерність, з якої мало візьме широкий читач, але з якої багато навчитися може вдумливий і уважний художник. 

Лютий, 6. Листівки Ісі та І. В. Беренштам. Ходивши на пошту, пройшовся до вокзалу. Читав М. Пруста. 

Лютий, 7. Непереможна чорна меланхолія. Листівки Лебедю та Новицькій. Читав М. Пруста. 

Лютий, 8. З вечора збирався поїхати до Москви, не поїхав. З Дмитром удень ходили на концерт, а по обіді надвечір на вокзал. Кілька сторінок Пруста. Побачив молодика. 

Лютий, 9. Листівка Нюні та Нікітіній. Пройшов на вокзал купити “Правду”. Пруст читається надто поволі: сьогодні 10-15 сторінок… Дмитрова справа щось ніби не витанцьовується: збирається позавтра вертатись до Харкова. Ладя дуже тим мучиться. Для мене це теж страшенний вдар. Написав листа Полонській-Василенковій, надішлю завтра. 

Лютий, 10. День Дмитрикового народження. Зранку ходив на пошту й на вокзал, газет не дістав… Читав оповідання з Дмитрикового збірника “Ведмеді танцюють” (Пруста віддав Дмитрику). Справа з Дмитриковим улаштуванням тут у непевному стані, хоче вертатись до Харкова. Нервуюся. На ніч випили трохи горілки. Перечитав розмову Сталіна з Велсом. Наскільки Велс здається розгубленим і наївним перед крицевими аргументами Сталіна! 

Лист Ладі від Ірусі.

Лютий, 11. Дмитро таки став на роботу (не в лагері, а в будівництві каналу). Як я йому заздрю, так важко не мати роботи! Дочитав Дмитрову книжечку. Завтра збираюсь до Москви. 

Лютий, 12. Рано ранком — ще темно — пішов на вокзал і поїхав до Москви. Скільки книжок вийшло, які мені обов’язково потрібні (хоч би — Батюшков, “Поезії”; мемуари Л. Ф. Пантелеєва, 4-й том спогадів Чічеріна!), а в мене в кишені — безнадійна порожнеча, а ще ж маю борги, маю платити за київську кімнату. Одвідав К. Д. Нікітіну, Д. М. Петрушевського, у Колі Чиркова обідав, навіть чарку зубровки випив. Коло пів на дванадцяту вже був удома. Як бадьорить саме московське повітря! 

Лютий, 13. Дмитров чомусь нагадує мені — Mutatis mutandis — Городню. Ідучи ніччю вулицею, відчуваю, ніби ходжу року 1915 вулицями Городні, збиваючи палкою сосульки з ринв та стріх… Двадцяти років як не було! А повороту 1915 року я міг би побажати лише для скинення з плечей 20 років (41 замість 61!) та побачення з тими близькими, що за цей час відійшли. Лише! Листівка від Діми з Києва. Один жах! Мерзне й по кілька днів не їсть. За помешкання не плачено 2 місяці… А я, чим я можу допомогти?! Листівка Ісі та Лесі. Писав листа Романовському (з додатком листа до Іванушкіна). Надішлю завтра. Чергове число “Литературной газеты”. На ніч кілька сторінок М. Пруста. 

Лютий, 14. Ладя дістала листа з Ведмежки від Наташі Успенської. Ходив гуляти по незнайомій дорозі. Сторінок 30 М. Пруста. “Крокодил”. Увечері писав листа Наташі та Ярику. 

Лютий, 15. Листівки Ісі, Тарасенку, Бланковій. Лист від Бобрової і відповідь їй. Сторінок 50 М. Пруста. 

Лютий, 16. Листівка Тучапській. Лист від Полонської-Василенкової. У Ладі — вихідний день, пішов з нею гуляти. Зайшли до Качеровських. Застали тільки Лідію Олександрівну. Балакали, пили чай. Вже за обідом помітив, що забув у Качеровських окуляри… 

Лютий, 17. Листівка від Новицьких. Дивився, як у “Динамо” навчають коней плигати через загородки. Зайшла Качеровська й сказала, що Н. В. забув забрати мої окуляри. З нею пішов до них і забрав окуляри. З годину посидів у неї. Лист Полонській-Василенковій. Читав Пруста, “Литературную газету”, малоцікаве число. 

Лютий, 19. Листівка Ірусі. Дочитав Пруста й почав читати “Поєзию и Правду” Ґете. Гуляв. Гіркі думки особистого змісту. Останніми часами в мене все більш і більш загострюється свідомість і відчуття винного сумління перед найближчими людьми, що відійшли, а тому тяжка вина непоправна. Мама, А. Смирнова (Яровська), Саша, Наталія Данилівна — усім я не дав того, що міг, що мусів дати, тієї уваги, тієї ласки, якої вони заслуговували вже хоч би своїм ставленням до мене… 

Перед А. Смирновою провина моя подвійна: стомлений і замучений сам, я не був для Галі — в її недузі і злиднях тим, чого вимагали наші відносини з її матір’ю, чого остання мала всі підстави й права від мене чекати. У відносинах до найближчих, дорогих і любимих виявив я нечутливість, егоїзм. І дивно, що свідомість, відчуття того лезом гострим пройшли моє серце тільки останнім часом. Якби я сам вмер років два тому, я не зазнав би тих нестерпних мук винного сумління, від яких часто останніми часами місця собі не знаходжу. Найтяжча в цих муках свідомість, що рятунку нема, нема захисту від цих мук, бо нічим, нічим своєї вини вже не виправиш! В безпорадному борсанні від мук іноді сподіваюсь собі захисту в шуканні протиставлення моїй вині перед близькими вини когось з близьких переді мною: випадок з Наталією Михайлівною іноді ніби приносить втіху в розпуці — дикою жорстокістю її вчинків. От маю заслужене! — шукає рятунку замучена істота. Але ж, але ж, ні мама, ні Смирнова, ні Сашуня, ні Наталія Данилівна нічим не завинили переді мною, це я перед ними, — перед ними завинив! Я б радо пив келех мук неправди й жорстокості у ставленні до себе, коли б ці муки хоч малою мірою зменшували більш страшні муки свідомості й відчуття моєї неправди, моєї жорстокості. Але ж нема нічого в природі, що б зменшувало ці страшні муки. Нема жаху більшого, ніж свідомість цього! 

Лютий, 20. А сьогодні запишу знову звичайне: листівка Лебедю, листівка від Полонської-Василенкової, читав “Поєзию і Правду” Ґете… і під цією майже автоматичною звичайністю ніхто не помітить того жаху, що вона прикриває від дюдського ока! Мучить і безвихідний стан з платою за київське помешкання, з відним Дімою… Боюсь, що жилкоп положить штраф, боюсь, що продадуть мої останні книжки, такі мені потрібні! Не знаю, що й робити? Продати годинника? Будь-як шкода цієї останньої речі з необхідніших речей, а іншого виходу (на 2-3 місяці!) нема. На превеликий жаль, годинник не в порядку, і це знижує його ціну. Одного цього досить, щоб замучити, а яка це незначна дрібниця в порівнянні з тим, про що записав учора!.. І в такій, більш ніж серйозній, ситуації вже зовсім курйозно виглядають турботи про Батюшкова та інші нові книжки. Дивна людська психіка: душа вмирає від болю, свідомість певна того, що біль цей невигойний до того, поки не загасне останній проблиск свідомості, чому ж це з коренем не вирве таких проявів суєти й марності, як турбота про нові книжки? Як ще знаходиться місце для таких турбот?! Адже ж яке все дрібне поруч з безоднею душевних мук винного сумління, що кличе до відповідальності за все життя! Перед грізним лицем цього суду, як (звідки?) можна ще знаходити сили для звичайного життя, для будьяких життьових інтересів?! 

Лютий, 21. Листівка Міяковському. Скінчив першу частину “Поєзии и Правды” і почав читати другу. 

Лютий, 22. Листівка Ісі. “Поєзия и Правда” Сум!.. 

Лютий, 23. Великий лист (рекомендований) Василенковій-Полонській з довіреністю на одержання копії трудового списку. Скінчив “Поєзию і Правду”. Виключна нудота! Треба неабиякого терпця, щоб її подолати. А проте дорогоцінний матеріал для зрозуміння культурно-історичного ґрунту, на якому виріс Ґете. 

Лютий, 24. Дмитро іменинник. Привітальна телеграма від Ірусі. Почав читати “Травневу квітку” Бл. Ібаньєса. 

Лютий, 25. Раннім ранком — ще напівтемно, на обрії півмісяць — пішли з Дмитром на вокзал і поїхали до Москви. На Савеловському вокзалі у Москві — напились чаю, після того розлучились: Дмиитро поїхав до південного району каналбудівництва, а я до площі, на якій стоїть пам’ятник Пушкіну. Узявши собі квитка на “Чапаєва”, пішов на Кузнецький міст по книгарнях шукати “Батюшкова”. Кажуть, вже розпроданий. Шкода. Купив мемуари Л. Ф. Пантелеєва й повернувся до площі Пушкіна — дивитись “Чапаєва”. Чудесний художній фільм, навіть не варто спинятись над тим, що здається помилками. Головне — фільм дає відчути гострий момент класової боротьби, що вибухла громадянською війною, а разом і те, що і чим перемогло. З кіно зайшов до К. К. Чекеруль-Куша, в нього й обідав і вже просто від нього поїхав на вокзал. Коло 12-ої вже був “удома”… По вечері, як лягли спати та згасили електрику, повернувся й Дмитрик. 

Лютий, 26. Листівки Лесі та Ісі й грошовий переказ (тільки 21 крб.) Дімі Тищенку. Прочитав передмову Невського до мемуарів Пантелеєва та деякі розділи мемуарів, читав “Травневу квітку” Бл. Ібаньєса, чергове число “Литературной газеты”. 

Лютий, 27. Роковини (треті, вже треті!) сумного, жахливого дня Сашуліної смерті… 

Листівка від З. С. Давидова. Дочитав “Травневу квітку”. Не сподобалась. Річ, яких надто багато, примітивна й бліда, абсолютно нічим не збагачує читача. Прочитав “Алые паруса” Грина, що, не виходячи з аспекту фарбових визначень, можна б назвати виразніш: “Зелена нісенітниця”… Вимучена й штучна річ, оригінальничання — рід хвороби автора, як художника. На ніч почав читати маленьку брошурку С. Фіріна: “Канал Москва—Волга”. Прочитав кілька сторінок, а вже можу сказати: “Non multa sed multum”. 

Лютий, 28. Листівки З. С. Давидову та Г. В. Беренштам. Великий лист від В. О. Романовського. Закінчив з великим інтересом брошурку Фіріна. Давно вже не читав нічого з таким інтересом, бо брошурка збагачує не тільки знання, а й настрій! Почав читати мемуари Пантелеєва. 

Березень, 1. Листівка Горнфельду. Зранку Ладя з Дмитриком і Галею поїхали до Москви. Одніс Ладіні рекомендовані литси на пошту, а, повернувшись, написав великого листа Романовському. Читав мемуари Пантелеєва. По обіді одніс на пошту, здав рекомендованим листа Романовському. З Москви Ладя з компанією повернулися рано, до театру не пішли, бо стомились (квитки продали). 

Березень, 2. Листівка Ісі та Бобровій. Читав Пантелеєва. Здається, чи не обдурюю себе, що не починаю писати мемуарів через брак паперу… просто не можу подолати глибокої апатії… Ну, скінчу Пантелеєва й почну писати окремі нариси для мемуарів і окремі епізоди, періоди etc. Коли набереться багато матеріалу, вже легко буде використати для послідовного оповідання про своє життя… 

Березень, 4. Після кількаденної одлиги — другий день мороз —6, —9… Читав Пантелеєва. 

Березень, 5. Лист від Нюні та Аліка. Негайно відповід їм рекомендованим листом (на Алікову адресу). Дочитав мемуари Пантелеєва. Неталановито написані. Вміщені, як додаток, наприкінці кілька сторінок спогадів жінки Пантелеєва написані багато талановитіш. Проте в спогадах проходять значні події, встають образи і досить великих, і зовсім маленьких постатей цікавої епохи, а тому й мемуари все-таки цікаві. Потрібний, правда, вже особливий “талант”, щоб зробити нецікавими оповідання про ціле життя… Не бувши талановитим мемуаристом, Пантелеєв проте не мав і такого “таланту”… 

Березень, 6. Лист від (?) й рекомендований лист до нього. Прочитав цікаву книжечку Фіріна — “Итоги Беломорстроя”. 

Березень, 7. Лист від Полонської-Василенко, вкликий лист у відповідь їй. Проводив на вокзал Дмитрика — поїхав на кілька днів до Харкова. Почав читати Франка — “Boa Constrictor”, а потім дістав чергове число “Литературной газеты” із відчитом про пленум правління Союзу письменників. Доповіді про завдання критики та дискусія з приводу тих доповідей робить враження, що люди заблудились поміж трьох сосен… Тичина, Федін — були так близько, а я й не знав! Якби знав, проїхав би до Москви побачитись… 

Березень, 8. Рекомендований лист Федіну. Ще раз переписав уривки із спогадів про Коцюбинського й разом з листом до П. Г. Тичини послав йому, вклавши в конверт з листом до Рильського (адреси Тичининої не знаю, а живуть же вони, мабуть, в одному домі)… Послав рекомендованим листом. Листівка Ісі. Читав “Boa Constrictor”.

Березень, 9. Ранком поїхав до Москви. Перш за все зайшов на Петровку до книгарні “Маяк” і купив IV том мемуарів Б. Чичеріна. Потім поїхав до редакції словника “Деятели революционного движения в России”. Вийшов II випуск IV тому (“Восьмидесятники”) з моєю бібліографією Драгоманова. А ще “з’ясовуватимуть”, чи не дадуть мені примірника — “авторського”. Раніш давали й ті томи, в яких не було мого матеріалу за ті поправки та доповнення, що я подавав, переглядаючи випуск… З редакції пішов до Д. М. Петрушевського. З ним ходили на Арбат, а потім ще посидів у нього з годину. Від Петрушевського поїхав до Сузи. Не застав. Зайшов до Чиркових. Тільки сьогодні повернулась з санаторії О. Я. У Чиркових обідав і пив чай, потім просто від них поїхав на Савеловський вокзал. Подорожі до Москви стомлюють, а справи мої і на крок не посуваються наперед… 

З Колею балакали про завдання сучасного роману. Говорячи про ці завдання в аспекті синтезу літературних методів М. Пруста, А. Бєлого та Пасоса, Коля дивовижно підійшов до тих думок, що снуються в мене. Тільки про Пасоса я не міг би чогось цілком певного твердити, бо дуже мало з ним знайомий (читав тільки якусь, чи не 42? “Параллель”)… 

У наскрізь брехливій та наклепницькій статті про мене в “Литературной єнциклопедии” (до того сповненій виключного неуцтва) між іншим надруковано: “В статье “Узоры лжи”, помещенной в 1913 году в “Речи”, Могилянскый открыто стал на защиту царизма.” 

Моя гордість підказує, що подібне обвинувачення заслуговує, за прикладом лорда Кленчерлі (“Людина, що сміється”), єдиної на те реакції — знизати плечима й сказати: “Мені жаль тих, що вірять цьому!” …Але ж автор безсоромного наклепу посилається на статтю. Кожний може сам пересвідчитись у правдивості обвинувачення, але хто ж буде шукати число газети 1913 року! І на це розраховував наклепник, певний того, що кожний не уявить собі можливості такої безсоромної брехні. Замість доказів неможливості захисту царизму для людини з моєю біографією: 5 жандармських трусів, два ув’язнення, 41/2 роки поліцейських доглядів та судовий вирок — 1/2 року ув’язнення (справа Бейліса), — досить навести статтю “Узоры лжи”. Матимемо випадок, коли кажуть: коментарі зайві!

Записуючи до щоденника копію статті, я гадав, що зберігаю текст її для себе назавжди. Але пропажа чемодану, в якому разом з іншими рукописами був і рукопис мого щоденника з половини серпня 1933 року, показала всю ненадійність “увічнення” чогось навіть для себе. На моє щастя, у Ладі зберігся примірник копії. Отже, переписую статтю для цього зшитку. 

ВІЗЕРУНКИ БРЕХНІ 

(“Речь”, № 27, 1913)

“Було б болото, а чорти знайдуться”!   

Був би попит на брехню — брехунів вистачить. Авжеж відчувається останнім часом значний “попіт” на брехню з українського питання. Ще цими днями петербурзьке телеграфне агентство розіслало телеграму зі Львова від 20 січня, в якій мовилось: відбулися попередні збори українців для заснування всеукраїнської партії. За повідомленням “Руслана” партія має на меті національне й політичне об’єднання всіх українців по обох сторонах кордону для спільних дій у серйозний момент. Малопоширений у Галичині “Руслан” (клерикальний “Християнсько-суспільний щоденник”) ким саме читається в Росії? І добродії, котрим потрібна брехня стосовно цього, вочевидь, розраховують, що повідомлення “зробить свою справу”. Досить цікаво буде читачам дізнатися, що посилання телеграфного агентства на “Руслана” зовсім брехливе. У № 25 “Руслана” надруковано статтю “Розпад радикалів”, у якій газета висловлює свою радість із приводу занепаду галицької української радикальної партії. “Руслан” закінчує свою статтю так: “поступовий занепад радикальної партії дає підставу для виникнення нової “всеукраїнської партії”. Сили, що спрямовувалися на протикультурну роботу руйнування релігії і авторитету священиків, йдуть на як-не-як культурну народну працю”. 

Оце й усе, що повідомляє “Руслан” про “нову партію”, про яку жодного слова не повідомляється в інших українських газетах. І на цій канві ПТА уже вишило візерунки “національного й політичного об’єднання всіх українців по обох сторонах кордону для спільних дій у серйозний момент”. Ті, хто вишиває ці візерунки, добре знають “правило”. Calomniez, calomniez, ib en restera toujours quelque chose. Знає це правило і київський кореспондент “Нового времени” — п. Запорожець, що цими днями повідомив: “хоча київська міська Дума на клопотання комітету зі спорудження пам’ятника Шевченку і відвела місце для останнього на Какркваєвській площі, але потім виявилось, що комітет, створений у Києві без дозволу уряду, не має ніякого дозволу і на встановлення самого пам’ятника в Києві. Уряд дозволив полтавському земству створити комітет для збирання пожертвувань на спорудження пам’ятника поету Шевченку. Передбачалося, що комітет цей матиме осідок у Полтаві і що сам пам’ятник споруджуватиметься в межах Полтавської губернії. Але полтавське земство, скориставшись сум’яттям визвольного руху, створило комітет у Києві, а потім цей комітет вирішив, не спитавши для цього відповідного дозволу уряду, ставити пам’ятник у Києві”!! (Новое Время”, № від 19 січня). Цікаво не те, що все це суцільна брехня (починаючи з того, що насправді — “31 серпня 1905 р.” міністр внутрішніх справ визнав можливим дозволити полтавському земству відкрити повсюдно в межах імперії підписку на спорудження в Києві пам’ятника поету Шевченку”), — цікавіше те, що Київський комітет вже одного разу надрукував у “Новом Времени” офіційне спростування цієї самої брехні того ж самого п. Запорожця. 

Всього кілька місяців назад спростування комітету (з посиланнями на документи) було надруковане в “Новом Времени”, а тепер газета повторює ту ж брехню, в якій розповідається, що Полтавське земство і Київське міське самоврядування, користуючись сум’яттям визвольного руху, діють “явочним” порядком. Брехня комусь потрібна, і для п. Запорожця знаходиться робота.                                                                                                     Мих. Могилянський 

Березень, 10. Листівка Чиркову. Переписав до цього зшитку давню статтю “Узоры лжи”, з безсоромними наклепами, інтерпретовану в статті про мене в “Литературной єнциклопедии” (коли цілковиту брехню можна назвати “інтерпретацією”). Почав читати 4-й том мемуарів Чичеріна, в якому розповідається про земську роботу, про людей, з якими автор — дуже поміркований ліберал з досить реакційним зафарбленням (соціологічний аналіз його переконально подає передмовна стаття Невського), зустрічався на цій роботі… Все таке звичайне, terre à terre, а читається з надзвичайним інтересом… Не тільки тому, що все це допомагає розуміти наше минуле й сучасне, врешті, Чичерін і не розповідає щось для мене нове, — нові тільки конкретні факти, читання захоплює незалежно від того, чим можна пояснити його інтерес. Інтересно, як інтересний кожний талановито поданий відбиток справжнього життя. Увечері написав Бобровій великого листа. 

Березень, 11. Лист Бобровій, листівки Сузі (?) й Г. В. Беренштам. Читав Чичеріна. Увечері чергове число “Литературной газеты” — закінчення блукання пошехонців поміж трьох сосен, — дискусія про критику. 

Березень, 12. Досі знаходяться “критики”, знаходяться “теоретики”, які вважають за надзвичайно корисне протиставляти естетичну критику публіцістичній, ставити питання, котра з них потрібніша? І демонструвати свою “сучасність” відповіддю — публіцістична! І все це випливає із застосування художньої естетичної сторони твору до мітичної “форми” (“форма” стає мітичною, коли її штучно відокремлюють від змісту), з нерозуміння того, що художність у творі, його художня специфіка існують не як речі в собі, відіграють роль чинника, що забезпечує емоціональний вплив “змісту”… 

Тільки Ладя пішла на роботу, як розкрились двері й з’явився Дмитрик — повернувся з Харкова… Рекомендований лист Романовському. По обіді лист від Міяковського. Читав Чичеріна. 

Березень, 13. Нема сумніву, що головнішим завданням критики є засвоєння нею основ марксизму-ленінізму, але стріваємо багато декламацій на цю тему, майже не вачимо глибокого й грунтовного знайомства тт. критиків з основами марксизма-ленінізма. Ну, ще статті Леніна на літературні теми (знамениті статті про Л. Толстого та інші), мабуть, всі знають. Але чи багато хто дає собі відчит у методологічному зв’язку літературних поглядів Леніна з цілою системою його науки? Не питаю вже, чи багато хто вільш-менш грунтовно простудіював Маркса? Отже перше завдання сучасної критики — це замінити декламацію совісною “учобою”. Без останньої з трьох сосон не вибратись, як з лабіринту!

Великий рекомендований лист Міяковському. Листівка Ісі. Посилка від Ісі (книжки) Ладі. Читав Чичеріна. 

Березень, 14. Листівка від Чиркової — Коля тяжко захворів… Скінчив читати Чичеріна. Писав листи Тарасенку й Новицькій. Обидва надішлю завтра в одному конверті на адресу Тарасенка. Проглядав ІІ частину “Фауста”. 

Березень, 15. Як подумаю про свої борги за київське помешкання, про мої книжки, залишені на Ворошиловській вулиці, божеволію від турботи. А ради собі ніякої дати не можу. Виходу нема!.. Читав “Бегство пленных” Большакова, тільки трохи не дочитав. Послав рекомендованого листа Тарасенку. 

Березень, 16. Зранку велекий лист від Ісі. Прочитавши листа, взявся було читати “Бегство пленных”, як приїхала Леся… Цілий день провела з нами, у нас лишилась і ночувати. В подарунок мені Леся привезла ІІ том листування П. Чайковського з фон Мек.

Березень, 17. Проводив Лесю на вокзал. У неї такі житлові умови, що до себе не запрошувала, сказала: краще поки що я буду до Вас приїздити… Ще одна надія обірвалась: надія почати влаштування своїх справ. Без ночовки в Москві не можу за це взятись. Послав рекомендованого листа Ісі, листівки Нікітіній та Чирковій. Дочитав “Бегство пленных” — річ зовсім середньої якості, — почав читати ІІ том листування Чайковського з фон Мек. 

Нема долі ганебнішої, як “гнилою колодою по світу валятись”! А все стає безнадійніш від цієї долі одкараскатись… 

Березень, 18. Сум і сум! Лист від Полонської-Василенко (у Києві помер І. Л. Давидсон, людина високої освіти й міцного морального гарту, прекрасна людина!) Прощаючись з ним перед від’їздом з Києва, підсвідомо я ставив собі сумне питання, а чи побачимось ще колись? Але намагався про це не думати. (З Дніпропетровська я ще послав йому спогади Мартинова). Н. Д. надіслала мені копію “трудового списку”, що дістала за моїм дорученням з ВУАН. Переглянув і знов відчув сверблячку — писати до Президії ВУАН з проханням переглянути всою постанову про моє звільнення, адже ж мотивування цієї ухвали — стовідсоткова брехня! Як я шкодую тепер, що не наполіг (у серпні 1933 року), щоб М. О. Тарасенко подав до президії моє прохання про звільнення! (Я посилав те прохання М. Тарасенку з Ведмежої Гори наприкінці серпня чи на початку вересня 1933 року). 

Проводив Ладю на вокзал (поїхала у відрядження на два дні, Дмитро теж поїхав до вечора). По дорозі зайшов на пошту, здав рекомендованого листа Ісі, послав телеграму за Ладіним дорученням, прийшов на вокзал і тільки хвіст потяга побачив… Лист від Т. Павловської, листівка їй. Прийшовши додому, написав великого листа Полонській-Василенковій. Листівка Лебедю та Руліній. Знов пішов на пошту, здав рекомендованого листа Василенковій. Читав листування Чайковського з фон Мек. Сильно сказав Жуль Валес: “Той, хто розповість життя Галліфе, скоріше його вб’є, аніж той, хто в нього цілиться”. А не один Галліфе має більш, ніж кулі, воятись правдивого оповідання про своє життя!

Березень, 19. Метелиця! Ходив далеко, далеко в поле (до першого села). Метелиця так відповідає душевному настрою. Н. Д. пише, ніби Давидсона вбив сум у зв’язку з його крахом. Ніякого особливого краху він не зазнав, дістав непогану пенсію, а в “убійчість” суму не вірю: скільки він гнітить і давить мене, а досі не вбив!.. Читав листування Чайковського. 

Березень, 20. Сьогодні день народження Максима Рильського, а ми й не привітали його. Скільки спогадів сполучено з цим днем! Хотів Дмитро послати телеграму, та не дістав грошей, і тому послати не міг. Листівки Тудоровській і Тучапській. Сторінок коло 150 листування Чайковського. Після метелиці (чудесної) — ясний морозний день. 

Березень, 21. Ладі досі нема: вчора вона не подзвонила й телефоном, так що я почав уже сьогодні за неї турбуватись. О 2-ій ходив її зустрічати, але не зустрів. В обід моє хвилювання піднеслось так високо, що навіть погано почав себе почувати, але прийшли ми з Галею по обіді, а Дмитро зустрів нас звісткою, що Ладя сьогодні ночує в Перерві, а повернеться завтра надвечір… Листівка від Г. Павловської та лист від Г. В. Беренштам. Сторінок 140 листування Чайковського. 

Березень, 22. Лист Г. В. Беренштам, листівка Ісі. Листівка від Ісі (відповідь на колективне при вітання наше з днем її народження, день цей якраз сьогодні!) 

Дочитав ІІ том листування Чайковського з фон Мекк. Нетерпляче чекатиму дальших томів. Цікаво дуже. Пізно повернулася з Перерви Ладя. 

Горький написав листа до всіх каналармійців Дмитлага, в якому, говорячи про місцеву пресу, між іншим пише: “Не говоритиму про такі, майже досконалі твори, як чудові вірші Могилянської”… (Листа опубліковано в тутешній пресі). 

Березень, 23. Рекомендовані листи — З. С. Давидову та Одеському обласному архіву. Давидова прошу разом з Тиняновим, або Федіним (обидва р. 1923 працювали в Петроградському Гизі) дати мені посвідчення, що я з 4 березня до 15 липня 1923 працював як помічник редактора Редсектора Петроградського Гизу. З Одеського обласного архіву прошу довідку про витримання року 1903 державних іспитів при Одеськім університеті. Листівка Ісі. Ходив гуляти до села Митькине. Почав читати “Серед дикунів Гвінеї” Миклухи-Маклая. 

Березень, 24. Інтерес листування Чайковського з фон Мекк не в тій незвичайності людських відносин, що, мабуть, пояснюється нездоровою природою великого музики-творця (хоч ця незвичайність і загострює загальний інтерес), навіть не в тому багатому матеріалі, що воно подає для історії та психології розвитку музичного генія, це більш має цікавити фахівця (хоч окремі оцінки та думки з приводу тих чи інших музичних явиш цікаві не тільки для спеціаліста, а й для дилетанта), головний інтерес листування в тому, що воно подає історію “обывателя” другої половини 19 віку. Перед очима читача проходить ціле життя людини з усіма його дрібними, часто зовсім дрібними особистими інтересами й побутовими деталями. Але ж треба вміти синтезувати дрібне й незначне, тоді й у найдрібнішому нема нічого незначного… 

Листівка від Н. Д. Полонської-Василенкової. Листівка Василенковій-Полонській і Романовському. Читав Міклуху-Маклая. Чомусь ввесь день пригадується мені один мій давній-давній вірш (російською мовою):

Благослови, иль прокляни,

А только нет забвенья;

Длинней — короче, но цепи

Нерасторжимы звенья…

І хоть вся цепь уже в крови, —

Кровь не дает освобожденья: 

Длинней — короче, но цепи

Нерасторжимы звенья! 

Може, щось переінакшив (здається, ні), може, випустив середні чотири рядки (забув), та не те важливо, важливо, що, дійсно, весь ланцюг вже в крові, а звільнення нема й нема! І купиш його хіба надягши петлю на шию, чого досі не зробив, не знаю чому, а що не зроблю, не поручуся. Сум і нудьга з’їдають мене… 

Березень, 25. Зранку мій сум виступив з берегів (мало не гістеричний мав “припадок”). Чим переможу той сум, як вирвусь з його лабет?! Листівка від Ямполського. Писав великого листа Полонській-Василенковій (скінчу його, дістав обіцяного в її вчорашній листівці “великого листа”). Понаписував листівки Ямполському та Новицькій. Завтра хочу проїхати до Москви, там кину листівки до поштової скриньки. Ранком написав листівки Лебедю та Рильському. 

Березень, 26. Зранку поїхав до Москви. Заходив до Нікітіної, до Петрушевського. У редакції Біобібліографічного словника “Деятели революционного движения” зустрів Яшу Ждановича (виявилось, що він там працює). Потяг до себе, в нього я й обідав, просто від нього й поїхав на Савеловський вокзал. З Москви листівки — Ямполському, Новицьким. Важко було проїздити недалеко від Лесі, а до неї не зайти, але не хотілося завдати їй клопоту. 

Березень, 27. Лист від Тарасенка — сумний, сумний. Листівки Тарасенку та Ісі. Рекомендовані листи Василенковій і Нюні (вдруге послав того самого листа, що адресував його ще 5-го Аліку, а вчора той лист повернувся, увесь обліплений довідками — адресата не знайшли! В чому річ, не розумію зовсім). Увечері писав листа Романовському. 

Березень, 28. Дістав від З. С. Давидова його роман “Беруны” (вже 3 видання). Прочитав небагато (сторінок 60). Річ цілком читабельна: читається легко й з інтересом. Неабиякі стилістичі досягнення. Але мене цікавить питання з психології творчості: що може щтовхнути на подібне писання, чим воно приваблює автора, яке йому дає задоволення? А праці витрачено чимало й витрату ту зроблено старанно й любовно. Послав рекомендовані листи: Романовському та Дімі Тищенку. В листа до Діми вклав і великого листа Наталії Михайлівні. З Дмитром ходили до лазні. Навіть лазня — для мене подія, яку варто занотувати (потім, проглядаючи запис, у таких нотатках знаходиш матеріал, що допомагає в конкретних деталях відновити в пам’яті відповідний день).

Березень, 29. Вибух суму. Обмірковую напружено всі можливості повороту до Києва, хоч знаю, що там матиму голод, а в холод — і холод та й те, що страшніше за голод й холод, — самотність! Тут не знаю ні голоду, ні холоду, ні самотності. А от є сили, що примушують піти й на голод, і холод, і на самотність, що часто доводить до розпачу… Лист Я. Ждановичу. Читав “Беруны” та небагато прочитав — сторінок 40… 

Березень, 30. Ходив гуляти до Митькиного… Великий лист Наталії Михайлівні. Листівка Г. В. Беренштам. Читав “Беруны”.

Березень, 31. Лист від Василенкової-Полонської і Романовського. Дочитав “Беруны”. Написав листівку З. С. Давидову, вже коло 10-ої пійшов пройтися і загубив окуляри. Зараз зовсім сліпий. 

Квітень, 3. І й 2-го був сліпий, тільки вчора пішов до поліклініки й дістав рецепт на окуляри, а сьогодні купив і окуляри (4 діоптрії замість 3.5). 1-го увечері приїхали Ася з Дмитром і Ладею (Дмитро їздив зустрічати Асю, а Ладя ще вчора поїхала до Лесі, в неї ночувала). Лесюрка надіслала мені в подарунок Батюшкова. Дістав з Одеси довідку про державні іспити в 1903 році. Вчора багато розмовляв з Асею. Сьогодні ранком дістав листи від Ісі та Бобрової, листівку від Бланкової (просить для Біобібліографічного словника “Деятели революционного движения в России” відомостей про Русову), і поворот листівки Рильському від 25 березня з надписом “не проживает”. Зараз же написав рекмендованого листа Лебедю, а в той лист вклав листа Рильському з додатком повернутої листівки. Листівки: Ісі, Бланковій, Ямполському. Вчора з сліпими очима написав листівку Лесі з подякою за Батюшкова й переказ на 31 карбованець Дімі Тищенку. Почав читати передмовну статтю Благого до творів Батюшкова. Якраз у “Известиях” не дуже мудра, але все-таки цікава стаття Вересаєва “В защиту Пушкина”. Ну, Пушкін не потребує захисту, але стаття симптоматична, як протест проти спрощення quasi марксистського літературного аналізу (якраз проти Благого). 

Квітень, 4. Рекомендованим листом написав до Центрального Бюро секції наукових робітників (Москва) прохання, врешті, розглянути питання про моє поновлення в правах члена секції наукових робітників та профспілки “Робос”. Листи — Полонській-Василенко та Бобровій. Боброва питала в останньому листі, чому власне я так нудьгую (“скучаю”)? — адже ж книжки маю, часу вільного багато, інколи маю змогу бувати в Москві, вачитись з знайомим… Чого ще треба? Так, маю цілком пристойну “обстановочку”, щоб тихо доживати свій вік! Але я хочу жити, а не доживати, бо ще маю творчі задуми, охота працювати, ще не втратив працездатності. Щастя не мати вільного часу розуміє тільки той, чий час ввесь вільний! Людина в паралічі (без ніг, рук, буває і без язика) — вже без надій на життя може ще зберігати певний інтерес і щастя (навіть щастя!) споглядання збоку… але споглядання не задовольняє того, хто ще прагне жити на повних правах живої людини. Отже, щоб дістати ці права, я годен ніби й на голод та холод, розпач самотності! Тільки б жити! В мої роки вже не мрієш про життя “всем биеньем нервов, всем огнем страстей!”, але й “страсти” ще не зовсім вмерли, і взагалі ще прагнеш вільного самовизначення, а не пристойно забезпеченого суму цілком матеріально забезпеченого доживання! 

Читав передмову (Благого) до творів Батюшкова (слабенька передмова), а потім і вірші Батюшкова… Листівка з оплаченою відповіддю Н. Успенській. 

Квітень, 5. Ладіні іменини. Скільки спогадів! Мовчи, сум, — мовчи!.. Листівка від З. Давидова. Рекомендовані листи Романовському і Федіну. Прочитав Новикова-Прибоя “Ухабы” та “Подводники”. Гарний другий сорт. Листівка Лесі. 

Квітень, 6. Зранку пішов гуляти, дійшов до Митькиного, зайшов до Качаровської, з нею та її сестрою, що приїхала до неї в гості з Москви, просидів години дві… Почав читатаи “Воспоминания идеалистки” М. Гейзенбург. Листівка Ісі. 

Квітень, 7. Читав Гейзенбург. Листівка Новицькій. Провлдив Дмитрика на вокзал (поїхав до Москви). Листи — Полонській-Василенковій та С. С. Давидсон (рекомендований). Лист від Полонської. 

Квітень, 8. Зранку приїхала Леся. Багато балакав з нею. На ніч повернувся Дмитрик. 

Квітень, 9. Багато гуляли з Лесею. По обіді Леся з Ладею машиною поїхали до Москви. Увечері прочитав сторінок 60 Гейзенбург. 

Квітень, 10. Лист від Лебедя. Писав листи Лебедю, Іванушкіну, Буслову (надішлю завтра) у справі повернення мені моїх праць. Ладя приїхала з Асею. Читав Гейзенбург. Рекомендований лист Дімі Тищенку (для відповіді вклав листівку).

Квітень, 11. З Асею ходив гуляти. Листівки Лесі та Ісі. Закінчив читати Гейзенбург. Які “порожні” спогади! А яких тільки людей не бачила, і то зблизька!.. 

Квітень, 12. Сьогодні зранку мав надзвичайну радість — дістав листівку від Л. М. Руліної (сам факт листівки вже був радістю), в якій вона сповіщає, що В. М. Іванушкін повернув, врешті, копію моєї праці “Літературна генеалогія “Fata Morgana” М. Коцюбинського”, що я давав йому прочитати (тим часом оригінал загинув у злощасному чемодані злощасної ночі на 24 листопада — з іншими моїми активними рукописами). Поворот “генеалогії” (Іванушкін довго ніяк не повертав її, і я вже боявся, чи він не загубив її) мене дуже втішив, бо вже починав себе відчувати людиною на голій землі. Тепер же, коли ще пощастить повернути й “Залізного Наркома” (Біографія К. Є. Ворошилова), — рукопис теж у Іванушкіна (послав йому з секції наукових робітників для рецензії, але, мабуть важка праця! — за півроку він неспромігся зрецензувати роботи), — коли пощастить, я матиму хоч дві досить значні свої праці з останнього року своєї академічної роботи. Цих двох праць цілком досить для неупередженої людини, щоб переконатись, що я став жертвою безсоромних наклепів… 

Ася поїхала до Москви. Листівка М. М. Руліній, Н. П. Новицькій, листівка від Ждановича. Почав на ніч дочитувати “Boa Constrictor” Франка. Листівка Нюні. Коло 9-ї увечері пішов прогулятись, повернувся, а ввесь 1-й Комунальний Дім у тривозі, — до великої кімнати гуртожитку погорільців забрався злодій, його там застукали, але він з усім накраденим  зник. Але через годину привели собаку-“ищейку”, а ще через годину собака спіймав злодія, здається, навіть двох злодіїв… 

Квітень, 13. Листи від Новицьких та від В. В. Міяковського (чудесний лист! Рядки про те, як Київ “меняет кожу”, глибоко мене схвилювали). Листівка Новицьким. Скінчив “Boa Constrictor” ‘а. Не з сильних речей! На ній писав листа Міяковському. 

Квітень, 14. 2-й день все збираюсь до Москви й все відкладаю. Великий рекомендований лист Міяковському. Ходили з Дмитриком до лазні. Читав листування Батюшкова. 

Квітень, 15. Читав другу частину “Фавста”, писав до Президії ВУАН (не скінчив) прохання переглянути мотивацію мого звільнення. Як важко витрачати час і нерви на самозахист від інсинуацій, та ще й без віри, що чогось доб’єшся! 

Квітень, 18. 16-го зранку з Дмитриком поїхали до Москви. На Савеловськім вокзалі попрощалися, і він подався до Асі, а я до Лесі. Лесі не застав, але дочекався. Поїхав до редакції Біобібліографічного словника “Деятели”, а звідти з Я. М. Ждановичем до нього обідати. В нього дістав другий випуск ІІІ тому “Словника”. Вертаючись від нього, зайшов до К. Д. Нікітіної, додому добрався по 11-й. З Лесею на ніч довго розмовляли. Ще проглядав “Письма” Ван Гога (“Academia”). Чудесне видання! Творчих ідей стільки, що ними можна годуватись довгий час. Зранку 17-го знов проглядав ці цінні томики. Поїхав до Центрального бюро секції наукових робітників. Мав розмову з секретарем Центрального комітету, обіцяв запитати Київ, а тоді розпочати розслід. Потім був у Чекеруль-Куша. Дістав вказівки від нього й від Кузнецової, як розпочати клопоти (?) мені, як оборонцеві в політичних справах. Від Чекоруль-Куша поїхав до Хижнякових (шосе Ентузіастів), а вертаючись додому, заскочив ще до Ландау. Бориса Адольфовича не застав, з годину побалакав з Раїсою Адольфівною, так ніби вчора бачились (а не бачились два роки!). Вдома нікого не застав, проглядав Ван Гога, а потім почав дрімати, аж повернулась Леся. Довго балакали. Зранку знов проглядав Ван Гога, а потім пішли з Лесею та Ісаєвим по різним їхнім справам (пошта, пральня) і, врешті, зайшли до зоопарку… Втомився й більш нікуди не пішов. Коло 7-ї, поївши, що зготувала Леся, пішли з нею до Малої Дмитрівки, де я мав сідати на трамвай № 18. Виїхав з Москви трохи освіжений і підбадьорений. Підсумок — Москва в 60 років (та ще з гаком, та ще з такими стомленими нервами, як мої) трохи важкувата, особливо тому, що все прагнеш більш взяти від неї. 

Часом відчуваєш, що все це надсильно вже для тебе! Особливо важко, що від загального струменя творчої роботи ти віддалений, та ще й оббріханий! А проте новий запас творчих ідей і аромат доби — впевняють, що соромно киснути, що треба так чи інакше пристосуватись до творчої, до будівничої роботи! Приїхав додому стомлений, але з настроєм піднесеним. Застав купу листів — від Романовського, Кантора. Листівки — від Рильського (віршем), Романовського, Полонської-Василенкової, Аліка… 

Квітень, 19. Сьогодні — фабрика листів: листівки Ждановичу, Романовському, Кантору, листи рекомендовані: Ландау, Нюні, Василенковій-Полонській, Тарасенку, простий — Чекеруль-Кушу — все в справі різних довідок про мою колишню революційну працю та виступи оборонцем у політичних процесах. Почав писати віршовану відповід Рильському. 

Квітень, 20. Вперше вийшов без пальта — перший теплий день. У справах: рекомендовані листи — Черлюнчакевичу й Миклашевському (Неведомському). Листівки Лесі й Дімі Тищенку. Двічі гуляв до парку культури й спочинку. Віршована відповідь М. Рильському (рекомендованим листом) на його віршовану листівку. Він писав: 

Михайле! Хай живуть надії!

Геть чорний привид ностальгії!

Ше не один ми раз, не два

Під дружні і дзвінкі слова

На горах Київських веселих

З тобою підіймемо келих!

Листа мвойого я дістав,

Тичині також передав, —

А що вже зробить з ним Тичина — 

Не знаю. Час мій, друже, плине

У праці — не лишень у ній

(натяк мій тонкий зрозумій!)

Сказав мені Держлітвидав, 

Щоб Лермонтова готував

Я до пристойного видання, —

А це ж бо справа не остання!

Та й особистий мій Пегас

Не любить марнувати час, —

І скоро книжкою новою

Я похвалюсь перед мобою.

Потіш ізнов мене листом,

Пиши, що робиться з Дмиторм. 

Тимчасом я й дружина раді

Послать привіт тобі і Ладі. 

14 Квітня 35 року.

Я відповів:

Максиме, мій друзяка давній

І випивака непоправний!

Навіяв ти багато чару,

Хоч і писав не з Катеринодару,

Та нині чари квітнуть всюди, 

Де тільки єсть радянські люди.

Не Ів., а Мих.

Не Франко, а Могилянський.

Максиме! Келехом надії

Лікуєш ти від ностальгії.

Об келех келех стукну я,

Розсипся, згинь нудьга моя!

Розвеселив мене ти дуже.

Нехай щастить тобі, мій друже!

Нехай щастить і Катерині,

Й Богдану — жінці і дитині!..

Возвеселивсь я також нині,

Що лист ти передав Тичині.

Що зробить він, мене обходить,

Чи підотреться, чи угробить, 

Чи інший спосіб, з льому д’уазо

Для мене: зовсім те — ніщо!

Для мене: — я свое зробив,

Що знав, того не затаїв, —

Ось все! — латиняне казали: 

Що міг, зробив, а той, хто може —

Хай краще зробить! Ну, навчали

Мене колись латини в школі,

Та неокласиком ніколи,

Ти знаєш добре, я не був

І те, що вчив, давно забув,

А те прислів’я, й пам’ятаю,

Та оригінал у вірш не вбгаю

Й для “може” рити не прибрав,

І з И злочинно зримував…

Та ти, я знаю, не педант,

Я ж, знаєш, в віошах дилетант. 

Ну, значить, огріхи пробачиш,

Колоди в оці не побачиш…

“Своім” не похвалюсь нічим,

Моє пройшло уже, як дим!

Природи, мабуть, то закон:

Минає краще все, як сон!

І коли б вмерти не хотіло

Що любимо ми, знайшла б в могилі

Сама любов спочинок свій

З усім багатством кращих мрій!

Та киньмо всі філософеми

Для ближчої обом нам теми.

Дмитро і Ладя, штурму траси

Віддаючи немало праці,

Не уникають й тих утіх,

Що ти кохаєшся у них…

Зітхають тільки завсігди,

Де Ви, горільчані брами?!

“Одних уж нет, а те далече!”

Як хтось колись і десь сказав, 

Ну, я б відомим потішав:

“Не говори з тоской: их нет,

А с благодарностию — были!”

Коли б колись-то біль затих

Від тих штампованих уміх!

Ну ось тепер, коли ікаєш, 

Тому причину добре знаєш:

Адже ж серед далеких близьких

На першім місці — Максим Рильський… 

Увечері писав великого листа Романовському. Просто потонув у листах!.. 

Квітень, 21. Листівки Ісі та Бобровій. Рекомендований лист Рильському. Закінчував заяву до ВУАН, а потім почав переписувати. Що з того меду за питво буде?! Почав читати “Бог плоти” Ж. Ромена та прочитав лише десятка два сторінок. Гуляв з годину, ходив до лісу. Ще природа спить, а от-от прокинеться… Ворони “учиняют браки”, тривожно кричать. 

Квітень, 22. Листівка від Ісі. Листи від З. С. Давидова, Бобрової, М. М. Калиновичевої. Зранку листівки — Маргариті Михайлівні, Ісі, по обіді Федіну, Тудоровській. Давидов надіслав посвідчення про мою працю в Гизі року 1923, підписане ним і К. О. Федіним. Закінчував переписку моєї заяви до Президії ВУАН. Надвечір ходив до лісу. Радість безпосереднього відчуття природи ніби притупилась в мені. Тимчасово чи зовсім? Прочитав сторінок 30 Ж. Ромена. На ніч писав великі листи Давидову та Бобровій. Дмитро зранку виїхав на два дні у відрядження кудись під Москву та за Москву. 

Квітень, 23. Листи Давидову та Бобровій (зранку подописував і послав). Листівка Новицькому. Ходив до лісу. Закінчив “Бог плоти” Ж. Ромена. Талановите розмазування того, що припустиме між двома (казав Ніцше: все, що вигадає кожний окремий для свого щастя, припусти) стає противним, коли до нього прилучити хоч би третього, а письменник же прилучає всіх, всіх! Ще прочитав кілька оповідань Генрі. Міцно, без зайвих слів і прикрас, без роменівського манірничання, що так дратує. 

Квітень, 24. Лист Полонській-Василенковій, з листа виникло оповідання “Собачка” (російською мовою), потім стала накльовуватись ще одна тема. Кілька оповідань Генрі. Ліс. Листи від Г. В. Беренштам та Ярика. Листівка Лебедю. 

Квітень, 25. Листівка від Бобрової. Написав невеличке оповідання — “Дe profundis”. Листівка Ждановичу. Ще раз чув — а вже думав ніколи не почую — “Разбойника благоразумного”… Читав Генрі. 

Квітень, 26. Цілий день проглядав Біобібліографічний словник “Деятели революционного движения в России”, робив нотатки (поправки, доповнення). Гуляв до лісу. 

Квітень, 27. Закінчив роботу над “Словником”. Листівка від Тудоровської. Листівки — Тудоровській, Лесі, Ландау, Руліній, Полі, Д. І. Яворницькому. 

Квітень, 28. Гуляв до Митькиного, потім у лісі. Холодно. Від Руліної дістав рукопис своєї роботи, вирученої від Іванушкіна, — “Літературна генеалогія “Fata-Morgana” М. Коцюбинського”. Діма Тищенко вперто не відповідає на листи. Чує моє серце щось недобре… Вже писав Романовському зайти розвідати, що там і як? Але відповіді не маю. Листівка від Черлюнчакевича. З приємністю побачусь з ним. Колись (на початку 900-х років) я “совращал” його в марксизм. (У Чернігові, бувши під доглядом поліції, а він, скінчивши Московський університет, приїхав на посаду земельного статиста. Ніби вчора було. Яке коротке життя людське!). Почав читати “Большой конвейер” Я. Ільїна. Прочитав коло 100 сторінок. Молодо, свіжо, талановито. Певний надмір технічних деталей, у яких неспеціалістові важко ясно уявляти собі справу. 

Квітень, 29. Лист від Нюні, трохи пізніше від Тарасенка з усіма бібліографічними довідками, що я їх від нього просив. Листівка Нюні. Листівка від Ісі. Написав листа Г. В. Беренштам, листівки Р. М. Кантору, Ісі, Полонській (все надішлю завтра). Послав рекомендованого листа М. Л. Тагеєву з проханням подати відомості про Єгорова. На ніч сторінок 20-25 “Конвейера”. Прочитав Дімі “Собачку”. Ладя з Галею з раннього ранку поїхали до Москви побачитись з Наташею Успенською (їде до батька у Вороніж, Чернігівської губернії). Зранку й ввесь день сніг і сніг!.. 

Квітень, 30. Листівки (крім вчора написаних) — Руліній та Лебедю. О третій Дмитро поїхав до Москви, по шостій з Москви повернулася Ладя і Галя. Привезли сумну звістку, що Ярик знов хворий, тому й не приїхав з Наташею. Сторінок понад 100 “Большого конвейера”. Сонце, а навкруги все сліпучо біле від снігу!..

Травень, 2. Лист Полонській-Василенковій. Листівка О. К. Саксаганському: “Дорогий і вельмишановний Опанасе Карповичу! Щиро вітаю Вас із 75-річчям життя й 50-річчям славної сценічної праці, великі заслуги якої визнані й відзначені Радвладою, завжди чултивою до всього, чим живитися може пролетарська культура! Хай живе Радвлада! Хай живе безкласове суспільство! У свідомості, що Ваш блискучий талант і піввікова праця дали їм “своє” велике щастя. З побажанням всього кращого й довгих літ Ваш Мих. Могилянський”. Не знаючи адреси, адресував: “Україна, артистові-ювілярові Опанасу Карповичу Саксаганському”. Колись Гумбольдт на запитання про його адресу відповід: “Всесвіт — Гумбольдтові”. Сподіваюсь, що Київська пошта витримає іспит і адресата знайде. 

Пішов гуляти до Мітькиного. Зайшов до Качеровських. Дочитав “Конвейер”. Високої й хвилюючої чінності річ! На ніч приїхали Дмитро з Асею. Ладя переписала на машинці мою заяву до Президії УАН (з копією). Завтра надішлю. 

Травень, 3. Чим уважніш читаю газети, тим більше впевняюсь, що власне я на всі сто відсотків… більшовик… Часто читаючи статті радянських газет — просто дивуюсь тому, що знаходжу в них свої думки, навіть висловлені так, як я б їх висловив. Може, автори тих статей краще озброєні, ніж я, мають більш ситематичну освіту, врешті, талановитіші за мене, але по суті я з ними в думках і переконаннях не розходжусь. Коли б не був я так “скомпрометований” брехнями й наклепами від людей, що на виявленні інших шукають собі заробітку, я б подав заяву про своє бажання вступити в “співчуваючі”, чи хоча б у співчуваючі співчуваючим… 

Лист від Б. Ландау й листівка від Новицьких. Листівка Ландау. Рекомендованими листами послав — заяву до Президії УАН (копію Нат. Дм. Василенковій). Листівка Новицьким. Листівки Ждановичу, Дімі Тищенку. 

Травень, 4. Рекомендований лист Романовському, листівка Новицькій. Гуляв у лісі, нові творчі задуми. Листівка від Ждановича. Листівки — Ждановичу, Черекуль-Кушу. 

Травень, 5. Ася виїхала до Москви, а завтра, мабуть, поїде до Харкова. Телеграма від Колі — відповідь на нашу із запитанням про Ярикове здоров’я — хворий на запалення легенів (катаральне), температура зараз не вище 37.5, сильно кашляє. Фурман (лікар) каже, що хвороба, можливо, затягнеться. У нас проект — як трохи поправиться, мені за ним поїхати — одвезти на поправку до Наташі (Вороніж, Черніг. губ), потім влаштувати десь у санаторії. А гроші? Писав зранку і надвечір вчора задуманий нарис “Я”. Написане не задовольняє. 

Травень, 6. Лист від Ісі, листівки Ярику та Ісі. Почав, було, продовжувати нарис, а пішов до лісу й там вдарила в голову тема оповідання, що вчора в розмові подав її Ладі Фірін. Прийшов додому й написав оповідання “Баронеса”. Читав Ладі, а після розмови з нею про суть задуму написав інший варіант закінчення (переробив другу половину оповідання). 

Травень, 7. Дописав нарис “Я”. Пішов гуляти лісом, у лісі почав читати “Легенду об Уленшпигеле”. Вертаючись, — пішов маленький дощик, — побачив крізь берези зелене, зелене поле і раптом відчув прилив буйної радості! Тільки перечитуючи нарис “Я” — помітив, що збільшую свої роки на рік. Чув у лісі зозулю. 

Травень, 8. Листівка від П. Тагеєва. Читав “Уленшпигеля”. З Дмитриком ходив до лазні. Після вчорашнього піднесеного настрою, сьогодні знов відчуття пригніченості й безмежного суму. 

Травень, 9. Лист від Асі. Скінчив “Уленшпигеля”. Лист Ісі й листівка Асі. Завтра ранком збираюсь до Москви. 

Травень, 12. Ранком 10-го виїхав до Москви. Вже московське повітря бадьорить і підносить мій настрій. Знається, я відчуваю там, як б’ється живчик сучасності, більш того живчик майбутнього. Боляче відчувати, що не береш безпосередньої участі в будівничій роботі, й до вищого ступеня підноситься бажання тієї участі добитися. Французи кажуть: бажати — значить могти. Коли це так — я напевно зможу, бо більш палкого бажання і уявити собі не можу. Приїздю до Москви на короткий термін і завжди хочу більше бачити людей у справах своїх і так просто, приємно побачити давно небачених, а увечері прийдеш додому і відчуваєш, що нерви не вміщають стільки вражень, ляжеш спати й не спиш від надзвичайного нервового піднесення, просто часом здається, — серце не витримає (колись, мабуть, так і трапиться), Москва мені вже не по віку! Може, ще коли б мав час спокійно прожити тижнів за два, було б інакше, може. Запишу все хронологічно, інакше заплутаюсь. З вокзалу до Лесі (вже на вокзалі телефоном умовився з Б. Ландау, що на завтра буду в нього увечері). У Лесі неприємність — хворий Борис Ісайович. Зайшов до М. П. Миклашевського [обіцяє посвідчення про мою роботу в “Червоному Хресті” (1897 - 1899 рр.)], потім до редакції словника “Деятели революционного движения в России”. Побачившись з Я. М. Ждановичем й умовившись, що в обід зайду до нього й поїдемо до нього, поїхав у Держплан на побачення з М. О. Черлюнчакевичем. Його вважаю за свого “хрещеника” — колись взимку 1900 (а може, 1901-го) він, тільки що скінчив Московський університет, приїхав до Чернігова на посаду земельного статистика, і я його обертав у марксисти (він ще не самовизначився тоді), а потім завжди зберігав з ним гарні відносини. Останній раз ми бачились з ним року 1926 у Харкові (був у нього). По годинній бесіді в кабінеті М. О. (обіцяв, між іншим, побалакати з Лебедєвим-Полянським у справі статті про мене в “Єнциклопедическом словаре” (Литературная єнциклопедия”) та дати довідку про мій “чернігівський період” життя (1899 - 1904 рр.) — зайшов до К. К. Чекеруль-Куша. Листа мого з текстом (проект) посвідчення (перелік процесів) він не дістав. Обідав у Ждановича. Години по 10-й по дорозі додому зайшов до К. Д. Нікітіної. Дала мені свою книжечку про втечу з Новинської тюрми. На ніч і почав її читати. А заснути не міг довго-довго. І прокинувсь коло шостої… А день 11-го мав бути перенавантаженим. Бувши в редакції Словника “Деятели”, випадково почув у розмові народовольця Морозова (не Миколи Олександровича, а якогось іншого) прізвище Сотникова. Я зараз же спитав, чи не знає він, жива жінка С. В., чи вмерла? Жива й живе в Москві з сестрою Гедеоновського. Не бачив їх не менше 30 років (колись С. В. жив під доглядом поліції у Чернігові, і я з ними був дуже близький, не дивлячись на наші ідеологічні розходження: вони були есери, я — соціал-демократ). От зранку я й пішов на Пушкінський майдан добути в довідковому бюрі їхню адресу (Морозов знав її тільки приблизно, до речі, цілком, як виявилось, правильно: живуть у двох кроках коло Патріарших Прудів… Поки наводили довідку, пішов на Кузнецький міст подивитись нових книжок. Які то муки Тантала — дивитись на книжкові вітрини, коли в кишенях порожньо! Добувши адресу, зайшов до Сотникової та Гедеоновської. Як важко бачити людей, що їх знав у розквіті сил, — старими! Може б, вже краще й не бачити, бо тяжкий викликає сум?! З півгодини побалакав, пішов до Миклашевського, від нього — до Д. М. Петрушевського, потім до М. В. Неустроєвої (теж подруга юних літ), а на шосту поїхав на Шабаловку до В. Г. Тучапської. В неї години дві (який чудесний “дом Ільича”! Як достойно пролетарська Держава влаштувала життя тих, хто так чи інакше віддав свої сили на розбиття “тюрьмы народов”!) Від неї поїхав до Ландау, а від них коло 12-ої повернувся до Лесі. Як заснути після такого дня? Проте спав краще попередньої ночі. Зранку 12-го ходив по молоко, редиску та інше, а поснідавши з Лесею і побалакавши телефоном з Ф. А. Волькенштейном (теж у справі довідки), пішов до М. О. Черлюнчакевича — і вже нікуди більш не попав, бо познайомив він мене з жінкою і сином (жвавий хлопець 4 - 5 років) і не відпустив до вечора — в них і снідав, і обідав, і навіть пив “Абрау-Дюрсо” (не вистояв перед спокусою). Вже коло 7-ої добрався до Лесі, а з нею півгодини побалакавши, поїхав до Савеловського вокзалу. “Удома” лист від Ісі — купила мені черевики й висилає. 

Травень, 13. Листівка Ісі, лист Полонській-Василенковій. Одніс на пошту, а повернувшись додому, дістав листа від неї з додатком довідки про термін академічної роботи. Дочитав “Новинское освобождение”. “Неймовірно, але факт” — тільки й можна сказати з приводу цієї справжньої казки дійсності, написаної, на жаль, без спроби з фактів зробити художній твір, майже протокольно. Чудесний матеріал для захоплюючої повісті! Надвечір гуляв  з Дмитром у лісі. На ніч почав читати Вс. Іванова “Похождения факира”. 

Травень, 14. Лист від Тагеєва з відомостями про Єгорова. Переписав їх Т. І. Павловській. Листи — Чекеруль-Кушу, Неустроєвій, Миклашевському (Неведомському). Листівка Василенковій-Полонській. Ладя виїхала на 2 дні у відрядження. Оповістка на посилку від Ісі (черевики). Надвечір гуляв у лісі години 2. Читав “Факира”. Листівка Руліній. 

Помер Пилсудський. Імпозантна постать, історія якої переконально доводить, що поза комунізмом нема розв’язання соціальних протиріч. Епіграфом до його біографії можна поставити — Du glaubst zu schieben, und du wirst geschoben! Почав свій шлях “соціалістом”, через націоналістичні настанови він доходить до керівництва інтересами соціально привілейованих класів, до фашизму. От за що він і по тюрмах висиджував, і до Східного Сибіру на заслання ходив! От куди він був geschoben залізною логікою життя! Гарний соціальний аналіз постаті Пілсудського дав Радек (“Исвестия”). 

Травень, 15. Дістав черевики від Ісі. Лист М. К. Муравйову, листівка Ісі. Сторінок понад сто “Факира”. Є цікаві (безсумнівно, автобіографічні) деталі, а в цілому річ, на жаль, не раз переходить межі, за якими починається зелена “реникса” (“чепуха”). Крім того, річ надто розтягнута. Гуляв у лісі. Листівка Полонській-Василенковій. 

Травень, 16. Листівка від Асі. Листівки — Нюні й Тудоровській. Скінчив “Факира”. Зустрів Ладю на вокзалі. У їдальні купив брошуру Леніна “О праве наций на самоопределение”. Треба уважно прочитати брошурку, щоб упевнитись у значній дозі непорозуміння полемічних випадів Леніна проти мене. Сам Ленін відзначає (с. 25): Могилянський… “троекратно повторил: “Критика рецептов Донцова” ничего общего не имеет с отрицанием права наций на самоопределение”. Який же інший смисл могло мати єто “троекратное повторение”, кроме подчеркивания своей принципиальной позиции — за програмный постулат “право наций на самоопределение”? Але в полеміці з Донцовим ходило не про принципову дискусію про те чи інше “право”, а про “целесообразность отделения” (конкретно — України), за наведеною в Леніна резолюцією “серпневої наради” 1913 року ЦК РСДРП з партробітниками: “вопрос о праве наций на самоопределение непозволительно смешивать с вопросом о целесообразности отделения той или иной нации” (с. 43-44). Врешті й сам Ленін (с. 61) відзначив: “признание марксистами всей России и в первую голову великороссами права наций на отделение нисколько не исключает агитации против отделения со стороны марксистов той или иной угнетенной нации”. Моя ж стаття проти Донцова не була навіть “агитацией”, тільки запереченням шовіністичного гасла Донцова “самостійна Україна” саме з погляду “целесообразности” (інтереси українського народу — в першу чергу) — в ім’я територіальної автономії. Моєю великою (неприпустимою і важкою) помилкою було те, що в статті останнє не було підкреслено: редакція “Речи” такого підкреслення не допустила б, от я допустився опортунізму затушкування цього питання, розраховуючи, що моє ставлення до національного питання взагалі й українського зокрема відоме усім, хто цими питаннями цікавиться. Не раз у поширеній російський пресі я виступав з обороною політичної автономії, як “австрійського методу” вирішення української проблеми в Росії, — який на сторінці 30 радить сам Ленін, як спосіб “укрепить связь украинцев с Россией”, — причому “австрийский метод” мав бути застосованим не в “австрійському вигляді, а з загальним виборчим правом. А при такій позиції заперечення українського сепаратизму не лило води на млин російського шовінізму й чорносотенства, бо останні не приймали не лише сепаратизму, а й автономізму (автономізм вони цілком ототожнювали з сепаратизмом), бо навіть до свободного культурного “самоопределения наций” вони ставилися активно вороже. На позиції конституційних демократів й Кокошка, хоч я тоді й був кадетом, що обмежувалось в українському питанні визнанням “права на вільне культурне самовизначення”, я ніколи не стояв, але для мене, як українця, позиції к.-д. партії й Кокошкова не дорівнювались позиціям Пуришкевича й інших російських чорносотенців, які й “вільного культурного самовизначення” не припускали. До речі — саме розходження з кокошківським планом розв’язання українського питання та негативне ставлення к.-д. з’їзду до автономії України (на початку травня 1917 року) — привели мене до виходу з к.-д. партії. Тепер визнаю, що при негативному ставленні к.-д. партії до автономії України і до 1917 моя приналежність до к.-д. партії була неприпустимим опортунізмом, а виступ проти донцовського гасла “самостійна Україна” — без підкреслення тут же, що заперечення робиться в ім’я автономізму — був важкою політичною помилкою, яка могла викликати непорозуміння й бути використаною в інтересах російського великодержавного шовінізму. І цю помилку я зробив, цілком поділяючи усі принципові позиції Леніна в національному питанні… Але — “коготок увяз — всей птичке пропасть”. А мій “коготок” зав’яз в опортуністичному вступі до к.-д. партії. До речі, статті В. І. Леніна з приводу мого допису зі Львова були мені тоді ж відомі, а я ніколи не відповідав на них, бо єдиною моєю відповіддю могла й під той час бути відповідь, що всі позиції Леніна в національному питанні (українському зокрема) я цілком поділяю, а такій відповіді, звичайно, редакція “Речи” не дала б місця на сторінках своєї газети. 

Травень, 17. Листівки Лесі й Неустроєвій: 21-22 збираюсь до Москви кінчати свої справи (листівка до ЦБ профспілки наукових робітников). Рекомендований лист П. П. Постишеву: прошу мене вислухати, дати мені змогу виправдатись від анекдотичних обвинувачень. Читав Грибоєдова “Горе от ума”. 

Травень, 18. Лист від З. С. Давидова. Листівка Нюні й Давидову. Дочитав “Горе от ума”. Яка зворушлива афористична насиченість! Чи не половина тексту увійшла до вжитку так, що, говорячи сентенціями з “Горя”, часто й не знають, звідки запозичили свій афоризм. Написав малюсіньке оповідання “Мой первый роман” (російською мовою), взявши для нього матеріал із спогадів давніх, давніх літ. Більш двох годин гуляв у лісі, знов чув зозулю. Берези починають зеленіти, а тепла нема. 

Травень, 19. Яке трагічне життя! Все гарно — сонце світить ясно, розгортається натхненна праця, а нещастя притаїлося десь близько-близько — і раптом приголомшить своєю непомірною безглуздістю… Загинув чудесний літак — гігант “”Максим Горький”, а з ним 47 (!) людей, та ще яких людей, — загинули Журов та низка видатніших робітников нашої авіації. На таке нещастя потрібна єдина відповідь — загинув літак? — збудуємо два! Та літаки збудуємо, а тим, що загинули, життя не повернемо. Схилимо ж нижче голови над їхнею передчасною могилою й дамо урочисту обіцянку на кожному кроці додержувати такої дисципліни праці, яка б унеможливлювала повторення подібного трагічного безглуздя! І з тим підемо далі, — завжди вище, все вище й вище! 

Перший по літньому теплий день. Ходив гуляти до Мітькиного. Читав “Скованные льдом сердца” Кервуда. 

Листівка до редакції “Правды” з проханням оголосити збір грошей на двох замість одного!

20 травня. Дочитав Кервуда. Листівка Ісі. Завтра збираюсь до Москви. 

Травень, 25. Незабутні чотириденні враження! Мені здається, що від спаду настрою та бадьорості, від нахилу до меланхолії — нема кращих ліків, як відвідати Москву. Треба тільки мати вуха — чути й очі — бачити, щоб безпосередньо радісно сприйняти непоборну певність у великих перспективах ближчого майбутнього, усією істотою відчути грандіозну велич нашої доби. Почати хоч би з того величезного вражения, яке робить метро. Колись були такі мудреці, що пророкували — соціалізм вб’є вроду, буде царством сірої одноманітної казарми etc., etc. …Не казати вже про те, що сучасна червона казарма зовсім не являє з себе чогось зразково-потворного, навпаки, є зразком нормального культурного житла людського. Але ж досить проїхати московським метро, подивитись дві-три станції, щоб бути зачарованим розкішшю й художньою різноманітністю оформлення. Виходиш з підземелля освіжений і бадьорий, хочеться ще й ще раз спуститись. Якби вільний час й зайві гроші, я б годину катався московським метро, оглянув би усі станції. Так, московське метро наочно показало, якими дурними були пророкування деяких мудреців! Не можу навіть коротко викласти усіх московських вражень, перелічити усіх людей, яких встиг побачити. Це вимагає багато місця й часу, а я відчуваю себе стомленим і хворим. (Ще їдучи до Москви, почав дуже кашляти й чихати, тепер голова болить etc., etc.) Дістав довідки про роботу в “Червоному Хресті” (1893-1899 рр.), про київську адвокатську роботу в напрямку політичних оборон. М. В. Неустроєва згадала й посвідчила, як я в половині квітня 1900 року привозив з Пскова до Полтави листа від В. І. Леніна до Ю. Цедербаума (Мартова), після чого був арештований у Чернігові. Ну, і що ж? Найкращі довідки про минуле можуть крахнути перед лицем академічного епізоду, в якому я став жертвою безсоромних наклепів! Але — Dum spiro, spero! Contra spem spero! Бачив К. К. Чекеруль-Куша, М. П. Миклашевського, крім М. В. Неустроєвої, і її сестру Ольгу Василівну, яку останій раз бачив улітку 1898 року в Берліні, Сотникову і Гедеонову, К. Д. Нікітіну, В. Г. Тучапську. З останньою попав до Чеховського музею на Чехівську вечірку (23-го), там зустрів Маторіну й Павловську. О. Кніпер-Чехова, Орлов та інши артисти Художнього театру читали уривки з “Чайки”, “Иванова”, “Вишневого саду” (власне грали сцени без гриму й театрального вбрання). Давно не мав таких емоцій! От вище мистецтво! З Лесею був у галереї нового західноєвропейського мистецтва (Щукин-Морозов). 24-го ще мав піти до Черлюнчакевича, але раптом “скис”. Раптом опанувала мене непоборна байдужість до всього в світі й відчуття — мені нічого не треба. І не справився з цим (до того ж стан моїх штанів примушував соромитись зустрічі з жінкою Черлюнчакевича). Нерви, мабуть, можуть вмістити тільки визначену кількість вражень. А там — перевантаження викликає “скисання”. Від Нікітіної замість того, щоб їхати до Черлюнчакевича, поїхав додому (до Лесі), де знав, — нікого нема й можу опочити. Полежав, прочитав вступну статтю Смігли до “Піквікського клубу”, зварив яєць, чаю, а коло 6-ої поїхав на Савеловський вокзал. У Москві завжди відчуваю загострення одного моменту незадоволення — на жаль — тим, що непоправно: кажу про незадоволення своїм віком. Приїхав до Дмитрова на початку 10-ої години. Маленький дощик, хвилюючий аромат зеленого листя! Сьогодні милий лист від К. О. Федіна. Рекомендований лист йому, листи Ісі та Полонській-Василенковій. Листівка від Нюні. Федін надіслав рекомендаційного листа до Всеволода Іванова, який працює по історії фабрик та заводів. Може, дістану там працю. Послав 2 карбованці на будівництво літаків-гігантів замість того, що загиб. 2 карбованці — це атом, але й 2 тисячі — жалюгідна сума в аспекті збудування гіганта, що коштує 6 000 000 карбованців. Отже найбільші індівидуальні жертви самі по собі жалюгідні, й тут 2 карбованці дорівнюються й 2 000 карбованців, і 20 000 карбованців. Сила в будуванні viribus unitis —сила в діланні міліонів, скерованих в один бік. Посилаючи 2 карбованці, я знаю, що, коли це зроблять 100 міліонів, ну, навіть нехай 50 міліонів, що цілком можливо при зрості сучасної свідомості, — тим вже буде забезпечено будування низки гігантів-літаків. Бадьорить думка, що такою малою сумою в контакті з міліонами береш участь у ліквідації матеріальної втрати від сумної катастрофи. Як мало індивідуальних зусиль потрібно, коли ті зусилля в контакті з такими ж зусиллями багатьох міліонів! От де радість, от де велич нашої доби! 

Травень, 26. Рекомендовані листи — Вржосеку, Волькенштейну, Черлюнчакевичу, Заславському. В останнього питаюсь поради, як захиститись проти наклепів “Літературної енциклопедії”, посилаю йому статтю “Узоры лжи” з своїми нотатками. Борсаюсь, борсаюсь, все на щось сподіваюсь, а все, здається, даремно. Чи не час сказати собі — “не теряй, куме, сили, опускайсь на дно!”? Пішов гуляти в поле і бачив диво — слідом за оратаєм біжать десятків 2-3 граків, одне одного обскакують, перелітають, змагаються за перше місце за плугом, що одкидає свіжу скибу землі, а там значить їжа!.. Під Митькиним хвилин з 10 дивився, як б’ються півні, поки хтось пожбурнув у них тріскою, і вони розлетілися в різні боки… Листівка Бобровій. Читав Арсеньєва “В дебрях Уссурийского края”. Листівка від Новицького. Листівка Новицькій та Міяковському. 

Травень, 27. Листівка Тарасенку. Читав Арсеньєва “В дебрях Уссурийского края”. Лист від Бобрової. Листівка Нюні. 

Травень, 28. Лист від Заславського. Поспішає попередити, що його думка навряд, щоб задовольнила мене, а далі зауважує, що моя запізніла вимога перегляду оцінки Леніна є по суті виправдання тодішньої позиції к.-д. партії. Не кажучи вже про те, що я й тоді не стояв щодо українського питання на позиції к.-д. партії, то ж дивно було б, коли б тепер почав захищати цю позицію! Та не кажучи про це, як я можу вимагати перегляду оцінки Леніна, коли з нею я без застережень погодився?! 

Річ тільки в тому, що в статті “Литературной єнциклопедии” цю оцінку подано в дивний спосіб, так що читач, необізнаний з питанням, навряд, щоб зрозумів, як стояла справа з тим моїм виступом проти Донцова. І сам Заславський визнає, що стаття “Литературной єнциклопедии” відносно моєї статті “Узоры лжи” виявила “неточность”, проте “политически несущественную, хотя для єнциклопедического издания и недопустимую”. Вже це “хотя” для мене дуже важливе, бо “неточность, политически несущественная”, дуже “существенна” для мене. Рекомендований лист Заславському. Листівка Полонській-Василенковій. Надвечір гуляв лісом досить далеко. Читав Арсеньєва. Думка дописати свої спогади про 90-ті роки, почавши з розділу “Роки 1900-ті”, довести до революції. Листівка Асі. 

Травень, 29. Листівка Ісі. Читав Арсеньєва. Почав писати спогади — “1900-ые годы” — з того місця, на якому скінчені спогади “В девяностые годы” (“Былое” рік 1924). Знов напад — чорної меланхолії, але такий міцний, якого ще, здається, не було. У всьому, всьому не щастить мені! Зажився. 

Травень, 30. Листівка від Руліної. Заходила до мого помешкання, Діми не застала, але довідалась, що всі вони живі й здорові. Просила переказати Дімі, щоб зайшов до неї, але він не зайшов. Не розумію його поведінки, але вона вперто витримана. Навіть на моє — не можу вислати грошей, поки не дістану від нього якоїсь звістки, все таки мовчить. Не уявляю собі, як він обходиться без грошей?! Цілий день писав мемуари. Що виходить, ще не відчуваю. Рекомендований лист Наталії Михайлівні й листівка Руліній. Арсеньєва прочитав (зранку) не більш 5 сторінок. Від писання, мабуть, замерзне читання. 

Травень, 31. Ладя з Нюсею поїхали до Москви. Цілий день писав. По обіді прочитав Дмитру. Каже, що цікаво, а чи не для моєї втіхи каже! Вже написав про псковську зустріч року 1900 з В. І. Леніним. 

Червень, 1. Ранком рано приїхала Половинкина. Попрочитував вчорашні й сьогоднішні газети. У “Правде” прекрасна стаття (забув заголовок) про думки в музеї сучасного західного мистецтва. Давно час звернути увагу на дурноваті трафарети “пояснень”, які заважають не тільки відчути, а й зрозуміти художні явища минулого та, врешті, й серйозно ними зацікавитись. 

Червень, 2. Зранку дістав телеграму: “Выезжайте Киев переговоров завкультпроп ЦЕКА КПБУ Ашрофян”. Як тільки дістану грошей та квитка, зараз же й поїду, — так і написав йому листівкою. Скільки надій на ці “переговоры”. Я знав, я був певний, що П. П. Постишев якось реагуватиме на звертання до нього, не промовчить, як торік промовчали Попов та Кілерог. Тільки ввесь час мені було соромно турбувати своїми особистими справами людину, так переобтяжену справами найбільшої громадської і державної ваги. І коли я, врешті, зважився до нього звернутись, то лише тому, що вибору мені не лишалось. Досі і на науковому, і на журнальному ґрунті на мене накидувались різних марок кар’єристи та дюди, що удаваною “класовою боротьбою” прагнули щось неприємне затерти у власній біографії, сплітали вінок наклепів і дурниць, давали брехливу інформацію про мене найчеснішим людям, які не могли познайомитись з матеріалом по першеджерелам і тому неминуче приходили до невірних і часом спотворених уявлень про мене. Важко навіть повірити, які анекдотичні “факти” подавалися про мене навіть у центральній пресі. Не даремно кажуть: брехать — не ціпом махать. Подавались часто такі факти, що вставало мимоволі питання, а куди ж ГПУ дивиться, чому воно досі не звернуло своєї уваги на так виявленого класового ворога й досі дає йому можливість тієї чи іншої акції? Але тільки в ГПУ не було про мене невірних уявлень, в чому я цілком переконався, коли влітку 1933 року мене викликали до київського ГПУ. Бесіда, гідна державного розуму установи, що стоїть на сторожі і охороні першої пролетарської держави не тільки від злочиних нападів та атентантів на її існування, але й від всього, що утворило б несприятливі умови для нормального розвитку держави, була повна й делікатної уваги до особистості окремого радянського громадянина. Тому та бесіда підтримала мене, повернула мені бадьорість у час, коли земля, здавалось, зникає з-під моїх ніг і я був недалекий від того, щоб у розпачі скоротити своє життя. Та не тільки вдячність і повагу зродила в мені та бесіда, а й глибоку певність, що не може бути в радянських умовах ситуації, в якій не можна б добитись правди. Телеграма т. Ашрофяна у відповідь на мій лист до П. П. Постишева підтримує цю певність. 

Цілий день писав мемуари. Здається, подаю багато для загалу малоцікавих дрібниць. Але викинути зайве завжди легко. Листівки Дімі Тищенку й Г. В. Беренштам. 

Червень, 3. Зустрів на вокзалі Лесю. Трохи писав мемуари. Живу надіями на повну зміну ставлення до мене. Завжди вірив: “все минется, одна правда останется”. 

Червень, 4. Лист від Полонської-Василенкової, листівки від Тудоровської та З. С. Давидова. Проводив Лесю на вокзал, повернувся додому, а незабаром після того приїхав Ярик. Лист Василенко-Полонській та листівка Тучапській. На ніч кілька сторінок Арсеньєва. 

Червень, 5. P. S. до листів Заславському (рекомендований). З Яриком та Нюсею гуляв у лісі. Сторінок 25 Арсеньєва на ніч. Мабуть, цими днями виїду до Києва. Кілька сторінок Арсеньєва. У газетах сумна звістка про смерть А. Мартинова (Пікера). Колись (року 1899) я близько з ним товаришував у Чернігові. Йому було тоді 34 роки, мені не було 26. Востаннє бачився з ним у Женеві десь у вересні року 1902. Давно минулі роки, а так ніби вчора було! 

Червень, 14. (Київ) Ніби казка — ходжу таки по милому Києву — вже третій день. Ще восьмого їхали з Дмитром з Дмитрова, узяв він мені квиток на 11, увечері побував і у Тучапської (бачив 85-літнього Фроленка), і у Ландау (вранці був у Всеволода Іванова), 9-го був у Колі Чиркова, потім цілий день з М. В. Неустроєвою, ввечері мокли з нею під дощем у парку культури й спочинку, повертались на метро… 10-го пішли з Лесею до кіно (“Золотое озеро”), а надвечір поїхав до Дмитрова прощатись із своїми. На ніч прочитав чудесну промову П. П. Постишева про українську літературу. Блискучий аналіз становища — і простий, але ясний вибір шляху, на який людину тягне її розум і воля. В промові я згаданий, як представник неокласичної групи, поруч із Зеровим. Це непорозуміння — результат тієї інформації, яку про мене склали мої “друзі”, що прагнули заробити на мені політичний капітал. А я ще року 1925 у пресі оголосив листа із заявою, що ні організаційно, ні ідеологічно ніколи не був неокласиком, тоді ж кілька разів виступав досить різко в окремих питаннях проти неокласицизму як дітературного напрямку, хоч і цінував його культурну місію ознайомлення з скарбами минулого. Ранком 11-го приїхав до Москви, Леся проводила на вокзал… 

І ось третій день я в Києві. Був у Василенків. Йому так погано, що, мабуть, коли не години, то дні його підраховані. Заходив до Рильських. Максим у Романівці. Тичина, здається, поїхав до Парижа. 

Вчора вже мав розмову з т. Ашрофяном. Вислухав уважно, каже — перекажу бесіду П. П. Постишеву, а Ви приходьте 15-го, я Вам передам його рішення. А чи ж він запам’ятав мої головні пункти? Може, йому потрібно було тільки загальне враження від мене? Може. Питав, чи хочу я якоїсь роботи? Авжеж, жити не можу без роботи, поки працездатний… А проте мені не так робота потрібна, як реабілітація від несправедливих обвинувачень, з нею я знайду роботу. Проте ні від якої роботи, яку златен зробити, ніколи не відмовлюсь. Так от це все й сказав. Нетерпляче чекаю на завтрашній день. І от — ніби казка — знов Київ, жасмин і волошки, чудесний любий Київ! Але як гарно сказав Постишев — я однаково ненавидів і Москву, і Київ, коли вони були осередками гніту й знущання над людиною, і однаково люблю і Москву, і Київ зараз! Цілком поділяю ці ненависть і дюбов, цілком! 

І ось ходжу по Києву. Казка. А завтра? Завтра може казка змінить і всю мою долю. Вірю в правду і відчуваю, що, засудивши усі свої помилки й блукання, зараз не маю “зерна неправди за собою”!.. 

У промові Постишева особливе враження робить інформація, що примушує істотно (на всі 100 відсотків) переоцінити декого з людей, яких стрівав, знав і, виходить, не знав, бо з неприпустимої зараз наївності приймав за чисту монету все, що вони говорять, і не уявляв собі прихованого лицемірства й лукавства, забув про знамените твердження: слово на те дано людині, щоб заховувати свої думки, твердження, що так добре засвоїли собі нині виявлені люди. Інформація Постишева, мабуть, не з одного мене — сліпого зробила зрячого… 

Червень, 15. Цвітуть акації!..

Секретар Ашрофяна сказав мені (телефоном), що сьогодні т. Ашрофян виїздить на район до 22-го і тому дуже зайнятий і мене прийняти не може, а я маю подзвонити до т. Пашковського, і він мені все, що треба, скаже. Подзвонив до т. Пашковського, а він сказав: 

— П. П. Постишев доручив мені переказати Вам, що лист Ваш він дістав і наказав з його приводу зробити дослідження в питаннях, які Вас цікавлять. 

— Що ж я маю роботи?

— Ви можете собі їхати…

— Але ж я нікому не виклав головніших підстав своїх прохань. Може б, я міг побалакати з Вами? 

— Мені більш нічого не доручено, крім того, що я переказав Вам, так що побачення зі мною для Вас зовсім не потрібне. Товариша ж П. П. Постишева Ви не можете бачити, бо він виїхав до Москви. 

Знов подзвонив до тов. секретаря Ашрофяна, сказав, що, оскільки останній на сьогодні призначив мені побачення, я розраховував подати до його уваги низку фактів. 

— Що ж робити? — т. Ашрофян сьогодні абсолютно Вас не може прийняти…

— То, може б, я міг побалакати з Вами?

— Це абсолютно Вам не потрібно, бо я тільки технічний робітник, переказую, що мені доручено… 

— Але ж який мій тяжкий стан. Врешті, чого ж я приїздив? Витратив і гроші, і сили, а я вже не дуже молодий, а тепер маю виїхати, не подавши до уваги навіть т. Ашрофяну тих фактів, які збирався подати в сьогоднішній бесіді. Того, що я сказав у позавчорашній бесіді, зовсім не досить для всебічного освітлення справи… 

— Ну, подзвоніть до мене через 20 хвилин, щось я Вам тоді, може, й скажу. 

Я тоді пішов до café випити кефіру. Вертаюсь. Публіка в комендатурі мені каже, що мене викликали. Підходжу до віконця й дістаю перепустку до секретаря т. Ашрофяна. Останній вже особисто повторює мені про неможливість побачення сьогодні з Ашрофяном, заспокоює, що П. П. Постишев, коли справу розпочав, то доведе її  до кінця… 

— Але ж для розсліду потрібні факти, як же мені їх подати? 

— Все, що Ви передасте, буде передано до справи.

— Я маю подати дві доповідні записки: 1) про свою академічну працю й ті непорозуміння, що накопичено коло неї; 2) про свою літературну працю в зв’язку з наклепами статті про мене в “Литературной єнциклопедии”. 

— Все, що подасте, буде передано. 

Просив подякувати тт. Постишеву й Ашрофяну за увагу до моєї справи й передати т. Постишеву, як вияв мого глибокого поважання, рукопис “Я”. 

Тоді т. Сандлер (секретар Ашрофяна) подав мені перепустку й квиточок, з яким сказав звернутись до фінчастини — одержати прогони й добові… Щиро подякував, бо проблема повернення без грошей (не мав на квиток, а від Ладі коли-то надійдуть гроші?!) — була нелегка… Чого-чого, а видачі прогонів та добових я ніяк не чекав! Дуже зворушений уважливістю до людини. Вдячність моя безмірна. Таки Постишев (мабуть же, це зроблено з його наказу) — дійсно, виключна людина! 

Пішов на міську станцію і взяв квитка до Дмитрова на 17, телеграфував Ладі (щоб не висилала грошей, коли ще не вислала)… 

Червень, 16. Телеграфував Лесі — “приезжаю 18 утром”. Зайшов до Рильських, Максим повернувся з Романівки й частував мене рибою, яку сам наловив. Як завжди, зворушливо милий! Ну, а випити (та і який з мене зараз випивака?!) не довелось, бо і у нього, і в мене не було часу. Ладіні “Беломорстроєвські сонети” сподобались йому. Числа журналу з Ладіними віршами для Тичини кинув до поштової скриньки коло його дверей. Вчора увечері (забув занотувати) заходив до Василенків попрощатись, Микола Прокопович ще в ліжку, але вже зовсім одійшов від припадку хвороби. Якийсь добротливий і безмежно спокійний. Гарний. Поцілував його двічі. Чи побачимось-то ще колись? 

Увечері знов зайшов до Рильських (перед тим пив чай у Г. В. Беренштам, теж прощався). Максима не було вдома, посидів з Катериною Миколаївною. Книжечки “Київ” він не встиг дістати для мене. Приніс додому варених яєць, пряників і маленьку пляшечку горілки. Випили з Наталією Михайлівною і Дімою. Які вони бідні, бідні! Як мені соромно перед пам’яттю Наталії Данилівни, що так мало можу зробити для бідолашного Діми! Лишив їм на квартплату 80 карбованців, та Дімі і Наталії Михайлівні дав по 4 карбованці. От і все, що зробити міг для них. 

Листівка від Ісі. Якби знав, що вона не виїхала з Дніпропетровська, я б узяв квитка не до Москви, а до Дніпропетровська. Яка щкода!     

Червень, 17. Прощай, Київ! Прощай, чи до побачення?! 

Червень, 18. (Москва). Коло 9 ранку приїхав до Москви. Зустріла Леся. І ось я у неї записую про поворот з подорожі, що минула, як сон. Пішов до книгарень і з решток діет, що дістав від ЦК КП(б)У за виклик до Києва, купив собі на пам’ять книжку Гроссмана “Жизнь і труды Достоевського”, за зразком якої хочу скласти книжку про М. М. Коцювинського. Маю подарунок від ЦК КП(б)У! Послав оповідання “Мой первый роман” Ірі Руліній. Дистівка Ісі та Бобровій, Ладі. 

Червень, 19. Заходив до Віри Григорівни Тучапської. Три оповіданнячка послав К. О. Федіну. Якась безмежна душевна втома. Надвечір довго сидів на бульварі, їв морозиво, витрачаю останні гроші. Ще з 10 карбованців лишилось, але (невигойно хворий!) мрію купити Георга Бюхнера. Дзвонив з Дмитрова Дмитрик, коротка розмова. Ладя з Галею дістають дві хати в першому поверсі. Тепер все завдання — так переїхати зверху вниз, щоб не перевезти з собою жодної блощиці. Навряд чи це можливо. Проте гадаю, що в першому поверсі є і свої аборигени — блощиці. 

Червень, 20. Зранку до 5-ої перекладав, спершу сам, а потім з Лесею, для “Совхозной газеты” з української мови на російську. Коло 8-ої вийшов пройтись, — на Арбатській площі гроза застала, я сховався до метро, проїхав до Кировської площі й вийшов вже по дощі, тільки чудесні блискавиці гралися в хмарах та здалеку гуркотів грім. Вдома прочитав статтю Грифцова до бальзаківської “Евгении Гранде”. Дзвонив до Всеволода Іванова, — виїхав до Парижа, мабуть, до 10 липня… 

Червень, 21. Вища точка сонцестояння. 

Живу без думок, ходжу по бульварах, п’ю пиво, п’ю насолоду від нової, чудесної Москви! 

Купив Г. Бюхнера (на останні карбованці). Заходив до Д. М. Петрушевського. Увечері в Домі кіно дивися китайський фільм. Дуже стомився і не досидів до кінця. Знов з неба гроза (під легким дощем йшов до кіно). 

Червень, 22. О другій годині пішов до Неустроєвої і цілий день пробув з нею (майже до 12-ої години), ходили гуляли бульварами. Сонце пішло вниз. Повернуло на зиму. 

Червень, 23. Пройшовся до вул. Горького й повернувся додому. Нікуди не тягне й нічого не хочеться. Втомився! Чекали Ладю, а вона не приїхала. Увечері писав великого листа П. П. Постишеву. На ніч почув себе погано, трохи прихворнув (шлунок, мабуть). Сьогодні приїхав до Москви Р. Роллан.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

Червень, 24. Закінчив листа Постишеву й одіслав рекомендованим. Дзвонив з Савеловського вокзалу Дмитро, приїхав з дітьми. О п’ятій вони зайдуть до Лесі. У “Вістях” гарна стаття Бухаріна про Р. Роллана. 

По п’ятій прийшов Дмитро з дітьми, скоро повернулась і Леся… Проводив Дмитра й дітей до Малої Дмитровки, де вони сіли на трамвай і поїхали до Савеловського вокзалу (по сьомій годині). 

Червень, 25. Чи то від того, що я трохи прихворнув (шлунок), але відчуваю глибоку втому і слабість, до всього байдужість. Нікуди не хочеться йти, взагалі нічого не хочеться. Йдеш кудись (вчора до Черлюнчакевича) і думаєш — добре б не застати вдома (та й “поталанило: — не застав). Так себе відчуваю, ніби по від’їзді з Дмитрова постарів років принаймні на десять. До Черлюнчакевича таки зайшов сьогодні. Як завжди милий і цікавий. 

Червень, 26. Сьогодні залишаю милу Москву та їду “додому”, себто до Дмитрова. Дуже скучив за Ладею. 

Червень, 27. (Дмитров). Вчора по дев’ятій приїхав до Дмитрова. Вдома тільки діти. Пішов до Ладі, трохи побалакали… Сьогодні зранку сів за доповідні записки. Читав, що Ромен Роллан за вимогою свого віку й здоров’я першу частину дня проводив у ліжку. Мій вік і моє здоров’я, може, вимагають того самого, а я зранку до сьомого поту, “волнуясь і спеша”, пишу й пишу свої доповідні записки. Доле моя! Чи то виборю собі правду, чи скину з себе ті плетива брехні й вигадок, несправедливих і диких, якими мене обплутано?! Вірю, сподіваюсь, що виборю, скину — і ще попрацюю для справи пролетаріату, для будівництва соціалістичного, безкласового суспільства. Інакше й жити не варто! 

Червень, 28. Лист від Бобрової, лист до неї. Ввесь день дописував, переписував, виправляв доповідні записки для Ашрофяна. Врешті, таки відіслав їх рекомендованим листом. Надвечір пройшовся до парку культури й спочинку. Давно не відчував природи, але й сьогодні не відчув її і, мабуть, надто перевтомлений нервово. Непокоїть здоров’я Ярика. Високим захопленням сповняється вся істота від читання відомостей про літання апарату до стратосфери. Кожний успіх Радянської Спілки в обсягу науки та мистецтва є новий крок до перемогти комунізму у світовому масштаві. 

Завтра хочу їхати на кілька день до Лесі (до Москви), трохи попрацювати (доповідна записка Лебедєву-Полянському, редакторові “Литературной єнциклопедии”), та почитати Пастернака. 

Червень, 29 (Москва). О десятій приїхав, Лесі не застав. До вечора читав Пастернака — ось справжній поет. У Пушкіна в записниках між іншим є такий запис: Х. написав дурну книгу? — Та і я таку міг би написати. Коли замість “дурну” поставити “непотрібну”, запис набирає неабиякої цінності. Акцент не на тому, що “я” міг би бути автором подібної “непотрібної” книги, а на тому, що, розуміючи її “непотрібність”, я її не пишу. Врешті, навіть чи не краще залишити пушкінську редакцію: “дурну” книгу… Авжеж той, хто, відчуваючи, що спроможний написати тільки дурну книгу, тому її не пише, виявляє неабиякий розум! А скільки їх пишуть дурних і непотрібних книг! Щодо поезії, то досі поширене уявлення, що все, написане віршами, є поезія. Це не тільки непорозуміння, помилка, а й забобон.  Здібний версифікатор напише непогані вірші не тільки про те, що “Неправо о стекле те думают, Шувалов, которые стекло чтут ниже минералов”, а й про все на світі, але це буде на 99 відсотків, коли не всі 100, — хода з обов’язковим присіданням на кожнім десятім чи дванадцятім кроці (Щедрін), а не поезія… Багато поетів викликають у мене певність (може, це й самовпевненість), що якби я трохи попрацював, я писав би не згірше… але заради “такого” результату працювать не варто. Поезія починається там, де відчувається, що так ніхто інший не напише. Тому-то не раз справжня поезія пізнається в одязі корявих віршів, а в найбездоганніших віршах з Діогеновим ліхтарем не знайдеш і крупиці, не відчуєш подиху поезії… Пастернак неповторний, — ecce poeta! 

Увечері гуляв з М. В. Неустроєвою кудись на Пресню… 

Червень, 30. Засоби людського досліду обмежені, і певні факти та стосунки, — а своїх стосунків я ніколи не заховував, — неминуче викликають припущення, що не завжди відповідають дійсності, а тому створюють непорозуміння, які проте цілком зрозумілі, в яких не можна обвинувачувати тих, хто став жертвою цих непорозумінь. Тут хочу сказати про факти й стосунки, що можуть викликати подібні припущення на мою адресу, але для заперечення яких у мене нема іншого засобу, крім щирого визнання того, що дійсно було й випливало із недостатньої інформації, а почасти й з наївного невміння пізнавати людей та з сліпого довір’я їхнім словом. 

У липні 1923 року я прийняв запрошення тодішнього керівництва УАН (того добилася Наталія Данилівна, себто вона добилася й запрошення, і моєї згоди його прийняти) і, покинувши працю в Петроградському “ГИЗ”’і, приїхав до Києва на посаду керівничого над працями Комісії для складання Біографічного словника діячів УАН. На другий же день по приїзді тодішній керівник Історично-філологічного відділу й віце-президент УАН С. Щ. Єфремов запросив мене до свого кабінету ВУАН, де він у присутності 25-30 слухачів робив доповідь про останню, себто радянську п’ятилітку української літератури. Коли по доповіді я спитав доповідача, чим власне є його доповідь, він відповів мені: останній розділ “Історії українського письменства”, що виходить новим накладом у Берліні. На це я тоді ж сказав йому у формі категоричній і підкресленій, що доросла людина має право на поведінку, яку визначають її переконання, і С. О. Єфремова я не стану переконувати в помилковості, мабуть, ним добре продуманих поглядів та оцінок, але знаходжу, що подібний виступ для віце-президента Радянської Академії наук неприпустимо політично некоректний. 

Ця моя заява на дальше лягла в основу наших з Єфремовим стосунків, що майже вичерпувались обсягом чисто службових відносин, і лише в дуже незначній мірі були й особистими товариськими (так, наприклад, запрошував я його на вечірку в день мого народження. У Єфремова я бував рідко й лише в якихось справах, звичайно, на 10-15 хвилин, інтимно-товариськими, родинними мої візити до нього не були ніколи). Ідеологічних копцепцій Єфремова я не поділяв ніколи, особливо його нахилів до націоналізму, але це не заважало мені ставитись до нього з повною повагою, поки я певний був у його лояльності. Лише його роль у процесі СВУ несподівано розкрила мої очі на його доти приховані для мене дійсні прагнення, жодних натяків на які в розмовах зі мною або при мені він ніколи не робив, чому тільки й були можливі мої певні товариські стосунки з ним. 

Певні особисті товариські відносини були в мене й ще з деким, хто пізніше були політічно скомпрометовані, що, одначе, не свідчило зовсім про ідеологічну солідарність з ними. Останнє видно хоч би з тієї моєї оцінки їхньої художньої праці (наприклад, Підмогильного), або літературної різкої полеміки (наприклад з Ніковським, Дорошкевичем та інш.), які я від часу до часу подавав у радянській журналістиці. Широке коло моїх знайомих пояснюється не лише моїм, часом недостатнім, умінням пізнати людей, але й завсігдишнім прагненням до поширення своїх життьових спостережень, потрібних мені як художнику. Але ні від кого з своїх знайомих я ніколи не заховував своєї безумовної щирої радянської орієнтації, чому, мабуть, ніхто з пізніше політично скомпрометованих моїх знайомих не лише не робив спроб притягти мене до антирадянських замірів та організацій, але при мені й не проводив розмов з антирадянськими ухилами. 

Цілісенький день складав листа до Лебедєва-Полянського, а потім вже пізно додаткового листа до т. Ашрофяна. Страшенно втомився, нікуди не виходив (а сьогодні свято фізкультурників). Написане не задовольняє, не те виходить, до чого прагну. На ніч (коло першої), вже лігши до ліжка, почав читати Генріха Манна “Серьезную жизнь”, прочитав лише 11 сторінок, але з перших же рядків відчув справжнього художника. Як це хвилює, яку дає радість!.. 

Липень, 1. Рекомендований лист з додатковою заявою т. Ашрофяну. Леся поїхала до Дмитрова. Читав “Серьезную жизнь”. Самотній, спокійний, — ніщо не шарпає мене, — спокійний тим глибоким внутрішнім спокоєм, який дається свідомістю, що сумління чисте, та тим, що не відчуваєш “зерна неправди за собою”, а з усіх кутків повзе на мене чорна меланхолія. Може, й справді мої життьові сили вичерпані? Ні й ні! Глибоко переконаний цілою істотою своєю, що справа не в тому, щоб мої життьові ресурси кінчалися, а в тому, що сили мої не знаходять собі відповідного прикладу, в тому, шо я, ще цілком працездатний, змушений “гнилою колодою по світу валятись”. 

Липень, 2. Новий удар: Леся привезла з Дмитрова такий документ:

“ПОСТАНОВЛЕНИЕ

Центрального Бюро секции научных работников от 14 июня 1935 г.

Слушали: Дело Могилянского

Могилянскый приказом по Украинской Академии Наук в декабре месяце 1933 снят с работы старшего научного сотрудника за участие в соавторстве по составлению биографического словаря, на страницах которого подробно освещены биографии контрреволюционных националистических элементов и исключены биографии революционных деятелей. 

При перерегистрации членов СНР в начале 1934 г. Могилянский не был перерегистрирован как член СНР, и таким образом фактически встал вне СНР.

В 1934 г. Могилянский был исключен из членов союза быв. Рабпрос. 

Постановили: Учитывая заключение Уполномоченного ЦК союза Высшей школы и научных учреждений по Украине т. Харитонова — по делу Могилянского — согласиться со снятием Могилянского с работы в УАН, а также считать правильным недопущение Могилянского в перерегистрации в членах СНР”.

Неймовірно, а факт! Постановою Президії Київської секції наукових робітників 10 червня 1934 ухвалено було для остаточного вирішення питання про мою перереєстрацію — прорецензувати, оцінити мої наукові праці останніх літ. Цією ухвалою Президія Київської секції показала, що вважає для одмови в перереєстрації недостатньо формальної посилки на ухвалу Президії УАН про моє звільнення. Після того з виконанням постанови про рецензійну оцінку моїх наукових праць почалось справжнє шахрайство: разів 20 (не менше!) мені казали в секретаріаті — прийдіть через 2-3 дні, справа буде з’ясована. Тоді то я й звернувся до ЦБ секції з проханням вирішити справу про мою перереєстрацію. І ось, майже через рік, наведена постанова “вирішила” справу! Вирішила, не вислухавши обвинуваченого, не перевіривши правильності обвинувачень та ще й навела фантастичні мотиви мого звільнення з ВУАН! Замість визнаного Президією Київськ. секції наукових робітників конче потрібного рецензування моїх наукових праць ЦБ задовольнилось невідомим мені “заключением” “т. Харитонова по делу Могилянского”. Мої наукови праці залишились засудженими без знайомства з ними (навіть обвинувателі, що пришили моїм працям “буржуазно-реставраторські й націоналістичні настанови”, ніколи моїх наукових праць не проглядали!) Все це я написав до ЦБ, але відчуваю, що мої аргументи — горох об стіну. Ніхто і не замислиться над ними. Зміркував це й плакав безсилими слізьми, а потім заспокоївся на тому, що треба свою особисту біду перебути, треба скоритись особистій долі. А через кілька годин, читаючи про те, що Ромен Роллан має гостювати в Горького, спіймав себе на тому, що неймовірна постанова ЦБ СНР по суті хвилює мене менше, ніж те, що десь недалеко від мене і Горький, і Ромен Роллан, а я з ними не побачусь! Років 30 тому назад я б нізащо не повірив у можливість такої ситуації, нізащо б не повірив!.. 

Липень, 3. Послав рекомендованим листом заяву до ЦБ СНР. А чи варто було посилати? Горох об стіну… Купив брошурку Постишева “Пути украинской советской литературы”, гарненько видану. Леся принесла 50 карбованців за переклад для “Совхозной газеты”. Скінчив “Серьезную жизнь”, читав листування Ван Гога. Зайшов до М. В. Неустроєвої і з нею гуляли по бульварах. Листівки — Дмитру та Г. В. Беренштам. 

Липень, 4. Ходив на Кіровську вулицю дістати ІІ том Ґете для Матвія. Листівка Ладі та Новицькій. Пив каву в художньому café. Читав листування Ван Гога. Проглядав книжку Орлова про студентський рух у Московському університеті протягом ХІХ віку. Часті посилки на мої спогади “В девяностые годы”. Якби не така дорога книжка (10 карбованців), купив би обов’язково. 

Липень, 5. Листівка Ісі. Читав листування Ван Гога. Зранку жарота, надвечір дощ і холод. Спокушає книжка Орлова. На бульварах починають квітнути липи. 

Липень, 6. Зранку читав Ван Гога. Обідав у М. К. Сац та І. А. Луначарської (Розенель). Скільки спогадів про часи, коли я жив у них в Києві (1920 рік)! Вертаючись від них, зайшов по дорозі до М. В. Неустроєвої. На ніч Ван Гог. 

На бульварах, по скверах, в трамваях, в метро — уважно приглядаюсь до людей, шукаючи відповіді на питання, що їм принесло нове життя? Треба бути сліпим, щоб не бачити безсумнівного підвищення в масах рівня життєрадісності, — того, що, може, не точно, але в цілому вірно передається словом “щастя”. Безпосереднє загальне враження співає, кажучи старим виразом, “осанну” новому життю!.. Тим то все більш закохуюсь в Москву, що є, врешті, величезним перекональним символом перемоги нового життя… 

Липень, 7. Дочитав І том листування Ван Гога. Навчальна постать і навчальна частка! На ніч приїхала Ладя з Нюсею. Записочка від Дмитра. Сьогодні таки купив книжку Орлова про студентський рух у Москві. Пішов до книгарні політкаторжан “Маяк”, вирішивши, що як зроблять знижку (колись мені, як співробітникові, робили знижку на своїх виданнях), — куплю, а не зроблять, не куплю. Зробили 2 карбованці знижки. Мусів купити. А пішов додому по Столешніковому провулку, пішов дощ, мусів сховатись до café: вся знижка й луснула, ще додав 20 копійок… 

Липень, 8. З Ладею і Нюсею зранку дивилися “Веселых ребят” (я вже бачив їх раз у Дніпропетровську). Почав читати статтю до другого тому листування Ван Гога. Увечері Ладя з Лесею пішли на карнавал, а я з Нюсею години півтори гуляли, розглядаючи вітрини книгарень, дитячі іграшкі і т. ін. 

Липень, 9. Раним рано Ладя з Нюсею поїхали до Дмитрова. Зайшов до Колі Чиркова. Вертаючись, купив ІІ том Марселя Пруста. Листівки Асі, Полонській-Василенковій й Ісі. Листування Ван Гога (ІІ том). Увечері в М. В. Неустроєвої. Кінчаються мої московські дні. У Дмитрові мрію засісти за мемуари.

Липень, 10. З М. В. Неустроєвою їздив (метро) до Сокольників, гуляли лісом. Повернувшись, в неї обідав. Написав до “Литературной газеты” листа “О полезности Большой советской єнциклопедии” з приводу невірних приміток до ІІ тому М. Пруста (справа Дрейфуса). Увечері брав ванну, а потім на ніч читав листування Ван Гога. Завтра маю повернутись до Дмитрова. 

Липень, 11 (Дмитров). Ось я й “дома” — рівно місяць — мандрував до Києва, жив у Москві (тільки два дні в кінці червня пробув у Дмитрові) — одне слово, жив у незвичній обстанові “в безповітряному просторі”… А тепер треба виробити собі якийсь сталий modus vivendi. Коли подумаю про життя своїх — Ладі, Дмитра, Ісі, навіть Лесі, — переконуюсь, що, врешті, радості вони мають не більше за мене, а вони ж ще молоді й жадоба повного життя мусить у них бути міцніша. А мені — ще нема чого жалітися, коли навіть — схотів купити Орлова — “Студентський рух”, — купив, схотів купити М. Пруста, — купив… Проте не можу морально погодитись з своїм становищем несправедливо й безпідставно засудженого, не можу й не можу. Може, позбавитись можливості задовольняти свої бажання — легше, ніж бути в такому безправному стані, як я, ніж мати незаслужені кваліфікації та не мати можливості їх заперечити. Взагалі ж — не надавати великого значення нічому особистому — найкращий спосіб зберігати душевну рівновагу… Сьогодні дістав відповідь від ЦБ СНР на мій лист від 3 липня. З одногу боку — пишуть, що їхня постанова зроблена на підставі того матеріалу, що вони дістали, а з другого, не відмовляються переглянути справу, коли я дам матеріал, що переконає їх у моїй правоті. Значить, не всі надії втрачені? Хоча чому це вони не задовольнили мого прохання про рецензійну оцінку моїх наукових праць! Адже ж навіть Київська секція ухвалила, було, рецензувати мої наукові праці. Ухвалить ухвалила, а ухвали не виконала. Я тоді звернувся до ЦБ і от маю. Невже, невже так і не розплутаю цього сплетіння непорозумінь?! 

У газетах опубліковано величний план реконструкції Москви, який вражає сміливістю й грандіозністю. Тільки пролетарська держава під керівництвом Компартії може позволити собі щось подібне. Я щороку буваю в Москві з 1929 року, і я на власні очі бачив ті величезні зміни, які відбулись у Москві протягом останніх шести літ. Той, хто не був у Москві з 1929, буде вражений обличчям міста року 1935-го: міста просто не пізнати. Вже зараз воно одне з культурніших міст всесвіту. А зміни ближчих 10 років багато разів більшими будуть, ніж ті зміни, що відбулись на моїх очах з 1929 року. На жаль, мені вже важко сподіватись побачити закінчення тих змін, які проголошені планом реконструкції. Про них одне можна сказати: справжні чудеса відбуваються у нашій сучасній дійсності, чудеса, про які нещодавно й мріяти не можна було при найбуйнішій фантазії. 

Липень, 12. Послав 15 карбованців Дімі Тищенку. Читав “Из мрака каторги” Вороніцина. Ось шляхом яких мук та жертв йшли до можливості сучасних чудес! Гуляв у полі. 

Липень, 13. Нема мені спокою душевного! Сьогодні знов написав рекомендованого листа тов. Ашрофяну, — стисло й зосереджено викладаючи основне в тій несправедливості, жертвою якої я став… Лист від Ісі з фотографіями. По обіді ходили (Я, Ладя, Діма, Галя й Поля) гуляти в поле. Читав Вороніцина. 

Липень, 14-15. Цілі дні писав “фактичні докази”, яких вимагає ЦБ СНР для перегляду моєї справи про відмову мені в перереєстрації, ще не скінчив, а як нервово стомився! Листівки Ісі, Рильському, Бобровій (14-го). 15-го гуляли увечері в лісі (я, Галя й Ладя). У “Правде” чудесна стаття про неприпустиме неуцтво пояснень у музеях, про неприпустимість робити наукових працівників з тих, хто скінчив тільки семилітку. Лист від Н. Д. Полонської-Василенкової. 

Липень, 16. Десь у двох кроках — Ромен Роллан, Горький, той самий Горький, який викликав у мене ентузіастичне захоплення “на заре туманной юности”, тільки що повернулись з Парижа письменники-делегати, преса, й зокрема “Литературная газета”, підносять хвилюючі проблеми — а я поза всім цим! Чи не подібне моє становище до становища похованого в летаргічному сні, що прокинувся вже під землею, але чує голоси життя, які хвилюють цілу його істоту! Так всі мої відчуття, думки, хвилювання — це, дійсно, переживання похованого, що прокинувся від летаргічного сну і задихується не від браку повітря, а від неможливості взяти участь в житті, яке буяє десь близько-близько!.. Врешті, дописав свою заяву до ЦБ СНР. Дочитував Вороніцина. Ось зразок мужності, з якою людина 12 років зносила стан живим похованого та ще й з тим втручанням живого життя, яким було дике знущання катів-тюремщиків!.. 

Липень, 17. Сьогодні місяць, як я виїхав з Києва. А справа й досі не посувається. Ще трохи дописав заяву до ЦБ СНР. Рекомендований лист Василенковій-Полонській, лист Рильському, листівка Лесі. Проглядав Вороніцина “Историю одного каторжанина” (про Жаданівського). 

Липень, 18. Заяву до ЦБ СНР послав. Виправдуючись від найнесправедливіших обвинувачень, робиш враження, ніби не визнаєш у себе жодних помилок. Про свої помилки можу сказати словами поета: ворогам “не придумать казни мучительней той, которую в сердце ношу”… але ж, але, коли я, скажімо, убив — “у запальності і роздратуванні”, чи не маю я право захищатись від обвинувачень в убивстві з метою грабунку?! А що до мого становища річ зовсім, врешті, не в тих чи інших моїх минулих помилках, а в моїй палкій жадобі брати участь в будівничій роботі. Не шукаю я якихось матеріальних корестей — пенсії, заробку, мені потрібна тільки можливість працювати, не відчуваючи себе в стані живим похованого. Лист від Лесі. Знов невдача: Всеволод Іванов кудись на місяць виїхав. Листівки — Лесі, Тарасенку, Наташі Успенській. До обіду гуляв полем, а по обіді в парку. Почав читати ІІ том Марселя Пруста. 

Липень, 19. Прекрасна промова Постишева зайвий раз яскраво посвідчила, що зовсім не треба бути спецом-літературознавцем, щоб ясно уявляти собі чергові вимоги літературного розвитку, а в залежності від них сформулювати й керівні директиви. З найбільшою стислістю сформульовані в промові основні вимоги, що їх зараз треба поставити письменникові та його творчості, а разом з тим з надзвичайною гострістю зору підкреслені й головні хиби, які спостерігаються і яких треба уникати. Ставлячи головну вимогу — вимогу соціалістичної правди, щирості в творчості, не в брову, а в око влучає промовець, кажучи: “Разве не бывает — сидишь в театре и смотришь иную пьесу. Как будто все на месте: и пятилетка, и Днепрогэс, и Донбас, и завком есть, и вредитель или кулак показан. И финал как-будто в пользу социализма. И язык, как-будто, неплохой. А пьеса все же не волнует (підкреслення мої), фальшиво звучит, искренности не чувствуешь. Все как следует расставлено, пропорции выдержаны, а не волнует. Не искренность чувствуешь у автора, а расчет, а порой и… хозрасчет”. Я тільки зазначив і підкреслив, що при всій поширеності заміни щирості гозпразрахунком, “не хвилює”, ще частіш, ніж від браку щирості залежить від браку художнього таланту. Не треба забувати колись підкресленого Луначарським — до мистецтва стосується тільки талановите. Адже ж багато хто з свого досвіду знає факт — подобалась якась музична арія, а голосом передати її правильно не вмієш, при спробах передати відчуваєш, як брешеш, а правильно передати не можеш… Отже й письменницька спроба щось передати, чимсь схвилювати глядача, читача може не хвилювати не через брак щирості (не через заміну її… госпразрахунком), тільки через брак вміння схвилювати, брак таланту. Звідси для літературної політики випливає вказівка, що, врешті, не треба прагнути робити письменників (як їх іноді робили з робкорів та сількорів), пам’ятаючи, що poetae nascuntur. Звичайно, тим, що nascuntur, життя або полегшує, або перешкоджає виконувати своє призначення і оскільки не заперечуємо розумного планування життя, скеровування його в той чи інший бік, не заперечуємо і засобів літературної політики, що мають допомагати письменникам. Але ці засоби мають скеровуватись не в бік більш чи менш штучного роблення письменників, а вбік не так професійної, як загальнокультурної виучки письменника і в першу чергу збагачення його життьового досвіду. Колись епіграми на Квітку правильно підкреслювали письменницьку школу саме в багатстві життьового досвіду (“поєт, монах и заседатель — один и тот же человек”, “был монахом, был актером” і т. д., точно не пам’ятаю). Може (може, це й парадокс), може, кажу, сувора життьова школа, що ніби перешкоджає людині стати письменником, більш сприяє досягненням останнього, ніж спеціальні заходи сприяння. Найсуворіша життьова школа не вбила поетичного таланту Шевченка, а удосконалила, висталила його. Не може бути, звичайно, звідси висновку, що комусь, поготів талановитій людині треба створювати штучно якісь життьові прикрості, але сувора вимога серйозної праці, участі в трудових процесах не як спостерігача, а як робітника мусить лежати в основі літполітики. Колгоспи, заводи, шахти, транспорт, кожна професія — більш можуть дати для сформування письменника, ніж спеціальні літшколи й студії. Звільнення від іншої профпраці письменникові мусять приносити тільки вимоги письменницького професіоналізму. Врешті, і спеціальні літшколи та студії можуть робити своє діло, коли не забуватимуть, по-перше, що не художні твори робляться за правилами, а останні формулюються за кращими творами, по-друге, що кожна творчість анемічна поза багатогранністю життьового досвіду і що для художника важливіш абстрактної ars poetica — підвищення його загального культурного рівня. 

Рекомендовані листи Федіну й Тичині. По обіді, взявши з собою книжечки “Чернігів” та “Партія веде”, пішов до лісу й там перечитував. Завжди цінив і любив Тичину, а ще ніколи так не зміряв висоти його досягнень, як сьогодні… У лісі зустрів Фіріна, їхав верхи. 

Липень, 20. Якийсь fatum тяжить над моїми справами: не пережив якоїсь катастрофи — землетрусу, пожежі або чогось подібного, а всі, майже всі, головніші рукописи мої загинули, бібліотека так розпорошена, що й не знаю, чи зберу її колись у своїй хаті, та й чи матиму я ще колись свою хату?

Лист В. В. Міяковському. Сторінок 40 Марселя Пруста. Усі хиби його цілком ясні, а разом з тим з дрібніших дрібниць найпорожнішого, часом гидкого життя він створює художній шедевр, вище літературне досягнення. 

Липень, 21. Послав 5 карбованців (надто скромний подарунок, щоб не сказати мізерний) Дімі Тищенку. Написав переказ, та, ідучи на пошту, хотів покласти його в книгу, розкрив, а там лист до Міяковського, одісланий учора… Така в мене зараз дурна голова! Сторінок 30 Марселя Пруста. По обіді гуляв у лісі. Нюся поїхала до піонерського лагерю. 

Липень, 22. Лист від Бобрової. Через кілька день їде до Одеси через Київ, — скільки ми мріяли, що колись їхатиме через Київ, спиниться на кілька день і я покажу їй місто, і от їде і просить поради, куди проїхати, в разі потяг стоятиме в Києві години дві або три? Лист у відповідь з порадою проїхати на мою улюблену Володимирську гірку… Переглянув написане продовження моїх спогадів (“1900-ые годы” — пишу російською мовою), дещо виправив, дещо подописував, сподіваюсь завтра рушати далі. Ihr nacht euch wieder, schwankende Gestalten!

Кожне нове число “Литературной газеты” викликає в мене знервування: багато питань, піднесених на її шпальтах, примушують реагувати на них, збуджують уявлення, що я б написав з приводу того або іншого, а написати, відгукнутись — зась. І часто я відчуваю себе від такого стану мов зовсім хворим, як сьогодні… Кілька сторінок М. Пруста ледве-ледве підтримали душевну рівновагу. 

Липень, 23. Знов лист до Ашрофяна. Якби вже швидше якусь відповідь остаточну дістати! Гуляв полем. Читав мало. 

Липень, 24. Дмитром ходили на водяну станцію, звідти поїхали човном і з човна купались. Потім удома прочитав усе досі написане зі споминів (початок читав раніш, сьогодні читав з подорожі до Полтави). Сторінок 20 М. Пруста. 

Липень, 25. Зранку дістав від Федіна — “Братья” та переклад на українську мову “Похищение Европы”. Щодо перекладу з російської мови я тримаюсь особливого погляду, виходячи з того, що читати оригінал багато цікавіш, ніж переклад. Ну, переклади з Пушкіна, Лермонтова, Блока, Маяковського мають свою велику рацію, по-перше, для розвитку української поетичної мови, а по-друге, для демонстрації того, що українська мова здатна для передачі вищих художніх досягнень. Що ж до перекладів з Льва Толстого, Достоєвського — в цьому ряду стоїть і Федін, то, на мій погляд, хто стоїть на такому культурному рівні, той не може (в кожнім разі) не повинен остільки не володіти російською мовою, щоб не могти читати цих авторів в оригіналі. Проте я так люблю “Похищение Европы”, що кожна робота над ним мене цікавить і поруч з оригіналом я б з приємністю поставив переклад на будь-яку незнайому мову й цікавився б почути, як він звучить. Адже ж це подібно до того враження, яке роблять “песни женщины нам милой на незнакомом (чи не на “непонятном”?) языке”. Хіба, справді, чарування художнього твору не нагадує тих чар, що плинуть від “Женщины нам милой”? Лист Федіну. Листівки Лесі та Новицькій. Цілий день до ночі писав мемуари. На ніч чудесна гроза: давно не бачив таких величних, чарівних і сліпучих блискавиць. 

Липень, 26. Листівка від Полонської-Василенкової вже з “Преображения”. Цілісінький день писав мемуари, на ніч прочитав написане протягом двох днів — Дмитру, цікавився, як він поставиться до тих приміток, в яких я почав згадувати про колоритну обивательщину, і впевнився, що примітки для нього цікавіші за текст. Листівка Лесі з порадою будь-що-будь купувати Лермонтова у виданні “Academia”. Другий день не читаю М. Пруста. 

Липень, 27. Великий лист Полонській-Василенковій (рекомендований), потім дописав 2 сторінки до одної з мемуарних приміток, після чого напали лінощі й далі не писав. З пошти пішов за місто в бік, куди ще не ходив, і побачив, що Дмитров оточують болота, як Городню піски. Пройшов досить далеко. Сторінок 15-20 М. Пруста. 

Липень, 28. Лист від Г. В. Беренштам, пише, що В. Тучапська 25-го виїздить до Ленінграда й по дорозі 3 дні пробуде в Москві (посилає через неї мемуари Белоголового),себто завтра вона вже виїздить до Ленінграда. Хочу поїхати побачить. Цілий день з ранку до ночі писав спогади за принципом — примітки цікавіші за текст, примітка про колишніх знайомих Молявку та Колдакова дуже захопила мене, а в результаті сильна нервова втома. 

Липень, 29. Листівка Г. В. Беренштам і Л. О. Алексиній (до Москви не поїхав, дуже стомлений). З пошти для спочинку пройшов до парку, хоч накрапав дощик. Трохи одійшов (а ще не зовсім). Писав мало. Ладя принесла число 6 “Звезды” з початком ІІ частини “Похищения Европы”, чим дуже звеселився. 

Липень, 30. Лист від Рильського з Кисловодська. Листівка Рильському й Лесі. Прочитав початок ІІ частини “Похищения Европы”. Впевнений лист першорядного майстра якогось зовсім іншого виміру, непобідний до звичайного, надто звичайного. Тому він не подобатиметься читачеві, смаки якого в полоні звичного. Перший сорт взагалі рідко має успіх, принаймні відразу. Потрібний час, щоб епігони з нього зробили… звичне. 

По обіді гуляв у парку. У “Литературной газете” чудесна стаття про “Искусство балета” з підкресленням, здавалось би, такої простої істини, що “все реалистическое, психологическое и социальное содержание в балете должно находить свое выражение только через танец и в танце”. А в нас неуцтво й нерозуміння художньої мови танцю доходило не раз до того, що серйозні газети давали місце обивательскому дотепу своїх художніх критиків: рецензентів на зразок: “ “Я Вас люблю” — дригнула вона ногою”.  

Липень, 31. З десятої до сьомої (з півгодинною перервою на обід) сидів над мемуарами. Потім гуляв у лісі, а повернувшись, ще з годинку писав. Тільки як пишу, або страшенно втомлений, забуваю все на світі й зберігаю душевну рівновагу. На ніч читав “Звезду”, число 6. 

Серпень, 1. З Москви через північний бігун — до Сан-Франциско аеропланом! До яких величних подій довелось мені дожити! З невимовним хвилюванням чекаю на цей льот і, признаюся, моя гордість задоволена з того, що виконання сміливого льоту належатиме Герою Радянського Союзу Леваневському. Але гордість моя не націоналістичного походжения, — з перших початків моєї свідомості націоналізм був ворожий і моїм почуттям, і моїм переконанням (проте це не перешкодило останніми роками з мене, з юних літ інтернаціоналіста, зробити націоналітса, та ще й одночасово і російського шовініста, і українського націоналіста!), — гордість моя — випливає з переконання, що шлях оттаких досягнень є найнадійніший (і найкоротший) шлях для всесвітньої перемоги Комунізму. 

Лист Тарасенку й листівка Волькенштейну. По обіді я, Ладя, Галя, Поля і Ярик пішли гуляти полем. Зустріли якогось знайомого з фотоапаратом, і він нас кілька разів сфотографував над ставком. Дещо виправляв у мемуарах. Читав “Звезду” № 6. 

Серпень, 2. Одніс листи (вчорашні) на пошту, години коло другої почав писати мемуари (по обіді прочитав останніми днями написане Дмитру), писав (з коротенькими перервами) до 12-ої години. Місцями спотикаюсь (не в тому, що забуваюсь, а ніяк не приберу форми викладу, іноді навіть найпростіших речей). 

Серпень, 3. Дощ і дощ. Писав багато часу, а написав мало, щось 9 сторінок… Портрети йдуть туго. Дістав “Не переводя дыхания”. 

Леваневський полетів! Серце тріпочеться радістю й турботою. Вірю в успіх, вірю! 

Серпень, 4. Вчора цілий день тремтів від хвилювань за Леваневського — увечері вже думав, що він наближається до бігуна, а сьогодні зранку дізнався, що після 10-ої вечора він вже знизився у Ленінграді, примушений повернутись через якісь технічні неполадки. Добре, що нічого непоправного не сталось. Певний, що він свою місію, свій подвиг виконає і впише славну сторінку в літопис радянської авіації! 

Хороший лист від Федіна з оцінкою моїх оповідань, що їх надіслав йому, але яка досада — 6-9 липня він був у Москві (для побачення з Р. Ролланом), а думав, що я у Києві, і через те ми не побачились. Листівка Лесі. Почав читати Еренбурга “Не переводя дыхания”. Читається приємно. Писав мало. Урвав на ніч на півслові. Листівка від Алексиної. Листівка їй. 

Серпень, 5. Листівка від Новицької. Листівки Нюні, Тучапській, Новицькій. Читав у парку Еренбурга. Не писав зовсім.

Серпень, 6. Дощ і дощ! Великий рекомендований лист Федіну. Лист від Волькенштейна з довідкою про мою адвокатську роботу та від ЦБ СНР — копія відношення до уповноваженого СНР на Україні з проханням перевірити факти, подані в моїй заяві. Казка про білого бичка. Дочитував Еренбурга (лишилось ще сторінок 15). При везсумнівних літературних (хоч і надто зовнішніх) досягненнях, що роблять роман читабельним, відчувається кабінетність його утворення, не почувається плоті й крові живого життя, а місцями (й нерідко) враження псується ше й з’їжджанням до сантиментальності й трафарету. Не писав. 

Серпень, 7. Лист від Полонської-Василенкової. Листівка М. В. Неустроєвій. Писав мемуари. Дочитав Еренбурга. 

Серпень, 8. Листівка до ЦБ СНР з проханням по одержанні відповіді від Харитонова дати мені можливість особистих пояснень. З годину, повернувшись з пошти, писав, коли раптом приїхали Леся і Іся (а Ладя зранку поїхала до піонерлагеря до Нюсі). О 10-й з Дмитром проводили Лесю і Ісю на вокзал. 

Леся привезла рекомендований лист від Лясі, а в ньому копія тих моїх статей, про які колись писав Ленін. Хочу сюди їх переписати, щоб назавжди мати під рукою. 

“Всеукраїнський з’їзд студентства

(“Речь” № 174, 1913)

Всеукраїнський з’їзд студентскої молоді, що закрився вчора, був таким тільки в мріях його керівників: за складом він не був всеукраїнським, бо російські студенти-українці обмежили свою участь у з’їзді надсиланням вітань та інформаційної доповіді про рух серед українського студентства в Росії, а деякі з гасел, сліпо прийнятих з’їздом у схвалених резолюціях, не можуть здобути ані найменшого співчутливого відгуку в російській Україні.

Для того, щоб зрозуміти безсумнівний ухил з’їзду в напрямку безоглядного авантюризму, треба пригадати хоча б у загальних рисах істотні риси галицької української політики за останні роки. Її банкрутство стало безсумнівним для уважних спостерігачів не з учоряшнього дня: професор М. С. Грушевський у ряді статей, поданих у київському “Літературно-науковому вістник” ‘у за 1903 - 1910 рр. (статті видані в окремому збірнику “Наша політика”, Львів, 1911), — суворо засудив найголовніші гріхи галицької української політики: “брак принциповості, прямої лінії, програми і тактики, вироблених на роки” (“Наша політика”, с. 6). Але голос доброзичливого критика залишився голосом волаючого в пустелі і викликав лише лайку на його адресу і ряд дріб’язкових інтриг з боку ображених критикою керівників тутешньої політики. Останні роки особливо яскраво підкреслюють [безпідставність] зайнятої останніми позиції, якщо тільки такою можна називати постійне хитання й кидання з боку в бік, кінцевим результатом яких є повний практичний неуспіх в усіх життєвих питаннях, будь то університетське питання чи питання про виборчу реформу галицького сейму. Нинішнє українське представництво в рейхсрагу, керівну роль в якому відіграють націонал-демократи, тривалий час носилося з думкою відігравати роль вирішального доважку, але ніколи послідовно не витримувало взятої лінії поведінки, щоразу поступаючись перед погрозами, звідки б вони не йшли, до того ж виправданням поступок виставлялась необхідність “зберігання” (такий знайомий в історії нашої Державної Думи термін!) — “народного парламенту”. В останні роки до цього приєдналася новостворена легенда про величезні успіхи, які українці можуть одержати завдяки зростанню симпатій до них в урядових і навіть “високих” сферах. 

Легенда заважала і досі заважає встановленню принципової лінії поведінки українського представництва в рейхсраті. 

Тепер, як уже з’ясувалося, шансів проходження виборчої реформи в сеймі немає: блок противників реформи провів достатню кількість своїх кандидатів для того, щоб недопустити закономірного проходження її.

При практичній безплідності української політики в усіх основних питаннях керівники її, не звертаючись до перегляду всієї лінії своєї поведінки, для чого в них немає ні здібностей, ані доброї волі, повинні шукати засобів для збереження свого впливу і знаходять їх у диверсії до “національної самосвідомості”. Справжні успіхи росту національної української самосвідомості в краю і загострення її, іноді до нездорових проявів унаслідок напруженої національної боротьби в усіх сферах життя — культурній, економічній і політичній, — створюють для цього сприятливий грунт. 

На підставі близького знайомства з рядовою українською інтелігенцією Галичини мені доводилося висловлювати в пресі (див. “Украинскую жизнь”, № 3 поточного року, “К вопросу об украинском сепаратизме”) переконання, що за нинішніх політичних умов у Росії — жодне скільки-небудь серйозне політичне тяжіння до Росії тут неможливе, чим і забезпечується австрійська лояльність галицьких українців. 

Націонал-демократична партія в момент політичної міжнародної напруги вважала за потрібне вельми недвозначно демонструвати цю “лояльність”. У грудні торік збори нотаблів націонал-демократичної партії ухвалили резолюцію: в разі збройного конфлікту Австрії з Росією всі українці одностайно й рішуче стануть на бік Австрії. 

Сказаним пояснюється, можливо, недостатньою мірою, через стислість викладу, той грунт, на якому зросло гасло “Самостійна Україна”, піднесене студентському з’їзду. З цим гаслом, щоправда, виступали не націонал-демократи, а соціал-демократ Донцов у докладній доповіді “Українська молодь і теперішнє становище нації”. Але воно звучало і в інших доповідях, як schlagwort, й було схвалене резолюцією, прийнятою, здається, більшістю всіх проти 2 (голосували тільки студенти). Старі політичні програми, якими жило українство, серед них і драгомановський автономізм, за твердженням Донцова, втрачають підстави для існування. 

Зміцнення українського руху штовхає не лише правих, а й лівих у стан рішучих ворогів його. Сучасна програма російського лібералізму в українському питанні руйнує надії на ліберальну Росію і викликає необхідність перегляду програми автономізму. Сучасне міжнародне становище сприяє здійсненню ідеї сепаратизму. 

Одиноким протестом проти цієї політичної маячні був голос українських соціал-демократів (в особі емігрантів-українців з Росії), котрі заявили, що думка доповідача Донцова не є думкою української соціал-демократії, яка не прагне до реалізації “самостійної” України… Особливо гнітюче враження справив виступ депутата рейхсрату професора  Дністрянського з підтримкою “реальних ліній” доповіді Донцова. У своїй політичній практиці національні демократи не виставляють гасла “Самостійної” України, і, наприклад, після виборів у Бібрці я чув, як виборці поруч з “Ще не вмерла Україна” співають австрійський патріотичний гімн “Боже: буди покровитель Цісарю, Його краям!”. У приватній розмові один із знаних діячів націонал-демократичної партії сказав мені, що партія як така не може виставити гасла “самостійної України”, а тим паче йому зрозуміла вся “неможливість” цього гасла для російської України. А тим часом підтримкою “реальних ліній” доповіді Донцова, тези якої звучать не так безневинно, як декламація націонал-демократичних політиканів, національні демократи штовхнули “все-український з’їзд студентства” вбік політичного авантюризму. Інший політичний діяч (теж націонал-демократ) намагався переконати мене, що не слід до цього ставитися занадто серйозно: гасло “самостійної” України ніким не розуміється, як актуальне, це просто вияв зростаючої національної самосвідомості, й тому заперечувати проти нього даремно: практично ж це стерта монета, без реального значення. В чому я пересвідчився, так це в тому, що учасники з’їзду (принаймні у величезній більшості) схвалили гасло сліпо, не даючи собі ані найменшого звіту в його змісті. 

З’їзд ухвалив резолюцію, запропоновану Донцовим, не відчувши, наскільки недоречна вона, як резолюція українців галицьких, тобто австрійських, тоді як українці російські ані найменшою мірою співчувати їй не можуть. Усе легкодумство націонал-демократичних політиків, що розуміють добре “неможливість” прийнятого з їхнього благословення з’їздом студентської молоді гасла для російської України, має бути затавроване, як неприпустима політична авантюра. Професор Грушевський справедливо писав: “Парламентська і суспільна українська політика в Галичині має велику вагу в загальному розвитку українського життя. Її значення далеко виходить за межі суто політичних інтересів Галичини, і її успіхи і невдачі, набутки і помилки відбиваються на цілому українського національного життя” (Наша політика, с. 5). Про це не подумали керівники тутешньої політики, в авантюрі із з’їздом знайшовши, гадаємо, негодящий засіб для прикриття власного політичного банкрутства. У світлі цієї авантюри банкрутство їх рано чи пізно виступить тим рельєфніше.

Але і в середовищі знаних політичних діячів партії виразно помітні більш здорові тенденції, що дає підставу очікувати в більш чи менш близькому майбутньому оздоровлення партійного життя і його політичної практики. Вже лунають з їхнього середовища голоси людей вдумливіших і щиріших, які вважають, що настав час йти своєю дорогою. 

Багато хто пророкують близьке розшарування націонал-демократичної партії, очікуючи від молоді більш рішучої принциповості, менше політиканства а інтересах “своєї партії”. Молодь нинішнього з’їзду начебто дала кілька свідчень правоти таких сподівань, покладених на неї.

З’їзд відкрився урочисто. Отримано було багато привітань з обох частин України. Особливий успіх мала промова професора Грушевського, котрий вказав, що ніколи не даремно нагадувати давно істину — “молодь — капітал нації”, і побажав з’їзду успіху в обговоренні великих питань, серед яких важливі не лише національні, а й питання культури, моралі тощо. Всі ці питання належать широкому трактуванню поза вузькими партійними рамками. Гучні оплески всього з’їзду викликала і промова польського соціолога Л. Кульчицкого, котрий побажав, щоб наступний з’їзд українського студентства зібрався у Львівському українському університеті. 

Цікаві на з’їзді були деякі доповіді (наприклад, доповідь Заклинського “Українська молодь за останні 40 років”, приурочена до 40-річної роботи І. Франка), цікаві були й дебати з різних питань. У них галицька українська молодь, безсумнівно, почерпнула освіжаючі і підбадьорливі враження. 

Львів, 13 червня 1913 р. Мих. Могилянський”.

Другу статтю перепишу завтра. Вона цікава тим, що яскраво і недвозначно свідчить, що автор не відкидав права націй на самовизначення. А ще цікавіш те, що навіть у формі моєї критики позицій Донцова я не був оригінальний: за атестацію тих позицій, як “авантюризму”, мене називали й “нововременцем”, і “черносотенцем”, а з моєї статті “Самоопределение и сепаратизм” видно, що в своїх поясненнях я не обмежився повторенням тричі: “Критика рецептов г. Донцова” ничего общего не имеет с отрицанием права наций на самоопределение, а й показав що в українському демократичному лагері — до соціал-демократів вклюно не тільки поділяли моє негативне ставлення до позицій Донцова, а й кваліфікували їх, як “авантюру” (наприклад, соціал-демократ Садовський). 

Серпень, 9. Листівка від Неустроєвої, відповідь їй. Вертаючись з пошти, зайшов до книгарні й купив “Избранное” Олеши. Листівка Лесі (з днем народження! 11 серпня їй скінчилось 30, а коли родилась, мені було 30,5). Гуляв у лісі. 

“Самовизначення і сепаратизм

(“Речь”, 1913, № 331)

Наприкінці червня я писав у “Речи” (№ 174) зі Льлвова про “всеукраїнський з’їзд студентства”, намагаючись у своєрідних умовах галицької української політики за останні роки знайти пояснення націоналістичних тенденцій, які дедалі більше забарвлюють цю політику, і розкрити причини “безсумнівного ухилу з’їзду в напрямку безоглядного авантюризму”. 

Таким “авантюризмом”, з мого погляду, особливо була поведінка націонал-демократичних політиків, керівників з’їзду, що в приватній розмові зі мною характеризували гасло “самостійної” України, як зітерту монету, без реального значення і, однак, штовхнули учасників з’їзду, котрим важко було розібратися в оцінці реального змісту політичних гасел, запропонованих у доповіді п. Донцова, до схвалення цих гасел, як чергових національних завдань. 

При цьому сепаратистичні гасла п. Донцова я назвав “політичною маячнею” і висловив своє переконання, що українці російські “ані найменшою мірою цим гаслам співчувати не можуть”. З приводу червневої статті в листопадовому номері Львівського органа українського студентства “Шляхи” п. Донцов вибухнув потоком непристойної лайки проти “Речи” і особливо проти мене. Особистий випад проти мене, зроблений тоном, що свідчить про неповагу до друкованого слова, я залишив би без відповіді. (Насправді чи можлива полеміка з автором, що принижується до таких рядків: “Як і слід було чекати, добродії-кадети погидували самі взятися за роботу “Киевлянина” і “Нового времени” і тому доручили знищувати сепаратизм у своїй газеті… українцю п. Могилянському. Останній виконав своє завдання, а тому, звичайно, задовольнить своїх хдібодавців”). Але в інтересах усунення тих непорозумінь, які полягають у нерозумінні питання через незнайомство з ним, доводиться сказати кілька слів. п. Донцов обурюється тим, що “Речь”, орган тієї партії, лідер якої зламав стільки пер в обороні “права націй на самовизначення”… на Балканах, узяла на себе завдання, що становить одне з головних завдань російської чорної преси — відшукувати український сепаратизм і там, де він є, і там де його немає”. Мені самому кілька разів на сторінках “Речи” доводилося протестувати проти цієї звички “чорної преси”, вказуючи на те, що “український сепаратизм” є плодом фантазії. Однак, у доповіді п. Донцова сепаратистичні гасла були проголошені і “відшукувати” їх не було жодної потреби: весь зміст доповіді присвячений їхньому захисту і обгрунтуванню. Зрозуміло, що критичне ставлення до цих гасел, навіть визнання їх “політичною маячнею” ані найменшою мірою не є запереченням “права націй на самовизначення”. Слід при цьому сказати, що і “право націй на самовизначення” не є якимсь фетишем, що недопускає критики: нездорові умови життя нації можуть породжувати нездорові тенденції в національному самовизначенні, і розкривати останні — ще не значить заперечувати право націй на самовизначення. З якої ж речі говорити про таке заперечення з приводу негативного ставлення до гасел доповіді п. Донцова, хоча б і схвалених з’їздом галицького українського студентства? (У моїй статті була зазначена вся недоречність схвалення галицькими студентами гасел для українців російських, котрі фактично цим гаслам не співчувають). Зі статті п. Донцова я довідався, що свого часу з приводу моєї статті соціал-демократична “Рабочая правда” вдалася в те непорозуміння через незнання питання, можливість якого вище мною зазначено. “Рабочую правду”, звичайно, надихало не тільки незнання, а й “влечение — род недуга” — викривати реакційність кадетів. Мою статтю соціал-демократичний орган назвав “справжнім шовіністичним нападом на українців за “сепаратизм”. (У п. Дончова, як це може бути невідомо моїм викривачам, сепаратизм проповідується без жодних лапок). Це вже воістину з хворої голови на здорову: вся моя “засуджена стаття” є протест проти шовіністичних тенденцій галицької української політики і соціал-демократа п. Донцова. П. Донцов вважає “характерним”  те, що “шовіністичний випад “Речи” належним чином затаврувала лише російська соціал-демократична преса, — а “українська” соціал-демократична преса в Росії залишила статті п. Могилянського без відповіді, надавши буржуазній українській пресі безкарно популяризувати думки конституційно-демократичного нововрємєнця”. Українські соціал-демократи інформовані в питанні трохи більше “Рабочей правды” , і з приводу виступу п. Донцова на львівському студентському з’їзді вони зробили трохи більше того, що їм приписує п. Донцов, — вони не тільки “лишили без відповіді статті п. Могилянського”. “Рабочая правда”, якби більше піклувалася про правду, вже в моїй статті могла прочитати, що “одиноким протестом” проти гасел п. Донцова на з’їзді був “голос українських соціал-демократів, котрі заявили, що думка доповідача п. Донцова не є думкою української сочіал-демократії, яка не прагне до реалізації “самостійної України”… На цьому, однак, справа не зупинилася, і невдовзі після з’їзду редакція марксистського журналу “Дзвін”, діяльним співробітником якого був п. Донцов, заявила, що не “вважає більше можливим мати п. Донцова співробітником”. Дуже близько до моєї критики (навіть у висловах) підійшли й інші українські публіцисти демократичного табору: М. Кушнір у 2 числі “Українського студента” писав: “Хто живе в Росії, той визнає всю химерність перспектив, широко намальованих для Росії п. Донцовим”. Публіцист марксистського напряму В. Садовський у “Украинской жизни” закінчив свій відгук про доповідь п. Донцова так: “Відзначемо те глибоке почуття подиву, яке викликала в нас пропозиція певнної тактики п. Донцовим, громадська фізіономія котрого за його попередньою літературною діяльністю визначилась цілком виразно. Не те дивно, що для українства знаходять єдиний рятівний рецепт у зверненні на шлях міжнародних авантюр, — приклад такого прожектерства ми знайдемо майже в будь-якому національному русі, — дивно те, що свої плани він хоче нав’язати українській демократії… Сміємо сподіватися, що шляхом, указаним п. Донцовим, українська демократія не піде”. “Думки конституційно-демократичного нововрємєнця”, як мене уїдливо атестує п. Донцов, цілком поділяються в українському демократичному таборі різними напрямами. Самовизначення української нації, наскільки про нього тепер можна говорити, не бере того курсу, який здається єдинорятівним п. Донцову. В кожному разі критика “рецептів” п. Донцова нічого спільного із запереченням права націй на самовизначення не має.

Мих. Могилянський”

Для мене самого копії цих старих статей принесли деякі новини: 1) а я таки полемізував з Леніним, не знаючи з ким полемізую; 2) удар першого допису зі Львова скеровувався не так у бік Донцова, як у бік нацдемів. А що для мене головне — з статей ясно, що моя оцінка донцовського виступу поділялась у лагері української демократії, до соціал-демократів включно, навіть кваліфікації йому (авантюра) давались у тих самих виразах. Приймаю, як заслужену, найсуворішу догану за те, що в першій статті не досить чітко підкреслив своє ставлення до принципу повного права націй на самовизначення, гадаю, одначе, що кваліфікації на мою адресу Леніна з приводу першої статті багато в чому були звичайним полемічним прибільшенням, а з другої статті цілком ясною стає моя позиція в цьому питанні. Та мені завжди здавалось, що й підкреслене Леніним “Могилянский троекратно повторил: “критика рецептов Донцова” — “ничего общего не имеет с отрицанием права наций на самоопределение” — давало певне обмеження його твердженню: “было очевидно, що г. Могилянский желал уклониться от прямого ответа на вопрос: признает он или нет право наций на политическое самоопределение, т. е. на отделение?” Який же інший смисл, який інший зміст мало “троекратное повторение”, як не відповідь на це питання: “признаю”? Ясніше на сторінках “Речи” на так поставлене питання й не можна було відповісти. Помилкою моєю було не подбати про з’ясування різниці моїх позицій від позицій конституційно-демократичної партії в цьому питанні. Проте після того, як мій допис допоміг Ленінові вирвати від “Речи”, органу конституційно-демократичної партії, зізнання в тому, які вона займає позиції в національному питанні, Леніна, звичайно, мало цікавило, навіть зовсім не обходило з’ясовувати різницю між цими позиціями й моїми, це мало поцікавити мене, а мені здавалось, що самий факт з’ясування к.-д. позицій з’ясував тим самим різницю між ними й позиціями моїми. 

Серпень, 10. Другу статтю переписав окремо, додам до листа Лебедєву-Полянському. Листівка від Бобрової (з Києва — проїздом до Одеси, з вокзалу). Нові художні задуми. Читав Олешу. По обіді голосно прочитав своїм “Любовь” і промову на письменницькім з’їзді. На ніч Дмитрові прочитав останні написані сторінки мемуарів. Треба б писати далі, а от знов давня полеміка шарпає мої нерви. 

Серпень, 11. День Лесиного народження. Ладя й Дмитрик поїхали до неї до Москви. Прочитав “Аристократы” Погодина. Ефектно зроблена п’єса, але живих, художньо відтворених образів нема: так створювати образи чекістів, шкідників, саботажників і бандитів можна, ніколи не бачивши на власні очі жодного чекіста, шкідника й бандита. Усі труднощі не переможені, а просто обійдені, але оскільки п’єса не мала на меті психологізму, — це не так важливо. Важливі певні результати, які звучать ефектно й переконально. Багато писав. 

Серпень, 12. Ладя й Дмитро повернулись з Москви. Гуляв у лісі. 

Серпень, 14. Вчора ранком поїхав до Москви. Коло 12-ої повернулась Іся, наварила картоплі, поснідали втрьох, а о другій я пішов до М. В. Неустроєвої. Подзвонив, двері одчиняє хлопчик років 10:

— Неустроевой нет. — Как нет? (я листівкою попередив, що о другій 13-го буду в неї). — Она упала со шкафа и ее отвезли в больницу… 

Більш він не зумів мені нічого сказати, ні до якої лікарні одвезено, ні в якому вона стані, ні адреси О. В. Побіг на Пушкінський майдан довідатись адреси О. В. Відповідь — “не проживает”. (А я з М. В. місяця півтора тому були в неї!). Так нічого й не міг довідатись. Пішов подивитись “Peter”’а. Дивитись весело, але в цілому — дати такий фільм з життя людей, яких викидують з помешкання, які мусять заробляти, як вуличні музиканти, продавці газет etc. Хіба це не значить — faire bonne mine a mauvais jeu?..

Зайшов до Алексиної забрати книжки, що привезла В. Г. Тучапська, зайшов до Ландау. Ранком пішов знов до Неустроєвої, чи не довідаюсь чого! Цього ранку одчинила двері якась жінка, яка, видимо, боялась, чи не бандит я. Передав книжки (Вороніцина) і записочку, а довідався мало чого, хоч з здоров’ям, каже, нібито нічого особливо поганого нема… З Ісею пройшлись до майдану Пушкіна, вулицею Горького, проїздом Художнього театру до універмагу на Петровці… В універмазі Іся щось купувала, а я її чекав. Коли раптом: 

— Михайло Михайлович!

Дивлюсь — В. Ф. Стрелюк (їде до Поповки під Ленінградом до сестер, які там дачують). Який тісний світ! Усюди когось знайомого зустрінеш. Заходив до Є. М. Сотникової. 

О шостій поїхав на Совеловський вокзал. Удома застав листівку від В. В. Міяковського. Москва, як завжди, зробила на мене чудесне, заспокійливе враження. 

Серпень, 15. Листівка Нюсі. Почав читати Еренбурга — “День второй”. Гуляв у лісі. Почав писати — аж приїхали Леся з Ісею. Четвертий день стоїть велика жарота. У їдальні купив недороге видання Тинянова “Смерть Вазир-Мухтара” (2 крб. 50 коп.). 

Серпень, 16. Листівка Вс. Іванову. Трохи писав. Закінчив розділ про добу перед подорожжю за кордон. Читав “День второй”. О восьмій проводив Лесю і Ісю на вокзал. 

“Вельмишановний товариш Ашрофян!

Минуло два місяці з дня нашої розмови, для якої я за Вашим викликом спеціально приїздив до Києва. Днями виповниться два місяці з часу посилки Вам доповідної записки з викладом усіх обставин, що призвели до зняття мене з роботи старшим науковим працівником УАН із приписуванням мені, всупереч усьому напрямку моїх наукових праць, зовсім ігнорованих під час обговорення питання про зняття мене з роботи, — буржуазно-реставраційних і націоналістичних установок, цілком мені чужих… 

А тому зважуюсь турбувати Вас якнайпокорнішим проханням — швидше повідомити мені про стан моєї справи, дати мені ту чи іншу визначену відповідь. 

З надією на негайне виконання мого прохання. 

16 серпня. Мих. Могилянський”.

Серпень, 17. Сум і сум! Такий давить сум, що світу соняшного не бачу! Справа з листом до П. П. Постишева, що розпочалась так добре — негайним викликом до Києва — пішла якимсь непевним шляхом — вже бесіда з т. Ашрофяном не була тією бесідою, заради якої варто було викликати  до Києва, а друга бесіда так і не відбулася, а зараз зайшла в якийсь тупий заулок; на послані доповідні записки Ашрофян просто не відповідав. Коли на вчора надісланий лист не відповість до 1 вересня, доведеться знов писати П. П. Постишеву, хоч і дуже соромно турбувати його своєю справою. 

Дочитав “День второй”. Кишка тонка! Усе це творчість з голови, без живих плоті й крові. Ну, зараз річ, оскільки вона зачіпає біжучі питання, а написана легко, тим стає читабельною. Але художньо вона не відтворює доби й важко собі уявити, щоб через 10 років її перевидавали [хіба в повній збірці творів “маститого” (і плодючого) автора!], а ще важче, щоб її хтось, крім хіба якогось спеца, читав. Листівка Ісі. Переписав на ніч і “Всеукраїнський з’їзд студентства” для Лебедєва-Полянського. Час би вже переконатись, що все це цілком зайве — і нікого ні в чому не переконаєш, бо, врешті, ніхто в тому не зацікавлений, щоб у справі добре зорієнтуватись, а нема ж більш безнадійних глухих і сліпих за тих, хто не хоче чути й бачити. А ось невгамовна натура не дає заспокоїтись і примушує витрачати час, нерви… зовсім по-дурному, замість того, щоб a la лорд Клінчерлі знизати плечима й з презирством сказати: мені жаль тих, що цьому вірять! 

Серпень, 18. Написав кілька сторінок пам’яті Наталії Данилівни. Надішлю Рильському, може, десь з нагоди дворіччя з дня смерті (17 вересня) пустить, хоч і без мого підпису. Читав оповідання Бабеля. Непогано! 

Серпень, 19. Лист від Бобрової (з Сухуму!), листівка від М. О. Тарасенка. Переписав замітку пам’яті Наталії Данилівни. Купив дешеве видання оповідань Бабеля, а ту книжечку, що взяв у Лесі, дочитав. Листівки Тарасенку і З. Давидову. Гуляв у лісі. 

Серпень, 20. Листівка від М. В. Неустроєвої, в неї було “сотрясение мозга”. Листівка їй. Читав В. Полонського “Литература и общество”. Гуляв до Митькиного. 

Серпень, 21. Чогось температура підскочила зранку 37,6, потім 38,3. Цілий день лежав, трохи читав Полонського. 

Серпень, 22. Листівка від З. Давидова. 37 — 37,6. Цілий день лежав. Сум. Почитував Полонського. 

Серпень, 23. 37,2 — 37,5. Приїхала Іся. Листівка від Бобрової. 

Серпень, 24. Підвищення температури маленьке (в обід навіть вперше — 36,9), а нічого не робив. Лежав, сумував. Болять кишки. 

Серпень, 25. Ніби кращає. Був у лікаря. 

Серпень, 26. Зранку рекомендований лист: 

“По поручению т. Ашрофяна сообщаю, что Ваше заявление оставлено без последствий. Секретарь отдела культуры и пропаганды ленинизму КП(б)У Сандлер”. 

Усі надії зруйновані! Претензій не можу мати ні до кого, поготів найменше до П. П. Постишева, в умовах їхньої праці не багато можливості — рахуватись з особистими інтересами окремої людини, але як окрема людина, що позбавлена можливості заперечити брехні й наклепі, почуваю себе так, що, якби не діти, не вагався б і хвилини скінчити комедію свого життя. Дивно все-таки, що не можна добитись такої простої речі, як увага до наукових праць! Пришивають — нацдемівські й буржуазно-реставраторські настанови, — пришивають на підставі свідчень кар’єристів і наклепників, — а подивитись роботи не хочуть! Може, й Ашрофян виконав доручення сумлінно, але все-таки — не дуже мудро. Мого прохання — з приводу кожного обвинувачення дати мені змогу давати свої пояснення, він у кожнім разі не виконав. Не зрозумію, для чого він викликав мене до Києва? Для тієї беззмістовної бесіди, у якій я не міг скільки-небудь повно з’ясувати справу й тільки повторив зміст листа до П. П. Постишева, який він тримав у руках? Ще тоді мене здивувала його заява: добре, я доповім про нашу бесіду П. П. Постишеву, ви приходьте позавтра для відповіді… Що він мав доповідати? — Адже ж до змісту мого листа бесіда не додала нічого! Розгублений, я міг тільки ще раз заявити, що чекаю, що мені дадуть змогу на кожне конкретне обвинувачення дати свої пояснення. Тільки й міг подумати, а може, для нього вже досить сказано? (то-то з мене оптиміст!). А на після завтрого — мене більш не прийнято, бесіда лишилася, врешті, незакінченою. Вчора ж справа “закінчилась” — сповіщенням про залишення заяви “без последствий”. Хто тут винен, що тут винно, — не знаю, а вимога Сталіна уваги до інтересів людини лишилась не виконаною з боку виконавців доручення т. Постишева. Одне слово — не теряй, куме, сили, опускайся на дно! 

Проводив Ісю до вокзалу, відчув себе, вертаючись, дуже погано. Послав 7 карбованців Дімі Тищенку. Листівка Неустроєвій. Переглядав Кулішеві матеріали. Скільки невикористаного! На ніч Дмитро прочитав мені свою поему. Хотів провести з усіма вечерю — Дмитро завтра їде у місячну відпустку — а виникло маленьке та прикре непорозуміння з Дмитром і більше й прикріше з Ладею, і я ліг спати. Наплакався гірко під ковдрою! Один з нещасливіших днів життя! 

Серпень, 27. Дмитро поїхав. Порожньо стало. Завтра збираюсь до Москви. 

Серпень, 29. Вчора ранком виїхав до Москви. Якісь непорозуміння! Потяга з Сочі № 24 нема, є тільки 22-й, приходить 18 годин 30 хвилин. Пробув цілий день у М. В. Неустроєвої, поїхав, звичайно на Курський вокзал. Потяг спізнився, але гірше — вагону № 16 не було, був 15/16, а в ньому Бобрової не було… Сьогодні зранку, куди не заходив, нікого вдома не застав… Останні години московського пробування — з Лесею і Ісею. Іся смажила котлети, а сама хвора — нічого не їла. Леся обіцяла подарувати 10 книжок Бальзака. Вдома застав листівку від Дмитра. Якийсь нервовий припадок у Ярика. Страшенно налякався. 

Серпень, 30. Листівка Лесі. Рекомендований лист Бобровій. Лист Дмитру. Читав “Критические письма” К. Зелинського. Надто претенціозно. Гуляв у лісі. Листівка до ЦБ СНР. І знов від них повідомлення — Харитонов сповіщає — “Ваше дело поручено проверить председателю групкома УАН”. Навіть дивно — перевірка доручається тим, на кого я власне й скаржусь у своїй заяві! В кращому випадку Голова групкому УАН подасть формальні довідки, а чекати від нього перевірки дійсних фактів, наклепницьких вигадок та з’ясування тієї обстанови, в якій вони розквітли, — це принаймні наївно. Circulus vitiosus!

“Високошановний Павле Петровиу!

Якщо коротке повідомлення т. секретаря відділу культури і пропаганди ЦК КП(б)У від 23 серпня

“за дорученням тов. Ашрофяна повідомляю, що Ваша заява залишена без наслідків”

я маю прийняти за Вашу відповідь на мій лист до Вас від 17 червня, те моєму розпачу немає меж, бо ним убито і мою останню надію домогтися правди і справедливості, і мою полум’яну мрію всі свої помилки спокутувати в роботі для будівництва соціалізму. Я, на жаль, занадто добре розумію, що в умовах Вашої роботи Ви зробили для мене все, на що я мав право розраховувати, не можу ж я претендувати, щоб при Вашій зайнятості Ви моїй особистій справі віддали свій час і увагу. Висловлюю Вам сердечну вдячність за спробу з’ясувати обставини моєї справи. Якщо ця спроба не дала бажаних для мене результатів, це не залежало від відсутності Вашої доброї волі, і я залишаюся при найглибшому переконанні, що при можливості повної і правильної інформації Вашої про обставини моєї справи результат був би зовсім інший. Моя “заява” не була б залишена без наслідків, якби Ви усвідомили собі всі обставини моєї справи так, як вони виглядають в дісності, не перекрученій вигадками. При розслідуванні, що провадилося, мабуть, т. Ашрофяном, мені не було дано можливості крок за кроком розплутати ці вигадки, чим і пояснюється такий катастрофічний для мене результат цього розслідування. В обстановці, що склалася, для мене, мабуть, немає виходу, що на 62 році життя є, звичайно, справжньою катастрофою. Прошу вірити, що тільки справжній розпач змусив мене дозволити собі турбувати Вас своєю особистою справою, за що прошу мене щиросердо вибачити. Прошу також вірити, що незмінно зберігаю найглибшу повагу до Вас і від усього серця бажаю Вам усього доброго. 

Завжди готовий до послуг

Мих. Могилянський. 31 серпня 1935 р.”

Серпень, 31. Рекомендований лист Постишеву. Лада з Галею поїхали до Москви. Купив “Историю одного города” Щедріна. Проглядав. Читав “Избранное”, на ніч “Критические письма” К. Зелинського. Помер А. Барбюс (на кілька місяців молодший за мене), письменник не першорядний, але видатний характер і борець за краще майбутнє людства. 

Вересень, 1. Рекомендований лист Ашрофяну. Почуваю себе розчавленим. Що ще можу зробити? Написати Сталіну? — Соромно так високо вдаватись з своїми, врешті, особистими справами. Соромно було звертатись і до П. П. Постишева. Взяти шворку і удавитись! Не було б у мене дітей, я б не вагався й хвилини.

Листівка Міяковському. Увечері гуляв у лісі. На ніч Галя й Ладя повернулися з Москви з Ісею. Читав Зелинського. 

Вересень, 2. Найтяжче в мойому становищі те, що власне розумом сам маю визнати все за цілком нормальне: адже ж певна класова обережність конче потрібна в умовах країни, що перша будує соціалізм в оточенні хижого капіталістичного світу. І скільки я знаю прикладів, коли ця обережність виправдується на конкретних фактах. Чув, наприклад, недавно про Бобрищева-Пушкіна (адвоката). Був на еміграції, змінив віхи, повернувся, виступав з лекціями… А потім у нього якось зробили трус (мабуть, були ж для того підстави!), а під час трусу виявили в нього низку антирадянських віршів, які він писав, певно ж, для власного авторського задоволення, а мабуть-таки поширював у колі своїх знайомих. Добре розумію, що об’єктивно існують підстави для обережного ставлення до мене (соціальне походження, вся моя громадська біографія, мої помилки й хиби etc. etc.). Чи є ж комусь із людей відповідальних можливість віддати свій час і свою увагу моїй справі?! І цим користуються такі жалюгідні елементи, як Кравченки та Кокошки, кар’єристи або безнадійні тупиці, щоб утворити ті сумлінні непорозуміння, яких не розплутати ніяк. Так, маю підстави для претензій до Кравченків і Кокошків, але ж це люди, які не заслуговують, щоб до них мати претензії. Надто бо мізерні вони! Рубають ліс, летять друзки, а хіба не усією істотою співчуваю я рубанню ві-ковічного лісу?! Отже, розум велить спокійно подаватись до особистої своєї долі, але ж як важко впасти жертвою хоч би й цілком зрозумілих умов та обставин! Одне можна сказати — років на 2, на 2,5 спізнився я вмерти. Тепер же, зберігаючи працездатність і жадобу праці, опинився в стані живим похованого. Жахливий стан! 

З Ісею, Ладею та Галею по обіді гуляли в парку культури й спочинку. Лист від Інночки. Листівка Новицькій. Читав Зелинського. 

Вересень, 3. Коло 12-ї години проводив Ірусю на вокзал — поїхала до Москви. Скінчив “Критические письма” Зелинського. По обіді коло 6-ої збирався йти гуляти, аж раптом хтось постукав у двері. Одчинила Ладя — зайшов С. Г. Фірін. Глянув весело навкруги й сказав:

— А вы все еще тесно живете?

Приїхав просто від Горького переказати Ладі привітання від останнього й слова, що високо цінує Ладіні вірші. Крім того, додав, що Горький згодився переглянути Дімину й Ладіну книжку для дітей “Вова на канале”.

— Тогда я Вас очень, кажется, огорчил (Ладя з Дмитром дали С. Г. книжечку, чекаючи, що він дасть їй якусь протекцію) — своим сухим отношением?! 

Ладя — каже — нічого, але, дійсно, брат був убитий, гадаючи, що допустилися нетактовності, обтяжуючи його своєю книжечкою. 

— А, был убитый? — посміхнувся, — простите, теперь, значит, все хорошо, о чем я поспешил Вас уведомить, а тогда просто мне в голову не приходило, чем я могу и как могу быть полезен в этом деле!..

Побалакав і я з ним — про Горького, про “Клима Самгина”, каже, дописав IV частину… Зробив на мене чудесне враження. Пробув у нас хвилин 20. Розхвилювався я дуже. Щасливий за Ладю й Дмитра, не уник я того, що егоїстично випливло на перший план “моє” особисте. З великим хвилюванням ввесь час відчував, майже намацував — ось звідки міг би прийти мій рятунок! Тільки він пішов, мусів я для заспокоєння високих хвиль нервового хвилювання взяти шапку та бігти до лісу. Гуляв до глибокої темряви, з кожного дерева зловісно співав мені Мефістофель: “Нет спасенья, нет”. 

Уявляти з себе 61-річну Маргариту чи трохи не смішно? На ніч почав читати фоліант “Гете” у виданні “Литературное наследие”. Листівка від Дмитра Ладі. 

Вересень, 4. Лист Дмитру (разом з Ладею — рекомендованим). Листівки Нюсі й Полонській-Василенковій. Надвечір гуляв у лісі. Читав збірник “Гете”. 6 карбованців послав Дімі Тищенку. 

Вересень, 5. Лист Інні. Читав збірник “Пушкин” (Литературное наследие”). Гуляв до Митькиного. Листівка Ісі. 

Вересень, 6. Листівки від Тарасенка й від Дмитра. Листівка Дмитру. Читав збірник “Пушкин”. Гуляв у лісі. 

Вересень, 7. Збірник “Пушкин”. Приїхала Іся. Рекомендований лист Тарасенку. Гуляючи в лісі, бачив білицю. 

Вересень, 8. Проводив Ісю на вокзал. Читав “Пушкина”. Переписував до зшиточка (на що?) свої статті 1913 року в “Речи”, що викликали полеміку збоку Леніна. Переписав і “Узоры лжи” (не менш, мабуть, як раз 50-й). Чи думав я року 1913, писавши ці статті, що завдадуть вони мені стільки мороки? Що й на схилі літ буду останні сили, час, нерви витрачати на них… 

У лісі збирав горіхи. Знайшов 5 штук, але чудесних! 

Вересень, 9. Здається, знаходжу рівновагу. Вважати, що все для мене скінчено, нічого чекати, ні на що не сподіватись, до всього ставитись байдуже. Будь — що будь — однаковісенько мені! Все ж маю щастя — щастя спостереження великих досягнень нового життя. 

Листівки Бобровій, Ямполському, Ксані, Карпович (привітання з 4 роками). Прийшов з пошти, а через годину лист від Бобрової. Вона таки виїхала потягом № 24, тільки в дорозі потяг став 22-м, і сиділа у вагоні № 13/16. Дивачка, не вийшла зараз на перон, а я, дивак, не зайшов до вагону. Так і не побачились! Читав “Пушкина”, Чуковського “От 2-х — до 5-и”. По обіді в лісі шукав горіхи. Бачив двох білиць. Скільки нових задумів! Ще на 62 рокі вистачило б! 

Вересень, 10. Кінчаю “Пушкина”. Дивовижна книжка. Свої враження занотую якось пізніше. Іся не приїхала. Завтра звираюсь до Москви проводити її на вокзал. Гуляв у лісі орішниками. 

Вересень, 12. Вчора ранком поїхав до Москви. Коло половини другої Борис Ісаєвич привів “таксі”, й Леся, Іся і я поїхали на Курський вокзал… Сумно розлучатись! З вокзалу проїхав до Дм. М. Петрушевського, з годину розмовляв з ним, потім зайшов ще до М. В. Неустроєвої, пив у неї чай, а вертаючись, зайшов ще до К. Д. Нікітіної, взяв у неї почитати спогади Шебаліна. Купив № 7 “Звезды” (продовження “Похищения Европы” Федіна). На ніч прочитав цікаву передмову Спаського до 16 тому Бальзака (здається — “Бальзак как философ”). Сьогодні встав пізно, по сніданку пішов через вулицю Горького на Кузнецький міст — розглядати книжкові вітрини. Скільки нового! У “Міжнародній книзі” заміняв свій дефектний примірник Г. Бюхнера на справний. Приїхавши коло 10-ої “додому”, знайшов лист від Дмитра, Г. В. Беренштам, листівку від Новицької, дуже сумну — хворий батько. 

Вересень, 13. Лист Дмитру, листівки Новицькій і Г. В. Беренштам. Прочитав “Похищение Европы” у 7 числі “Звезды”. Сорт перший! Гуляв у лісі. Щоразу, гуляючи в лісі, читаю сторінок 10-15 спогадів Пулюя про Куліша та Г. Барвінок (сьогодні дочитав). Подає деякі цікаві факти й вірні оцінки, але виключно яскравий міщанин і нестерпний дурень. 

Увечері був у клубі, слухав доповідь С. Г. Фіріна з приводу нових документів (урядових і ЦК партії), що стосуються каналу Москва-Волга. 

Дивовижні ці дослідники — пушкінознавці, що претендують на володіння марксо-ленінським методом досліду, між собою не можуть погодитись у визначенні соціальної суті Пушкіна, а Пушкіну приписують ясне розуміння свого класового становища, тонкий аналіз його майже за марксо-ленінським методом й хитрі установи для рятування своїх класових інтересів. Раннє раціоналістичне вільнолюбство пасує перед досвідом соціальної дійсності. Порушені логічні розрахунки призводять до неприймання дійсності, відходу до єкзотики, навмисної неясності соціально-побутових контурів образів романтичних поем, що їх героєм став індівидуаліст, одинак. Цей образ відбиває об’єктивне громадське становище поступової дворянської групи, ворожої пануючим нормам, але не маючої опертя в масах. Та наспіває соціальний конфлікт, швидко примушує Пушкіна ясно усвідомити повну соціальну нікчемність відщепенства й індивідуалізму, себто ізольованого становища поступового дворянства, неможливість у них знайти соціальний вихід, перемогти реакцію і влаштувати небезпечний конфлікт поміж дворянством і народом. Ігнорувати нарід не можна, як перше обмежитись презирством до нього неможливо. Але жах перед народною революцією дикутє заміну індівидуалістичної відокремленості не демократичною революційністю, а проповіддю гуманізму, толерантності, справжній смисл яких у тенденції уникнути революції компромісом, ліберальним притлумленням громадських суперечностей. Тенденція ця скерована й проти реакції, і проти народного повстання. Конкретно — у “Борисе Годунове”, хоч і помітно виявлений споглядальний підхід, але він не панує. З ним сполучається підхід гуманістичний, що відбиває установу на рятунок дворянського класу шляхом заміни методів боротьби методами ліберального притлумлення громадського конфлікту, методами, що мали відвернути народню ворожнечу і встановити мирні, забезпечені законом відносини дворянства з народом. Такий хід думок не у самого автора статті про “Бориса Годунова”, він властивий усім нібито марксистським дослідникам (такими вони всі себе вважають, хоч іноді й істотно розходяться в дуже важливих пунктах). Жодному в голову не приходить, що гуманізм може випливати не тільки з установки на рятунок дворянства, а й з невіри в результати народного повстання, позитивні для повстанців. “Справжній смисл” гуманізму може випливати не тільки з жаху перед революцією з егоїстично класових позицій, жаху за свої класові інтереси, а й з жаху, що по революції народні маси дістануть… розбите корито. Звичайно і невіру в революцію, і жах перед нею з остраху перед перспективою її безрезультатності можна (і слід) пояснити з позицій класової обмеженості. Але ж це щось зовсім інше, ніж установка на гуманізм з хитрим розрахунком врятувати ним свої класові інтереси. Та, врешті, і не це важливо, важливо наївне приписування Пушкіну бездоганно ясного аналізу соціально-економічної ситуації за 100 років до нашої доби, аналізу, в якому не раз спотикаються і наші сучасні дослідники, що вважають себе за марксистів, от хоч би автори статей про Пушкіна у фоліанті, присвяченому поетові. Пушкін, звичайно, був геній, виключний умниця, але ж приписувати йому таку ясну, бездоганно ясну орієнтацію в аналізі сучасного соціального становища — трохи ніби соромно для дослідника, що вважає себе за марксиста. 

Серйозні й цікаві праці Томащевського, Тинянова. Не скажу, звичайно, щоб все інше було позбавлено всякого інтересу й певної цінності. Є дуже цікаві зауваження в роботах Мирського, Сергієвського та й інших. 

Вересень, 14. Лист Всеволоду Іванову (рекомендований), листівки Василенковій-Полонській та Федіну. Читав Лєскова “Заметки неизвестного”, дочитував “Пушкина”. Дощ перешкодив пообіденній прогулці. Відчув потяг до писання, та обстановка мало сприяє писанню. 

Вересень, 15. Листівка В. І. Орлову. Писав великого листа Дмитру (надішлю завтра). У “Литературной газете” цікава стаття Спаського про Пушкіна, багато сказано такого, що я завжди думав. Дощ знову не пустив на прогулянку. Почав читати мемуари Шебаліна. 

Вересень, 16. Лист Дмитру й листівка Ісі. Прийшов з пошти, аж листівка від Ісі. Читав Шебаліна. Гуляв у лісі. Дочитував Пушкіна. 

Вересень, 17. Лист Ісі. Закінчував “Пушкина”, читав Шебаліна, проглядав “Маркс и Єнгельс об искусстве”. Дощ не пустив на прогулянку. 

Вересень, 18. Зранку гуляв до Митькиного, а надвечір у лісі. Дочитав мемуари Шебаліна. Людина не з яскравих, але з міцними й тонкими моральними підвалинами. 

Здається, знайшов душевну рівновагу, — повністю одмовивсь від будь-яких сподівань, надій, від всього, чим жив 50 літ свідомого життя, визнавши, що життя моє скінчене й годі чогось прагнути, мріяти про втілення своїх думок, образів etc. в якихось працях. Не жити, а тихо доживати, а для дожиття маю все, що потрібно людині, а крім того — і поле, і ліс, і навіть Москву під боком — широку “незамкнену тюрму” (для мене) і 24 години на добу вільного часу. Так, здається, знайшов душевну рівновагу, але знайшов ціною перманентної глибокої меланхолії, безмежного суму. 

Вересень, 19. Написав “Первых лет уроки” — уривки мемуарної белетристики, у яких Wahrheit переплутана з Dichtung. На ніч прочитав Ладі й Галі, здається, звучить “впечатляюще”. Телеграма від Дмитра Ладі, просить вислати телеграфом 80 карбованців. Послали. Увечері (вже темно) гуляв у парку. Читав “Маркс и Єнгельс об искусстве”. Які є глибокі думки, але чомусь у добу панування марксизму часто не то забуті, не то ігноровані! 

Вересень, 20. Переписав “Первых лет уроки”. Купив “Вибрані поезії” Лермонтова (прочитав “Боярин Орша”, “Казначейша”, “Сказка для детей”, “Мцыри”, майже усі ліричні вірші, читав цілий день). Дощ не пустив гуляти. 

Вересень, 21. Листівки Ісі і Руліній. Купив “Повести Белкина”. Дочитав Лермонтова. Гуляв у лісі. Прочитав Ярику “Первых лет уроки”. Особливо сподобались йому рядки, в яких згадується про враження 1 березня 1881 року. На ніч почав читати й до 1-ої години читав спогади Водоп’янова. Цікаво дуже! 

Вересень, 22. Лист від Нюні та Аліка. Рекомендований лист їм. Листівка Ісі. Дочитав мемуари Водоп’янова. Надвечір гуляв. Так гарно в темному лісі одному слухати урочисту тишу! 

Вересень, 23. Листівка Новицькій. Почав читати збірку “Гете” (“Литературное наследие”), а пішов обідати й побачив: продається число 8 “Звезды”. Купив і прочитав “Похищение Европы”, останній розділ при всій майстерності — трохи нуднуватий. Як почало темніти, пішов до лісу слухати тишу. Перед вечерею — почав проти нашого будинку горіти клуб, але пожежники будинок зрятували. Бігали дивитись. На ніч проглядав літстатті у 8 числі “Звезды”.

Вересень, 24. Дощ і дощ! Листівка від Ісі. Листівка Ісі. Читав “Гете” (збірку). Перед обідом приїхав Дмитрик… 

Вересень, 30. Листівки Федіну й В. Г. Тучапській. Писав мемуари. Написав мало. Був у лікаря. Читав “Гете”. 

Жовтень, 1. Зранку почав писати мемуари, а о першій побіг з Яриком стрічати на вокзал Інночку. З Інночкою приїхали — Рая і Леся з Лясею. По обіді трохи пройшли містом. Коло дев’ятої вечора усі разом ходили проводжати на вокзал. 

Жовтень, 2. Прочитав у “Литературной газете” — вийшов 15-й том Бальзака — “Шагреневая кожа”. Написав Лесі прохання — будь-що-будь купити. Разом листівка Г. В. Беренштам. Листівка від Л. П. Новицької. Зранку писав мемуари. По дорозі на пошту купив “Гамлета” (у перекладі М. Лозинського), пішов до парку й прочитав. Ще в одного лікаря (уролога — на предмет передміхурової залози). Читав збірник “Гете”. 

Жовтень, 3. Дістав “Цусіму” т. П. (Новикова-Прибоя) в українському перекладі від Л. П. Новицької. Прочитав коло 100 сторінок. Гуляв перед обідом до Митькиного (трохи не дійшов), а надвечір у лісі. Знайшов молодика — вже не дуже молодого й зовсім не в тому боці, де я шукав його. З ранку почав було писати мемуари, а написав тільки кілька рядків. 

Жовтень, 4. Листівки від Ямполського й від Лесі. Лист від Ісі. Писав мемуари — мляво й небагато. Гуляв у лісі. Завтра Дмитро вертається до Харкова. На ніч читав “Цусіму”. 

Жовтень, 5. Приснилось — приходжу до якихсь гарних знайомих (до кого не пригадую), стукаю до кабінету. Незнайомий голос каже: “Войдите”. Входжу й бачу М. Горького, який, як виявляється, сховався від всього світу для спочинку й живе incognito у моїх знайомих. Врешті, я зустрівся з ним! Балакаємо про все на світі, згадуємо М. М. Коцюбинського. Ввесь час думаю про свої справи, в яких він міг би мені дати велику допомогу, але соромлюсь користатись з випадку й турбувати його своїми справами. Так про них і не забалакав. Листівка від Полонської-Василенкової. Зранку проводив на вокзал Дмитрика. Великий рекомендований лист Ісі. На пошті написав листівку Тудоровському. В обід Ладя з Нюсею і Поля поїхали до Москви. При місяці гуляв у лісі. Читав “Цусіму”, тільки трохи не дочитав. Справжня трагічна епопея й, читаючи, не знаєш, що з вражень іде від мистецтва автора, а що просто від матеріалу. Лист Полонській-Василенковій. 

Жовтень, 6. Зранку дочитав “Цусіму”. Дмитро, взявши квиток на завтра, з Ладею і Нюсею приїхав на день сюди. Гуляли з ним. Великий лист Бобровій. 

Жовтень, 8. Вчора зранку поїхали з Дмитром до Москви. Зайшли до Іни і Раї — не застали. Проводив Дмитра до трамваю, а сам повернувся. Інна й Рая скоро прийшли. Снідали. Потім поїхали до Столешникова провулка, вони пішли по магазинах, а я, оглянувши вітрини, пройшов на Покровку до Лесі, не застав, зайшов до Колі Чиркова, не застав. Пройшовся до Чистих Прудів, з’їв сосиски, почитав “Гамлета”, зайшов до Колі й з час посидів у нього. Лясю знов не застав, залишив записочку. Приїхав до Лесі, застав її за роботою. Закусили з нею. Проглянув “Советскую єнциклопедию” та “Литературную єнциклопедию” (потрібні були довідки), на восьму знов поїхав до Інночки й Раї просидів у них до одинадцятої години. Старцев (чоловік Раїної сестри, лікар) розповідав нові теорії, (здається, проф. Сперанського), про причину усіх причин хвороб. Цікаво дуже. Повернувшись до Лесі коло дванадцятої, до другої читав Леніна й робив виписки. Сьогодні зранку ще з годину читав Леніна. Після чого зайшов до Нікітіної віддати мемуари Шебаліна, — кудись виїхала на три дні, зайшов до М. В. Неустроєвої, — не застав. Доїхав (метро) до вул. Горького, шукав 15 том Бальзака (“Шагреневая кожа”). Кажуть, ще не надходив у продаж. На першу повернувся до Лесі, знайшов дешеве видання “Поєм” Пушкіна, прочитав “Цыганы”. О другій поїхав до Лясі (зранку умовились з нею по телефону). В неї до п’ятої, на шосту повернувся до Лесі, написав записочку, а через чверть години поїхав на вокзал. У дорозі прочитав “Медного всадника” й статтю Благого. Вже вдома на ніч прочитав і “Кавказского пленника”. Вдома застав листівку від Г. В. Беренштам з повідомленням про смерть М. П. Василенка й лист від Аліка. Рідкісною прекрасною людиною був Микола Прокопович. Як діяч мав багато помилок і взагалі не був сильним, бо перш за все був надто доброю людиною, можливо, що багато з його хиб, як діяча, випливали з його прекрасних рис… Як людина не мав хиб, принаймні значних… 

У Москві помітно, як зростає економічний добробут широких мас. Бачиш, як навіть погано одягнені люди несуть кращі сорти булки, фрукти. Яблуками засипали Москву. Мила Москва! Глибоко певний, що якби мої відчуття й думки після московських вражень знав хоч би П. П. Постишев, він визнав би мене цілком і неподільно “своїм”. З Москви завжди вертаюсь свіжим і бадьорим. 

Жовтень, 9. Листи Дмитру й Полонській-Василенковій. Після 2-х чудесних, майже літніх днів у Москві, погода зіпсувалась, по обіді дощ, не міг піти погуляти. Прочитав 80 сторінок “Гамлета”, уважно приглядаючись до кожного окремого слова, кожної окремої сцени. 

Жовтень, 10. Лист від Наталії Дмитрівни Полонської-Василенкової з коротким сповіщенням про смерть Миколи Прокоповича. Листівки Марії Вас. Неустроєвій та Нюні. Дімі Тищенку 6 крб. Перед обідом пішов до лісу. Писав мемуари. Написав не багато, а все-таки багато більше, ніж останніми разами. Дочитував на ніч “Гамлета”. 

Жовтень, 11. Лист від Бобрової. Обіцяє надіслати однотомник Пушкіна. Якби то! Я б написав етюд про Пушкіна. Для чого? Ні для чого, а тому що свербить моє перо. Колись під час війни я одвідував у петроградському лазареті хлопця з Чернечої Слободи, якому відтяли ногу по коліно. Він казав мені, що часто забуває про втрату ноги й не раз відчуває, як сверблять пальці на відтятій нозі. Так свербить моє відтяте перо. Перед обідом гуляв у лісі. Писав мемуари. Потім написав свої зауваження до приміток до листівки № 3 у книзі “Листівки петебурзького “Союзу боротьби за звільнення робітничого класу” “ (1895 — 1897 рр.), власне свої спогади про події на фабриці “Лаферм” 10 листопада 1895 року. Написане надішлю В. В. Міяковському, щоб послав складачеві книжки Валку, якого він добре знає (теж щось подібне до свербіння пера). На ніч читав оповідання Бабеля з “Конармії”. 

Жовтень, 12. Листівка від Ісі. Лист Міяковському. Писав мемуари. По обіді пішов до лісу й там читав Бабеля. Соковито, яскраво, переконально. 

Жовтень, 13. Писав мемуари, більш ніж останні дні, але все-таки дуже мало, а часу писання взяло багато. Завтра збираюсь до Москви — хочу ще побачитись з Лесею. Читав Бабеля. 

Жовтень, 14. О 9-їй ранку поїхав до Москви. З Савеловського вокзалу дзвонив до Лесі, не дозвонився. Поїхав до Петрушевського, з півгодини побалакав з ним, а потім зайшов до М. В. Неустроєвої. З нею ходили по продуктових крамницях, а потім вона варила обід. Від Г. В. подзвонив до Лясі, сказали кудись виїхала за місто. О 5-їй я таки поїхав до неї, думав, хоч Сузу застану. Але нікого з них не застав. Залишив листа для Аліка. Від Лясі поїхав на Савеловський вокзал і о-пів на десяту вже був удома. Без мене Ладя дістала телеграму від Наташі Успенської — помер від менінгіту Генічка… Бідна, бідна Наташа! На ніч прочитав “Моцарт і Сальєрі” і одне оповіданнячко Бабеля. 

Жовтень, 15. Лист Бобровій, листівки Інні Ситенській та Ісі, листівка Новицькій. Дочитував Бабеля, знайшов у нього брак почуття міри, не дуже часте, але все ж таки помітне. Гуляв у лісі. Наташа Успенська не виходить з голови. 

Жовтень, 16. Листівки Г. В. Беренштам і М. О. Тарасенку. Одніс на пошту, повернувся додому й розгорнув мемуари — аж приїхала Леся. Балакав з нею. Перед обідом дістав таку чудесну листівку від Дмитра, що у пітьмі поніс до Жаб’ячого озера не звичний сум, а світлу, світлу радість. Як вже рано темніє — по шостій — вже зовсім темно. У “Литературной газете” промова Ж. Ромена про Золя з приводу роковин його смерті з такою оцінкою, до якої і я прийшов останніми часами. (До речі, в мемуарах якраз доходжу до згадки про смерть і похорону Золя). 

Жовтень, 17. Зранку проводив Лесю на вокзал. Вертаючись, на пошті написав листівку Дмитрику. Трохи писав мемуари. Гуляв у лісі. Знов почав читати збірник “Гете”. 

Жовтень, 18. Листівки В. Т. Орлову та Т. Г. Ямпольському. Писав мемуари. Читав збірник “Гете” й прочитав передмовну статтю В. Фігнер до листування Баранникова. Від ЦБ СНР дістав “копію”:

“Киев. Уполномоченному ЦК Союза работников Высшей школы и научных учреждений тов. Харитонову. 

4 серпня с. г. Вам было направлено новое заявление М. Могилянского, с просьбой о проверке всех изложенных в заявлении фактов — и с Вашим заключением вернуть материалы в ЦК. 

Ответа до сих пор от Вас не имеем. Окончание разбора дела вследствие этого задерживается. 

Просьба немедленно ответить спешной почтой. 17 октября 35 г.” 

Все це дуже мало дивує мене — у Києві й не такі дивовижні діла робляться: адже ж президіум секції наукових робітників ухвалив прорецензувати мої праці 10 червня до кінця листопада (до мого виїзду), своєї постанови не виконав, мені щодня показували 20 разів (minimum) — через 2 дні всі буде зроблено. Потім вже мої праці мені повернули на моє прохання (ледве допросився), а постанова про рецензування так і лишилася невиконаною. 

Жовтень, 19. З ранку писав мемуари. По обіді листівка Лесі, гуляв у лісі. Ликар Горнштейн, вислухавши мені серце, на моє запитання, як мої справи, відповід:

— При увазі до себе серця ще років 20 може вистачати… 

Звичайно, “інтерес” до моєї скорішої смерті можуть виявити і інші органи, крім серця… Проте 20 років — мені й непотрібні. Мені б років 5, але гарних, працьовитих (не кажу про “всем биеньем нервов, всем огнем страстей!”) Прочитав “письма” Баранникова. Вдруге стріваю (на цей раз тільки літературно) дюлину, що ешафот і шибеницю підносить до якогось ідеалу. Правда, у Баранникова це піднесення робиться під час, коли він уже певний в тому, що доля судила йому скінчити життя на шибениці, в ньому він шукає втіхи для близьких і рівновани для себе. І, врешті, це піднесення вичерпується шуканням розв’язання проблеми смерті в зеніті “повного” життя. Але в данім разі шибеницю може замінити самогубство, яке звільнить від образливих моментів страти й так само виконає роль виходу з життя в розквіті сил без сповзання до в’ялення, до втрати кращих сил розуму й тіла. У Каляєва — якого я знав особисто й часто з ним на цю тему балакав, ідеалізація шибениці почалась ще тоді, коли вона йому не загрожувала, вона набирала в нього рис всебічного містичного екстазу, найкращим завершенням “повного” життя, вищим піднесенням цієї “повноти”, екстазом вищої жертви в боротьбі за звільнення трудящих, вирішенням не проблеми смерті, а проблеми життя. 

В одному листі здивував мене Баранников дуже: нарікаючи на себе, що він не вміє висловити того, що хоче, втішається тим, що й Пушкін погано писав (листи). Але ж Пушкін був справжній майстер епістолярного мистецтва! 

Жовтень, 20. Листівки ЦБ СНР і Дмитрику. Йдучи з пошти, побачив у книгарні І том Пушкіна в новому “ГИХЛ”’івському виданні. Перед обідом з Ладею і Галею пішли й купили (5 крб.). Ладя й Галя пішли по крамницях, а я з півгодини на бульварі читав Пушкіна. Вдома по обіді знов читав, а на ніч прочитав передмовну статтю Луначарського. Стаття непогана, але дещо я б заперечував. Зранку писав мемуари. 

Жовтень, 21. Писав мемуари. Перед обідом з Нюсею ходили до лісу (соняшний день). Читав з час Пушкіна, а потім збірник “Гете”. 

Жовтень, 22. З ранку писав мемуари. Від Аліка дістав копію моєї давньої статті (допис із Львова, “День”, 1913 г.) — “Идеология сепаратизма”. Листівка Аліку й Лесі. Лист від Ісі. Читав збірник “Гете”. Зворушила доля Рожаліна: повернувся з-за кордону й помер у Петербурзі, а всі його рукописи, переслані до Москви, “сгорели в конторе дилижансов”. Погодин записав у щоденнику: “Боже мой! Єтот человек как бы не существовал на земле!”. Мої рукописи, — важливіші, усі активні рукописи останніх літ, — загинули й без пожежі: скільки років викреслено з мого існування на землі! 

Жовтень, 23. Листівка від Лесі. Листівка Ісі й Дмитру. Гуляв у лісі. Писав мемуари. Почав читати “Тартарена” Доде (Ладя взяла у співробітника свого Лухтікера). 

Жовтень, 24. Діти поїхали до Москви, тому, не дивлячись на вихідний день, написав звичайну для останнього часу “порцію” мемуарів (4 сторінки). Написав і здав на пошту великого рекомендованого листа Л. М. Руліній. Читав Пушкіна. Вже зовсім у пітьмі ходив до Жаб’ячого озера (так назвали ми ставок у лісі). Закінчив “Тартарена из Тараскона” і почав “Тартарена в Альпах”. 

Жовтень, 25. Мемуари — більш ніж звичайно — 6,5 сторінок, зате й возився до самого вечора (правда, досить заважали). У лікаря. Пушкін і “Тартарен в Альпах”. 

Жовтень, 26. Мемуари. Листівка від В. Г. Орлова. Листівки Ісі та Асі. Найтяжчі години — це години початку темряви: писати вже втомився, а в голові снуються сумні думки. Сум охоплює цілу істоту. У такт часу й ходжу до Жаб’ячого озера… Скінчив “Тартарена на Альпах”. Галя переписала мені на машинці “Первых лет уроки” у чотирьох примірниках. Виправляв переписане.  

Жовтень, 27. Зранку пішов з Ладею на пошту по посилку, що нас усіх заінтригувала невідомостю, від кого вона. Виявилось, від Наташі Успенської — усім прислала що-небудь на пам’ять про Генічку. Мені — розкішно видане (“Academia”) “Исуксство Палеха”. Не міг утримати сліз, читаючи надпис. Писав мемуари (“вставні леґенди”, — вчора А. А. Свєчин, сьогодні К. П.). Дощ не пустив гуляти. Читав Пушкіна, на ніч почав “Порт-Тараскон”. 

Жовтень, 28. Листи Федіну й Аліку (обом з додатком “Первых лет уроков”), лист Наташі Успенській. Мемуарів написав лише одну сторінку, та й то неповну. Рано обідав, а по обіді гуляв далі Жаб’ячого озера. Дочитав “Порт-Тараскон”. У цілому творі є щасливі ситуації й влучні місця, основні риси Тарасконця окреслені чітко й переконально, але, коли порівнювати Тартарена з безсмертним Дон Кіхотом, а таке порівнення мимоволі робиться, бо надто вже художні інспірації Доде ясні, — почувається, кажучи вульгарно, як далеко “куцому до зайця”. Оповістка на посилку (на 25 карбованців), напевно, Пушкін — від Бобрової. 

Жовтень, 29. Зранку пішов на пошту — дістав Пушкіна. На жаль, Гизовський однотомник — зроблений за виданнями, що виходили за життя Пушкіна, себто в ньому нема нічого за його життя недрукованого (крім таких речей, як “Медный всадник”), а мені якраз найпотрібніші його гострі вільнодумні речі. Прочитав вступну “біографію”, складену Томашевським, “Графа Нуліна” й десяток ліричних речей. Лист Бобровій. Однісши листа на пошту, пішов Професійною вулицею в напрямку Мехзаводу. Невилазна грязюка! Прочитав “С. П. Шевырев и Гете”, “В. А. Волконская и Гете” й почав “А. И. Кушелев и Гете” (збірник “Гете”). 

Жовтень, 30. Зранку писав мемуари, але недовго й написав тільки 1,5 сторінки. У своє мемуарне оповідання вношу все більше дрібниць зі свого особистого життя. Це мене подекуди бентежить. Це цілком виправдано для мемуариста, кожна малюсенька рисочка, дрібненький фактик з життя якого усім цікавий, або який вміє так викладати й найдрібніші факти, що виклад став загальноцікавим. До першої категорії мемуаристів я не належу, а чи мій виклад робить те, про що я розповідаю цікавим, не знаю. Дмитро запевняв, що йому слухати цікаво. Часом опановують мене сумніви, а часом я заспокоюю себе герценівським “кожний має право писати мемуари, бо ніхто не зобов’язаний їх читати”, та мікруванням, що дрібниці можуть бути цікаві для дітей, а коли б стало питання про видання мемуарів, нецікаві дрібниці з життя особистого легко вилучити з тексту. Проте я пишу, зовсім про видання не думаючи, навіть певний, що ніколи питання про нього не стане, що воно неможливе, принаймні ближчими роками. А разом з тим все більш опановує мене відчуття обов’язку написати про все, чого свідком, а інколи й учасником був за життя. 

Перед обідом пройшовся лісом далі Жаб’ячого озера. Дуже нецікаве число “Литературной газеты”. Врешті, дочитав монументальну статтю (з 80 - до 504 сторінки великого формату) С. Дуриліна “Русские писатели у Гете в Веймаре” й зараз же почав читати В. Жирмунського “Гете в русской поєзии”. Стаття С. Дуриліна багата на факти, може й дрібні, але великого інтересу набирає їхній комплекс. 

Жовтень, 31. Зранку писав мемуари. Прекрасна стаття Радека “Слепые не побеждают” у “Правде”. Читав Жирмунського в збірнику “Гете”. У лікаря. 

Листопад, 1. День Нюсіного народження (сповнилось 12 літ). Листівка від Новицької (батькові трохи краще). Ладя дістала листа від Дмитра. Писав мемуари, написав більш звичайної за останніх часів норми (“приміткою” написалася історія сім’ї Соколовських). Читав Жирмунського (“Гете”) і вірші Пушкіна. 

Листопад, 2. Дистівки Новицькій і Лесі. Лист Дмитру. Мемуари. Здаеться, даю надто вже дрібні дрібниці, але як покотився цією стежкою, втриматись вже не можу. Все потішаю себе, що все зайве, переписуючи, чи диктуючи на машинку, можна викинути. Але ж це не зовсім легко, йдеться ж не про механічне викидання зайвого, а про змінення цілої системи викладу. Ну, оскільки все пишеться для власного вжитку (навіть з дітей цікавиться мемуарами моїми тільки один Дмитро), то всі “системи” гарні. Аби чимсь увагу зайняти, аби сум смертельний трохи хоч зменшити! 

Ясний день, у темряві ходив до Жаб’ячого озера. Вже не дуже молодий молодик. Надвечір Ладя дістала листа від Наташі Успенської про смерть Генічки. Не міг того листа ні слухати, ні потім перечитати без сліз. Фірін запросив Ладю завтра машиною їхати до Москви, влаштовує їй побачення з Маршаком (з приводу її в співробітництві з Дмитром написаної віршованої дитячої книжки). Цими днями виходить книжка Ладіних віршів “Два канала”. Прекрасні вірші. 

Листопад, 3. Ладя зранку поїхала до Москви. Листівка Ісі. Мемуари. По обіді гуляв до Жаб’ячого озера, навіть далі. Легкий мороз і місяць. “Гете”. 

Листопад, 4. Листи: від Полонської-Василенкової, Аліка та Ісі (з поворотом довідок, які я посилав їй). Мемуари. При місяці пройшов до Жаб’ячого озера. Повернувшись, почав читати “Гете”, аж по сьомій приїхала з Москви Ладя, привезла роман Островського “Как закалялась сталь”. Читав його до другої години ночі. Вийшла Ладіна книжечка “Два канала”. Чудесна книжечка! 

Листопад, 5. Листи Полонській-Василенковій та Ісі. Читав Островського “Как закалилась сталь”, але так заважали цілий день, що не скічив. У книзі чи не найкраще — портрет автора — чудесний юнак! Проте й книга не погана — широке захоплення подій і, — чим вона багато вище усіх писань Еренбурга, — живі справжні люди з тілом, кістками й кров’ю. Є певний наївний трафарет вислову (часом трапляється), та він, мабуть, пояснюється пісьменницькою недосвідченістю. Бракує подекуди художньої сконденсованості (фотографія, хроніка — замість картини й художнього узагальнення). Але художній талант безсумнівний і навіть розміри того таланту не менші за еренбургівських, швидше — більші. 

Мемуарів сьогодні не писав. При місяці ходив до Жаб’ячого. Вночі приснилася розмова з Леніним. Був не такий, яким я його бачив (у Пскові в березні 1900 року), і не зовсім такий, яким його малюють на портретах, а ближчий все ж до такого. І лагідний, лагідний, Скінчив розмову: — Ну, ми ще з Вами побалакаємо, а зараз я дуже зайнятий. Разом з ним приснилась і Марія Вільямівна Беренштам. 

Листопад, 6. Дист від Дмитрика. Писав мемуари (примітку про О. П. Шликевича). Трохи тільки не дочитав “Как закалялась сталь”. Завтра великі роковини — 18 років! А для мене ще й особисто знаменна дата: день Ладіного народження. І сьогодні я згадав: до її народження я не прожив повних 26 літ (без місяця), а по її народженні вже прожив повних 36 літ! А проте — оті 26 здаються цілим геологічним періодом, а останні 36 — ніби кілька днів!

Листопад, 7. День Ладіного народження і 18 роковини Жовтня. Дві великі грані в мойому житті. По радіо слухав хід святкування не лише в Москві, а й у Харкові, Києві, Мінську… Переписав написане про Шликевича для Аліка. (Увечері — всі пішли на концерт до клубу — написав великого листа Аліку). Почав, було, писати мемуари, але написав тільки сторінку. Скінчив “Как закалялась сталь” Островського й почав “Дочь полковника” Олдінгтона. 

Листопад, 8. Пішов на пошту здати Аліку рекомендованого листа, — аж навіть марок не продають. Листівка Дмитру. Мемуарів написав не більш десятка рядків. Ладя надвечір поїхала до Москви. Через неї надіслав листа Лесі. Сторінок 50 Олдінгтона. Дощ другий день не пускає гуляти. 

Листопад, 9. Рекомендований лист Аліку, листівки Г. В. Беренштам і О. І. Тудоровському. Писав мемуари. Читав цілий вечір Олдінгтона, а прочитав тільки 40 сторінок, — дуже заважали. Коло десятої повернулась з Москви Ладя — дуже погано себе почуває. 

Листопад, 10. Листівки Дмитру й Нікітіній одніс на пошту, а вертаючись, купив XV том Бальзака (“Шагреневая кожа”). Повернувся на пошту — написав листівку Лесі (бо вона мала купити мені “Шагреневую кожу”). Пробував писати мемуари та написав тільки неповну сторінку, Олдінгтона прочитав теж не більше 40 сторінок, — все заважали. Соняшний, ясний день. При повному місяці ходив до Жаб’ячого озера. 

Листопад, 11. Листівка Давидову. Листи від І. Ситенської та від Ісі. Мемуарів знов записав тільки сторінку, Олдінгтона прочитав 40 сторінок. У хаті такий “єралаш”, що працювати майже неможливо. При повному місяці ходив далі Жаб’ячого озера. Ладя і Галя збираються до Гагр. 

Листопад, 12. Лист рекомендований Ісі. І. Ситенська писала — “разом посилаю Вам обіцяну книжку” (це “Евгения Гранде” Бальзака у виданні “Academia”), а книжки нема й досі. Так заважають, що мемуарів сьогодні не писав зовсім, а Олдінгтона прочитав сторінок 30, не більше. До Жаб’ячого озера гуляв при місяці. Збирався написати етюд по Пушкіну, але дістав сюрприз — збірник “Пушкін” (видання “Литературное наследство”), який подав саму думку про етюд, — забрав з собою Фірін, їдучи у відпустку. Листівка Інні Ситенській. 

Листопад, 13. Чого більш усього у світі? Лицемірства, ну, а вже коли не лицемірства, то простої, звичайної нещирості… 

Нарешті дочитав останні 60 сторінок Олдінгтонового роману “Дочь полковника”. Непогана річ, є глибокі саркастичні спостереження до comèdie humaine, а проте є провали і до трафарету, і до наївності. 

Зранку Ладя і Галя виїхали до Москви, а звідти до Гагр. Писав мемуари. На ніч почав читати “Похищение Европы” у числі 9 “Звезды”. 

Листопад, 14. Листівка Ладі та Новицькій. У темряві — місяць ще не сходив — гуляв до Жаб’ячого озера. Дочитав “Похищение Европы” й почав читати збірник “Гете”, дочитав статтю Жирмунського й почав “Гете в русской критике” Сергієвського. Писав мемуари. 

Листопад, 15. Розділ “Дуєт” “Похищения Европы” підноситься на рівень таких розділов першої частини, як “Опис суспільства” й “Доктрини сучасності”. Інтерес, що був трохи підупав наприкінці тих розділів, що вміщені в числі 8 “Звезды”, — Никодим Никодимович чимсь повіяв від Мережковського, хоч і зроблений більш майстерно й сконденсовано — інтерес знов досяг великої висоти. Діалогічна форма нагадує мені завжди оповідання Герцена про те, як він, написавши нарис, в якому дискутував з вигаданим бесідником, прочитав його Белінському, а скінчивши читання, спитав: 

— Ну, як?

— Що ж як? — відповів Белінський, — прекрасно й ти міркуєш, як завжди, розумно, дискутуеш дотепно, тільки й охота тобі була стільки балакати з таким дурнем?! 

Герцен, сміючись, упав на диван з вигуком:

— Зарізав! Своя рука — владика! 

І діалогічна форма завжди спокушає хоч до певної міри зробити дурня з опонента тим думкам, яких тримається автор. Діалогічна форма з цього боку дуже небезпечна. Але маємо приклад, чудесний приклад не вигаданого, а справжнього діалогу, в якому, незалежно від розуму обох бесідників, “точка зору” одного з них могутньо озброює, а другого знесилює. Маю на увазі знамениту бесіду Сталіна з Вельсом. Таки ж і останній не дурень, а який він безпомічний, безпорадний і жалюгідний перед дійсно “стальными” (крицевими) аргументами Сталіна! Ніби виступає Вільям Клісольд з відомого роману. Але в романі, хоч і як було помітно, що ідеологія Клісольда “своя” для Вельса, що заради захисту її позицій і город городиться, все-таки дещо рятували художні завдання. Є й такий! І змалювати “такого”, який по суті ніщо інше, як конвульсійні намагання буржуа захистити рештки капіталістичного світу, хоч щось з нього зрятувати, — хіба це не цікаве художнє завдання? Аби тільки воно не виходило за межі, де начинається аналогія типу! Ну, а там, де аналогія вже одверто скерована на ідеологію, як у розмові зі Сталіним, там “точка зору” безнадійно топить апологета світу, засудженого на загибель. Федін щасливо уник небезпек діалогічної форми, і в його “Дуєте” нема зниження до тенденційного змагання з опонента зробити дурня. Філіп фон Росум зовсім не дурень, але його “точка зору” робить його безпорадним у дискусії з “Сергеичем”. 

Листівка Матвію Матвійовиу, І. Ситенській, Бобровій і Ладі з Галею імені Пія (кошеняти). Закінчив читати статтю “Гете в русской критике”. Писав мемуари. О восьмій так дошкулили мені своєю поведінкою діти, що пішов гуляти до Жаб’ячого озера. 

Листопад, 16. Лист від Дмитра, листівки Дмитру й Лесі. Ввесь день після лайки з Нюсею почуваю себе погано. Щоб не сидіти вдома, увечері пішов до кіно. Бачив таку “новинку” (кількалітного віку), як “Роєт и царь”, Пушкін сподобався мені тільки тоді, як возив на спині дітей. Ідучи з пошти, купив І. Лежнєва “Записки современника” (4 крб. 75 коп.). Досі не знаю, коли і як виїхали Ладя з Галею з Москви. Писав мемуари. На ніч читав Лежнєва. Листівка (доплатна) від Тудоровської. 

Листопад, 17. Листівки Тудоровській, Ісі, Ладі, Неустроєвій. Писав мемуари. Купив дешеве видання роману Бальзака “Евгения Гранде” (70 коп.). По обіді години три просидів у читальні. Між іншим читав журнал “Литературный критик”. Сподобалась стаття Альтмана про Мопасана. Вже лягли спати, як прийшла телеграма від Ладі з Гагр з адресою і проханням телеграфувати, що в нас. Взяв у бібліотеці мемуари Чудновського й, кинувши читати Лежнєва, читав на ніч Чудновського. 

Листопад, 18. Зранку пішов на телеграф, дав телеграму Ладі. Повернувшись, написав їй великого листа й пішов знов на пошту, одіслав його рекомендованим. Прийшов додому, аж у нас гостя: приїхала Леся. Листівка від Дмитра. Потяг сочінський ішов через Харків уночі, й він з Ладею і Галею не побачився. Відповів листівкою. По обіді Леся ще годинки 1,5 посиділа в нас, а потім я проводив її на вокзал. Прийшов з вокзалу, розгорнув мемуари й з півсторінки написав. На ніч прочитав сторінок 50 Чудновського. 

Листопад, 19. Рекомендований лист від Ісі.   Пише між іншим: посилаю п’ятірку на марки, а п’ятірки нема. Думав, що забула вкласти, але в кінці P. S. — напиши, чи не витягли п’ятірки? Отже витягли і так добре заклеїли конверта, що лист до нього прилип, довелося оддирати. Листівки Ісі й Ладі (від Пія). 10 карбованців Дімі Тищенку. Писав мемуари, написав не багато. По обіді — три години в читальні (рятуюсь від дітей, — просто боюсь їх). Крім газет, читав число 10 “Литературного критика”. Завтра збираюсь до Москви. На ніч прочитав сторінок 25 Чудновського й написав листівки Г. В. Беренштам й Ладі (від Пія), кину листівки завтра по дорозі на вокзал. 

Листопад, 21. Завжди, коли вилажу з трамвая на Пушкінському майдані, кожний атом моєї істоти співає: “Як добре на світі жити!” Люблю Москву! 20-го ранком поїхав до Москви, Леся запропонувала ночувати. Кілька годин просидів у М. В. Неустроєвої, у неї обідав. Потім зайшов до К. Д. Нікітіної, віддав книгу (мемуари Шебаліна). Прийшов додому, а Леся з Ісаєвим кудись пішли. Я з десятої до першої просидів над творами Леніна та довідками з “Енциклопедичного словника”. Дуже втомився, бо працював спішно, нервово. Вранці узяв собі квиток на “Аероград”, а потім пішов до книгарень. Купив “В огне” Барбюса (“Academia”, 8 крб.) та 10 число “Звезды”. Повернувшись до кіно, дивився “Аероград”. Щось невпіймане “від Довженка” — дуже сподобалось. Але “Земля” колись зробила незрівнянно більше враження. З кіно повернувся до Лесі, ще трохи попрацював, а потім повернулась Леся, балакав з нею, обідали та чай пили. О шостій поїхав на вокзал. Удома застав листівку від Галі й листа від Бобрової. На ніч прочитав з половину “Похищения” в числі 10 “Звезды”. Вже перед сном почав шукати Пія й знайшов його під трубами опалення в стані агонії. Витяг, а хвилин через 10 він таки здох. А здавалось, зовсім видужує. Леся при мені (20-го) дістала листівку від Ладі, Нюся теж дістала. 

Листопад, 22. Лист від Аліка й листівка від Ладі. Нудиться коло моря! Мені це цілком незрозуміло. Пізніше листівка від Новицьких. Листівки Галі й Ладі. Купив і читав “Литературную газету”. У лікаря. Надвечір у клубній читальні коло трьох годин читав “Литературного критика”, число 10. Скінчив “Похищение Европы” у 10 числі “Звезды”. На ніч прочитав Ярикові сторінок 20 “Цусіми”, а потім недовго читав мемуари Чудновського. 

Листопад, 23. Зранку листівки Новицьким і Ладі й лист Бобровій. Повернувшись з пошти, писав листа Федіну, а по обіді здав його рекомендованим. Надвечір коло 3-х годин у читальні (між іншим, дочитав непогану статтю Альтмана про Мопасана). Читав мемуари Чудновського. 

Листопад, 24. Зранку листівки Ладі, Дмитру, Ісі. Трохи спочивши по повороті з пошти, пішов до лісу — далі Жаб’ячого озера. По обіді ще написав і одніс на пошту листівку М. О. Тарасенку. Сторінок 100 Чудновського, тільки трохи не дочитав. Сьогодні якраз рік, як приїхав я до Ісі обезчемоданений (увечері 23 листопада розлучився з Києвом, не думаючи, що так надовго, а вночі трапилася катастрофа з чемоданом, у якому, крім цінніших книжок, — одного А. де Реньє — 18 томів (!), — загинули усі мої активні рукописи). 

Листопад, 25. Листи від Дмитра та від Ісі з Матвієм. Трохи писав мемуари. Скінчив мемуари Чудновського й взяв (у бібліотеці) “Записки землевольца” Попова. Прочитав передмову Теодоровича. Може, деякі думки його й варті увагі, але, ох не талановитий з нього автор! У читальні проглянув чергове число бібліографічного журнальчика “Художественная литература”. Помітив, — багато критичних дам і всі вельми вчені, а жодна не вміє написати просто й “вразумительно” для широкого читача. А журнальчик же, коли не для останнього,то для кого видається? Не для того ж, щоб дати “критичним дамам” арену, на якій можна пишатись своєю вченістю! 

На ніч написав листівки Ісі, Дмитру й Ладі та листа Аліку (всі одішлю завтра). 

Листопад, 26. Одніс листи на пошту. Писав мемуари. Надвечір години три проглядав нові журнали в читальні (“Под знаменем марксизма”, “Новый мир” та ін.). На ніч читав передмовні спогади до мемуарів М. Р. Попова. 

Листопад, 27. Листівка від Ладі від 22-го. Листівка їй. Години три в читальні. Скінчив передмовні спогади й почав читати мемуари М. Р. Попова. З годину пописав мемуари. На ніч писав листа Дмитру й Ладі (вже до Харкова на Дмитрову адресу). Надішлю завтра. Сьогодні купив “Тридцатилетняя женщина” Бальзака й дешеве повне видання “93-го года” В. Гюґо.

Завтра ж роковини сумної і гидкозлочинної події, що вирвала з рядів проводирів будівництва соціалізму одну з світліших і оригінальніших постатей — незабутнього С. М. Кірова. 

Писати й не подумав: у дітей вихідний день. Три години в читальні. У лікаря. Сторінок 150 Попова, не дочитав тільки сторінок 20. Ну, й наївні ж диваки були ці суворі терористи. Як легко вони напорювались на провокацію. Або сам автор мемуарів, якому загрожує страта, ще з одним товаришем збирається втікати з тюрми. Замість того, щоб тримати замір у повній конспірації, він напередодні втечі вважає за потрібне попрощатись з усіма товаришами, в тому числі й з провокатором. Втеча, зрозуміло, і провалюється. 

Грудень, 1. З груднем! З зимою! Це я сам себе вітаю, бо нікому привітати. Писав мемуари. Дочитав Попова. На ніч почав читати “Евгению Гранде” Бальзака. По вечері написав великого листа М. М. Калиновичевій. Читальня була зачинена (вихідний день), тому надвечір гуляв у напрямку Жаб’ячого озера. Листівка від Дмитрика. 

Грудень, 2. Лист від Ладі. Листівка Дімі й Ладі (одна). Рекомендований лист Калиновичевій. Пішов до бібліотеки, хотів взяти мемуари Фроленка, не поталанило — хтось забрав. Узяв А. Смирнова “Творчество Шекспира”, прочитав сторінок 80, проглянув і сторінки про авторство. Я й не знав, що в науковій літературі так рішучо повернулися до авторства таки Шекспіра, залишивши усі леґенди Ретлянд-Шекспір et cetera, що мені завжди інтуїтивно здавались сумнівними. На ніч писав листа К. М. Рильській. 

Грудень, 3. Я й забув, що вчора були роковини мого звільнення з Академії. “Было и быльем поросло”, а й досі, іноді, прокинувшись ранком, як згадаю всі обставини, то нерви починають грати: чогось більш несправедливого, брехливого, ніж ця компанія проти мене, і вигадати важко! Нахабство Адамовича конкурувало з кар’єризмом дурного Кравченка (не кажу вже про таких “підручних”, як “чего извольте” — Барановича, жалюгідний і нікчемний Кирилюк або тоді ж розшифрований шахрай — Чепурний). В цій атмосфері брехні й вигадок, що так суперечили фактам, які можна було документально довести, годі було розібратись навіть такій чесній і розумній людині, якою був голова чистки Дудник. Неймовірно, але факт — наукового робітника цінили й кваліфікували, абсолютно ігноруючи його наукові праці! Було чи приснилось. На жаль, було! 

Зранку ходив до поліклініки по лікаря для Нюсі: в неї 38,2. Трохи пописав мемуари. Рекомендований лист Рильській. Листівки Лесі й Інночці Ситенській. Три години в читальні. Сторінок 80 “Творчества Шекспира”. 

Грудень, 4. Від Ісі дістав привітання з завтрашнім днем (62 роки!). Листівка Ісі. Трохи писав мемуари. Заважають діти, — обоє трохи хворі й тому не пішли до школи. Та у Нюсі вже температура нормальна. Скінчив “Творчество Шекспира”. Три години в читальні (тікаючи від дітей). На ніч переписав “Мой первый роман”, хочу разом з “Первых лет уроки” (маю копію) послати Л. П. Новицькій. Лист Полонській-Василенковій, прочитав з десяток сторінок “Евгении Гранде”. 

Грудень, 5. Зранку мав два майже аритметичні розрахунки: 1) оскільки не дістав привітань — ні від Ладі, ні від Дмитра, Ладя з Галею мають сьогодні приїхати, 2) оскільки не було привітання й від Лесі, має приїхати Леся. День пройшов сумно, пробував писати мемуари, діти не дали й такий загнали бенефіс, що мусив тікати з хати. Ходив стрівати Лесю, не стрів. У бібліотеці взяв мемуари Фроленка, прочитав сторінок 100. Три години в читальні. Новицькій послав “Первых лет уроки”. Листівки Ірусі й Дмитру. На пів на 11 перший розрахунок таки здійснився — прийшов з вечері й в хаті застав Ладю з Галею. А Леся, виявилось, у Ленінграді. Значить, завтра буде привітання. Ладя привезла мені в подарунок чемодан (!) і штани від Асі. 

Грудень, 6. Листівка Асі. Запізнілі листівки від Лесі (з Ленінграда) і від Аліка. Читав Фроленка. Години три в читальні. 

Грудень, 7. Листівки Нюні, Тудоровській і В. Г. Орлову. Читав Фроленка. Ярику прочитав сторінок 80 Барбюса “В огне”. Години 3 в читальні.

Грудень, 8. Більш місяця не гуляв митькинською дорогою. Сьогодні майже дійшов до містка. Кінчив І том Фроленка й почав ІІ. Ярикові почитав коло 159 сторінок Барбюса “В огне”. 

Грудень, 9. Хворий Ярик, висока температура. Прочитав йому сторінок 40 “В огне”. Читав Фроленка. Гуляв до Митькиного. Лист від Бобрової. Сум і сум! Чи не від того, що дні наближаються до найкоротшого? 

Грудень, 10. У Ярика температура значно впала, але кашляє сильно. Прочитав йому сторінок 50 Барбюса. Листівки Дмитрику та Ісі. Читав Фроленка. Ті ж враження, що й від мемуарив Попова: терористи й конспіратори іноді до наївного необережні. І як важко от так безпосередньо зрозуміти добу, коли вона вже одійшла в минуле в усіх своїх і ідеологічних, і побутових настановах. Знаєш добре її прикмети, уявляєш всю обстанову, а не розумієш!.. 

Грудень, 11. Лист від Ісі. Ярик поволі видужує, але сильно ще кашляє. Читав Фроленка. З годину у читальні. Увечері писав листа Бобровій, завтра з “Первых лет уроками” надішлю рекомендованим. 

Грудень, 12. Рекомендований лист Бобровій, лист Дмитрику й листівка Ісі. Ладя дзвонила до Лесі — Леся тільки приїхала з Ленінграда, прочитав 40 сторінок Барбюса Ярику, закінчив читати Фроленка. У читальні. На ніч прочитав статтю Грифцова до “Шагреневой кожи”. 

Грудень, 13. Галя і Ладя з Нюсею поїхали на кілька день до Москви. Лист від Г. В. Беренштам. Дочитав Ярикові “В огне”, книгу, що збуджує огиду до війни й пояснює шлях, яким Барбюс прийшов до співчуття комунізму. У читальні години півтори. Взяв і почав читати Муратова “Толстой и Чертков”. Книга читається мало сказати з великим інтересом, просто з захопленням, хоч і не всі думки, оцінки, кваліфікації автора можна поділяти. Писав мемуари. 

Грудень, 14. Книжка Муратова розчарувала мене. Написана вона прекрасно, але тема її — аналіз найменш цікавого, навіть просто нецікавого в Толстому. Врешті, в такій постаті не може бути нічого нецікавого й дослідник мусить її вивчати всебічно. Але ж “толстовство”, так сильно і влучно кваліфіковане Леніним (а Ленін з другого боку й на цілий зріст оцінив художню творчість, геній Толстого), — це ж тільки свідоцтво того, як безнадійно заплутався геній у тенетах тих соціальних протиріч, що він так геніально змалював, а виходу з них не знайшов і везпомічно борсався, прибічники ж і учні “допомагали” повній везнадійності ситуації. З тих прибічників і учнів Чертков, може, чи не сильніш за всіх топив учителя. Коли навіть у “толстовстве” Толстого, навіть тоді, коли він запевняє, що знайшов “щастя”, відчувається кров безнадійно пораненого серця, у схоластичних міркуваннях Черткова тільки самозадоволення і холод. Гвардійські офіцери, рятуючи рештки здоров’я і майна, не раз йшли в монахи і потім діставали архиєрейські посади. Чертков рятувався в толстовстві. Приклад веселого й світського життя, кар’єри військової чи урядової він зрікся, але ж усіх благ багатства — ні, тільки розумніш за Толстого влаштував свої матеріальні справи, упорядкував усю обстанову свого життя, а може, й мав більш міцні нерви й більш “розумного” вміння не бачити  життьових суперечностей і прірви між вченням і практикою. В кожнім разі для широкого читача сучасного не багато інтересу в схоластичних чертковських вправах про те, як він подвоював своє “я”, як він визначав “Бога”, і навіть дивно, для чого було це публікувати?! Нехай би в архівах гризли дослідники, яким не можна проминути і самих негативних, самих дрібних фактів. Але сучасним Urbi et orbi нащо все це? 

Писав мемуари. З учорашнього дня, закінчивши на початку року 1904 (перші карні оборони в Городні, початок Японської війни), почав з самого початку — генеалогія. Родичі, себто вдруге пишу вже раз написане (пропало в чемодані) і відчуваю себе Карлейлем, який вдруге написав свою “Історію великої революції” після того, як Міль випадково спалив рукопис, або Кулішем, який по пожежі, — під час неї згорів рукопис перекладу Святого Письма, — того ж дня влаштувався у клуні й почав відновляти переклад. Мені для того, щоб сісти за відновлення, знадобилось більш року. Листівка Дмитру. 

Грудень, 15. Лист від Н. Д. Полонської-Василенкової. Писав мемуари, більш ніж останніми часами. Читав на ніч Муратова. Що далі, то нуднішою стає книжка. 

Грудень, 16. Листівка від Дмитра й посилка (часник і яблука) від Ісі. Листівки Новицькій і Дмитру. Все це (за посилкою бігав на пошту, загубив рукавички) — трохи сплутало час і мемуарів знов написав небагато. Проте було вже розписався, але ж з Москви повернулися наші мандрівниці, й відовлений “єралаш” (Дмитрів щасливий вираз) урвав моє писання. На ніч написав листа Н. Д. Полонській-Василенковій і прочитав сторінок 40 Муратова. 

Грудень, 17. Варвара ночі урвала, а дня приточала!.. 

Листівка Ісі. Писав мемуари (не дуже багато, бо заважали), закінчую розділ про батькових родичів. Подаю з більшими деталями, ширше захоплюючи, ніж у перший редакції. Лист від Айзенштока. На ніч тільки кілька сторінок Муратова. Ввечері написав листи Г. В. Беренштам, Г. Я. Айзенштоку, листівки Нюні, Ямпольському, Архангельському (хочу з ним побачитись). 

Грудень, 18. День Ярикового народження. Коло десятої години ранку привітальна телеграма від Ісі. На початку другої приїхала Леся. За обідом пили пиво. Поніс вчорашні листи на пошту разом з рекомендованим листом від Ладі Наташі Успенській — у останньої родилося двойнятко — син і дочка. Чи втішиться то серце її, чи зменшиться біль за Генічку? Не думаю: серце матері невигойне. Коло шостої проводив Лесю на вокзал. На ніч сторінок 40 Муратова. 

Грудень, 19. Дуже приємна листівка від Новицької — з непомірно хвальною оцінкою моїх нарисів “Первых лет уроки”, надісланих їй. М. М. приписує звістку про арешт С. С. Кокошка і Є. С. Шабліовського. От “ошарашила” звістка! Обоє, особливо Кокошко, багато зробили в тій брехливій, наклепницькій кампанії, що велась проти мене. В їхній поведінці завжди я відчував особистий кар’єристичний розрахунок і нечесність була наявна, а все ж я зберігав до них певне поваження, гадаючи, що, можливо, вони не в усьому добре зорієнтувались. В кожнім разі думалось, що вони чесні комуністи. І от! Новий доказ для мене, як партія мусить обережно ставитись до людей. Треба, очевидно, людину брати не абстрактно вимріяну, а ту конкретну, що її подає дійсність. 

Лист рекомендований від Ісі. Писав мемуари, більш ніж завжди, а не багато більш. Листівки Новицьким і Ісі. Муратова на ніч прочитав сторінок 100, не дочитав тільки сторінок 30. Нестерпно нудить від того лицемірства, яким пересякнуте все життя “толстовця” Черткова. Суворо засуджуючи життя на гроші від експлуатації трудящих, ціле життя по-великопанському живе з родиною на гроші, вибиті з селян, і все розводить “толстовські” теревені. Для життя самого Толстого більш є виправдальних моментів, і до того ж Толстой оплатив свої протиріччя вогнем справжніх мук і відомим кінцем, в якому багато наївності, але ж немало й розпачу. Що ж до Черткова, то й муки його — муки панського, нікому не потрібного самокопирсання. 

Грудень, 20. З людей, що очолювали ганебну академічну кампанію проти мене, — залишився на посаді консультанта бібліотеки УАН Ів. Ів. Кравченко. Можливо, що він з голови до п’ят на усі 100 відсотків чесна людина (хоч люди, які похвалялися добрим знанням людей і обставин, запевняли мене, що в основі його виступів проти мене було те, що я діставав академічну пайку, а він ні), припускаю, кажу, що він бездоганно чесна людина, але ж він разом з тим виключно тупа й виключно темна людина. Тільки з непорозуміння він міг бути в складі наукових робітників… Академїї наук. Та у всіх наших науковців того часу освіта шкутильгала на обидві ноги. Пам’ятаю, я одвідував семінар С. С. Кокошка з історії партії. Не кажучи вже про те, що з трьох разів він приходив на заняття не більш одного разу, матеріал, який він подавав, завжди був менший за той, який я знав і без нього. Ну, а в загальній освіті, в методології — він був зовсім безпорадний. 

Лист Лесі. Аліку послав Ладіні “Два канала”, приписавши кілька слів. Скінчив книжку Муратова. Все-таки задоволений, що її прочитав. Тепер знаю на цілий зріст жалюгідну постать Черткова. Толстой заплутався в протиріччях, безсилий знайти з них вихід, і картина того заплутання — справжня трагедія генія. З Чертковим щось зовсім інше, і те інше має не дуже приємний вигляд. 

Вертаючись з пошти, купив “Вершники” Яновського й на ніч третину прочитав. Чудово! 

По сніданку до обіду писав мемуари. 

Грудень, 22. Найкоротший день року! Листівка від І. Ситенської, тепер вже останні сумніви розвіяні — “Евгения Гранде” (чудесне видання “Academia”) — вона мені її послала рекомендованою бандеролею — пропала! Завірюха й мороз! Ходив до парикмахера, потім до аптеки, досить пізно сів за мемуари. Увечері пішов до кіно дивитись “Грозу”. Не дуже сподобалось, крім окремих небагатьох сцен. Згук голосу металічний і грубий. Це старий фільм, тепер згук вже подають багато краще. “Господа Головлевы” мені подобались багато більше. На ніч “Вершники” (прочитав другу третину речі). Чудово. Яновський досяг висот, яких і від нього не чекав, а ще з “Мамутових бивнів” (його перша книжка) я відчув, що на нього можна покласти великі надії, і це так чи інакше й висловив у рецензії на книжку, яка з’явилась у “Червоному шляху” першим критичним відгуком на його багатонадійну творчість. Ладя зранку виїхала у відрядження до південного району. 

Грудень, 23. Пішло сонце на весну! Писав мемуари більш звичайного, та ще й з таким захопленням, що під кінець дуже нервово стомився. Скінчив “Вершники”. Яка й ідеологічно, і виконанням запашна річ! На ніч читав передмову Горбова до Філдінгівського “История Тома Джонса Найденыша”, не дочитав кількох сторінок. Перед вечерею повернулась Ладя. 

Грудень, 24. Писав мемуари, хоч було й важко писати, бо у всіх вихідний день. Дочитав передмову до “Найденыша” Філдінга й почав читати роман. На ніч написав листи Міяковському й Тарасенку. Завтра маю надіслати рекомендованим. 

Грудень, 25. Послав вчорашні рекомендовані листи, ще й листівку З. С. Давидову. Лист від Аліка. Закінчив розділ “Генеалогия. Родственники”. Справжня вийшла кунсткамера! Ще маю вставки де-не-де поробити. А там підуть ІІ. “Родители”, ІІІ. “Детство”. Для дитячих років вже написано кілька начерків, але пам’ять щодня викидає з глибин минулого ще й ще! На ніч писав листа Дмитрику. Прочитав сторінок 130 Філдінга. Ось розкіш! “Вы, нынешние, ну-тка!”

Грудень, 26. Все хочу записати деякі думки свої до щоденника ширше, ніж звичайно, — і все шкода часу: зранку пишу мемуари, по обіді читаю. Лист від Айзенштока.Писав мемуари. Сторінок 200 Філдінга. Геніальна річ! 

Грудень, 27. Листівка від Дмитрика. Підправляв “Кунсткамеру”, розставляв останні крапки. Сторінок 130 Філдінга. Увечері листівки — Дмитрику, Нікітіній (вдень була листівка від неї), Руліній та І. Ситенській. Мав з Ладею та Галею піти на вечір з приводу відкриття “Червоного кутка” в нашому першому комунальному домі, навіть 5 карбованців за мене внесли, а довелось іти, такий мене сум охопив, що я… не пішов. 

Грудень, 28. Почав писати розділ “Батьки”. Скінчив Філдінга. На ніч написав великого листа Дмитру й листівку Бобровій. 

Грудень, 29. Писав мемуари, кілька сторінок лишилося дописати про батька. Листівка від Новицької. Листівка їй. Почав дочитувати “Евгению Гранде”. 

Грудень, 30. В наших хатах перестилали “поли”, і тому я цілий день просидів у червоному кутку. 1,5 сторінки додатку до першого розділу мемуарів таки написав. Дочитував “Евгению Гранде”, не дочитав тільки сторінок 25. Врешті, мені здалось, що я — копія з старого Гранде, тільки він закоханий в золото, а я в книжки. Він пив насолоду не з того, що за гроші можна дістати, а з грошей, з монет, як таких, а чи моє ставлення до книжок не стає подібним до цього? Рекомендований лист Новицькій і листівка Ямпольському. На ніч написав великого листа Аліку з записочкою Нюні. 

Грудень, 31. Листівки Ямпольському та Ірусі. Читав “Военные мемуары” Ллойд-Джорджа, за цим читанням й зустрів Новий рік. Що сказати про рік минулий, які надії покладаю на новий? Старий запишу краще без підсумків, новий зустрічаю без перспектив… Таким чином ситуація і визначається так — без підсумків і перспектив. 

РІК 1936

Січень, 3. Першого був у хаті цілий день такий єралаш, що щось робити — годі було й думати, проте почитував Ллойд-Джорджа. Листи від З. Давидова й Н. Д. Полонської-Василенкової. А з другого почався знов ремонт у хаті — мазали стіни, фарбували “поли”. До обіду ще мав якусь годину притулку в червоному кутку, написав листівки Дмитрику та Ісі. Ярик ще першого поїхав до Пушкінського дому спочинку. Другого й третього, де притулився, там читав Ллойд-Джорджа. Третього по обіді — години дві читав у читальні журнал “Литературный критик”. На ніч, врешті, перебрались з речами до хати й читав Ллойд-Джорджа вже лежали на свойому ліжку. Усі дні з першого — одлига. Навіть виходив кілька разів у осінньому пальті. 

Січень, 4. Листівка від З. Давидова та Дм. М. Петрушевського. Лист від Дмитрика. Писав мемуари. По обіді пішов на пошту й там написав листівки Дмитру, Новицькій і Василенковій-Полонській. На ніч писав великі листи — З. Давидову й Дмитрику. Повернувшись з пошти, з Ладею, Галею та Федею Шаргородським ходив до клубного кіно, дивилися “Мяч і сердце”. Смішливий, є над чим посміятись. Шаргородський для мене все більш стає непереносний, бо надто обмежений міщанин, тупий і несимпатичний. 

Січень, 5. Почав по сніданку писати мемуари, аж зайшов О. С. Попов, він тут десь недалеко на районі працює. Снідав, обідав, вечеряв… Колись у нас жив хлопець, вчився у міській школі, ми вчили його німецькій мові. Коли пішов до військової служби, просився — не позбавляйте мене в Чернігові, хочу побачити світу. Як добре письменного його взяли до артилерії, а світу дивитись послали не дуже далеко… лише до Курська. Звідти він написав до нас, просив йому купити й надіслати книгу “Спутник артиллериста”. Надіслали. Він її простудіював і після того дістав все приступне нижньому чину. Коли прийшов зі служби весь, сяяв і виглядав так, що збирались родичі, сусіди, знайомі — розглядали його, щупали… А через 5 років його вже було годі розрізнити від звичайнісінького селянина, його письменність не була зв’язана з потребами й практикою кожного дня — не мали жодного пристосовання. І коли він якось попросив мене — газетку, а я спитав: якої хочете, — петербурзької, київської чи чернігівської? — він відповів: мені однаково, мені на цигарки… Сьогодні я бачив, як з будочки роздрібного продажу газет вийшов старий селянин з числом “Правды” в руках. І очі йому світились так, що я голову б віддав наодріз, купив не на цигарки. Там, у газеті, він з захватом читатиме про речі, тісно сполучені з його щоденними інтересами — господарськими, родинними, громадськими, сполучені з усім тим, від чого він людиною став. Ось казковий шлях, зроблений життям на моїх очах, ось справжня казка дійсності, про яку й мріяти не осмілювалась мудрість багатьох мудреців. 

Січень, 6. Листівка від Тудоровської і від Ісиньки. Листівка Лесі. Писав мемуари. На ніч читав Ллойд-Джорджа. 

Січень, 7. Ще в ліжку дістав від Федіна другу частину “Похищения Европы” і цілий день пройшов під враженням стискання теплої дружньої руки. Писав мемуари. Дочитав ІІІ том військових спогадів Ллойд-Джорджа. Я б до них поставив за єпіграф: “На всякого мудреца — довольно простоты”. “Простота”, що не раз вражає і дивує, доходить свого вершка в епатантному розділі про російську революцію. Не кажучи вже про ідеологічні лінії, не згадуючи дечого, що влучно зазначив автор до російського видання, трохи компрометантно для людини, що ніби стоїть на вершку культури свого часу, називати Милюкова то адвокатом, то “відомим юристом”. Мусів би він хоч трохи більше бути ознайомленим з одним із членів Антанти, як би мало не цікавила “надменного” британця Росія. Ну, і за найскромнішими інформаціями в російських справах, Милюков же виступав з історичними лекціями в Америці, був членом парламентської делегації до Англії, Франції, Італії — під час війни… 

Увечері написав листа М. Рильському з додатком коротенької рецензії на “Вершники” Яновського для автора. На ніч дочитав “Похищение Европы”. Є зворушливі сторінки й сцени, наприклад, згадки Сені Єршова, як він восьмирічним хлоп’ям ловив рибу. В цілому значний твір. 

Січень, 8. Тільки коло сторінки написав мемуарів (у Ладі й Галі вихідний день). Читав “На заре жизни” Водовозової. Снідав, одбідав, вечеряв… 

Січень, 9. Трохи писав мемуари. Листівка від Лесі, просить не приїздити до другої половини січня, а потім списатись. А я таки, мабуть, завтра поїду до неї, просто не зайду. Вона все не вдома. Водовозової прочитав з 20 сторінок. 

Січень, 10. Ранком поїхав до Москви. Просто з вокзалу пішов на вулицю Горького до книгарні № 1 міняти “В огне” Барбюса, 21 грудня вони продали мені дефектний примірник — цілого 17 аркуша (16 сторінок) не було в книзі. Кажуть, — Барбюс розійшовся й пропонують взяти на 8 карбованців інших книг. Що не спитаю, нема. Пропонують доплатити 1 карбованець 50 копійок і взяти вибрані твори Байрона. Подивився книжку. Таке видання, що я його й даром не хочу. Кажу, — вертайте гроші!.. Грошей, відповідають, ми не вертаємо: було раніш продивитись книгу. От це добре, — продали чортзна що (навіть дивно, як “контролер” пропустив у продаж такий примірник!), і — грошей ми не вертаємо. Але чомусь не мав настрою лаятись і пішов. Прийшов до “Международной книги”, а там і слова не сказали — заміняли. Звідти пішов на пл. Дзержинського і поліз у “преисподнюю” (метро), доїхав до Смоленської, зайшов до М. В. Неустроєвої. Потім ще зайшов до Дм. М. Петрушевського і знов на півтори години повернувся до М. В., а зараз по шостій поїхав на Савеловський вокзал… Московські вулиці, трамваї, метро, московське повітря, — як завжди, піднесли мій настрій. Удома застав лист від Бобрової… 

Січень, 11. Лист від І. Ситенської. Писав мемуари. Скінчив розділ “Батьки”. Послав Дмитрику рекомендованою бандероллю “Евгению Гранде”. По обіді сторінок 60 Водовозової.

Січень, 12. Листівка від Новицької. З книжками, які від Романовських мав забрати до себе М. М., неблагополучно; він топтався доти, доки Романовська виїхала до Москви. А що буде з книгами? Писав мемуари. Написав кілька фрагментів у стилі “Первых лет уроки” і тепер, коли вчора написане повставляти на свої місця, ціле охопить всі дитячі роки. Готовий розділ ІІІ “Детство”. Увечері написав листи Новицькій і Федіну. Надішлю завтра рекомендованими. Сторінок коло 40 Водовозової. 

Січень, 13. Милий лист від Дмитрика. Послав рекомендовані листи Федіну й Новицькій. Ще написав кілька фрагментів “Детства” й усе написане вчора й сьогодні прочитав Ярику, який знов лежить хворий. Ярик ухвалив. Листівки Дмитрику й Полонській-Василенковій. Сторінок 40 Водовозової. 

Січень, 14. Ще написав два фрагменти, а потім почав усе зводити до купи з раніш написаним, переписуючи все в хронологічному порядку до зшиточка. Сторінок 40 Водовозової. Працював мало не до другої години. Ярикові краще. 

Січень, 15. Зводив фрагменти “Детства” докупи й переписував до зшиточка. Працював до пів на другу. Сторінок коло 70 Водовозової. 

Січень, 16. Ще написав, здається, два фрагменти й закінчив переписування до зшиточка. Тепер 29 фрагментів охоплюють ціле “Детство”. Працював допізна. Сторінок 60 Водовозової. 

Січень, 17. Листівка Дмитру. Рекомендований лист Новицькій, послав їй усі чернетки нових фрагментів “Детства”. Читав Водовозову, прочитав 120 сторінок, дочитую перший том. На ніч писав лист Бобровій, додав один фрагмент (де героєм кіт). Я так і написав їй: Un peu du chat. Листівка від Г. В. Беренштам і листівка їй.

Січень, 18. Лист від Ісі. Листівка Ісі й лист Бобровій. Більше 100 сторінок Водовозової (скінчив перший том і почав другий). У читальні прочитав майже цілий том І. І. Попова “Пережитое и минувшее”. Я знав цього Попова. Дуже мила людина, що відбивається й в його мемуарах, почасти наївних, а подекуди й примітивних, проте цікавих і змістовних. 

Січень, 19. Почав писати маленький додаток до сторінок про батька й чомусь над трьома сторінками провозився з ранку до четвертої години. О четвертій поніс Ладіного листа до Ісі на пошту, заходив до книгарні подивитись нові книжки. Багато цікавого. Більше 100 сторінок Водовозової. 

Січень, 20. Почав писати розділ IV “Гимназические годы” та написав для нього етюд “Яков Иванович”. Лист від Полонської-Василенкової. Увечері листи Полонській та до ЦБ СНР. Сторінок 50 Водовозової. Помер Р. Кіплінг. Твердолобий з твердолобих. Але “Ріккі-Тіккі-Таві” та “Джунглі” забезпечують довге життя його імені. 

Лютий, 7. 31 ранком виїхав до Москви. Як ішов до вокзалу було -32! Ворони на деревах нахохлились і сиділи мовчки… У Москві багато часу проводив з Нюнею, а у Лесі на ніч і вдень, поки Нюня була зайнята, читав — Леніна, Літературну Енциклопедію, листування Флобера, закінчив томик листування Чехова з Кніппер. Другого з Лесею був у євр. театрі на “Короле Лире”. Давно вже не мав таких надзвичайних вражень! Вчора провів день з М. В. Неустроєвою. За тиждень не купив жодної книжки! Тільки вчора, гуляючи з Н. В. Неустроєвою по вулиці Горького, купив підручник англійської мови, а чи вчитимусь? Здається, підручник такий, що без навчителя нічого в ньому не доберешся. Сьогодні ранком о 9 годині 32 хвилині виїхав “додому”. Гадав, що застану цілу купу листів, а дістав тільки один лист від Дмитрика. Москва, як завжди, дала найкращі, бадьорі враження, а тільки скучив за писанням мемуарів (серйозно скучив). 

Перед обідом рекомендований лист ЦБ СНР та лист Дмитрику та Ісі. Увечері листівки — Бобровій, З. С. Давидову й О. А. Тудоровській. 

Лютий, 8. Посилав Ладіного листа Дмитру. Дописав кілька рядків від себе. 9 карбованців послав Дімі Тищенку. Відновив писання мемуарів. Читав Лейтейзена — “Ницше и финансовый капитал”. Можливо, після 20-го поїду до Ленінграда. 

Лютий, 9. Писав мемуари. Читав Лейтейзена. Ще написав Дмитру (разом з Яриком). Останні мої московські дні була одлига, а зараз знов великий мороз (коло -20). 

Лютий, 21. Лист (дуже сумний) від Н. Д. Полонської-Василенкової та листівка від Новицької. Остання повідомляє, що мого рекомендованого листа від 25 січня вона не дістала. Чудеса в решеті! В тому листі я між іншим просив довідатись про долю тих моїх книжок, що залишені були в Лебедя (коли я влітку на виклик т. Ашрофяна приїздив до Києва, кімната з моїми книжками була опечатана). Тепер хочу довідатися про їхню долю, щоб, кінець кінцем, звернутись за порадою, як мені своїх книжок добитись до т. Сапіра. Соромно з моєю особистою справою звертатись до людини, мабуть, обтяженої працею, але він ласкаво дав мені дозвіл у разі якоїсь потреби звертатись до нього. Завтра подам на пошту заяву про неодержання листа, що послав був рекомендованим. Листівка Новицькій. Мемуари. Увечері написав великого листа Н. Д. Полонській-Василенковій. Кілька сторінок Філдінга. 

Лютий, 25. Листівка від Ісі. Мемуари, більш звичайної порції. Дуже важливі сторінки. Завтра б мав виїхати до Москви, але затримує справа з обміном паспорта. Писав до вечора й дуже стомився. Не читав нічого, крім газет. Отже розпливання чорнил страшенно нервує мене. Хоч покинь зшиток: папір негодящий! 

А. Хвиля призначений завмистецтвом при Українському Раднаркомі. Воістину, міг би сказати про себе: “прикажут и завтра же буду акушером” та ще й додати — і буду вважати себе за найкращого акушера. Проте людина він здібна, тільки неук, або, як кажуть галичани, — анальфабет. 

Лютий, 26. Лист Дмитру з додатком останнього фрагмента мемуарів. Дописав відповідальний фрагмент. Кілька годин витратив на заміну паспорта. Лист від Г. В. Беренштам і Н. Д. Полонської-Василенкової. Дистівка Г. В. Беренштам. Проглядав написане. Ніби цікаво (а іноді такий настрій, що просто до груби хочеться кинути). Завтра маю надвечір виїхати до Москви, а 28 далі до Ленінграда. 

Лютий, 27. Четверті роковини Сашиної смерті. 

Лист Дмитру (закінчення останнього фрагмента), листівка Ісі. Сьогодні маю виїздити. 

Квітень, 6. Вчора — на початку 12 години повернувся додому. Все, що було з 28 лютого, — ніби сон! Більш місяця, коли не брав безпосередньої участі, то спостерігав життя бадьоре, свіже, змістовне… 

Скільки людей, — починаючи з гімназіальних товаришів — Кугеля й Балабанова, продовжуючи близькими знайомими різних епох життя і кінчаючи друзями останніх літ, скільки людей бачив за цей час! Працював у публічній бібліотеці, “ИРЛИ” (Інститут літератури), одвідував Ермітаж та інші музеї, засідання, дискусії… Того ж дня, як виїхав з Дмитрова, у Москві вразила боляче звістка про смерть Павлова. Мав понад 85 років, але ж зберігав працездатність і ясний розум, дослідну думку. Втрачаючи такі сили, бідніє людство. Не щодня народжуются такі титани думки!

В Ленінграді третього пішов на похорон М. Кузміна. З пошаною до нього ставилося багато людей, а з інтимним теплом чи ставився хто? Тому й на похорон було досить люду, але не було того, що створює спільний настрій… 

Не маю охоти навіть коротко записувати про свої зустрічі, бесіди, враження. Все минулося, й знов я ніби в могилі… Нічого знов не маю з того, що так потрібно для душевного здоров’я. Знов таке відчуття, ніби все цікаве позаду лишилося. Десь далеко шумує життя з доповідями, дискусіями, музеями, архівами, бібліотеками, але це не для мене, я — живим похований. Проглядав от це зараз черговий № тутешнього журналу “На штурм трассы”. І тут, зовсім коло мене, шумує будівниче, творче життя, але ж я і поза цим життям. Воно от тут, коло мене, але його я навіть спостерігати, як слід, не можу, не кажу вже брати в ньому участь… Єдине, що мені лишається, — мемуари. Треба цими ж ближчими днями звернутись до продовження писання. З Денінграда виїхав 3-го. Стояв ясний, сонячний день. Відчувалась весна й наближення білих ночей. А в Москві й тут мене зустріли зима і сніг! І настрій мій упав до ноля, коли не нижче. 

Квітень, 9. Листи й листівки! — Нюні, Лесі, Ісі, Наталії Дмитрівні Полонській-Василенковій (лист, а потім дістав листа від неї і написав ще й листівку). Бобровій (а в лист до неї вклав лист до Айзенштока, — подавши йому свої досить ущипливі зауваження з приводу його останньої праці про шевченківську спадщину), Г. В. Беренштам. Послав 6 карбованців Дімі Тищенку. Переписав “Идеологию сепаратизма” — хочу послати Лебедєву-Полянському цілий комплект своїх статей 1913 року, нехай побачить наскільки наклепницька про мене стаття в “Литературной єнциклопедии”. Для кого й для чого це потрібно? Для мене й для мого неспокійного серця, мабуть, тільки! А от скільки часу, скільки нервів витрачено досі, б’ючись, як риба об лід, коло питань, засмічених наклепами й брехнями про мене! Презирство лорда Кленчерлі — шкодую тих, хто цьому вірить! — для мене, очевидно, недосяжне, на жаль, на мій превеликий жаль!.. 

Листівка Асі. Хвилює дуже Дмитрикове мовчання. Не привітав 5-го Ладю, не писав нічого після подорожі до Ісі. 

Сніг і сніг! Весною не пахне. Обідали пізно — на “Розбійника” тому спізнився, прийшов, коли вже його проспівали. Важкий лист Рильському. 

Квітень, 10. Лист Міяковському, листівка Чиркову. 

Квітень, 11. Прочитав “Город Єн” — Добичіна. Не безталанно, але автор ще не знайшов себе. Якось випирає нарочитий формалізм. Проте тиск часу і внутрішня порожнеча життя рокованих суспільних верств відчувається досить художньо виразно. Лист Федіну. 

Квітень, 12. Другий день лист від Рильського нудить мене. Мене не було в Дмитрові й Москві, але довідавшись, що він був у Москві й нічого не зробив, щоб нас розшукати, написав йому листа на тему “І ти, Бруте!”. Зазначаючи, що не маю, врешті, жодних претензій, проте я виразно ставив крапку до наших відносин… назавжди, й в цілому лист звучав з початку до кінця претензією! І це не давало мені спокою, бо яке ж я, врешті, маю право на претензії? І от сьогодні ранком одніс на пошту коротенького листа, в якому прошу вибачити мені за мій журний лист і викреслити його з своєї пам’яті. А години через три дістав від Максима телеграму: “Дорогого милого хорошего Миха целую не жалея єпитетов жди письма — Максим не Брут”. Телеграма зовсім присоромила мене. Дуже мене втішає те, що, не діставши ще телеграми, я вже написав прохання вибачити. Все-таки трохи легше на серці. 

Читав Сетона-Томпсона “Домино” (купив у Денінграді для дітей). 

Квітень, 13. Писав листа редакторові “Литературной єнциклопедии” Лебедєву-Полянському (з листом надішлю йому всі копії статей своїх 1913 року, що стосуються українського питання й стали приводом для наклепів на мене). Читав “Домино”, а потім пішов до бібліотеки й взяв не дочитаного перед від’їздом до Ленінграда “Тома Найденыша” Філдінга (ІІ том, і почав дочитувати). 

Квітень, 14. Лист від Полонської. Почав писати мемуари. Листівка Ісі. Повернувшись з пошти, писав великого листа Полонській. Читав Філдінга. 

Квітень, 15. Лист від Айзенштока. Мої зауваження з’їв ”не поморщившись”. Справжній “неунывающый россиянин”. Одіслав учора написанний лист Полонській-Василенковій. Листівка Ісі. Писав мемуари. Знов я ніби старий літописець і знов “минувшее проходит предо мною” таким, як було колись (“давно ль”) — “событий полно” — “волнуюся, как море-окиян”. Сторінок понад 100 Філдінга. Чудесна, повнокровна річ! 

Квітень, 16. Лист від Дмитра, листівки від Г. В. Беренштам та Аліка. Лист Аліку та Нюні (в одному конверті). Через годину лист від Бобрової. Писав мемуари. Більш 100 сторінок Філдінга. Не дочитав тільки сторінок 25. 

Квітень, 17. Лист Дмитру. Рекомендовані — лист і бандероль з копіями моїх статей 1913 року (з “Речи” та “Дня”) П. І. Лебедєву-Полянському. Писав мемуари, виявив деяку хибу у викладі попередньому й дещо переробляв. Дописав один невеличкий фрагмент до дитячих років. Скінчив читати Філдінга. Ще раз скажу — ecce річ! 

Квітень, 18. Листівка Лесі. 20-го хочу днів на 2-3 проїхати до Москви. Писав мемуари. 

Квітень, 19. Ладя й Галя поїхали до Південного району (за Москву). Листівка від Новицької. Лист їй з додатком того фрагмента з “Детства”, що написав його в Ленінграді під час дводенної хвороби. Хай має повну колекцію. Писав мемуари, писав довго, а написав мало. Ходив до парикмахерської. Прочитав передмову Оксмана до творів Гаршина. Непогана стаття, написана з вмінням брати бика за роги. Ярик сильно порізав шклом руку, загубив по дорозі з бібліотеки якусь книжку. Справжній шибеник, а хороший і глибокий хлопкць. Нюся — вітрогон, а має теж багато гарних Дадіних рис, тільки сильно зіпсована Ладіним безглуздим вихованням. 

Квітень, 23. Хотів було одкласти подорож до Москви, але приїхала Ладя й сказала, що Леся десь 27 їде тижнів на два до П’ятигорська. Я тим часом написав листа Рильському і почав писати мемуари. Та коли на початку 12 приїхала Ладя, я на півслові кинув писання, переодягся й пішов на вокзал. По дорозі здав на пошту рекомендовані листи Новицькій та Рильському. Три дні в Москві як сон! Які нові книжки вийшли. Особливо спокушали мене Моммзен — “Римская история”, “Сократовские рассказы” Ксенофонта та “Воспитание чувств” (том ІІІ творів) Флобера. Але все це вже розпродано. Тільки вчора на Арбаті знайшов у букініста Моммзена й купив, витративши усі свої гроші (книжка коштує 16 крб. 50 коп.). Багато бачив людей (між іншим, Грабаря, Петрушевського). До речі, жінка Грабаря обіцяла мені забезпечити примірник Литвинова  “Внешняя политика СССР”. 

Вчора з М. В. Неустроєвою гуляв над Москвою-рікою. Проходили недалеко від Київського вокзалу, я й кажу М. В.: 

— Повертаємо назад, а то не довелось би Вам самій вертатись додому! 

— Чому?

— А спокушусь, візьму квитка (а в кишенях порожньо, лише три карбованці лишилося) та й поїду до Києва! 

Дурень думками багатіє, і я не раз такий багатий!

Вертаючись сьогодні додому, сподівався знайти тут низку листів, аж — не знайшов і одного! Прочитав книжечку у виданні “Перековки” — “Бетон”, передмову до “Римской истории” Моммзена. Ладі й Галі не застав вдома, поїхали до Москви, увечері поїхала й Поля. На ніч написав листа Бобровій та привітальну листівку артистові Міхоелсу з приводу 100-ої вистави “Короля Лира”. Лист Г. В. Беренштам. 

Ліга Націй шльопнулась у калюжу — наявно виявилась повна її безсилість. І найзворушливіше (найкомічніше) те, як “великі держави” одна одну умовляють не стояти твердо на своїх позиціях, щоб не зруйнувати “ліга”. Ліга тільки й може існувати, не маючи жодної ваги в біжучій політиці. А для чого їй існувати при наближенні її значення до ноля, до нічого, про це ніхто не думає. На фронті війна, війні — Ліга просто порожнє місце. Суперечності капіталістичного світу можуть бути полагоджені тільки в один спосіб: комуністичною революцією. Одна надія й лишається, що час, коли знов вибухнуть духи війни, буде часом, коли почнеться “последний и решительный бой”. Коли б не ця надія, була б без просвітку темрява. 

Квітень, 24. Лист від Нюсі та Дмитрика. Гуляв до Мітькиного. Лист Нюні та листівка Ісі. Їздячи до Москви, в дорозі почав читати роман з життя Шелі “Аріель” А. Моруа. Сьогодні з половини книжки дочитав її. Порожне місце, а зроблений роман досвідченим і досить талановитим художником, тільки художником з порожнєю душею. 

Квітень, 25. Здурів зовсім! Купив Ксенофонтові “Сократические произведения” і IV том творів Жида (“Подорож до Африки”). Грошей 10 карбованців позичив у Полі та й витратив і свої останні карбованці. Листівка Зощенку. Повернувшись з пошти з книгами, дістав листа від Ісі. Написав їй листа й одніс на пошту. Почав, було, писати мемуари, але написав тільки сторінку. Ладя теж купила книжок — між іншим нове видання гейневської “Германии” з паралельним текстом оригіналу. Прочитав у кількох місцях текст оригіналу й переклад. На ніч написав величезного листа Дмитрові. Щось у мене не зовсім гарно з кишками. 

Квітень, 26. Листівка від Грабаря — купили для мене Ксенофонта, мусів написати, що вже маю, а разом написав і Нікітіній, а то ще одного ранку стану власником трьох Ксенофонтів. Почав писати мемуари, але, написавши дві сторінки, урвав. Дійшов до відповідального місця й вирішив почекати на кращу обстанову й настрій більш відповідний. Завтра хочу проїхати до Москви, проводити Лесю, ну, а повернувшись, сподіваюсь більше часу віддавати мемуарам. Читав “Германию” в оригіналі, там, де чогось не розумів, звертався до перекладу. Прочитав сторінок більш за 40. 

Квітень, 28. Вчора зранку поїхав до Москви просто до Курського вокзалу — проводив Лесю (дорогою читав Гаршина). Ночував у Москві. Чудесні два дні. Бадьора весна, й серце не може жити без надій — знов мене бентежать божевільні надії. Як мало мені треба! Тільки можливості працювати, тільки! І не можу собі уявити, щоб у радянських умовах не можна було добитись правди, й певний, що я її доб’юсь! 

Квітень, 29. Лист від Полонської-Василенкової. Листівка Чекеруль-Кушу. Писав мемуари, мало написав далі, а зробив кілька вставок до раніш написаного. Читав “Германію” Гейне (в оригіналі). Прочитав “поему” Жигульського “Искупление”. Слабка річ. (Це новий випуск “Бібліотеки Перековки”). Стільки порожніх місць! 

Квітень, 30. Ладя подарувала мені чудесну вишивану сорочку, але це викликало в мене тільки напад гнітючого відчуття, що на мене витрачено стільки грошей, і, не мігши сховати того відчуття, засмутив Ладю, яка хотіла зробити мені приємність. Дуже важко, що на кожному кроці засмучую Ладю. А їй і без мене не солодко живеться! І нічого не можу змінити. Навіть у таких, здавалось би, зовсім простих випадках, як справа з сорочкою, не можу перемогти своїх важких відчуттів і показати хоч будь-яку вдячну радість. Головне, не потрібні мені жодні сорочки. Щось зовсім інше потрібне, та, на великий жаль, на моє нещастя, все потрібне — неосяжне. 

Зранку писав мемуари (знов не далі, а в різних місцях дописував), потім багато гуляв (у лісі за вокзалом, в інший бік далі Жаб’ячого озера. У парку культури й спочинку). Гуляючи, читав “Гамлета”, спершу кінець (п’ятий акт), потім середину, потім головні початкові сцени. І дивно — дещо ніби вперше помічаю, а був же час, коли я знав “Гамлета” напам’ять з початку до кінця! 

Листівка Т. Є. Жураковському. 

Травень, 1. Великий день пролетарський, святий, з молодих моїх літ мені дорогий, а в мене чомусь сьогодні зранку певний меланхолійний настрій. Писав мемуари. Читав “Deutschland” і сам, і з дітьми ходив гуляти до лісу. 

Травень, 2. Писав мемуари — далі й додатки до вже написаного. Гуляв у лісі. Знов зростають тривога й сум. Якийсь час жив під лозунгом — “не надійся нічого!”, вважаючи, що годі ще турбуватись у своїх справах, — і це давало певний спокій, а ось знов, стурбований мріями вдатись до Бюро скарг М. Г. Ульянової, Комісії партійного контролю, я втратив спокій, і знов зростають тривога й сум. Листівка до ЦБ СНР. Чи розглянуть вони, врешті, мою справу. 

Травень, 3. Лист Полонській-Василенковій, листівки Дмитру, Рильському. Писав мемуари. Кілька сторінок “Deutschland”. Гуляв у лісі. 

Травень. 4. Хвилюючі сторінки мемуарів. Під впливом того, що писав останні дні, — лист Вербицькому. На пошті написав листівки Лесі й Гудзію. Почав читати “Історію” Моммзена.

Травень, 5. Писав мемуари, написав багато більш, ніж завжди — 18 сторінок (а пересічно пишу сторінок 6). Листівки Дмитру та Ісі. 

Травень, 9. 6-го зранку написав 4 сторінки мемуарів, а коло першої години побіг на вокзал і поїхав до Москви. У дорозі читав “Чеховский сборник”. Увечері був у Миколи Олександровича Черлюнчакевича. Дістав адресу Лелі Митькевич (по чоловікові Фоміної), племінниці у перших, не бачив її, мабуть, коло 40 років й зранку подзвонив телефоном. Балакала зі мною її дочка (вже має своїх дітей) — Леля поїхала до чоловіка, який професорує (медик) у Вінниці, повернеться десь 25… Дивно (а часом і тяжко) бачитись з людиною, та ще колись близькою, коли після останнього побачення з нею пройшло ціле життя! Був з доручення Наталії Дмитрівни Полонської-Василенкової в “Літературному музеї”, — чи не знайдеться там листів Миколи Прокоповича. Обіцяли пошукати, коли дозволить В. Д. Бонч-Бруєвич. Обідав у Борі Саца, запропонував мені написати для “Литературного обозрания” рецензію на “Пушкин в Михайловском”. Тільки ще треба добути книжку. Вчора (8) був у Бонча. Між іншим сказав, що “музей” купив би мемуари, тільки не по видавницькій оцінці. Обідав у Грабаря. Вийшла книжка Литвинова “Внешняя политика СССР”. Жінка Грабаря обіцяла мені книжку дістати. Купив дітям Лермонтова “Герой нашего времени”. Приїхавши ранком додому, застав переказ 50 карбованців від Полонської-Василенковой за переписування листів у Ленінграді. Послав 15 карбованців Дімі Тищенку. Гнітить мене, що нема листів ні від Дмитра, ні від Ісі. Вчора зранку (у Москві) писав години 2-2,5 мемуари олівцем на окремих аркушиках. Коли чекав прийому у Бонча, увійшов старий з невпіймано знайомим обличчям. Відразу ж подумав — І. І. Попов, — не бачив його, мабуть, з часів другої Державної Думи (1907 рік!). Але ж у нього були руді вуса, а тепер білі, зовсім білі, проте з деякими ознаками, що були руді. Він чи не він? То ніби він, то ніби — ні, не він. Тільки дивно, що й він на мене час від часу поглядає, ніби приглядається. Таки, мабуть, він! Але вирішив чекати, пізнає — добре, не пізнає — нехай так і буде. А він розмовляв-розмовляв з якоюсь дамою, а потім до мне: 

— Щось мені Ваше обличчя ніби знайоме?! 

Тоді вже я, не сумніваючись: 

— Ви, певно, Іван Іванович Попов? — і назвав себе. 

Похвалився він мені — маю 75 років. А виглядає на 60 — на 60 з невеликим гаком. Навіть вуса білі з натяком, що були руді. 

В обід Лухтікер приніс “Красную новь” з “Пушкиным”, і я допізна читав повість. Читав надто уважно (з олівцем!) і тому прочитав тільки 32 сторінки. Занотовую все, що для рецензії має придатись. 

Травень, 10. Листи від Полонської-Василенкової та Нікітіної. Лист Новицькій. Дочитав “Пушкин в Михайловском” і з половину прочитав “Біографії”, написаної Томашевським до останнього видання однотомного Пушкіна. Увечері дістав телеграму: Одиннадцатого мая 3 часа разбор Вашего дела. Трубчиков”. Завтра ранком маю їхати. Гроза і сніг. 

Травень, 13. Зранку поїхав до Москви. Знов важкий удар: з одного боку формальний момент — не може бути членом СНР не член профспілки, а з другого боку — для чого ж? — знов жмуток наклепів з Києва — і що про мене писав Денін, і “Вбивство” etc., etc. І все ж не втрачаю надії, бо не припускаю, щоб у Радянському Союзі не можна було добитись правди! Ночував у Москві, читав на ніч (і по дорозі до Москви) — “Смерть Вазир-Мухтара” Тинянова (перечитую для рецензії на повість Новикова). Ранком 12 поїхав до Літературного музею, а він зачинений: вихідний день. О четвертій поїхав до Грабарів забрати Литвинова “Внешняя политика СССР” (обіцяла мені придбати М. Є.). — аж у них біда: Володимир Емануїлович захворів на запалення легенів. 8-го ми балакали з ним більш 2 годин, а 9 він захворів. Має 71 рік. Становище тривожне. Увечері поїхав до В. В. Хижнякова — читав мені свої спогади про свого батька. Сухі й мало розвинені. Я знаю ті самі факти в багато цікавішому вигляді. На ніч “Вазир-Мухтар”. Ранком сьогодні повернувся додому. Застав лист від Лясі й листівку від Дмитра. Книжку “Избранные стихи” (російський переклад) від Максима Рильського. Лист Полонській-Василенковій, листівка Ландау. У Москві взяв собі квиток на “Горе уму” (театр Мейєрхольда) на 22 травня (за 8 карбованців). На пошті написав листівку М. Рильському. Цілий день писав заяву до ЦБ СНР, на ніч проглядав Пушкіна. 

Травень, 14. Зранку дописав заяву до ЦБ СНР, а потім цілий день переписував. Листівки Лесі (з віршиком Вові) та Ісі. 

Травень, 15. Листівки від Новицької і Аліка, хвилюючий лист від Г. Вербицького. До другої години переписував заяву до ЦБ СНР і зараз же побіг на пошту, одіслав рекомендованим. Гуляв у лісі. Прийшов додому і знайшов лист від Ірусі. Пушкін і Пушкін. 

Травень, 19. 16 цілий день возився з підготовкою до писання, 17 написав досить простору рецензію на роман Новикова “Пушкин в Михайловском” (1824), вклав туди свої улюблені думки про Пушкіна. Вчора (18) поїхав до Москви брати Ладі квитка до Ведмежої Гори. Збирався переночувати, але, добравшись з вокзалу до Лесиного помешкання, з’їв облизня: двері були заперті не тільки защіпкою, до якої я мав французького ключа, але й на ключ. Чи Леся повернулася до Москви, так і невідомо. Пішов з своїми халвою та сосисками до М. В. Неустроєвої, о п’ятій ще подзвонив до Лесі телефоном, але діставши у відповідь мовчок, подався до Савеловського вокзалу. Дорогою туди й назад читав “Вазир-Мухтара”. Сьогодні лист від Н. Д. Полонської-Василенкової й листівка від Р. А. Ландау. Листівки Борі Сацу й Лесі. На пошті ще написав листівку Ландау, а потім до восьмої вечора переписував, виправляючи, дещо додаючи, редагуючи — рецензію. О восьмій пішов до лісу, вже втретє слухав солов’їв, але якось, дивно, не дістаючи від їх жодного враження. Чи не перевтома? Дійсно, вже кілька день по 9, по 10, по 11 годин мажу пером. Якби ж то з того якийсь “товк” був, а то, здається, і “товку” не буде. Проте час лине непомітно. Час з часу, а до вечора ближче. 

Травень, 20. Цілий день проглядав роботу й дещо виправляв. Проводив Ладю на вокзал — поїхала до Ведмежки. 

Травень, 24. Зранку 21 поїхав до Москви. Заїхав на хвилинку до Лесі, подався до Борі Саца. Він при мені прочитав і сказав, що йому подобається і він пустить або в “Литературное обозрение”, або в “Литературный критик” (у першому краще платять, я пристаю на перше). Невже ж я знов вигляну з своєї Дмитровської могили? Від Саца пішов до Дмитрія Мойсейовича Петрушевського, бачив Танюшу, а від нього до Грабарів. Володимир Емануїлович поправляється, а, маючи 71 рік, мав крупозне запалення легенів. У Грабарів і обідав. Увечері був у Ландау. Зранку 22 — почались мої надзвичайні приємності. По-перше — “утелепався у ванну” й помився. По-друге, поїхав на виставку картин Репіна. Передати усі враження, треба б списати цілий зшиток. Реалізм Репіна повний сатиричної, часом і карикатурної (протодиякон) сили. Епіграфом до виставки можна б поставити: “На зеркало нечего пенять, коли рожа крива”. А які “рожи”, які звірячі морди одбило дзеркало репінської творчості! Просто не розумієш, як жили, як творили серед цього оточення усі ці надзвичайні таланти й великі розуми: допитливий Сеченов, Ге, Мусоргський, Бородін, Глазунов, М’ясоєдов, Рубінштейн та інші, чудесні портрети яких оттут — поруч з “Крестным ходом”, “Юбилейным заседанием Государственного Совета”? Правда, страдницькі очі Стрепетової, сумний образ Гаршина, погляд Горького свідчать, чого коштувало те життя декому. Але ж поруч з ними цвіли й самовдоволеність розумних Спасовича й Герарда, й незрівнянне “великолепие” Стасова. Таке життя. Якийсь папа забракував свій портрет, зроблений Веласкесом: “він надто схожий”. Скільки разів мусили це відчувати beati possidentes, викриті Репінською творчістю! Не даремно ж “протодьякона” не пустили на паризьку виставку. Так, possidentes мусили так боятись деяких тем художника: “Коло шибениці”, “Одмова від сповіді”, навіть “Не ждали” (хоч якою симпатією засобом дивних фарб віє від цілого оточення світу борців-революціонерів на останній картині!). Все ж таки це тільки епізоди, та ще 0,9 прикриті від людського ока. А ось як прикриєш, куди сховаєшся від “Крестного хода”? А тут же тобі — попи і поміщики, військові і поліція, статечні “богомольні” селяни, одне слово — усі “столпы общества”. І хіба не жах бере від їхної надто схожості? А юбілейне засідання “Государственного Совета”? Хіба не “надто схожі” — ці жахливі морди й на чолі їх коронований імбецільний дегенерат з своїми родичами? Невже не відчували герої, увічнені на картині, жахливості своєї схожості? Невже осліпли від того золота, від тих “лент”, якими оздобились? На великому полотні — тільки одне людське обличчя — з любов’ю виписаний профіль старого П. П. Семенова. Коли хто не відчуває досягнень Жовтня, усі, в кого відчуття тих досягнень чомусь притупилося, — хай ідуть подивитись на той світ, який відбив реалізм репінської творчості! Адже ж на усі 100 відсотків той світ ліквідований. Увечері дивився “Горе уму” в театрі Мейєрхольда. Не все приймаю, багато чого рішучо заперечую, але все ж у цілому цікава вистава. 

А 23 пішов до Музею В. І. Леніна, і знов які враження! І скільки раз, проглядаючи особливо речі, що стосуються до доби моєї молодості, я відчував:

На старости я заново живу,

Минувшее проходит предо мною… 

Увечері, як і по вечорах 21 і 22, допізна працював удома: адже ж у Лесі — “Большая советская єнциклопедия”, “Литературная єнциклопедия”, “Сочинения В. И. Ленина” і багато найпотрібніших книг. У неї в хаті почуваюся майже як у Публічній бібліотеці й виїздю додому завжди з цілим жмутком цитат і витягів різноманітних відомостей. Купив для дітей Гоголя в українському перекладі, а собі “Софокла”. Сьогодні приїхав по одинадцятій додому. Лист від Дмитра. Листівка Ладі — й до Ведмежки, й до Ленінграда (на зустріч), лист Дмитрику. Дочитував “Вазир-Мухтара”. Увечері листи Наталії Дмитрівні Полонській-Василенковій і Г. Вербицькому. Гуляв у лісі й побачив молодюсенького молодика. 

Дмитро писав, що захоплюється Анрі де Ренье і що саме з нього читає. Я відповів — що читає не найкраще та назвав, що з мого погляду найкраще. А взяв “Известия” і прочитав “А. де Ренье вмер”. 

Травень, 29. 26 ранком поїхав до Москви — просто до Фоміних — Леля ще не приїхала, — познайомився з її дочкою, з нею обідав, — від них подзвонив до Лесі до редакції. Умовився з нею на 8 бути в неї. Від Фоміних заїхав до М. В. Неустроєвої і просидів у неї до сьомої вечора. Увечері читав і взагалі працював (“Енциклопедичний словник”, “Твори Леніна”, “Літературна енциклопедія” etc.). 27 зранку поїхав на виставку Репіна — дві з половиною години додивлювався ще небачене й ще раз продивився вже бачене. З виставки зайшов до Колі Чиркова, а від нього до Фоміних. При мені за годину Леля й приїхала. Мене пізнала, хоч і не відразу. Дивне відчуття — бачитись з людиною, після останнього побачення з якою власне пройшло ціле життя! Так, Леля вийшла заміж, у неї виросли діти, родились онуки!.. Вже по дев’ятій зайшов до Р. А. Ландау, але не міг залишитись у неї довше, як півгодини: умовився з Лесею бути вдома о десятій. Удома почав читати “Успех” Фейхтвангера. Відразу читання захопило. 28 ранком приїхали Іся з Матвієм, але зараз же за півгодини поїхали до Тяжпрому в Матвійових справах, а я до шостої, сидячи вдома, читав Фейхтвангера. Коло восьмої повернулася Леся. Повечеряли й пішли проводити Матвія до Київського вокзалу — поїхав у санаторію до Одеси. Вони пішли, а я лишився з Фейхтвангером. Ранком 29 приїхала Ладя. Леся пішла на роботу, а ми, подивившись “Цирк” (кіго), поїхали до Савеловського вокзалу. Вдома застав лист від Нюні та Інституту Маркса—Енгельса—Леніна. Повідомлюють про одержання моїх спростованих помилок у примітках до творів Леніна. Просять прислати ще, коли помічу десь помилку. 

Травень, 30. Листівка Нікітіній. Листи Нюні й Н. Успенській. Прийшов з пошти, аж у нас Леся. Цілий день такий скрут, що Фейхтвангера прочитав не більше 15 сторінок. Ходили гуляти до лісу. З Лесею і Ісею ходив по крамницях. Замовив собі йод. Вчора сповнився рік, як почав я писати мемуари. Коли б не робив таких великих перерв у писанні (от і зараз вже скільки не пишу!), вже б міг дописувати, а ще й гімназії не скінчив (проте роки 1900-і доведені до початку року 1904). 

Травень, 31. Зранку листи: до ЦБ СНР (рекомендований) і Аліку, листівки: Новицькій, Вербицькому, Жуку, себто Соні Могилянській. На пошті ще написав Бобровій та Неустроєвій. 

Повернувшись з пошти, писав свої думки про аборт, хочу надіслати до редакції “Известий” (всюди мені треба свого носа сунути!), а потім пішов гуляти до лісу, шукав конвалій, та не знайшов: листя багато, а квіток чортма!.. 

Фейхтвангера прочитав на ніч зовсім небагато. 

Червень, 1. Зранку переписав листа до редакції “Известий” і одніс на пошту. З пошти пішов до лісу й там години дві читав Фейхтвангера. Прийшов додому, — аж у нас Іся. Читав і читав, прочитав понад 150 сторінок. Надвечір гуляв у лісі, чув зозулю. 

Червень, 2. Зранку великий лист Міяковському. З Ірою, Ладею і Галею гуляли у лісі, а з лісу вийшли на митькинську дорогу. Сторінок з 80 Фейхтвангера. 

Червень, 4. Вчора зранку виїхав до Москви. З вокзалу — до редакції “Литературного критика”, Борі не застав, до нього — тільки що вийшов. Поїхав до Лелі Митькевич (Фоміної). З метро подзвонив до Лесі на роботу. Відповіли — захворіла на ангіну й пішла додому. Від Фоміних кілька разів дзвонив, телефон, видимо, зіпсувався, відповіді не було. На початку сьомої добрався до Лесі, аж вона хвора — використала вільний час (на три дні дістала бюлетень) на “приборку” в хаті. Спершу хотіла, щоб я поїхав до Дмитрова, — викликав Іру, але поки я ходив по пиво та сосиски, вона вже подзвонила до Дмитрова й умовилась, що Іся ранком приїде… Попивши з Лесею пива, пішов до М. К. Гудзія. От царство книг! Збожеволіти можна. На ніч години три займався Леніним. Сьогодні зранку (приїхала Іся) — пішов до Борі. Сказав він мені, що рецензія моя на роман Новикова (“Пушкин в Михайловском”) піде в липневому числі “Литературного критика”, а гонорару дістану коло 400 карбованців. І те, й друге мені дуже приємно. Зайшов до Петрушевського, пробалакали з ним години дві. Зайшов до М. В. Неустроєвої, не застав. Повернувся до Лесі, трохи (годинки півтори) займався Леніним. О-пів на десяту поїхав на вокзал. Їдучи до Москви у вагоні, скінчив Фейхтвангера; повертаючись, почав читати “Верноподанный” Генріха Манна. Удома застав листівку від Новицької і лист від Г. В. Беренштам. 

Червень, 5. Листівка від Аліка. Пише — вийшла книжка А. С. Глинки — “Глеб Успенский в жизни”, а в тій книзі наведені дві великі цитати з моєї старої праці про Гліба Успенського (роки навчання в Чернігівській гімназії). Написав Лесі прохання купити книгу. Листівки Лесі, Биховському, М. Е. Грабар. З Алікової листівки видно, що мого листа від 31 він не дістав. Читав “Верноподанного”, а потім у бібліотеці взяв число IV “Литературного критика” і попрочитував цікаві статті про Пушкіна й Шекспіра. Писав мемуари (після великої перерви), написав сторінок 5. 

Червень, 6. Листівки Лясі Святловській і Лесі з Ісею. Хотів купити для Лесі “Похищение Европы” — книгарня зачинена (вихідний день). Побіг на вокзал. У кіоску один примірник є, але такий зіпсований, що я його взяти не міг. Може, завтра захоплю примірник у книгарні. Тяжко захворів Горький. Стан дуже тривожний. Читав “Литературный современник” і “Литературный критик”. По обіді з Нюсею, Ладею і Галею гуляли митькинським шляхом, а повернулись лісом. На ніч десятка два сторінок “Верноподанного”. Як прийшли з лісу — приїхала Наташа Успенська, але зараз же мусіла й від’їздити (у Москві — діти). Я з Нюсею та Яриком проводили її на вокзал машиною. 

Червень, 7. Зранку побіг до книгарні — всі примірники Федіна продали! Я на вокзал. Лежить примірник. Подивився, подивився — ні, такого примірника не можу подарувати Лесі. Читав “Литературный современник” (стаття Мейлаха — “Пушкин и теорія “чистого искусства” “). Нудна стаття, хоч є в ній і деякі цікаві спостереження. Ладя з Нюсею, Яриком і Галею поїхали до Москви. Через них написав Лесі прохання шукати Глинку, а проводивши їх на вокзал, зайшов до книгарні і там знайшов книжку, але книжка коштує 18 карбованців, і в мене було тільки 15, до того ж книгарню мали за 15 хвилин зачиняти. Помчав додому за грошима. Прийшов, аж книгарня зачинена. Достукався з чорного ходу, а таки купив книжку. Попрочитував передмови. Скупі й бідні. Не таланило Успенському в минулому, що зазначає у своїй передмові Мещеряков, не таланить і зараз, про що свідчить хоч би передмова Мещерякова. Телеграфував Лесі, що книжку “Глеб Успенский в жизни” купив. 

Червень, 8. Зранку поїхав до Москви, по дорозі читав “Верноподанного”. На Тверській купив “Похищение Европы” для Лесі, зайшов до Наташі Успенської, а від неї — заніс Лесі книжку. Леся ще хворіє на ангину. Через годину знов пішов до Наташі, там застав Ладю й Галю (діти з Ісею пішли до кіно). Коло четвертої Наташа поїхала на вокзал, а я з годину на телеграфі провозився з одправкою її телеграми. Зайшов до Чекеруль-Куша, від нього до Ландау, коло пів на девяту поїхав на вокзал і повернувся додому. Одним потягом їхали й наші (та ще й з Ісею), та з ними я зустрівся вже тільки вдома. 

Червень, 9. Знов хвилюючий лист від Вербицького. Листівка Аліку. Прочитував “Глеба Успенского”. По обіді з Ладею, Галею та Ісею гуляли в лісі. Висадили з горщика дуби, що їх Леся виростила з жолудів. На ніч проглядав деякі місця мемуарів та робив дрібні доповнення. Тільки кілька сторінок “Верноподанного”. Горькому дуже погано. Тривожно!.. 

Червень, 10. Листівки Новицькій, Г. В. Беренштам, Федіну та Бобровій — написав і по обіді одніс на пошту відповідь на запитання, що поставили читачам “Известия”, — “Чем нам дорог Пушкин?” (До речі, мій лист у питанні абортів редакція чомусь не використала). Гуляв у лісі. Читав книгу про Успенського, “Верноподанного”. 

Червень, 11. Лист Вербицькому, листівка Лесі. Дістав від ЦБ СНР постанову (абсолютно без жодних мотивів) про одмову в мойому проханні про перереєстрацію. Писав мемуари, написав доповнення до одного місця — на 8 сторінок. З Галею та Ісею ходили полити дубки, висаджені в лісі. Все проглядав мемуари, а “Верноподанного” прочитав тільки кілька сторінок. 

Червень, 12. Листи від Аліка та Полонської-Василенкової. Писав мемуари і наближаюсь до закінчення гімназії. По обіді надвечір гуляли до ставка. Сторінок 30-40 “Верноподанного”. Горькому ніби краще. Конституція. 

Червень, 13. Листи Аліку й Бобровій, листівка Полонській-Василенковій. Писав мемуари. Надвечір трохи пройшлись, а потім зайшли до Черняків. Миша грав на роялі давно не чутні речі (Гріга, Шопена), які колись часто виконував Іван Григорович Рашевський. Сторінок понад 60 “Верноподанного”. 

Червень, 14. Написав свій відгук на конституцію і послав його до редакції “Известий”. Писав мемуари. На вечір ходили на перший кілометр каналу купатись (купався з Яриком). Сторінок 50-60 “Верноподанного”. 

Червень, 15. Писав мемуари, написав більш ніж звичайно — скінчив гімназію… По обіді пішов до лісу, подивився наші дубки — їх добре полив дощ (а в нас і не крапнув, тільки здалеку гриміло, а до дубків хвилин 15 ходу тільки). Сівши над яром, дочитав “Верноподанного”. Як роман, як художній твір він мені не сподобався, тим-то, мабуть, і так довго його мучив. Проте глибоке коріння гітлерівщини в романі намацується і відчувається чітко й виразно. На ніч читав “Глеб Успенский в жизни” — кілька сторінок і проглядав свої мемуари, друковані в “Былом”. 

Червень, 16. Скінчив гімназію: дописав у мемуарах розділ “Гимназические годы” — вийшло 239 сторінок. Наші пішли гуляти, а я сидів і дописував — шуміла гроза, два рази добре тарарахнуло. Надвечір пішов гуляти та ходив менш звичайного: і здавалось, що ось-ось знов дощ піде, і тягло до “Молодости” Поссе, яку розпочав по обіді. Половину книжки й прочитав. Володимир Олександрович був один з перших справжніх літераторів, яких я знав — ще в добу мого студенства під час видання “Нового слова” у марксистській редакції. І як живий встає він переді мною в своїх мемуарах: цікава людина з багатьма неприємними рисами. Про Поссе можу сказати його словами про Струве: “мой жизненный путь не раз сближался и скрещивался с жизненным путем Владимира Александровича”. 

Червень, 17. Писав мемуари — сторінки про знайомство з М. П. Василенком (давно просить Наталія Дмитрівна). Сторінок 40-50 Поссе. Надвечір проглядав розділ “1900 роки”, позабував, що вже написано, а що ще ні. Багато з того, що мені здавалось написаним, виявилось написано тільки в моїх мріях. Писав до “Известий”, свої думки про аборти, про Пушкіна, про Конституцію. Друкують цілком і у витягах сотні листів. З моїх ніколи ні рядка, ні слова? 

Червень, 18. Писав мемуари, коли коло другої години Ладя принесла звістку, що помер Горький. Я й сам не чекав, що ця невідворотна подія зробить на мене таке враження. Кілька хвилин бігли нестримані сльози, ридання підступало до горла, давило. Побіг до лісу, години дві ходив, ходив… Кукувала зозуля, накрапав дощ… Все, як завжди: і сумно, і втішно. По обіді послав до “Известий” вислів свого співчуття — бідні слова для вислова тяжкого суму, що його поділяють міліони сердець трудящих, які добре розуміють, чим був великий небіжчик — Максим Горький. 

Дочитав Поссе. Читав “Глеб Успенский в жизни”. Все, як завжди… І сумно, і втішно. 

Лада МОГИЛЯНСКАЯ 

МАКСИМУ ГОРЬКОМУ 

Горло радиорупора

вдруг перерезалось горем,

Голос вестника скорби

суров,

одинок,

нелюдим.

Нам не новы утраты. 

Но с каждою новою спорим

Мы до пены у губ:

—Не дадим!

Не дадим!

Не дадим!

Смерть пока победила.

Одела каймою печали

Наши улицы,

Наши знамена

И наши сердца. 

Закатились глаза, и уста навсегда замолчали. 

Потеряла страна

человеческой правды певца. 

Ты,

безумие храбрых

прославивший мудростью жизни, 

Смелый сокол,

сложивший упрямые крылья навек, 

Буревестник суровый

в распятой царизмом отчизне, 

Нашей родины гордой — 

достойнейший Человек! 

Задыхаясь от боли,

под горя сурового глыбой, 

Унесем твое имя, 

как символ победы, 

в бои… 

Так прими же от нас

человеческое спасибо

За любовь,

и за жизнь

за бессмертные строки твои… 

18 июня 1936 г.

г. Дмитров. 

Червень, 19. Горький помер вчора — все минає, і Горький одходить у минуле, туди, куди відійшла і моя молодість, що пройшла під знаком Горького, моя марксистська молодість половини 90-х років!.. Дописав сторінки мемуарів, присвячені М. П. Василенкові, й послав їх рекомендованим листом Наталії Дмитрівні — нехай перепише для себе, а мені поверне оригінал. 

З Ірою гуляли до лісу, одвідали дубки. Чудесний вечір. Читав “Глеб Успенский в жизни”. 

Червень, 20. Лист від Биховського. Листівки Лесі, Биховському, Асі. Написав Асі на пошті, а прийшов додому і години через дві дістав листівку від Дмитрика. Лист Дмитрику. Читав “Глеб Успенский в жизни”. 

Сьогодні ховали Горького. 

Червень, 21. Написав ліричних кілька рядків “Похоронили”, послав до редакції “Правды”… звичайно, до редакційного кошика… У Дмитрові ярмарок, а у вітрині “Союзпечать” виставлені числа “Известий” і “Рабочей Москвы” від… 17 червня. Написав про це коротенького дописа до редакції “Известий”. Мабуть, теж до редакційного кошика. Головою об стіну, головою оь стіну! Або як риба на льоду… Сторінок 50-60 “Глеба Успенского”. Ще один раз лист до ЦБ СНР. Вимагаю копії збірки анекдотів про мене, яку надіслав до ЦБ його київський уповноважений Харитонов. 

Зранку Поля з Яриком виїхали до Слабіна. 

Червень, 22. Почав писати листа М. І. Ульяновій. Смерть Горького знов вибила мене з колії, бо знов відчув усю ненормальність свого становища. Напишу М. І., почекаю, що з того вийде. Не вийде нічого, напишу Сталіну! Листи Зощенку та Ярику. Гуляв у лісі. 

Червень, 23. Сонце повернуло на зиму!.. З великим піднесенням і нервовим напруженням скінчив листа до М. І. Ульянової — писав зранку, мабуть, чи не до 5 години. Почував себе після того стомленим і, почитавши газети, тільки сторінок 20-25 “Глеба Успенского” прочитав. Вже коло 12 години вночі пройшовся до Жаб’ячого озера. 

Червень, 24. Пішов на пошту, здав листа М. І. Ульяновій, написав листівку з оплаченою відповіддю Ярику й пішов на вокзал зустрічати Лесю. Години півтори сидів на вокзалі й читав “Глеба Успенского”. Прийшов потяг, мені здалось, що з переднього вагону вийшла Леся й швидко в натовпі пішла вперед… 

Подивувавсь на публіку, що йшла з інших вагонів, хвилини дві, пішов наздогоняти, але не наздогнав… Прийшовши додому, знайшов хату зачинену, усі пішли, як дізнався потім, дивитись дубки: Леся приїхала ранішнім потягом і прийшла до нас зараз же ледве я з дому вийшов. По обіді пішли в далеку прогулянку — надзвичайно гарні місця! Фотографувались кілька разів. 

Червень, 25. Леся рано виїхала до Москви, куди і я завтра збираюсь. Читав “Глеба Успенского”. 

Липень, 5. 26 рано поїхав до Москви. Цілих дев’ять днів жив “всем биеньем нервов”, багато працював — написав рецензію на книжечку “Перековки” — “Максиму Горькому” — передав Борі Сацу, студіював Вересаєва “Пушкин в жизни”. Був у Ландау, Крупнова (не бачився з 1909 року), Грабаря, Вернадського, Петрушевського, Неустроєвої. Скільки вражень! Скільки нового в науці! 28 був з Лесею в Реалістичному театрі на “Отелло”. Не сподобалось. Увесь трагізм вичерпується тим, що Отелло вимазали сажею, світить білками й ричить. Зовсім не сподобалось. 29 Ладя, Галя та Іся приїхали на один день до Москви, привезли мені листи — від Бобрової, від Полонської-Василенкової, від Дмитрика. Усім їм відповів. Полонська дуже задоволена сторінками моїх спогадів про Миколу Прокоповича. Сьогодні ранком повернувся додому, знайшов листа від Полонської — переписала сторінки моїх спогадів, а мені повернула оригінал. Послав 5 карбованців 50 копійок Дімі Тищенку, листівки Ярику й Бобровій. 

Липень, 6. Лист від Аліка. Цілий день листи. Написав Н. Д. Полонській-Василенковій, Аліку, Лебедєву-Полянському (писав і знов одкривались рани), листівки — Новицькій і Г. В. Беренштам. На ніч кілька сторінок Вересаєва “Пушкин а жизни”. 

Липень, 7. Читав Вересаєва. Надвечір з Ісею гуляли по митькинському шляху, потім лісом повернулися додому. “Трейзерівський жест”! Все більш з’ясовується безсилість буржуазного світу у війні з війною. Піднестись до свідомості, що людство з’їсть війну, або війна з’їсть людство — буржуазній світ спроможний, але щось реальне протиставити останній перспективі він везсилий. Жах нового вибуху війни зменшується тільки надією, що світовой пролетаріат поверне цей вибух у перебудову всього світу на радянських основах. 

Липень, 8. Іся і Ладя з Нюсею поїхали до Москви. Лист від Бобрової з копією нерозібраного слова в листі М. П. Василенка до М’якотіна (що я його переписав у “ИРЛИ” для Наталії Дмитрівни). Копію зараз же й одіслав Наталії Дмитрівні. Написав також листа Бобровій (алі не одіслав, бо писав, уже повернувшись з пошти). Докінчував Вересаєва. Прочитав 130 сторінок, не дочитав тільки сторінок 10-15. 

Липень, 9. Ладя з Ісею тільки сьогодні приїхали з Москви. Завтра я маю їхати туди. Дочитав Вересаєва і сторінок 100 прочитав “Успенского”. 

Липень, 27. 10 виїхав до Москви й прожив там до 20. Не пам’ятаю вже, коли приїхала Іся, а 18 несподівано й Дмитро з Києва, де пробув кілька днів. Привіз він звістку, що зараз у зв’язку з українською виставою народнього мистецтва має бути в Москві М. Рильський. 20 розшукав його, й кілька годин бесіди показали, що його дружнє ставлення непорушне, але зносин зі мною, зовсім очевидно, боїться. Проводив їх (з ним були: Катерина Миколаївна, Богдась, Жора) до вокзалу й увечері виїхав до Дмитрова (Дмитрик з Ісею виїхали туди ж ранком). З моїми літературними успіхами знов пахне катастрофою, але з якогось зовсім незрозумілого боку. Від Рильського подзвонив до т. Рам, яка, як сказав мені Боря Сац, має побалакати зі мною про рецензію на збірник “Максиму Горькому” і розповісти, як маю дістати гонорар за статтю про роман Новикова “Пушкин в Михайловском” (1824). На диво, т. Рам відповіла, що нічого про це не знає (sic!). Проводив Максима, з вокзалу забіг до Борі; його вдома не застав, лишив записку та зустрів його жінку, і вона мені сказала, що Боря в редакції. Від Лесі подзвонив до редакції й спіймав Борю. Попросив почекати коло телефону хвилинку, а за п’ять хвилин сповістив, що ситуація трохи змінилась і обидві мої рецензії підуть у “Литературное обозрение” і що я маю 25 зайти до редакції побалакати в справі з М. Сергієвською. Все ніби гаразд, але я відчув, що справа пахне недобре… Вдома застав лист від Аліка, Г. В. Беренштам, листівку, від Полонської-Василенкової. Жарота стояла така, що нічого робити став не здатний. Не заглядав до щоденника, не відповідав на листи. 22 - 24 читав Дмитру свої мемуари. 24 виїхала до Москви Іся з тим, щоб 25 їхати до Дніпропетровська. 25 приїхав до Москви, проводжали з Лесею Ісю на вокзал, а просто з вокзалу поїхав до редакції “Литературного обозрения” до Сергієвської. Найгірші мої побоювання виправдались; від Сергієвської почув, що рецензії на збірочку “Максиму Горькому” вона ще не прочитала (за три тижні в такій спішний справи! До речі, вже багато де збірочку прорецензовано); що ж до статті про “Пушкина в Михайловском”, то редакція комусь доручила познайомитись з романом Новикова (sic!). Про роман Новикова я писав з доручення, замовлення редакції, а через 2 місяці по виготовленні замовлення (весь час Боря казав, що вже виписано за статтю гонорар) — комусь доручають ще познайомитись з романом! З редакції поїхав до М. В. Неустроєвої, з нею до парку культури й спочинку, дивилися виставку українського народного мистецтва, гуляли кудись аж до зеленого театру (над річкою). Коло 12 повернувся до Лесі стомлений фізично й знищений морально. Написав листівку Борі й листа М. Сергієвській. На ранок 26 Леся побачила листи й порадила що хочу писати Борі, але нічого не писати Сергієвській. Мусив послухати поради. Вчора ранком — страшенна, зовсім африканська жарота! — повернувся до Дмитрова. Якась прострація! Читав Дмитрові мемуари. Сьогодні Дмитро ранком рано поїхав до Москви. Я написав і одніс на пошту рекомендованого листа Борі Сацу. З подій за цей час розпачу: листівка від Полі (а ні слова про київські книжки мої!) та прийом Ладі в члени Спілки письменників. Прийом урочисто відбувся 21. Познайомилась між іншим з Федіним, живе десь під Москвою. Приїхала з Ташкента Інночка Ситенська з Костецькими і теж десь під Москвою оселилась на дачі. Ладя, бувши 21 в Москві, з нею бачилась, а 22 ранком їздила на побачення, і того ж дня на обід повернулася до Дмитрова Іся. З Москви написав листівку Полонській-Василенковій й В. В. Міяковському. Від Рильської дістав сумні звістки про здоров’я Діми Тищенка — в нього ніби констатований процес у легенях. Є деякі надії, що дістане путівку до санаторії від Літфонда. Мало вірю в це. Послав йому (21-го) 10 карбованців. Все, чим я можу допомогти йому в сучасному стані! Сьогодні Ладя дістала листа від Полі, яка була в Києві. Пише, батькових книг “нема” і більш ні слова, чому нема, де вони? — нічого. Зараз же написав до неї листа з проханням повідомити про долю книжок детальніш. Листівки Аліку й Г. В. Беренштам. Увечері Ладя поїхала на Волгу, а я дочитав останні сторінок 80 книги “Глеб Успенский в жизни”. Знов відчуваю себе знищеним. Від Ульянової жодної відповіді, а вже більш місяця минуло, як послав їй рекомендованого листа. 

Дмитро рано поїхав до Москви, Ладя увечері на Волгу. По обіді ходив до лісу подивитись наші дубки. Ростуть. 

Липень, 28. З дев’ятої ранку до першої вночі, не встаючи із-за столу, писав мемуари, почав студентські роки, написав сторінок коло 30. 

Липень, 29. Зранку повернулася Ладя. Почав писати мемуари, написав сторінок 10, аж приїхав Дмитрик. Читав йому кілька годин, — гімназіальні роки скінив. 

Липень, 30. Читав окремі фрагменти з останньої частини написаного про “1900 роки” Дмитрику. З усього написаного не дочитав, мабуть, тільки сторінок коло 100. По обіді пішли проводжати Дмитра на вокзал, а повернувшись з вокзалу, години дві проспав міцним сном, після чого опанувала мене непереможна апатія. Збирався їхати завтра до Москви, але, коли не подолаю апатії, навряд, щоб зміг поїхати. Читав А. Ахматової статтю про вплив роману Б. Констана “Адоьф” на Пушкіна. 

Липень, 31. Писав мемуари — сторінок коло 20. По обіді Ладя з Галею і Нюсею поїхали до Москви, поїду завтра зранку і я…

Серпень, 3. Зранку поїхав до Москви. З Дмитром, Ладею, Галею і Нюсею ходили дивитись звірят у зоологічному саді, потім пішли до кіно на вул. Воровського. Ще раз подивився “Новые времена” Чарлі Чапліна. Ладю, Галю і Нюсю проводили до авто (поїхали на Савеловський вокзал), а з Дмитром гуляли по Москві. 2-го пішов до редакції, і знов т. Сергієвська сказала мені:

— Нічого не можу відповісти, приходьте приблизно 7-го. 

Призначила сама — 25, 25-го сказала — днів через три, я прийшов на восьмий, а вона: 

— Приходьте 7-го. 

Дивовижна акуратність і ще більш дивовижні “темпи”. 

Не знаю, чи від цього, чи від африканської жароти — напав на мене настрій повної прострації… Сьогодні о першій — під час кульмінаційной жароти приїхали з Дмитриком до Дмитрова, прочитав йому сторінки про Ермітаж, а коло четвертої вже проводив його на вокзал. Пили на вокзалі пиво. Повернувшись з вокзалу, до вечора лежав на ліжкові, нічого не роблючи. Вже ліг спати, коли Лухтікер заніс “Наполеона” Тарле. Прочитав сторінок 20. 

Приїхавши з Москви, дістав листівку від Наталії Дмитрівни Полонської-Василенкової. 

З Москви 2-го написав Сацу і Бобровій. 

Серпень, 4. Послав 6 карбованців Дімі Тищенку. Непокоїть думка про стан його здоров’я. Написав сторінок 5 мемуарів. Листи — Н. Д. Полонській-Василенковій, Новицькій та Ісі, листівка Федіну. Надвечір, однісши листи на пошту, сидів досить довго на бульварі, а повернувшись додому, прочитав газету й сторінок 100 “Наполеона”. Талановитий і цікавий виклад (часто матеріал сам за себе говорить), проте не без провалів до трафаретності. 

Серпень, 5. Зранку побіг на телефон добалакати з Дмитром, сказав — сьогодні їде, а в мене вже жодних моральних сил поїхати до Москви — ще раз побачитись. До того ж і страшенна нежить, а пописавши до обіду мемуари й відчувши себе якось ніяково, зміряв температуру — 37,3, на ніч 37,6.

Серпень, 6. Зранку 37,6, в обід 37,7, о 6-ій год. 38. Пішов до лікаря до поліклініки й дістав від нього цілу низку ліків. Тільки кілька сторінок “Наполеона”. 

Серпень, 8. Зранку 36,9, потім 37,1. Полежував та почитував “Наполеона”.

Серпень, 9. Зранку написав і одніс на пошту листівки Лесі, Аліку, Г. Вебицькому. Повернувшись з пошти, відчув себе не добре. Температура 37,3. Сторінок 140 “Наполеона”. 

Серпень, 10. Температура до 37,1. В обід дочитав “Паполеона”. Увечері проглядав мемуари. Дочитуючи “Наполеона”, відчув, що стан мій у значній мірі (звичайно, як кажуть, Mutatis mutandis) нагадує стан Наполеона на острові Єлени… Тільки моя Єлена ціла СРСР. 

Серпень, 11. День народження Лесі, — чекали, чи не приїде, — не приїхала. Великий лист Дмитрику й листівка Ірусі. Одніс на пошту, повернувся додому, а через півгодини приїхали Поля з Яриком. Привезла мені Поля звістку, що мої гниги вивезено з хати Ананія Лебедя разом з його книгами. Збираюсь звернутись до т. Сапіра, який колись у червні 1933 року викликав мене на бесіду й зробив таке величезне й приємне враження, — з проханням порадити, що мені робити? Лист від Бобрової: сьогодні увечері виїздить з Ленінграда до Анапи, себто завтра десь коло десятої години ранку приїздить на Жовтневий вокзал. А мої нежить і кашель, а особливо температура (36,9 - 37,2) не дозволяють мені поїхати до Москви, зустріти, побачитись. 

Ярик засмалився на сонці як чорт — за півтора місяці тільки разів 5 спав у хаті, а то на возі, у клуні і т. ін., а не погладшав й трохи і який приїхав, такий і повернувся. Поля скаржиться, — їв погано. Апетиту так і не придбав. 

Серпень, 12. Відчуваю себе кволо, настрій безмежно занепадницький. Протягом цілого дня читав тільки газети та дещо проглядав, навіть листа до т. Сапіра написати не спромігся. Лист Ю. Д. Лебідь з проханням написати про мої книжки, листівка Дмитру — сповістив про поворот Ярика. Може, я наскрізь егоїстична та егоцентрична натура, — може, тому при всьому піднесенні настрою, яке дається такими подіями, як тріумф радянської авіації — та й усім, що не переконує, а наочно, безпосередньо промовляє про велич нашого часу, — проте не втрачаю прикрого відчуття стану живим похованого та зі своїм станом ніяк, аніяк помиритись не можу. І звідти ті муки, про які жодні слова не дадуть і приблизного уявлення! 

Серпень, 13. Написав листа т. Сапіру, але не знаю, як писати адресу. Ходив надвечір до лісу подивитись наші дубки. Убивчий настрій. 

Серпень, 14. Здається, далі нема куди, а настрій все падає і падає. Просто хоч шворки шукай або на колію — під потяг!.. Спробував писати мемуари, написав коло сторінки — не пішло! Одіслав рекомендованим листа т. Сапіру. На пошті написав листівку М. В. Неустроєвій. Почав читати Бальзака “Блеск и нищета куртизанок”, якось не читається. 

Серпень, 15. Прокуратура СРСР сповістила жахливі відомості про терористичні акти й заміри групи на чолі з Троцьким, Зиновьєвим, Каменєвим, групи, що, не кажучи вже про її злочинні прагнення, і з зовнішнього боку докотилася до зв’язку з німецькою фашистською охранкою. Неймовірним здається не тільки те, щоб колишні революціонери, та ще ті, що вважали себе марксистами, скотилися до такого ступеня злочинності й моральної дегенерації, ще більш неймовірна ступінь безглуздя цієї злочинності. Але неймовірно, та факт! І не може бути двох ставлень до цього кривавого безглуздя: “нет пощады, нет снисхождения для врагов народа” — справедливо пише “Правда”. І мільйони радянських громадян не заперечуватимуть, що — “слово принадлежит закону, который дает только одну меру для преступлений, совершенных троцкистско-зиновьевськой бандой”. Не кажучи про все інше, вже коли судове слідство підтвердить, що вбивство С. М. Кірова було не тільки інспіровано, а організовано бандою, якої ще іншої міри, крім нещадного знищення заслуговують бандити?! Скажених собак знищують, а ці бандити й шкідливіші, й гидливіші за скажених собак. 

Цілий день нікуди не виходив, писав мемуари, полежував, вже на ніч трохи почитав Бальзакових “Куртизанок”. 

Серпень, 16. З ранку до вечора над мемуарами, 10 хвилин проходки, накрапав дощ і з годину поспав, а потім читав Бальзака. Настрій не кращає. Убивчий настрій. 

Серпень, 17. До обіду над мемуарами. Лист Полонській-Василенковій, листівка Лесі. Ходив до доктора, від нього на пошту, на пошті написав листівку Г. В. Беренштам. У хаті такий гармидер, що більш 20-25 сторінок за вечір прочитати не встигаю. 

Серпень, 18. Зранку писав мемуари, закінчив зшиток, Ладя подарувала другий. Читав “Литературную газету”, навіть величезний фейлетон Лівшиця прочитав. Навіть те, що не викликає заперечень, що в душі верне, навряд ще хто-небудь, крім мене, здолав прочитати. Перед вечерею ходив на пошту і пройшовсь містом. 

Серпень, 19. З ранку до шостої години писав мемуари. Листівка від Аліка. Ходив до лісу подивитись на наші дубки. Бальзака ледве ж й 10 сторінок прочитав. 

Серпень, 20. З ранку до шостої мемуари, лист Дмитрику. Ладя подарувала мені 20 карбованців. Завтра 10 надішлю Дімі Тищенку. На ніч, нарешті, дочитав перший розділ “Куртизанок”. По обіді ходив на пошту, а з пошти йдучи, милувався аркою веселки, що перекинулася з одному боку неба до другого. Потопу не буде! — виринуло з далекого дитинства. 

Серпень, 21. Зинов’єв інспірував і організував вбивство Кірова, а по вбивстві послав до “Правды” некролог убитого з висловом свого співчуття!.. Можна собі уявити більше моральне падіння, більший жах? У результаті — от читаєш у “Прваде” лист Х. Раковського з висловом щирого обурення і — може, Раковський найчесніша людина, а чи не може в багатьох і багатьох ворухнутись сумнівне, — а чи той лист не маска й питання, а що та маска може прикривати? Ось у чому жах! Ось чому морального почуття не задовольнить і розстріл злочинця. Якби можна розстріляти саму згадку про те, що існувала така потвора! 

Послав 10 карбованців Дімі Тищенку. Купив збірку “Ранний буржуазный реализм”. Листівки Новицькій і Аліку. Майже до шостої писав мемуари, по шостій пройшовся, у парку з жахом читав у вітрині сьогоднішню “Правду”. На ніч десятка півтора сторінок Бальзака. 

Серпень, 22. Знавець “людського серця” Шекспір не знав таких глибин морального занепаду, які розгортаються на процессі троцькистсько-зинов’євських бандитів, переконуючи, що нема меж для людської потвори в здатності загубити всі людські риси. 

Цілий день мемуари. Перед вечором — пройшов до парку культури й спочинку. 

Серпень, 23. Лист від Ісі Ладі, лист від Дмитрика мені. Мемуари до шостої години. З пошти пройшовся до парку культури й спочинку. З годину читав щоденник Штакеншнейдер. Увечері принесли сьогоднішню газету. Прокурор в останніх словах своєї промови сказав те саме, що я ще 15 записував у щоденнику: оскаженілих собак треба знищити! 

Серпень, 24. Мемуари — прогулянка півтори-дві години — читав щоденники Штакеншнейдер. Лист від Полонської-Василенкової — тяжко хвора на серце. Між іншим пише, що мої книги (мабуть, залишені “вдома”) продані букіністам… “Не собирайте в житницы!” Лист Дмитрику. 

Серпень, 25. Лист від Бобрової. Листи Полонській і Бобровій. З ранку до шостої — мемуари, потім пройшовся на пошту, з пошти до саду культури й спочинку, там читав щоденники Штакеншнейдер, на ніч знов ще з годину писав мемуари. Завтра хотів, було, їхати до Москви, та знов одклав на 28 (22 одклав на 26, тепер на 28). 

Завжди — змолоду був ворогом смертної кари, а от зараз усіма фібрами розумового й морального єства мого визнаю без жодних застережень, що нічого іншого з бандитами троцькистсько-зинов’євської банди зробити не можна було, як тільки нещадно знищити. І все ж деякі газетні статті з приводу останніх слів підсудних нагадують пушкінське: “Риэго был перед Фердинандом грешен / Согласен я, но он за то повешен”, або того ката доби Великої революції, який, щоб потішити народ, вдарив, тримаючи в руках голову страченої, по щоці… Бандити були “грішні” не тільки перед пролетаріатом, Радянською державою, людством, але й перед людською гідністю, розумом, сумлінням і честю людськими, але ж вони й розстріляні. 

Щодо їхніх “останніх слів”, то мені здається, що той, хто на їхньому місці відчув би весь безмір своєї вини, всю глибину свого падіння, міг би одне сказати: смерть для мене — вища милість, а “вищою мірою” кари — було б для мене життя… І мене дивує, звідки дістали вони душевних сил для виступу з “промовами”. Мене ці промови переконують у відсутності щирого душевного каяття в жахливій вині своїй, в якій чого-чого, а “прощения” бути не може! А Троцький? Якби в Троцького залишилися хоч би малі рештки честі, соціалістичного сумління, врешті просто сорому, він мав би негайно застрелитись, себто сам винести собі справедливий вирок і власноручно його виконати, коли мужності й благородства зробити той жест, який посвідчив би про щире визнання своєї непростимої вини й щирого каяття в непростимих злочинах, не вистачає. Адже ж свідоцтвом такого визнання й такого каяття — було б тільки віддання себе на пролетарський суд з проханням заслуженого, з щирим оповіданням про всі жахи своїх вчинків, мужністю до дна випити свою гірку, але зароблену чашу. Та на такий жест Троцькі не здатні! Піднестись до щирого каяття в своїх без краю жахливих і негідних вчинках понад сили таких потвор. 

Серпень, 26. Листівки Ісі, Неустроєвій. Мемуари. Дійшов до важливого моменту в свойому психічному-психоідеологічному житті, де треба не просто розповісти, а й подати певне освітлення і от сьогодні з мемуарами з ранку допізна, а написав кількома рядками більше двох сторінок (звичайно, останніми днями пишу 8-9 сторінок, у новому зшиткові сторінки великі). 

Написав знов допис до “Известий” про неакуратність з газетами у вітринах “Союзпечати”: з 23 серпня у вітрині в центрі міста виставлені газети (Известия” та “Рабочая Москва”) від 21 серпня, 23, 24, 25, 26 — все ті самі числа! 

У зв’язку з виявленням потворного дворушництва переглянув я своє “Вбивство” й переконався, що, коли прийдуть часи тих упереджень, які й для чесних та розумних людей створені зусиллями дворушників, памфлет оцінений буде, як твір справжньо й наскрізь радянський, що наносив вдар дворушництву. Треба тільки триматись точного смисла тексту, а не пересмикувати його, читаючи в душі автора та накидаючи йому таке, чого в нього не було й бути не могло, бо йому чуже й вороже. Адже ж накидав мені Хвиля навіть антисемітизм і тероризм! Щодо першого, то, уявляючи собі суд усіх моїх злих і добрих вчинків і терези, на чаші яких були б кинуті останні, гадаю, що якби перевантажена чаша з вчинками недобрими потягла на низ, досить було б кинути на другу одну мою боротьбу за часів царату проти антисемітизму, щоб ця друга чаша рішуче і відразу переважила. Граму антисемітизму, натяку на антисемітизм — ніколи не було в мене! Це з тих обвинувачень, про які власне досить сказати, знизавши плечима: 

— Шкодую тих, хто цьому вірить!

Такого ж гатунку й обвинувачення в тероризмі. Як могло б статись, щоб, з початків своєї свідомості відкидаючи тероризм (без застережень) і розумом, і моральним відчуттям, допустився я терористичних тенденцій у свойому творі?! Ляпсус? Ні, жодного ляпсусу нема в памфлеті щодо цього. Треба його прочитати без упереджень, щоб переконатись, що він антитерористичний. Походження памфлету — дійсний, точно розповіданий сон, скерований же він був особисто проти Грушевського, та не мав звичайно особистого характеру, а з громадсько-політичного — бив по, ну, не скажу дворушництву, а по лицемірству й перманентному крутійству націоналістичного політика. А тепер у світлі виявлень дворушництва (див. хоч би статтю П. П. Постишева про зміну партійних документів — “Большевик”, число 5), видно, що вдарив тоді мій памфлет не тільки по Грушевському, а й по багатьом з тих, хто з ним тоді накладав Inde irae моїх тодішніх обвинувателів, що воювали брехнями й наклепами, сподіваючись на надійне прикриття своїх партквитків. Але в кого з них на сьогодні партквитки залишились?! Чи не в одного Хвилі? А в решти? Що ж до Хвилі — і з партквитком, і взагалі з кар’єрою — пощастило, припускаю цілком його чесність і щирість, і тим щиріше годен сказати: щасти йому й далі! Але факт залишається фактом — проти мого “Вбивства” воював Хвиля одним фронтом з дворушниками і, що важливіш для мене, воював брехнями й наклепами. Хвилиній особистій творчості належить значна частина того фонду брехень і наклепів, з якого черпали й черпають для обвинувачень проти мене. 

Серпень, 27. По обіді мемуари. Перед обідом таки встиг пройтись до дубків. Завтра хочу проїхати, врешті, до Москви. 

Серпень, 31. 28 рано виїхав до Москви. У Лесі застав Інночку Ситенську, Раю і Миколу Даниловича. Разом чаювали. Пішов до Борі Саца. Трохи засоромлений сказав, що сьогодні ж побачиться з Розенталем і все з’ясує (Розенталь — редактор). На завтра (29) сказав, що з Розенталем балакав, але обстановка не сприяла докладній розмові. Проте Розенталь сказав: 1) рецензія на збірку “Максиму Горькому” йому не подобається: в ній є агітація за радянську [санітарну?] систему і нема літературної оцінки. Правду кажучи, рецензію зумисно так і написано. Але ж збірка з літературного боку не так цінна, цікава хіба тим, що вона подає лагерний матеріал, а оскільки в ній з’ясовується ставлення (і притому активне) Горького до радянської системи “трудлагерей”, вона цікава й важлива. Проте “На вкус и цвет товаришей нет”. 2) Щодо рецензії на роман Новикова “Пушкин в Михайловском”, то роман не заслуговує ні хвали, ні лайки (так він у моїй рецензії і оцінений), і з приводу його не варто говорити все те, про що говориться в рецензії, тут йому Боря заперечував і Розенталь обіцяв ще раз уважно переглянути рецензію. Ну, я знаю, чим цей уважний перегляд скінчиться, але не в редакторі справа, а ось у чому. Адже ж рецензія була мені від редакції замовлена, редакція знаходила, шо роман заслуговує рецензії, значить? І раптом — такий конфуз! Оскільки рецензію замовляв Боря (не знаю, яке він місце займає в редакції), мені ніяково було ставити питання “руба”, як же так і т. д.?! Ну, і як питання скінчилось (вважаю, що годі чогось сподіватись), якось полегшало на серці і маю я залежати від присуду, чи думки Розенталя, хоч би й був він найповажнішим редактором! З якої речі? І хоч провал є провалом усіх моїх надій на зміну свого становища, проте мушу ж я не втрачати бадьорості! Від Саца (28-го) зайшов до М. В. Неустроєвої, посидів у неї години три, а надвечір проїхав до Ландау. Втомився й почав щось читати вдома, незабаром заснув. Прийшла Леся й збудила. 29-го Леся пішла на роботу з тим, що з роботи виїде до Калініна у відрядження. Від Саца проїхав до К. К. Чекеруль-Куша. В нього обідав. Увечері ще зайшов до К. Д. Нікітіної, але вона ще дачує. Хоч і стомився знов, а до другої години читав Леніна (перегорнув томів 5). Зранку 30-го спокушений тишею в домі, вирішив ще один день лишитись у Москві. Помився в “ванні”, заїхав до Сузі — застав з слізьми на обличчі — не дуже давно поховала сестру. Від Сузі зайшов до Чиркових. У них і обідав. Удома почитав газети, а потім пішов до Неустроєвої. З нею пішли пішки до Калузької площі (дистанція — величезного розміру!). Звідти доїхали до Арбату (Смоленської площі) і зайшли до бакалійної крамниці. Тут раптом несподівано зустрів Федіна та його жінку (він проводив її та дочку на Жовтневий вокзал). Вийняв кипу листів і вибрав з тієї кипи лист до мене (єх, пропала марка!), в якому запрощує приїхати до нього на дачу 1-5 вересня. Я обіцяв приїхати, повідомивши, коли збираюсь. Сьогодні коло першої приїхав до Дмитрова. Листи вдома застав від Г. В. Беренштам та від Ірусі. Написав листівки — Ірусі та Федіну (повідомив, що приїхати збираюсь третього). Рекомендована бандероль від І. Я. Айзенштока — його стаття (не видно, де вміщена) “Добролюбов и украинская литература”. З Москви написав дві листівки Нюні й листа Дмитрику (послав йому останні рядки мемуарів “Преодоление пессимизма”). 

Вересень, 1. Щодня (по змозі щодня) працюю я над мемуарами, не раз від 9 до 6 (з маленькими перервами для їжі), а іноді продовжую працювати ще й при електриці. І ось цими днями — коло 12 години, прийшовши на сніданок, Галя запропонувала всім по обіді піти по гриби і з тією ж пропозицією звернулась до мене. Я відповів — не знаю, мабуть, я не встигну (скінчити денну роботу)… Присутній у хаті Ярик здивовано спитав: 

— А хіба ти збираєшся щось роботи? 

— А ти ж хіба не бачиш, що не збираюсь, а от сиджу й роблю…

Здивування його ще збільшилось — що я пишу, він це ж щодня бачить, та — тільки йому ніколи не спадала думка, що то праця… І таке ставлення до моєї праці — з Яриком поділяють усі, всі… Принаймні цими ж днями Ладя — а вона ставиться до всіх моїх потреб з вищою увагою і завжди клопочеться, наскільки цього можна досягти в наших житлових умовах, про мій спокій etc. — та от Ладя під час, як я дописував останні рядки “Преодоления пессимизма” (помітив це, мабуть, тому, що ці рядки важко давалися), — голосно розмовляла в хаті з Галею (причому розмова була не про щось потрібне, невідкладне і не про щось серйозне, захоплююче, а типова розмова pour passer le temps), а потім почала співати і не так співати, як шуткувати… Найважче для мене в житті когось чимсь обмежувати і нема нічого приємнішого, коли помічаю, що нікому не роблю дрібнішої прикрості, дрібнішого обтяження хоч би тим, що треба зі мною так чи сяк рахуватись, чимсь обтяжувати. А в цім випадку я ще й був надзвичайно щасливий спостерігати гарний настрій у Ладі, що трапляється, на жаль, не так часто. А все ж було мені дуже цікаво, чому до моєї праці ставиться й Ладя… по-Яриковому. 

Зранку листи — Л. П. Новицькій, Г. В. Беренштам, І. Я. Айзенштоку, листівка Бобровій. Вже по сніданку почав писати мемуари й написав більш звичайної порції. Писав до пізнього обіду, по обіді пішов на пошту, вертаючись з пошти, до темряви читав у сквері щоденники Штакеншнейдер, а повернувшись додому, знов писав. Вже зовсім на ніч прочитав “Вступление” до “Истории Древнего Востока”. Як цікаво! 

Вересень, 2. Писав мемуари. Пройшовся до дубків. Завтра з Ладею збираюсь до Москви. 

Вересень, 5. З ранком рано в дощ з Ладею побігли на вокзал і поїхали до Москви. Напилися з Лесею чаю, і зараз же Ладя з Лесею зникли (Леся того ж дня увечері мала виїхати до П’ятигорська), а я до пів на четверту читав, а потім пішов на Садову й поїхав на Київський вокзал, звідти поїхав до станції Передєлкіно (на 18 кілометрів ближче до Києва). Від станції півгодини ходу до “Писателського городка”, в якому дача № 5 належить Федіну. Балакали допізна, вечеряли, у Федіна й ночував. 4 по сніданку, мабуть, по 11 годині пішов на вокзал і повернувся до Москви. Зайшов до Петрушевського — він ще в домі відпочинку (до 10-го), тоді я до М. В. Неустроєвої і години до восьмої пробалакав з нею (обідали в неї ж). О-пів на дев’яту добрався до Лесиного помешкання. Допізна читав “Книгу моего друга” А. Франса. Сьогодні ранком, напившись чаю, подався на Савеловський вокзал і повернувся додому. Перед виїздом написав листівку З. С. Давидову до Голіцина (від Федіна довідався, що З. С. там у домі відпочинку Літфонду). Вдома застав листи від Нюні, Полонської-Василенкової та Бобрової. Допізна читав і закінчив “Щоденники” Штакеншнейдер. Лишилося ще на завтра дочитати сторінок 60 з початку книги. Є цікаві факти й спостереження і взагалі мемуари в цілому виправдують герценівське: кожний має право писати мемуари, бо ніхто ж не зобов’язаний їх читати… 

Вересень, 6. Листи — Полонській-Василенковій, Бобровій, Ю. Д. Лебідь, Нюні, листівка Дмитрику. Перед обідом листівка від Аліка. Ходив до дубків. Домучив, врешті, щоденники Штакеншнейдер, читав їх по 20, і по 30, і по 40 сторінок, тільки вже останніми по 80 - 100 сторінок. Врешті-решт, прочитав “з приємністю і не без користі”. На ніч сторінок 20 - 25 “Истории Древнего Востока” Тураєва. Читаєш і століття віють над тобою! 

Вересень, 7. Великий лист Ісі, листівка Аліку. Лист від Айзенштока. Мемуари. Читав Тураєва. 

Вересень, 8. Ранком ходив одвідати Ярика. Почав писати мемуари, але й півсторінки не написав, як Ладя попросила піти на пошту. Написав великого листа Дмитрові й пішов. Вертаючись, купив черговий том Бальзака і дуже спокушався на том І Баратинського (але ціна 12 карбованців поки що спинила!). Лист від Гриші Вербицького. Таки він, мабуть, серйозно хворий. Написав великого листа Айзенштокові, дружнього по формі, але повного ідеологічних шпильок його заляканості й примітивизму. Зі школи зайшов Ярик, і знов я пішов до нього. Прочитав йому з “Героя нашего времени” — “Тамань” і “Фаталиста”. На ніч сторінок 12 - 15 Тураєва. Сильно захоплююсь ним. Листівка від Ісі всім, всім, всім! 

Вересень, 9. Листи: Вербицькому й Розенталю. Листівка від Ісі — дуже сумна, хворіє на нерви. Писав мемуари. Перед обідом приїхала Інночка Ситенська. Листівка від Полонської, теж сумна — книги мої, що були перенесені до Лебедя (1500 томів!), продавалися на Короленківській вулиці, 42. Ніяк собі не уявляю, де це число 42 на Короленківській! І все намагаюсь уявити, ніби від цього щось залежить, ніби уявлення може чомусь допомогти! 

Вересень, 10. Листівка Ісі. Зранку пішли з Ладею на вокзал проводити Інночку Ситенську. Мемуари. Ходив до Ярика, читав йому “Княжну Мери”, на ніч Тураєв. 

Вересень, 11. Листівка Ісі та Дмитрику. Лист від Новицької, а в ньому й від Оксани Соловйової. Мемуари. Ввечері з Яриком пішов до нього години на півтори. Почав читати Шкловського “Капитан Федотов”. На ніч Тураєв. 

Вересень, 12. Зранку мемуари — писав мало не до 7-ї, а написав тільки коло 6 сторінок (ще й по 10-й з півгодини дописував). О 7-ій пішов до Ярика, не застав удома. Дочитав “Капитана Федотова”. Дешовка! На ніч кілька сторінок Тураєва. 

Вересень, 13. Не міг слухати по радіо без сліз радісного схвилювання — про фініш героїчного перельоту Леваневського з Лос-Анджелеса. Кожний фібр нервів тріпотів відчуттям і свідомістю величі нашого часу. Уявляю собі переживання самого героя і ще більш тремчу від хвилювання… До темряви писав мемуари, пішов до Ярика, стрів його коло дому — немає мами, немає ключа. Пішли до школи й з нею прийшли до них. З годину почитав Ярикові “Княжну Мери”, а повернувшись додому, ще з годину-півтори дописував один епізод, випадково пропущений. 

Вересень, 14. З мемуарами зробив собі “вихідний день”. Листи від Дмитрика, Бобрової (17 буде в Москві — по дорозі з Анапи до Ленінграда) та Полонської-Василенкової. Написав великі листи Дмитрику й Новицькій. Вертаючись, у сквері читав “Блеск і нищета куртизанок” Бадьзака. Надвечір пішов до Ярика й дочитав йому “Княжну Мери”. На ніч сторінок 15 Тураєва. 

Вересень, 19. 15 писав мемуари, по обіді заходив до Ярика, на ніч читав Тураєва, а 16 зранку поїхав до Москви, одвідав Дмитрія Мойсейовича Петрушевського, Чекеруль-Куша (одніс йому на читання Моммзена), увечері — Ландау. На ніч читав “Книгу мого друга” А. Франса. 17-го зранку поїхав на Арбатську площу, дивився “Огни большого города” Чарлі Чапліна. Сподобалось. Прекрасний артист. Трохи переграє, але цього, мабуть, вимагає сама природа мистецтва кіно (коли кіно — мистецтво, в чому я не зовсім певний), без того фільм виглядав би прісно. О четвертій поїхав на Казанський вокзал стрівати Боброву. Надпис: новоросійський потяг № 43 спізняється на три години. Поїхав додому. О восьмій знов на вокзалі, надходить час прибуття, — новий надпис: потяг № 43 спізняється на 5 годин 15 хвилин. Так і просидів на вокзалі 3 години, коли вже о-пів на 11 прийшов оттой потяг № 43. Через запізнення потяга Єлизавета Іванівна передумала спинятись у Москві. Перебігли на Жовтневий вокзал, доручила “носильщику” взяти квитки (плацкарти), побалакали з півгодини і коло пів на 12 мусів попрощатись, поспішаючи додому до закриття дверей. Вчора (18) бігав по книгарнях передплатити Шекспіра й не передплатив. Написав листівку Колі Чиркову з проханням передплатити. Зайшов до М. Г. Вайнштейна, в нього й обідав, а надвечір поїхав до Я. М. Ждановича. Галя ще жива, але температура щодня не нижче 38 — туберкульоз легенів, горла, нирок, кишок… На ніч читав А. Франса. Удома (сьогодні коло першої приїхав) застав листівку від Аліка. Листівки — Ісі й Полонській-Василенковій. Надвечір ходив до Ярика. На ніч сторінок 15 Тураєва.

Вересень, 20. Дімі Тищенку — 6 карбованців. Мемуари, писав, а в хаті працювали Ладя з Федею Шаргородським і весь час мені заважали. В результаті написав менш звичайного. О восьмій пішов до Ярика й, трохи побалакавши з ним, читав “Анну Каренину”, а він щось своє. На ніч читав “Куртизанок” Бальзака. 

Вересень, 21. Листи Аліку й Федіну. Лист від Ісі Ладі. Листівка Ісі. Мемуари. У Ярика читав “Анну Каренину”, на ніч сторінок 30 “Куртизанок”. Написав знов не дуже багато: дуже заважали Ладя з Шаргородським, не так своєю роботою, як балачками. 

Вересень, 22. Чудесний день! Перед обідом ходив до лісу — одвідати наші дубки. Вже пожовкли. Китиці левітанівської жовтизни вже дають перемогу осіннім тонам. 

Зранку мемуари під співи танго “бронепоезд стоит на запасном пути” (Ладя з Федею) і т. ін. По восьмій у Ярика читав “Анну Каренину”, а вдома потім знов узявся за мемуари й писав до першої години (трохи надолужив неуспіх денної праці).

Вересень, 23. Сьогодні якось менш заважали, а тому мемуари писав успішніш (щодо кількості написаного), ніж звичайно. Листівка Чирковій (усе про передплату на Шекспіра). Неприємна розмова з Галею. На ніч дочитав другий розділ “Куртизанок”. 

Вересень, 24. Листівка від Дмитра, листівка йому у відповідь. Мемуари. “Куртизанки”. У Ярика кілька сторінок “Анны Карениной”. На ніч сторінок з 30 Тураєва. Епатантний візит Ллойд-Джорджа… до Гітлера… Ліга Націй тільки трохи підтрима своє реноме, значною більшістю (39, проти 4, 6 утрималось)…

Вересень, 25. Лист від Ісі й виноград та яблука. Мемуари. О третій пішов до лісу, набрав опеньок повні кишені, а повернувся, на кухні кажуть, — гадючки. У Ярика читав “Анну Каренину”, на ніч сторінок 12 - 15 Тураєва. 

Вересень, 26. Лист Ісі. Мемуари. У Ярика більш звичайного (поки він заснув, — Полі не було вдома) читав “Анну Каренину”. Повернувшись коло 1/2 на 12, ще з півгодини писав, а потім прочитав 9 сторінок Тураєва. 

Вересень, 27. Листівка від Ісі. Мемуари весь день, а написав не дуже багато. Увечері в Ярика читав “Анну Каренину”. Повернувшись до 1-ої, знов писав.

Вересень, 28. […] вони рано пообідали й спочивають. Я не дозволив збудити, поїхав до Чекеруль-Куша. Побалакав години дві, поїхав метро до Арбату, звідти пішки на В. Молчановку — зайшов до К. Д. Нікітіної, в неї пив чай, а від неї пішов пішки додому. Прийшов не пізно, ліг до ліжка, почав читати Франса, не читається. Знов якесь дивне відчуття, а спав непогано. Вранці догадався — зміряв темпуратуру — 37,2. Мабуть, вчорашній день було більше, а мені не вдогад було зміряти температуру. Написав листа Дмитру, знов зміряв температуру: 36,8. Падає. Пішов до Тверської, подивився книжки, з Охотнього ряду до Смоленського — метро. Пішов до М. В. Неустроєвої та мало не весь день і просидів у неї. Додому повернувся рано, довго читав Франса. Прочитав чудесну промову Литвинова. Зранку поїхав до Грабарів. Балакав з В. Е. до першої, аж прийшла М. Є. — влаштувала ранній обід. По обіді вони спочивають. Я — метро поїхав на Тверську, купив Новикова — “Пушкин в Михайловском” — прийшов додому, — аж тільки що приїхала Леся. Переодяглась і щезла, а я почитав півтори години Франса — та поїхав до Ландау. На ніч знов читав Франса, над ним і заснув (у бібліотеці). На початку третьої повернулася Леся, збудила й запропонувала йти спати до її хати, а то в бібліотеці, каже, з’їдять клопи. Побалакали. 2-го листівки — Ісі та Полонській-Василенковій. Пішов подивитись “Дети капитана Гранта”. Дві години почував себе… гімназистом другого класу. Якої більшої радості може дати мистецтво? (Хоч я не певний, що б кіно можна вважати за мистецтво). Проте… не в тому річ, що воно, а в тому, що від нього дістаєш. По кіно постригся, вдома зварив сардельки, покуштував маслин, почитав Франса, а потім зайшов до Жураковських, ніби згадав Київ (переїхали на Новинський бульвар, дім колишній Плевако, скільки спогадів сполучено з тим будинком! Від Жураковських зайшов до Вайнштейна. На ніч до першої читав Франса (скінчив “Книгу моего друга”). Леся прийшла коло другої. Зранку напилися з Лесею чаю, вона пішла на роботу, а я о десятій поїхав на Савеловський вокзал. По дорозі читав “Пушкин в Михайловском”. Вдома все без змін. Зараз же по сніданку бігав на пошту написати листівку Дмитру. Пішов до Ярика, не застав, повернувся, а він у нас. Читав “Пушкин в Михайловском”. 

Жовтень, 4. Мемуари. “Пушкин в Михайловском”. У Ярика — “Анна Каренина”. 

Жовтень, 5. Мемуари. Листівки: Чиркову, Аліку, Бобровій, Грабарю. Спішний лист від Ісі. Скаржиться на свою хворобу й до всіх звертається з проханням поради, що їй робити. Ладя телеграфом послала 50 карбованців, щоб негайно приїхала. Я написав листівку. Сподіваюсь, що ще дістане. Життя — казав, здається, Бодлер, — подібне до шпиталю, в якому один сподівається на поправку, коли його ліжко перенесуть під вікно, а другий того ж чекає від перенесення свого ліжка до груби. Та я ввесь час мріяв про певну поправку від подорожі до Дніпропетровська, — гостювання в Ісі, а вона на ту ж поправку сподівається від подорожі до нас… 

Надвечір ходив до Ярика, балакав з Полею. На ніч дочитав “Пушкина в Михайловском”. Автор совісно вивчив відповідні матеріали, але образу живого Пушкіна не дав. Роман не висвітлює по-новому, не загострює сприймання всього того, що дають біографічні матеріали. Отже роман просто й нікому, й нінащо не потрібний. До того ж — у мистецтві усі способи гарні, крім нудного. Роман Новикова — нудний. Проте читабельний. Трохи б його позбавити певної претензійності, — знайшлись би читачі, яким він все-таки подавав би деяке уявлення про Пушкіна. 

Жовтень, 6. Мемуари. Гуляв у лісі, а надвечір почалась нежить, і я вже більш не виходив. Читав Бальзака. 

Жовтень, 17. Мемуари. Лист від Аліка. Лист від Дмитрика Ладі — дуже сумний, безробітний, ніхто на листи не відповідає, просить прислати грошей. Ну, Ладя пошле 100 карбованців. Це ж на 10 днів максимум. А далі? Я радив шукати роботи в Дніпропетровську, житло в Ісі було забезпечене. Чомусь не схотів. Тепер Іся, мабуть, цими днями виїздить сюди. Простудився, але написав листівку Дмитрику, бігав на пошту й потім розчихався ще більше. На ніч дочитав ІІІ частину “Куртизанок”. Написав великого листа Аліку. Алік пише про смерть 6 вересня в якійсь ленінградській лікарні В. П. Семенникова. Скільки з ним пережито й скільки згадок викликала вість про його смерть! Проте він вмер для мене давно. Так спився, що останніми разами, буваючи в Ленінграді, не мав я сміливості з ним побачитись, знаючи що враження будуть надто важкі, а тому й уникаючи їх. 

Жовтень, 8. Температура 37,8, не виходив нікуди, крім як на електризацію. Лист до Аліка вилежується. Мемуари. На ніч Бальзак. Гідна заява радянського повіреного в справах СРСР у Великобританії до Комітету про невтручання в іспанські справи. Врешті! 

Жовтень, 9. 37,4. Ввесь день мемуари. Ходив тільки на електризацію. Велике, врешті, сталося. Дочитав останні 50 сторінок “Куртизанок”. Може, й помиляюсь, а здається мені, що під пером реаліста цей роман наскрізь фантастичний. 

Жовтень, 10. Дмитрику послали 100 карбованців. Листи — Дмитрику, листівка Ісі й Полонській-Василенковій. Разом послав і листа Аліку, написаного ще сьомого. Мемуари цілий день. Увечері сторінок 40 Тураєва. Вже о дванадцатій почав читати щоденники С. А. Толстої (останній випуск). 

Жовтень, 11. Мемуари. Читав щоденники Толстої. У кожній складній драмі, звичайно, всі її учасники винні тим чи іншим, кожний має свою пайку вини. Але в тому епілозі сімейної драми Толстих, який цілому світові відомий, як “Уход Толстого”, везсумнівна пайка вини Софії Андріївни значно зменшується її хворобою під той час, адже ж страждала на різко виявлену істерію. А головний “виновник” також, безсумнівно. Чертков, і С. А. дає йому цілком заслужену й адекватну кваліфікацію — “фальшивый лицемер”. За такого я його завжди й вважав. Що до С. А. — то вона ніколи не була “героїнею мого роману”, і завжди я мав проти неї певні упередження. Але бачив її колись на засіданні Толстовського музею в Ленінграді (мабуть, улітку 1911 року), і живе безпосереднє враження (для мене завжди перекональніше за всіх міркувань) — було їй на користь. Мала, певно, багато вад свого класу, свого оточення, а разом з тим, було в ній щось людське, симпатичне. І чи не вона створила чоловікові ту обстанову, в якій він зміг виконати свою величезну художню працю? Колись про неї справедливо й безсторонньо написав Горький, що робить йому велику честь. 

Лист від Бобрової. Листівка від Ю. Д. Лебідь. 

Жовтень, 12. Зранку був у лікаря. Листи Ю. Д. Лебідь та Бобровій. Телеграма від Ісі. Приїздить 15 й просить обов’язково зустріти. Мабуть, 14-го виїду до Москви. Писав мемуари. З того часу, як Галя працює вдома (днів 4-5), пишу під перманентний акомпанемент співу і слухаю і “Ах, вы, Сашки-конашки мои, разменяйте вы бумажки мои”, і “Каховка, Каховка”, і багато іншого — репертуар дуже різноманітний. Якось я вже звик і пристосувався, тільки наприкінці дня помічаю, як це стомило. На ніч читав щоденники Толстої. Дивовижно, як ставилися всі до тяжкохворої жінки, ніби не розуміючи, що вона хвора, а хвороба її випирає з кожного слова, з кожного кроку, поведінки. Проте з нею було нелегко і не солодко доводилось перш за все самому Льву Миколайовичу. Але ж чи може бути легко й солодко з тяжкохворою?! 

Жовтень, 13. Зранку листівка Лесі, що завтра хочу приїхати. Пізніше Ладя балакала з Лесею по телефону. Леся сказала — сама зустріну, ніхто не приїздить! Ладя каже — батько збирається, а Леся відповіла: скажи, нехай не приїздить. А я все-таки збираюсь. Ладя не радить, каже, Леся буде незадоволена. Ну, що ж? Про своє життя можу сказати віршем: “Расписаны були кулисы пестро…” і не мало ж ролей виконувати довелось мені. Очевидно, ні од якої ролі одмовлятись не приходиться, і, може, найбільш відповідає мойому віку роль короля Ліра!.. 

Не дуже багато писав мемуари, сьогодні цілісінький день гості й перманентні розмови, досить трудні. Читав щоденники Толстої. 

Великою гордістю переповняють мене думки з приводу виступу радянського представника в Лондоні. Радянський Союз веде перед в оркестрі поступового людства. Якби не було таких виступів, можна б відчути сором називатись сучасною людиною! 

Жовтень, 15. Вчора о десятій ранком поїхав до Москви, на початку першої вже був у Лесі. Лесі, звичайно, не застав. Почитав з годину “Щоденники” Толстої (читав і в дорозі), поїхав до Неустроєвої. В неї просидів до сьомої години, а від неї поїхав (метро) до Ландау, а з ними до Грабарів. Повернувся додому о дванадцятій і зараз же ліг спати (Лесі ще не було вдома). Сьогодні зранку відразу виявилось, які безпідставні були припущення можливості масок з Ліра. Лесюрка просто боялася, що зустріч на вокзалі мене стомить etc. Та й чувши і вночі, й зранку, як кашляю, категорично мені об’явила резолюцію: ти на вокзал не поїдеш, холодно, потяги спізняються, я поїду сама… Скільки не просив, ні за що не згоджувалась. Але виглянуло сонце, по телефону довідались, що потяг спізнюється на годину 30 хвилин, а їй треба було на роботу, і, врешті, погодились на тому, що стріватиму я. Приїхав на вокзал за 15 хвилин до потяга, але прийшов час і виявилось, що потяг спізняється на 2 години 30 хвилин. Змерз, чекаючи, але зустрів і вирішили просто їхати до Савеловського вокзалу. Сіли на № 29. На Дмитровці зліз і забіг до Лесиного помешкання — забрав книгу й ліки. На вокзалі розшукав Ісю, примусив її телефоном побалакати з Лесею, і коло початку шостої ми вже висадились у Дмитрові. З речами було важкувато: і я стомився, і Ісі було нелегко. Вже на Загірній вулиці — покинув її з речами, а сам побіг додому й послав їй на допомогу Ладю і Галю. Привезла мені Іся листа від Дмитрика (з Асею виходив у Харкові на вокзал побачитись і передав листа). 

Жовтень, 16. Лист Дмитрику, листівки Ямпольському, Лесі та Неустроєвій. Заходив до Ярика. Читав “Щоденники” Толстої. Випив гіркої Лев Миколайович наприкінці життя, опинивсь у вирі боротьби поміж божевільною жінкою і ближчим приятелем! В той час, коли потребував спокою і спокою. Є часами і в нього певне роздратування, злоба, але ж для того стільки приводів було на кожному кроці. В кожному разі у важкій сімейній драмі йому менш за всіх щось можна закинути і не раз ставав він на недосяжній висоті. С. А. має певне право на зменшення своєї вини, бо ж її хвороба не підлягає сумніву, хвороба важка й для цілого оточення неприємна. А Чертков? Справжній чурбан, і всі атестації на його адресу з боку С. А. цілком заслужені. 

Прийшов з пошти й застав у нас Ф. Л. Ернста. Робить гарне враження. Пробув три роки на Ведмежці, а настрій у нього не підупав, і він повний енергії і прагне в обсягу свого фаху — працювати для художньої культури першої соціалістичної республіки. 

Жовтень, 17. Лист від Новицької (з додатком листа Оксані Соловйовій). Поновив ходити на електризацію. 

Дочитав щоденники Толстої 1910 року й прочитав вступну статтю Мирського до творів Баратинського (“Библиотека поєта”). 

Жовтень, 18. Лист від Полонської-Василенкової, відповів їй листом. Мемуари. На ніч виписав для Г. В. Беренштам — 2 уривки з мемуарів, де розповідається, в першому про перше знайомство з її батьком В. Л. (тут дається й загальна його характеристика, і оцінка), в другому про приїзд улітку 1893 до Остра, де тоді на дачі жила сім’я Беренштамів. 

Жовтень, 19. Лист Г. В. Беренштам. 5 карбованців Дімі Тищенку. Лист від Дмитра (від десятого! Довгенько ходять іноді листи), листівка йому. Мемуари. Писав багато, а написав мало. Страшенно весь час заважали. На ніч почав читати “Воспоминания” Карпова. 

Жовтень, 20. Писав до Київського НКВД у справі своїх книжок, але Ладя порадила одкласти, щоб послати запитання через тутешній ІІІ Відділ, завідуючий (чи начальник) якого повернеться через кілька днів. Захворів Ярик. Прочитав йому сторінок 50 Кіна “По ту сторону”. Приїхали Наташа Успенська (Андреєва). Усі вони на 10 пішли дивитись “Огни большого города”, Нюся лягла спати, а я прочитав 140 сторінок спогадів Карпова. Написано легко, але надто вже поверхово. 

Жовтень, 21. З електризації зайшов до Ярика, читав йому пісні Беранже. Мемуари. По обіді — ще години на півтори зайшов до Ярика. Ладя з Ісею зранку поїхали до Москви. Увечері в нас Наташа. На ніч 70 сторінок Карпова. 

Жовтень, 22. З Наташею пішов до них, чекали, привезуть з вокзалу книги, але не дочекався. Писав мемуари довго, а написав мало, хоч сьогодні мало й заважали. По обіді знов пішов до Успенських, роздивлявся й допомагав розташовувати книги. Які книги! Деяки викликали болісні спогади: були й в мене такі! О дев’ятій з Наташею пішли до Полі, там вже застали усіх наших. Навіть випивали — вишнівку й кагор — з приводу дня Поліного народження. На ніч 50 сторінок Карпова. 

Жовтень, 23. Мемуари — писав довго, а написав мало, хоч і трохи вільш за вчорашнього. І заважали, і чомусь останніми часами пишеться важче. Надвечір пішов до Ярика, читав Пушкіна. Повернувшись додому, скінчив спогади Карпова й почав читати “Истроию моей жизни” Шипова. 

Жовтень, 24. Мемуари. Шипов. Увечері зайшов Ернст. Завтра збираюсь до Москви. Лист від З. Давидова. Лист йому. 

Жовтень, 28. 25-го о десятій поїхав до Москви. Приїхавши, дзвонив-дзвонив до Лесі на службу, а вона туди все не приходила. Пішов до К. К. Чекеруль-Куша. В нього обідав. По п’ятій знов подзвонив до Лесі. Сказала, через годину буду вдома, але зараз же їду на вокзал (мала їхати до Орла у відрядження). Через чверть години я поїхав додому. Леся повернулась хвилин через 5 після мене, в 10-15 хвилин зібралась і виїхала. Я увечері пішов до Вайнштейна. На ніч дочитав Шипова (читав і в дорозі), 26-го зранку доїхав до Колі Чиркова віддати йому 10 карбованців за передплату на Шекспіра. Від Чиркова — поїхав до М. В. Неустроєвої, в неї обідав. О восьмій зайшов до Жураковського. Він сказав мені, що вийшов ІІ том мемуарів Сен-Симона. 27-го зранку побіг на вулицю Горького, купив Сен-Симона й поїхав до Борі Саца, не застав, пішов до Д. М. Петрушевського. Від нього знов зайшов до Саца, його не застав, побалакав з чверть години з жінкою. Повернувшись до своєї околиці — купив Ісі сухарів, пройшов на вулицю Горького купити сосисок собі на обід (близько всі магазини чомусь зачинені). Коло третьої повернувся додому й більш не виходив. Прочитав “На белом камне” Ан. Франса. Лист Дмитру і Асі. Сьогодні зранку листівка Вайнштейну, по десятій поїхав на Савеловський вокзал і повернувся до Дмитрова. В дорозі читав “Мемуары” Сен-Симона. Вдома застав дві листівки від Дмитра й одну від Нюні. Читав “Анну Каренину” — до обіду й по обіді. По обіді, читаючи, на хвилинку заснув, а прокинувшись, хтів продовжувати читання, коли раптом закрутилася страшенно голова, думав, помираю, аж поки що не вмер. Пішов до Ярика, він мені прочитав кілька сторінок з “Детства Темы”.

Жовтень, 29. Дист Нюні. Писав мемуари досить довго, а написав одну сторінку. Іра поїхала з Полею до Москви. Увечері кілька сторінок “Анны Карениной”, потім писав листа Дмитру. 

Жовтень, 30. Одніс листа Дмитру на пошту. У двох лікарів. Мемуари. Надвечір пішов до Успенських — Наташа приїхала з дітьми. На ніч кілька сторінок “Анны Карениной”.

Жовтень, 31. Зранку знов поновив електризацію (забавки!). Мемуари. Проглядав старе й в деяких місцях дописував по кілька рядків. А далі щось іде дуже туго. Увечері “утелепався у ванну”. На ніч сторінок 20 “Карениной”. 

Листопад, 1. День Нюсіного народження (13 літ!). Зранку почав переписувати, дещо переробляючи, рецензію на роман Новикова “Пушкин в Михайловском”, — зробив половину. Листівки Новицькій і Міяковському. Гуляв. Надвечір, коли Нюся з дівчатами прийшла з школи, пішов до Ярика. У Ярика боліли зуби. Читав йому закінчення “Детства Темы” і почав “Гимназисты”. Вдома (по 10-й) застав гостей. По 12-й проводив Наташу Успенську. Сторінок коло 40 “Анны Карениной”. 

Листопад, 2. Лист від Вовочки Мануйлова з кількома словами від Нюні. До обіду возився над закінченням рецензії, яку й одіслав рекомендованою бандеролею Бобровій. Повернувшись з пошти, написав їй великого листа й листівку Аліку. Вже коло 8-ї одніс на пошту. Сторінок 70 “Анны Карениной”. 

Листопад, 3. Мемуари. Писав до обіду, а написав мало. Чомусь туго пишеться. Сторінок понад 30 “Анны Карениной”. 

Листопад, 4. Мемуари зранку. Листівка від Дмитрика з Червонограда. Листівки — Вовочці, Дмитрику й Полонській-Василенковій. Надвечір пішов до Ярика, та його не було ще вдома, пішов до Успенських, Наташа ще не приїхала з Москви (рано-вранці поїхала). Балакав з батьком. Потім прийшов Д. В., обідали. Наташа приїхала о-пів на 11. Заїздила до нас. Сказала мені, що Іся плаче від болю шлунку. Взяв у неї Селіна “Путешествие на край ночи” й побіг додому. Ісі вже покращало. Сторінок 60 “Анны Карениной”. 

Листопад, 5. Мемуари. Гуляв з Ісею до дубків. Увечері в нас Наташа. 65 сторінок “Анны Карениной”. Купив т. IV Флобера. 

Листопад, 6. Мемуари. Листівка Дмитрику. Прибирали хати, красили дім. Пішов до Ярика. Не застав удома. 85 сторінок “Анны Карениной”. 

Листопад, 7. День Ладіного народження. Зранку дочитав “Анну Каренину” й прочитав сторінок 50 Селіна “Путешествие на край ночи”. Лист від Дмитрика. З демонстрації усі повернулись з Лесею. По обіді прийшла Наташа і всіх забрала до себе. Пішли спершу я, Галя й Поля, а потім прийшла Ладя, Нюся і Ярик, а з ними й Федя Шаргородський. Довго слухали патефон, тільки Леся й Іся лишались удома. Прийшовши додому, ще довго балакали. Який цей Федя стовідсотковий міщанин і до того ж нестерпно дурний!

Листопад, 8. Повставали пізно. Леся та Іся з дітьми поїхали до Москви, а я писав Дмитрику листа й поніс його на пошту. Повернувшись з пошти, застав у нас гостей — Женю Рудкевич (Должикову) та Ксенію Михайлівну, вони в нас і обідали, а на вокзал поїхали коло 8-ої. Сторінок 50 Селіна на ніч. 

Листопад, 9. Мемуари. Возився довго, а написав мало. Листівка Дмитрику. Іся з дітьми повернула з Москви тільки перед обідом. По обіді в лікарки. Міряла кровотиск. Каже задовольняючий. Увечері прийшла Наташа. До пізна балакали. Тільки по 12-й почав читати Селіна. Прочитав сторінок 12. 

Листопад, 10. Лист від Полонської-Василенкової. Читав Селіна. Лист Ладі. 

Листопад, 16. 11-го ранком поїхав до Москви, пішов до Чекеруль-Куша, в нього сидів довго, обідав. Від нього зайшов до І. А. Ландау. 12-го зранку зайшов до І. А. Сац, від нього до М. В. Неустроєвої. Від Неустроєвої пішов на пошту (на Арбат). У Москві відчув, що старію. Все мені важко. Сьогодні повернувся додому. 

Листопад, 17. Не так сам факт зняття з репертуару п’єси Д. Бідного, як мотиви того зняття — поважні й серйозні — не можна легковажити. Радянське мистецтво не може базуватись на цілковитому розриві з минулим, тільки на повному використанні цілого минулого для своєї мети. В аргументації про зняття п’єси Д. Бєдного воно й скеровується на цей шлях. Не можна того не вітати. 

Листопад, 25. Лист від Дмитрика. Писав листи Бобровій і Дмитрику. На пошту не встиг занести, бо пішов до Успенських і слухав доповідь Сталіна про конституцію. Слухав і, здавалось, чую не тільки голос, не тільки дихання І. В. Сталіна, а й голос і дихання історії. Чи сподівався коли до такого дожити?! 

Повернувшись додому, читав Пушкіна. 

Листопад, 26. Одніс вчорашні листи на пошту. Писав мемуари цілий день, а увечері допізна читав Пушкіна (журнальні статті). 

Листопад, 29. На ніч читав “Одіссею”. 

Грудень, 4. Ранком 1-го поїхав до Москви. Лесі не застав, поїхала у відрядження до Оренбурга. Обідав у Фоміних, познайомився з чоловіком Лелі (професорує в Вінниці), потім зайшов надвечір до Сузи й з Лясею, пробалакав години 2. Вертаючись додому, ще зайшов до Вайнштейна (ранком, ідучи від трамваю до Козихінського, зустрів його й обіцяв зайти). Додому прийшов о дванадцятій, ще годину-півтори читав А. Франса. 2-го зранку прочитав таку чудесну промову Литвинова, що навіть настрій покращав, пішов по книгарнях подивитись книжки: дещо спокушало, але нічого не купив — все дороге й, врешті, не першого сорту. Коло другої зайшов до М. В. Неустроєвої й сидів у неї годин 5 (обідав). Вертаючись, зайшов до Жураковських. Запахло київськими спогадами. На ніч читав А. Франса. Зранку помітив біду — калоші катастрофічно лопнули. Зайшов до В. І. Вернадського, від нього до Д. М. Петрушевського, потім поїхав на Покровку, зайшов до Чиркової, від неї до Лясі, від Лясі до Чекеруль-Куша. Додому приїхав рано й з огляду на стан калош вирішив на завтра вертатись до Дмитрова. Листівки Нюні та Дмитрику. Ранком, ідучи на трамвай, мусів кинути праву калошу: зовсім розлізлася. В дорозі прочитав “Отраву” Мамина-Сибіряка. Застав листи від Лесі й від Полонської-Василенкової. Рекомендований лист Рильській. Читав “Гражданская война во Франции в 1871 году” Маркса (добре було б, якби частіш перечитували його!), — та вірші Язикова. 

Грудень, 5. Сьогодні мені 63 роки. Стрівав Лясю. Купив собі книжку Клемана “Тургенев”. Обідали в нас, крім Лясі, Наташа, Ярик, а на чай прийшла і Поля (подарувала мені вибрані твори Беранже, російською мовою). Увечері коло десятої Іся пішла проводити Лясю, а, повернувшись, дуже погано себе почувала. Дочитав Маркса “Гражданскую войну”. 

Грудень, 6. Лист від Новицької і О. Соловйової. Ладя, Галя з дітьми поїхали до Москви дивитись “Синю птицю”. Листівка Дмитрику. Кожна нова куплена книжка загострює мій біль від пропажі моїх книжок. Читав вірші Язикова. Написав листи Василенковій-Полонській, Новицькій і  О. Соловйовій (на пошту маю однести завтра). Лист від Дмитра. Листівка йому. На ніч читав Клемана — “Тургенев” (сторінок 50). 

Грудень, 7. Зранку одніс листі на пошту. Дочитав Клемана. Марксизм, звичайно, не відповідальний за вбогість тих інтерпретацій, які автор зважувався подавати вищим досягненням художнього реалізму. У Клемана не марксизм, а жалюгідне його скалічення. 

Грудень, 8. Прочитав “Тупейного художника” Лєскова, а потім читав оповідання Кіплінга. Надвечір пішов до Ярика, читав йому “Спартака”, балакали. 

Грудень, 9. Відновив писання мемуарів, але писання іде чомусь дуже кволо. Правда, працювати доводиться, як на базарі. Але ж і раніш так було, а робота посувалась з багато більшим успіхом. На ніч кілька сторінок Кіплінга. 

Грудень, 10. Знов протягом цілого дня писав мемуари, а написав небагато. Заважали, правда, сумлінно, але, здається мені, не все залежить від заважання. Читав мемуари Р. Пуанкаре, власне не мемуари, а щоденникові записи. 

Грудень, 11. Мемуари. Пуанкаре. Завтра збираюсь до Москви. 

Грудень, 17. Коло дванадцятої години 12-го виїхав до Москви. Пішов до книгарень, купив для Ладі “Студенты” Гаріна й почав читати. Увечері у Чиркових. 13-го зранку читав “Студентов”, коло першої поїхав до Лясі, в неї цілий день, увечері зайшов до Р. А. Ландау. В неї здох улюбленець фокс — слізьми плакала, згадуючи цю подію. На ніч Гарін. 14 зранку читав Гаріна, потім пішов до М. В. Неустроєвої. По обіді з нею ходили дивитись фільм “Заключенные”. Прийшов додому — а через півгодини приїхала Іся. Побалакавши, лягли спати, аж з Оренбурга (з відрядження) повернулася Леся. Балакали допізна, тому встав 15-го пізно. Кашель і нежить, не маючи калош, не виходив цілий день. Приїздили Ладя з Наташею і Карбараксом на 10-15 хвилини. Увесь день читав Пуанкаре. Коло дванадцятої Леся і Іся прийшли з Лясею. Пили чай. Лягли знов пізно. 16-го ходив зранку пройтись (Іся 15-го купила калоші), потім до третьої читав Пуанкаре — о третій поїхали з Ісею до поліклініки до лікаря Мелентьєва. Знайшов у Ісі гіпертрофію щитовидної залози, сильно тим мене засмутив. Поїхали обідати до вегетеріанської їдальні вже коло сьомої години вечора. Допізна читав Пуанкаре. 17-го зранку з Ісею поїхали до Дмитрова. Листівка від Аліка. В дорозі й вдома читав Пуанкаре. Іся купила мені ремінець для годинника. 

Грудень, 18. День народження Ярика. Приїхала Леся, усі обідали у Полі. Листівка Аліку. Кілька сторінок Пуанкаре. Послав 5 карбованців Дімі Тищенку. 

Грудень, 19. Зранку Леся поїхала до Москви. По впорскуванні стрихніна в поліклініці цілий день читав, дочитав спогади Пуанкаре й на ніч ще прочитав сторінок 35 “Семьи Тибо”. Листівка від Новицьких. 

Грудень, 20. Листівка Дмитру, поніс на пошту, аж телеграма від нього з привітанням Ярику. Лист Бобровій і листівка Лесі. У бібліотеці спогади Пуанкаре обміняв на спогади Бюлова, проглядав їх, потім прочитав 100 сторінок “Семьи Тибо”. Надвечір ходив до Ярика, одніс йому телеграму. 

Грудень, 21. Писав мемуари, часу витратив багато, а написав мало. Звичайно, заважали сумлінно, але робота йде туго не через саме заважання. Є, видимо, і якась внутрішня причина того, що робота йде туго. “Семья Тибо” (чудесно написаний роман), встиг прочитати тільки 50 сторінок. 

Грудень, 22. Мемуари. Листи від Бобрової і Аліка. Листівки Бобровій і Дмитрику. Лист мій Бобровій від 25 листопада пропав. Блини в Успенських. На ніч 60 сторінок “Семьи Тибо”. 

Грудень, 23. Другий найкоротший день року. Купив том 14 Бальзака (“Крестьяне”) й викупив на пошті 3 том Пушкіна. Мемуари. На ніч 90 сторінок “Семьи Тибо”. 

Грудень, 24. Зранку писав мемуари з успіхом трохи більшим, ніж за останніх днів. Надвечір ходив до Ярика (зранку заходив до Наташі, в неї і снідав — поїхала до Ведмежки). Читав “Семью Тибо”. Завтра збираюсь до Москви. Лист Федіну. 

Грудень, 27. 25-го коло дванадцятої поїхав до Москви. В дорозі почав читати спогади Бюлова, читав і приїхавши до Лесиного помешкання — аж до вечора, а увечері пішов до Вайнштейна, на ніч знов читав. Леся прийшла пізно — балакали, 26-го ранком пішов до Петрушевського, години дві балакав з ним. Від нього доїхав метро до Охотного, пішки пішов Тверською, купив том ІІ “Временника” (пушкінського) і потім Столешніковим, Кузнецьким мостом зайшов до Чекеруль-Куша, в нього обідав. Увечері зайшов до Лясі. Від неї приїхав додому й читав Бюлова. Леся прийшла коло першої, до другої балакали. Сьогодні, напивсь з Лесею чаю, поїхав на Савеловський вокзал. Дорогою читав Бюлова. Удома застав листа від Полонської-Василенкової. Пішов на пошту. Дістав Шевченкіану (4 книжки від Новицької) — маю писати роман з життя Шевченка. Вертаючись з пошти, купив вірші Одоєвського. Листівка Г. В. Беренштам. Надвечір “утелепався у ванну”. Листівка Дмитрику. Листи Новицьким та Полонській-Василенковій. 

Грудень, 28. Вчорашні листи одніс на пошту. На пошті написав листівку Асі. Купив дешеве видання “Айвенго” і книжку “Фрейлиграт и Маркс” (дуже дорога — ледве більше 200 сторінок, а коштує 8 карбованців 50 копійок!) Мемуари. Надвечір одніс “Айвенго” Ярикові. Дочитував йому Слонимського “Черниговцы”. На ніч 50 сторінок “Семьи Тибо”. 

Грудень, 29. Листи Аліку й З. С. Давидову, листівки Нюсі, Рильській, Матвію (з Новим роком!). Мемуари. Надвечір пішов до Ярика, він вже дочитав “Айвенго” за половину. Прочитав йому сторінок 40. На ніч “Семья Тибо” — сторінок 50, не дочитав тільки кількох сторінок. Зразковий роман, але подекуди художника зраджує почуття міри (наприклад, Антуан — Рашель). 

Грудень, 30. Зранку дістав від Аліка солідний том “А. Ф. Писемский. Материалы и исследования”, в якому зібрано й прокоментовано листування письменника. Книга вийшла за редакцією “Клемана и А. П. Могилянского”. Багато коментарів належить Алікові. Серйозна й цікава праця. Але вступна стаття Клемана зразок quasi-вченого вбожества (Алік, напевно, написав би кращу). Кілька разів на день проглядав книгу. Мемуари. Дописав зшиток і більш не маю на чому писати. А ще б сторінок 50 — максимум 100, і вийшла б змичка з вже раніш написаним розділом “1900 годы”, і мемуари б вже були доведені до початку січня 1904 року. А там ще сторінок 50 - 100 і виклад дійшов би до року 1905, себто до епопеї першої російської революції. Рік 1905 вимагатиме окремого розділу. А там вже й до кінця було б недалеко. Доба поміж двох революцій — найпорожніша в мойому житті. Про “ума холодных наблюдений и сердца горестных замет”, що стосуються тієї доби, можна розповісти порівнюючи коротко. Доба великої революції, громадянська війна, перемога комунізму й будування везкласового соціалістичного громадянства — теж не вимагатимуть детального викладу, оскільки події останнього часу добре відомі й всебічно освітлені. Проте, як видно зі сказаного, праці залишилося ще багато — мабуть, ще з добру половину цілого. Ну, та найцікавіше з того, що я міг би дати в своїх мемуарах, коли не дописано, то дописується. 

Надвечір пішов до Ярика і дочитав йому останні сторінок 50 “Айвенго”. Дочитав “Семью Тибо” і прочитав передмовну статтю. 

Грудень, 31. Рік скінчився. Риску підсумку підводити неохота. Під рискою нічого втішного. 

Лист Аліку. Приснилась листівка від Дмитра, але… нічого й сьогодні від нього не дістав. Мемуари. Дописав зшиток. Тепер маю припинити писання, доки не дістану нового зшитка. Усі пішли на зустріч Нового року до їдальні, а я читав до другої “Спомини” Бюлова. 

РІК 1937-Й

Січень, 1. По кількох днях морозу (один раз було навіть -17), знов одлига. В хаті у нас такий кавардак, що цілий день читав Бюлова, а прочитав тільки 42 сторінки. Від Г. В. Беренштам дістав відбитку В. Науменка “Памяти В. Л. Беренштама”. По сьомій пішов до Ярика. Прочитав йому “Тупейного художника” та з Пушкіна дещо з “Евгения Онегина”, “Моцарт и Сальери”. Дуже воліла в його голова, по десятій, поклавши голову мені на коліна, він і заснув, а я ще з годину перечитував Пушкіна. По одинадцятій, підклавши замість своїх колін йому подушку, пішов додому. Один Ярик порушує моє відчуття самотності. До того ж чи не єдиний він коло мене мислить самостійно на підставі фактів, критично до них ставлючись, все перевіряючи, нічого не приймаючи на віру. Багато балакаємо. Ніколи не накидаю йому якогось погляду, не намагаюсь йому щось підсунути, якось на нього вплинути, чому в нього завжди б прокинувся опір. 

Січень, 2. Ранком пішов провідати Ярика, по дорозі купив газети. 80 сторінок Бюлова. Увечері вдруге пішов до Ярика, прочитав йому сторінок 40 Катаєва “Белеет парус одинокий”. Якраз натрапив на сторінки, в яких розповідається про жовтневі одеські події 1905 року. Художньо вони невиразні й не перекональні. 

Січень, 3. Листівки від Дмитрика й від Полонської-Василекової, лист від З. С. Давидова. Листівки Дмитрику й Новицькій. 110 сторінок спогадів Бюлова. 

Січень, 4. 90 сторінок Бюлова. Увечері читав Ярикові Пушкіна (“Каменный гость”, “Пир во время чумы”, “Сцена из Фауста”). 

Січень, 5. Лист Полонській-Василенковій і листівки Дмитрику та Бобровій. Дочитав мемуари Бюлова. Не дурень і не позбавлений державного розуму (звичайно, яскраво класового пофарблення), автор перш за все з властивою усім “сановникам в отставке” ненавистю ставиться до тих, кого посадили на їхнє місце, і дає зрозуміти, що все було б гаразд, коли б на відповідальному керівничому місці залишалися вони (як ставлення Бюлова, його сарказми на адресу Бергмана-Гольвега, Язова — нагадує, наприклад, випади Вітте проти Столипіна, Коковцова!). Проте критика Бюлова безглуздя керівників Німеччини — сильна й часто перекональна. Проти зауваження, що якби небезпеку війни було усунено року 1914, вона могла б вибухнути року 1915, 1916 і т. д., Бюлов переконально відповідає — могла не значить повинна була вибухнути і наводить низку прикладів за попередніх років, […], коли смертельну небезпеку війни розумною і обережною політикою було ліквідовано. Історичних подій не можна інтерпретувати фаталістично, людська воля таки ж лишається вирішальним моментом, чинником подій. Гостро висміючи обмежене пошле самозадоволення, не раз сам з себе подає Бюлов зразок його. Найяскравіший приклад — на сторінці 493 наводить він вступні рядки брошури Лихновського: “посылку барона Маршалла в Лондон нельзя считать особенно удачным актом ведомства иностранных дел, но зато прекрасной идеей была мысль императора послать его, князя Лихновского, на этот важнейший пост”, а буквально через кілька рядків пише… “политическое легкомыслие” (Лихновського) було “так очевидно”, що “большое количество достойных людей, среди которых находился и я…” (підкреслення мої). Сильному в критиці… “германская революция и вышедшая из нее республика носили характерные признаки филистерской мелкобуржуазности, а ее вожди — характер законченной посредственности”(звичайно, критика, якій по суті не можна відмовити влучності, ведеться не зліва, а справа — з позицій феодальних ремінісценцій), Бюлову не важко впасти до тверджень à la — “…В последние дни октября начался мятеж во флоте в Киле, вызванный с помощью русских денег левым крылом социал-демократии…” (відомо, що російська революція відбувалась за допомогою “німецьких грошей” (перша, — 1905 року — “японських”), тепер від Бюлова дізнаємось, що німецькій допомогли російські гроші!). І ці твердження переконують, який правий Бюлов з приводу безглуздя німецької політики 1914 року, кажучи: “она доказала, что великий Мишель Монтень прав”, когда он в своих “Essais” говорит, что “все горе єтого мира происходит от ослиной глупости” (с. 430). Останніми часами я прочитав мемуари Ллойд-Джорджа, Пуанкаре, Бюлова і найбільш мене вразила обмеженість керівників світу (не тільки класова, а загальна розумова й ширше того духовна обмеженість, що не раз наближається до “ослиной глупости”). 

Прочитав (“Известия”) статтю Вересаєва “Чем нам дорог Пушкин”. Не раз показує Вересаєв обивателське, надто обивателське обличчя, але факти за себе промовляють. Із наведених у статті фактів — народжується втішне відчуття, як глибоко емоціонально сприймається Пушкін широким російським читачем, оскільки те безпосереднє сприймання часто правдивіше за вчених мудрувань літературнознавців. У цілому низка відозв читачів свідчить про втішне піднесення культурного рівня. 

Прийшов до Ярика, не застав його і, поки він повернувся, прочитав 80 сторінок горьківської повісті “Мать”. Ярикові прочитав (з коментаріїв до ІІ тому “Фауста”) про зародження й розвиток леґенди про Фавста. 

Повернувшись додому, на ніч прочитав сторінок 30 Гаріна “Инженеры” (взяв у Полі). Листівка від Новицької. 

Січень, 6. Цілий день у нас у хаті гармидер. Прочитав 130 сторінок Гаріна “Инженеры”. 

Січень, 7. На пошті написав листівку Г. Вербицькому. Дочитав останні 100 сторінок гарінських “Инженеров”, Ярикові дочитував історію фаустівської леґенди. Довго балакав з ним. На ніч прочитав половину вступної статті до ГИЗівського видання оповідань та новел Гофмана. Стаття (Берковського) надто непроста. Все — “ужимки и прыжки”. 

Січень, 8. Зранку — ще в ліжку — дістав “Вибрані твори” Ол. Толстого (“Библиотека поєта” — мала серія), від редактора видання Ямпольського і лист від Дмитрика. Великий лист Дмитрику, а на пошті листівка з подякою Ямпольському. Возився з цитатами із споминів Бюлова. Зайшов Ярик, побув у нас години дві, а потім з ним пішли до нього, читав йому “Фавста” Ґете, прочитали три перші сцени. Слухав уважно й з великим інтересом. Прочитав передмовну статтю до творів Толстого. Стаття совісна, поміркованої гідності, здається, без ляпсусів, принаймні серйозних. Заперечень у мене вона не викликала, але й не дала відчуття безпосередньої вартості поезії Толстого. Проте на це автор статті (Ямпольський), видимо, і не претендує. Вже прочитав статтю, випадково глянув на бандерольку й зомлів… Знайомі цифри (адреси Ямпольського) — 15, ном. — 18 і раптом — “Греческий пр.”! Коли б я поїхав до Ленінграда, я б безпомильно потрапив по правильній адресі, себто на “Греческий проспект”. Чому ж усі листівки останнього часу, — включно до сьогоднішньої з подякою, я адресував — “Таврическая ул.”? Ось чому й не мав відповіді на них. Тільки дивно, чому ті листівки, на яких була моя адреса, назад не повертались?! В кожнім разі завтра доведеться з’ясувати Ямпольському всю цю фантасмагорію! 

Мало чи не рік збираюсь до цього зшитка занести копію останнього з моїх галицьких дописів 1913 року. Копію мені зняв Алік. Для чого? Чи не для повної колекції? Все-таки зшитки — більш надій на сховання, ніж окремі аркуші. Проте й нащо ховати, не знаю, врешті… 

ІДЕОЛОГІЯ СЕПАРАТИЗМУ

(“День”, неділя, 4 серпня 1913 р., с. 2, № 207.

Від нашого кореспондента)

Cучасне становище українства в Росії породжує серед галицьких українців не тільки активно-вороже ставлення до самої думки про те, що на стовпцях нашої спесифічно-патріотичної преси підноситься, як “визволення під’яремной Русі”, але й тенденції до культурного сепаратизму, ворожнечу до будь-якого культурному впливу, що йде з Росії. Ці тенденції оформлюються і розвиваються в певного роду систему поглядів і подаються, як “всеукраїнські” гасла, певному успіху яких як таких сприяють і загальне зростання української національної самосвідомості, і культурно-політична обстановка, в якій це зростання відбувається. Яскравим виразником зазначених тенденцій є недавно вийшла у Львові брошура — збірник (видання національно-демократичної газети “Діло”), під загальним заголовком “Russica”. Мета ії, як повідомляється в передмові, — “критично поставитися до плодів російського духу”. Мета ця має, мовляв, першорядне значення для українців російських, що живуть не тільки в російській неволі, а й під гнітючим впливом (що почасти добровільно допускається) російської культури. Для українців австрійських ця критика теж надзвичайно важлива, бо на них впливають не тільки зносини зі своїми російськими земляками, а й російська література. “Російська — це значить не тільки “русская”, а й російська — польська і, насамперед, російська — українська”. “Вже можна говорити про небезпеку придушення впливами російської культури впливів культури західної, з якою ми досі пов’язані”. Як наочний приклад, автор передмови — редактор збірника, — нагадує про те духовне спустошення, яке залишає в головах нашої молоді читання більшості творів Винниченка, — цього найталановитішого профана житейської філософії “грядущего хамства” російського. 

Провідною статтею збірника є стаття п. Д. Донцова “Модерне москвофільство” (російські впливи на українську психіку). Стаття ця — пристрасний протест проти національного “гермафродитизму” значної частини української інтелігенції і проти її “рабського ідолопоклонства” перед російською культурою. Вплив останньої, на думку Донцова, делеко не такий “рятівний”, як це зазвичай думають. Можна навіть стверджувати зворотне. По-перше, цей вплив відриває українців від безпосереднього контакту з європейським культурним світом. По-дгуге, він приводить до того абсолютного нерозуміння суті соціально-політичних явищ, що так характерно для країни з нерозвиненим політичним життям і так фатально відбивається на всій ідеології сучасного українського міщанства. Нарешті, спесифічні риси “русского духа”, як соціальні цінності, — мають “безсумнівно негативне значення”. Твердження, що російська культура, і особливо література, є провідником у маси ідей соціальної рівності і демократизму, потребує серйозних уточнень. Солодко-сентиментальне ставлення до “меншого брата”, вищою мірою для останнього образливе (народницька література) і апофеоз некультурності (Л. Толстой), — ось один полюс російської літератури. Апофеоз босяцтва (не пролетарства!), тобто тієї ж некультурності (М. Горький) — ії другий полюс. Фатальний вплив духу російської культури на всю вирослу на ній інтелігенцію Росії, можна спостерігати на кожному кроці. Спостереження в цій царині п. Донцова підтверджують: польська газета “Nowa Reforma”, професор М. Здзеховський, Maurice Baring і… “Вехи”. Посилання на “Вехи” особливо пікантні, якщо пригадати, що думки з українського питання П. Б. Струве і для Донцова, і для багатьох з ним у цьому згодних є “прообразом” майбутнього ставлення ліберально-демократичної Росії до українства. Коли треба залякати українців картиною того, що цекає їх “навіть у ліберально-демократичній Росії” — цитують думки П. Б. Струве. Але на його ж авторитет (“Вехи”) посилаються, коли хочуть переконати в негативному значенні “русского влияния”! Як додаток до статті пана Донцова, “Russica” містить дві статті Карла Нецеля (“Духовні ланцюги сучасної Росії”, “Гуманність і свідомість права в Росії”) і статті М. Здзеховського (“Русский максимализм”), що дають критику “русской” громадськості (“русского духа”, як висловлюється п. Донцов) у дусі “Вех”. Окремо стоїть стаття М. Нордау “Паризьке дно”. У пошуках аргументів для обгрунтування гасел — les von Russland! —видавці збірника не погидували й такими: “Паризьке хуліганство — це запізнілий плід м’якості до ворогів суспільства, занесеної з Росії. Сучасна багата подіями газетна хроніка лиходійств є далеким відгомоном літератури Достоєвських, Толстих і Горьких” (Нордау, “Russica”, с. 115); не погидували закінчити збірник виявом радості цитованого публіциста з приводу здійснюваного вже “повороту” у суспільній думці: “присяжні відвикають уже в душі чи привселюдно просити прощення в обвинувачуваних лиходіїв за гріхи суспільства перед бідними безневинними жертвами існуючого ладу. Судді знову виносять смертні вироки, влада застосовує закон, а Дейблеру знову довелось пустити в хід свою машину”… (с. 118). Чи до цього від “солодкої” російської сентиментальності кличуть українців ідеологи антиросійського руху? Звичайно, не в обгрунтованості і переконливості аргументів ідеологів цього руху слід шукати пояснення його деяких успіхів:  останні пояснюються зростаючою національною самосвідомістю українства і постійною денаціоналізацією (обрусінням) значних кадрів української інтелігенції. Є воно, таким чином, плодом, з одного боку, — зростання українців, і з другого — ненормальних умов, у яких це зростання відбувається, умов, що породжують національний песимізм і шукання героїчних засобів. Життя, слід гадати, подолає цю хворобу росту… “Вся західна культура йде на російську Україну — via Петербург або Москва, — каже п. Донцов, — віра в єдинопорятовність російської культури закриває нам дорогу до першоджерела будь-якої вищої культури — до Заходу…” Ще Драгоманов гаряче переконував своїх земляків учитися європейских мов, аби мати можливість черпати з “першоджерела”:  “віра в єдинопорятовність” — взагалі тільки полемічний випад. Якщо via Петербург або Москва є єдиною, по якій “йде на російську Україну” західна культура, то чи не буде культурною небезпекою відмова від цього шляху? Ствердну відповідь на це питання ми чули, між іншим, нещодавно на “всеукраїнському з’їзді студентства” у Львові, на якому один оратор поділився з аудиторією своїм спостереженням, що останнім часом часто москвофільська молодь буває розвинутішою і культурно вищою за українську, бо перша черпає з російської культури, якої починає цуратися остання. “Доріг до першоджерела”, тобто знання європейських мов ще менше на Україні російській (хоч у Галичині польська й німецька мови засвоюються в школі). А тому так мало підстав до перегляду придатності драгомановських методів: via Петербург чи Москва. Драгоманов вельми успішно сприяв і культурному, і національному розвитку обох частин України. Сучасне українство стоїть вже на такій стадії розвитку, що можна стверджувати позитивно, — жодний культурний вплив, зокрема і вплив російської культури, не загрожують йому небезпекою денаціоналізації. Взагалі сучасна європейська культура, при перехресних впливах загального обміну цінностями, — єдина: національні тільки форми, чи способи її засвоєння окремими народами, способи їхнього прилучення до культурної творчості, самі процеси останнього… Українці, котрі виробили ці форми і способи, є тому нацією, а не етнографічною масою, і боятися їм “русского влияния” немає жодних підстав, — і воно веде їх до культурного і національного піднесення… 

Львів, червень, Мих. Могилянський. 

Скоро 24 роки сповниться, як це написано, а в пам’яті — ніби сьогодні писалося! І ніколи не думалось, що так довго все це буде пригадуватись!.. Та й звичайно, коли б Ленін не звернув уваги на перший мій донис із Львова (“Всеукраинский съезд студенчества”), все це було б давно, давно забуто. 

Січень, 11. Листи від Г. В. Беренштам і Бобрової. Ярикові вирвали зуба, тому я пішов до нього по дванадцятій і читав йому Гоголя (українською мовою). Повернувшись від Ярика, понаписував листи Бобровій і Г. В. Беренштам (на пошту однести маю завтра). Увечері читав Ярикові коментарії до “Фавста”. На ніч читав Пушкіна (“Кирджали” та дрібні недописані прозові уривки). 

Року 1925 (12 грудня), написав “Вбивство” (власне — записав дійсний сон) і, давши його переписати на машинці, одіслав я один примірник Хвильовому (з нього памфлетне оповідання й було надруковано в “Червоному шляху”), а другий Саші. Останній зберігся в Ісі. З нього переписую оповідання до цього зшиточка, щоб завжди мати його під руками. 

ВБИВСТВО

J’accuse!

Я вбив.

Вбив у серці свойому друга — і трупова отрута отруїла моє серце… 

Він старший за мене років на п’ятнадцять, і в моїх дружніх почуттях завжди був елемент пієтету сина до батька. Але й цим не вичерпувалися мої відносини до нього. Я вклонявся його блискучим талантам, я покладав горді надії на його європейське ім’я, я створив собі з нього національного героя, що мусів перед цілим світом піднести справу нашого пригнобленого й скривдженого народу, поставити ії, як чергове завдання справедливості людської, вибороти увагу до неї, не як милостиню багатого, але як певність останнього, що тут він збагатить себе новими скарбами. Моя дружня відданість не знала меж та перешкод — в огонь і воду я б пішов за нього, бо в ньому для мене були верхів’я наших національних осягнень, вузли та вихідні точки всього нашого майбутнього. Забувши стару заповідь, я сотворив собі кумира… 

Але пройшла гроза “очищающа” над країнами довговічної тюрми народів, минула довга ніч, і в світанку розглядів я новими очима постать свойого друга. І побачив я, що велич його не перевищує його фізіологічного зросту, а цівічні* чесноти коротші за довгу сиву бороду. Велику пустку та брехню побачив я в серці того, кому готував роль національного героя, носія віками приспаних потенцій талановитого й героїчного народу. Замість орлиних крил і могутнього злету понад хмарами вужаче плазування і дріб’язковое політиканство дюдини, спритної на малі діла. Замість на неосяжну височінь поставленого уповноваженого від мільйонів — маленький крохоборець — уповноважений — від безмежно роздутого самолюбства, шанолюбства й гоноролюбства. Замість скарбів народньої правди, замість полум’я любові й пристрасті — холодна брехня й дрібний розрахунок жадібного до особистого успіху міщанина. Замість багатства духа — порожні злидні… 

І я не зніс безмежного розчарування несподіваного прозріння — я вбив. 

Вбив у серці своїм друга, — і трупова отрута отруїла моє серце… 

* * *

Але він поганив землю своїм існуванням, бруднив повітря своїм диханням… І я зрозумів свій обов’язок звільнити землю, очистити повітря, бо життя стало для мене не життям, поки він ходив по тій самій землі, що по ній ходжу і я, дихав тим самим повітрям, що ним дихаю і я. 

Є у мене два приятелі, обидва — прекрасні юнаки, прекрасні всім тим, чим прекрасна молодість, — Хведько та Івась. Я прийшов до них і сказав:

—Він отруює родникові джерела нашого життя національного, він величезна небезпека для всього нашого майбутнього, що не може будуватися на грунті брехні й суєтності… 

— Він не мусить жити! — разом відповіли мені друзі: — джерела нашого майбутнього повинні бути кришталево чисті й здорові: того, хто їх бруднить і отруює, треба усунути з дороги…

Я стис їхні руки й сказав:

— Друзі мої, джерела нашого майбутнього повинні бути кришталево чисті й здорові! — вийняв з кишені бравнінга й подав його Хведькові: 

— Ходім!

І пішли мовчки мовчазними й порожніми вулицями сонного міста, — Хведько спереду, я та Івась позаду. 

Серце билося спокійною впевненістю своєї правди. 

Усі троє підійшли ми до дверей його помешкання, я подзвонив і бачив, як він встав із-за столу, і довга сива борода попливла назустріч долі, назустріч Немезиді… 

Він сам одчинив двері. Пролунав сухий короткий звук, ніби пастух ляснув пугою… Як підкошений впав він на порозі свойого помешкання від Хведькової кулі, скерованої від мене. Дружня рука виконала свій обов’язок.

Жодного слова не кажучи, ми підійшли до рогу вулиці, залитою світлом електричного ліхтаря, і я побачив, що обличчя обох друзів були спокійні й горді, жодної рисочки хвилювання не спостеріг я в них. Ми повернули за ріг і тихою ходою пішли в темну далечінь сонної й порожньої вулиці. Коло перших воріт я спинився й сказав Хведькові:

— Дай-но сюди бравнінга! — пішов і кинув його до клозету. 

А потім ішли й балакали про звичайне, ніби забули навіть про те, що відбулося допіру… 

Привів я друзів до себе, коротко сказав: почекайте на мене! — і пішов тією ж дорогою тихою ходою… 

За півгодини я був у помешканні забитого. Лежав на столі — мовчазний і урочистий. Так — подумав я — тепер ти почув “Слово Істини”, — і брехня вже ніколи не сквернитиме вуст твоїх… 

А голос сумління руба поставив мені питання:

— Хто ти, суддя і виконавець присуду, суддя і кат?

Жоден м’яз душі не здригнувся перед тим питанням: так, приймаю на себе обов’язок судді і ката — і чисте серце моє, і виправдує мене сумління моє, бо я не месник за своє розчаровання безмежне, лише уповноважений всього нашого майбутнього, який не мусить нехтувати приписів необхідної моральної профілактики… 

Певний виконаного обов’язку, я навіть без рисочки злоби, без рисочки образи за велике ошуканство — спокійно дивився на заспокоєне обличчя колишнього друга. Я навіть простив йому все, бо зрозумів і відчув, що нема на ньому вини особистої, що від довговічних рабства й темноти народніх він разом з блискучими талантами, що на них позначився геній народу, дістав і темну спадщину своїх темних хиб. Діла його життя я не зруйнував, я лише очистив його. І я почув, що й він розуміє мене, що й він прощає… Лише через той вчинок, який я — суддя і кат — зважився взяти на своє сумління, колишні друзі могли порозумітися знову, могли подати один одному руку примирення… 

З почуттям того примирення підійшов я до вдови знову знайденого друга і з чистим серцем висловив їй своє глибоке співчуття її горю.

На той час з новими одвідувачами увійшов до хати судовий слідчий і підійшов до вдови, що втирала рясні сльози, які їй бігли під впливом моїх схвильованих слів щирого співчуття. 

Я сів на ближчий стілець. 

Слідчий почав запевняти вдову, що нечуваний злочин буде розкрито (посміхнулося моє серце, але не затремтів жоден м’яз його). 

— Ось, послухайте! — і, витягши з шкіряного портфелю папери, почав читати те, що розповів на слідстві якийсь випадковий Мендель Фейгельсон. У того Менделя була невеличка крамничка на майдані саме проти помешкання забитого. Мендель зачиняв свою крамничку і бачив, як троє — з них двоє молодих юнаків, а третій — людина років п’ятдесяти в довгому чекменю (я відчув раптом, що смертельна блідість покрила моє обличчя) підійшли до дверей помешкання і подзвонили. Лише відчинено двері, розлігся револьверний постріл, і троє одійшли од дверей, дійшли до рогу вулиці і пішли темною вулицею… На цьому слідчий урвав читання, оглянув швиденько присутніх, і, перегорнувши кілька сторінок, сказав:

— А через півгодини людину років п’ятдесяти в довгому чекменю, що прикметами дуже схожа на ту, яку бачив Мендель Фейгельсон, вже бачили на Петербурзькій вулиці. Свідки так описують її прикмети… 

Я відчув, ніби падаю в безодню: прикмети яскраво описували мою постать… 

Слідчий одірвав очі від паперів, подивився на мене і сказав:

— Та ось, серед присутніх я бачу особу, що цілком підходить до зазначених прикмет… 

* * *

Серце моє захололо і — я прокинувся. 

Таке присниться! Івась і Хведько в сні залишилися юнаками, прекрасними всім, чим прекрасна молодість, — Івась десь блукає на чужині вже шість років, а Хведько стільки ж спить вічним сном, передчасно отруєний тим паразитом, що розносить бацили висипного тифу, —обох я не бачив років більше, як десять, — а я й у сні зберіг свій справжній нинішній вік. 

Таке присниться, коли серце отруєне труповою отрутою в ньому убитого друга.  

*Від латинського “civis”. У “Червоному шляху” надруковано помилково — “ці вічні”.

Київ, 12 грудня 1925 року (“Червоний шлях”, № 1, 1926).

Січень, 12. Написав листівку Нюні й разом з вчорашніми листами одніс на пошту. Записав до цього зшитка “Вбивство”. Увечері прочитав Ярикові другу частину Горьківської “Мальви”. У бідного Ярика розпухла щока, болить вухо, око — після видертого зуба. На ніч прочитав 82 сторінки Ейдука “Фердинанд Фрейлиграт и Карл Маркс”. Учнівська праця, але оригінальні й непогано перекладені цитати показали мені Фрейліграта значно більшим, ніх я то уявляв собі, таки з нього дійсно щирий і емоціонально впливаючий революційний співець. 

Січень, 13. Поля зранку пішла вже до школи, а я пішов побути з Яриком, у нього ще не пройшов біль, але ніби зменшився. Прочитав йому 80 сторінок книги “Жизнь и приключения Р. Амундсена”. Вдома продовжував читати “дослід” Ейдука про Фрейліграта. Тепер вже скажу не тільки, що праця учнівська, але й що вона слабенька, погана учнівська праця. Увечері прочитав Ярикові ще 60 сторінок книги про Амундсена. Жартома зустрічали Новий рік по старому стилю. Прийшли до нас Половинкіна й Марія Аркадіївна, навіть пили кагор. 

Січень, 14. Листівка від Новицьких. До обіду дочитав Ярикові життя й пригоди Амундсена та прочитав “Зачароване місце” Гоголя, а увечері прочитав “Страшну помсту”. Вдома дочитав Ейдука (ось бобра вбив — купив книгу — авторитет Академії наук підклав свиню). На ніч читав “Дубровського” Пушкіна. Лист від Інночки (Ладі) з Ташкента. 

Січень, 15. Зранку Іруся поїхала до Москви. Листівка Лесі й Дмитрику. Повернувшись з пошти, написав великі листи Інночці та Новицьким. Дочитав “Дубровського”. Надвечір пішов до Ярика й прочитав “Сорочинський ярмарок”. На ніч читав “Путешествие в Арзрум”. 

Січень, 16. Листівка від Федіна (з Передєлкино!). Листівка Грабарю. Разом з вчорашніми аркушами одніс її на пошту. Прочитав з половину брошури Маркса “18 Брюмера Л.-Бонапарта” (звичайно, перечитав, бо читав я її ще до революції — вперше). Ярикові дочитав “Марсельцы”, а потім прочитав сторінок 50 (трохи не дочитав другої дії) “Гамлета”. Вдома на ніч дочитав “Путешествие в Арзрум”. 

Січень, 17. Листівка Федіну. В нашому Комунальному Домі — Л. М. Болдирєва цими днями пішла на операцію кисти, а на 3-4-й день по операції вмерла. Була жінка бадьора, рухлива, виглядала зовсім ще молодою, хоч мала вже 40 років… Щодня кілька разів на день, заходячи до кухні, стрівав її, завжди енергійну, завжди, бувало, щось спитає, скаже, і так дивно, так незрозуміло, що цієї жінки, ще повної життя, більше нема. 

Читав дрібні нескінченні прозові уривки Пушкіна. Приїхала з Москви Іся, купила щеня — вівчарку, дуже втішне. До Ярика пішов пізніш звичайного. Прочитали 3-4 дії “Гамлета”. 

Січень, 18. Зранку всі пішли на винос з лікарні Болдирєвої (її повезли на кремацію до Москви). Проводили до Загірної вулиці (військова музика) і повернулись додому. Написав до редакції “Известий” зауваження про помилкове переповідання у статті Корнєва (“Гиммлер”, № 14 “Известий”) епізоду з Треповим на похороні Олександра ІІІ (спогади Вітте). Тільки з десяток сторінок “18 Брюмера”. Ярик пік вергуни. Читати почали пізно, але дочитали V акт “Гамлета”. 

Січень, 19.  Здається, вперше за цієї зими пройшов до Жаб’ячого озера. Згадував “Нет выше, нет слаще покоя, какой посылает нам лес”. Писав замітку “Издательская неряшливость” — з приводу видання мемуарів Пуанкаре, Бюлова. Ярикові прочитав половину “Кандида”. На ніч переписав замітку. Хочу її надіслати до редакції “Правды”. 

Січень, 20. Лист від Дмитра та Асі. Посилав з доручення Полі гроші її батькові. Ще раз переписав першу сторінку замітки й адресував її — редакції “Правды”. Написав великого листа Дмитру і окремо Асі. Ще ранком, вертаючись з пошти, купив дешеве видання роману Виноградова “Три цвета времени”. З Яриком не читали, а розмовляли на різні теми. При мені в їхньому бараці загорілась сажа в димарі. Почалась тривога, але все обійшлось благополучно. На ніч прочитав коротеньу передмову Горького до роману Виноградова. 

Січень, 21. Зранку (хоч тепер ранок у мене не дуже ранній, бо лягаю о другій, по другій, а встаю коло одинадцятої) — зранку пішов до Наташі, взяв у неї адресу лікаря Іосифова й примусив Ладю написати йому запитання, що робити з Яриком. Листівочку разом з вчорашніми листами одніс на пошту. Мороз, мабуть, понад 20. Увечері пішов до Ярика коло восьмої, а його не було вдома (затримався в школі). Погуляв коло їхнього бараку з півгодини та й пішов додому. У хаті в нас допізна такий гармидер, що ледве 30-35 сторінок “Трех цветов времени” зміг прочитати. Як стомлює цей безглуздий гармидер! Біг би від нього світ за очі!.. 

Січень, 22. Зранку ледве почав читати Виноградова — приїхала Леся. З нею ходили (я, вона й Ладя) до Наташі. По обіді почав читати ІІ том Фейхтвангера “Успех” (привезла Леся), але в хаті такий гармидер, що допізна встиг прочитати тільки коло 60 сторінок. Правда, прийшов Ярик, і я години півтори брав участь у спільній грі. 

Забув занотувати, Дмитрик в останньому листі сповістив про смерть Олександра Михайловича Олександрова. Не мало доводилося з ним переживати спільно в досить інтимній близькості. Мав дивацькі (часом не дуже приємні) ухили, але й в них позначалася багато обдарована людина. Взагалі стояв багато вище загального рівня й часто чарував оригінальністю душевної вдачі, хоч часом егоцентризм псував немало. Ораторським талантом володів виключним, вмів вдарити по серцях з “неведомою силою”. Його промову з приводу 100 днів оборони Вердена (“в Государственной Думе) стенографічно подали всі французькі газети (в той час, як кадетська “Речь” подала тільки коротенький виклад промови). З оповідання О. Ф. Стааля пригадую — про виступ О. М. в одному з перших робітничих процесів на підставі закону про новий Карний статут. Не пам’ятаю вже, яка судова палата (мабуть, чи не харківська) з участю представників станів — розглядала справу про страйк на заводі “Новый Провиданс” (чи “Русский Провиданс”). Не пригадую добре всіх обставин справи. Пам’ятаю тільки трагічний фінал. Тисячна процесія робітників по виробленні своїх вимог і претензій до адміністрації заводу йшла, щоб передати їх управлінню. Коли раптом дорогу процесії заступив військовий відділ, командир якого вимагав спинитись. Передні ряди спинились, але ззаду натовп, не чувши команди, напирав на передніх. Командир дав команду солдатам приготуватись до стрільби. Передні ряди в жасі опустились на коліна, задні напирали. Врешті, пролунали сигнали до стрільби, розлігся залп. Десятки вбитих, сотні поранених… І все закінчувалось на суді, що погрожував обвинуваченим багаторічними арештантськими ротами. По кількох днях судового процесу — судове слідство було скінчено, й на завтра мали початись промови обвинувателя-прокурора і оборонців-адвокатів. На оборону зібрались корифеї молодої адвокатури — Муравйов, Маклаков, Тесленко, Стааль, з південних — О. М. Олександров з Катеринослава… Всі втомились і, зібравшись після останнього дня процесу в отелі, — розподілили теми оборонних промов. По закінченні товариської наради вже по дванадцятій годині ночі — пішли прогулятись містом. Не пішов один Олександров, кажучи, що має проглянути матеріали для промови на завтра. Гуляли більш години, врешті вирішили вертатись — раптом назустріч Олександров на візнику з чемоданом. — Що? Куди?

— Додому, я не можу, це така невимовно важка справа, в мене не вистачить нервів… 

Загальне обурення, прохання примусили таки повернутись, хоч увесь час О. М. продовжував скаржитись що його нерви не витримують подібного жаху. На завтра по прокурорській промові — перше слово з оборонців дістав Олександров. У кінці годинної промови — уся зала, всі присутні — голова суду, члени палати, представники станів, обвинувачені, оборонці, публіка (справу розглядали при “зачинених дверях”, але кожний з обвинувачених мав право просити допустити до зали суду трьох осіб і при десятках обвинувачених — зала була переповнена публікою) — всі плакали, втирали сльози, далі плач перейшов у голосні ридання, в різних кутках зали розляглись істерики. Голова суду тремтячим голосом оголосив перерву засідання на півгодини. В кінці перерви голова запросив О. М. до себе й благав: 

— Пощадите нас, не мучьте больше!

— Я ж не машина, я вже не скажу більш нічого. 

Голова дякував і поспішив поновити засідання. О. М., діставши слово для закінчення промови, сказав зворушено: 

— Больше я не имею ничего сказать… 

Почались дальші промови, але настрій загальний був такий — все потрібне сказано. Вирок судовий був максимально м’який в умовах того часу. 

Січень, 23. Зранку пішов на пошту, зайшов до книгарні, бачу — “Три мушкетери”, “Вибрані твори” — Зощенка, “Оповідання” Тихонова. Попрохав відкласти, пішов спитать Ладю, чи хоче купити? 

— Обов’язкого, зараз же! — і дала гроші. 

Пішов купив. Прийшов додому — роздивився, бачу — за Тихонова помилково взяли 3 карбованці — замість двох. Знов пішов — порозумівся — 50 копійок лишилось за ними до першого випадку. Таким чином — тричі ходив (правда, й купив три книги!). Ввесь день читав “Успех”, а прочитав щось з 30 сторінок — такий у нас гармидер у хаті! Записав до вчорашнього дня кілька рядків про О. М. Олександрова. Ярикові прочитав кілька розділів “Кандида”. Знов кошмарний процес змовників проти радянської влади, що не спиняються у своїй злобі ні перед яким нелюдським злочином. І найбільший жах у тому, що це ж не останні люди, а навіть зами наркомів (П’ятаков, Сокольников, Лівшиць), давні партробітники, П’ятаков навіть член ЦК! Волосся на голові встає від жаху, що такі наробити можуть! Слухали по радіо акт обвинувачення. Будь-що-будь такому злочинству треба покласти край! 

Січень, 24. Зранку знов не дуже успішне читання “Успеха” Фейхтвангера. Лист від Дмитрика. Лист Полонській-Василенковій та листівка Неустроєвій. Пішов на пошту, лап за кишеню, а лист забув удома. Не дивлячись на 20 морозу, пішов додому, узяв листи й ще раз поплентався на пошту. Завтра збираюсь їхати до Москви. 

Січень, 30. Зранку 25-го поїхав до Москви, потяг спізнився. Просто з вокзалу зайшов до парикмахерської, а звідти до Лесиного помешкання. Зайшов до Чекеруль-Куша. Приніс йому вість про смерть О. М. Олександрова, а він мені відповів такою ж — 4 поховали Миколу Костянтиновича Муравйова. В Черекуля обідав. Від нього зайшов до Р. А. Ландау. Презентувала мені число “Науки и жизни” з своїм етюдом “Карл Шорлеммер”. На ніч до пів на другу читав у “Правде” справоздання процесу і потім довго не міг заснути. Жах, якого не переказати словами! 26-го до пів на другу чекав — думав, приїдуть з Дмитрова Леся з Ісею. О-пів на другу поїхав до М. В. Неустроєвої. З нею ходили до крамниць, потім у неї обідали. Ідучи від неї, зайшов до Жураковського. Порівнюючи рано повернулась Леся (приїхала з Дмитрова, з вокзалу поїхала на роботу). Пробалакали з нею кілька годин, все на тему жахливих вражень процесу. 27 зайшов до Петрушевського, не застав, поїхав на вулицю Горького, купив Кондорсе “Єскиз исторической картины прогресса человеческого разума”. Увечері зайшов до М. Г. Вайнштейна. 28 зранку пішов до Петрушевського, довго з ним балакав. від нього зайшов до Грабаря, з ним балакав ще довше. Увечері пили з Лесею чай. 29-го Леся умовляла мене нікуди не рипатись — великий мороз, а я, почитавши до третьої, скінчив “Успех” Фейхтвангера (давно не читав такої сильної речі) і етюд Тарле про Марата, подався до Третьяковки подивитись виставку Сурикова. Дістав багато вражень. Вийшов з Третьяковки й дійшов до трамваю. Підходить № 18. Спробував сісти до першого вагону. Але з обох боків під мої руки пролізли дами, й до вагону не можна було влізти. А тут — вулиця вузька — надходить широкий авто. Не знаю вже, чи, не бажаючи висіти на підножці, сам я скочив, чи мене вштовхнули, але опинився коло траму, вагон вже досить швидко рухався. Бачу, насувається на мене гроно тих, що не влізли до другого вагону й висять на підніжці. Цим гроном і збило мене з ніг. Падаю і думаю — під авто мій кінець! Але обійшлось. Авто спинився, а я благополучно сів до № 18-го, що хвилин через дві надійшов. Тільки через годину помітив, що болять пальці на правій руці. Рука опухла, на ніч розболілась дуже, болить і досі. Зранку сьогодні — Галин день народження — поїхав до Дмитрова. 

У вагоні якась дама сказала — беручи квиток — чула, як радіо переказувало вирок — тринадцять до розстрілу, четверо до в’язниці. 

— Кого-кого?

Ну, всі сказали:

— Арнольда, а ще кого?

Дама каже:

— Чула — Арнольда, Радека, а двох не розчула.

— Що? Радека!? Ви з глузду з’їхали! Як то може бути!? —насипався на неї весь вагон, ніби то вона виносила вирок. 

Дама зніяковіла:

— Може, я помилилась, я сама тим здивована, але я чула ясно прізвище “Радек”. 

— Та цього ж не може бути! — знов закричали всі, і я приєднав свій голос до всіх. 

А вилізши з вагону в Дмитрові, — почув вже як безсумнівне, що дама не помилилась. (До речі, у вагоні — а ніяк не могли додуматись, хто саме ті троє, що з Арнольдом дістали не смертний вирок? Сокольникова не назвав ніхто! Арнольд — не викликав непорозумінь, але всі 16 інші, здається, однаково заслужили вищу міру. До речі — здається мені, біографія Арнольда могла б дати матеріал — автору “Путешествия на край ночи” Селіну, або й Зощенку). Не я стану заперечувати “милость к падшим”… І тим, що, не знижаючи захисту пролетарської держави, вирок дав і можливу в такій кошмарній справі “милость”, для мене пролетарський суд піднісся на високу моральну ступінь. Але я боюсь, що широкі маси не зрозуміють, на підставі чого “милость” заслужили Радек і Сокольников? Чи те, що я чув у вагоні, не буде по всій країні? Мотивація вироку — не брали участі беспосередньої в диверсійних та терористичних актах — для мене принаймні неперекональна. І якби вся ця компанія не мала на чолі ідеологів типу Радека — вона зовсім не мала б політичного обличчя. Були б самі бандити. Тільки бандити! До того ж і останнє слово Радека не знайшло дороги до мого серця, й в кожнім разі жаху, щирого жаху — куди я скотився?! — я в ньому не відчув… І лишається важке враження, що не всім у цьому процесі вирок одміряв однією мірою. І все ж хвилює висока тенденція, що відбилась тут, може, й не зовсім вдало здійснена… 

З приводу Галиного народження в нас були гості. Застав лист від Інночки Ситенської. 

Січень, 31. Сьогодні два роки, як приїхав я до Дмитрова! Листівка від Полонської-Василенкової. Листівка Нюні. Мабуть, таки цими днями подамся до Ленінграда. Скінчив читати Ярикові “Кандида”. А завтра, мабуть, проїду до Москви — попрощатись з Лесею, бо вона завтра на два тижні їде до Білорусії, а я маю під цей час виїхати до Ленінграда. 

Одна з жахливіших для мене деталей процесу — роль Бухаріна, коли він не оббріханий. Пам’ятаю, його стаття “Прощай, Мироныч!” зворушила мене до сліз. І написавши ту статтю, Бухарін нібито казав — будемо [..?] коли на цьому спинимось!.. Жах! І як це мені боляче! Я іноді захоплювався його статтями, високо оцінив його доповідь про поезію на з’їзді письменників. 

Лютий, 2. Вчора зранку поїхав до Москви проводити Лесю — поїхала на два тижні у відрядження до Білорусії. Пішов на вулицю Горького, купив ІІІ том листування Чайковського з фон Мекк (і це дало привід renovare dolorem втрати 1-го тому — разом з 1500 книжок, що загинули на схованці в А. Лебедя). Маю ІІ і ІІІ томи, а першого не маю! Зайшов до кафе й випив пива. Леся поїхала рано (о сьомій вечора), але я нікуди не пішов, сидів і читав “Велику радянську енциклопедію”, “Літературну енциклопедію”. Сьогодні ранком повернувся додому. Листи від Полонської-Василенковой та від Дмитрика. Написав листи Федіну, Інночці Ситенській, Полонській-Василенковій, Катерині Миколаївні Рильській, листівку Бобровій (усі надіслати маю завтра). 

Лютий, 3. Вчорашні листи одніс на пошту (Рильській та Інночці послав рекомендованими), ще на пошті написав листівку Дмитрику, а повернувшись з пошти, написав йому великого листа й знов пішов на пошту. Читав листування Писемського. Виключно нудно! З Яриком прочитали з тургенєвських “Записок мисливця” — “Чертопханов і Недопюскин” та “Кінець Чертопханова” (в українському перекладі). 6 карбованців надіслав Дімі Тищенку. 

Стріваються люди, яким пориває заперечувати, навіть коли вони висловлюють незаперечні істини й факти — двічі по два — чотири; Волга впливає до Каспійського моря і т. ін. 

Лютий, 4. Лист Г. В. Беренштам. Ідучи на пошту, купив ІІІ том М. Пруста. Прочитав передмовну статтю й почав читати. 

Лютий, 8. Ранком 5 поїхав до Москви. Обідав у Чекеруль-Куша, увечері був у Ландау. Ранком 6 поїхав до театру ім. Леніна (Тригорна мануфактура), слухав “Пиковую даму” (приїхала до театру і Іся). Поставлено непогано, тільки голоси не дуже то сильні. З театру пішов до М. В. Неустроєвої, а увечері пили з Ісею чай. Читав Кондорсе. І години чотири з Ісею ходили по крамницях. Купив біографію Коло ді Рієнзі. Увечері почав читати Гейдена “Историю германского фашизма”. Сьогодні в обід приїхали до Дмитрова. Іменини Марії Аркадіївни. Навіть чарку горілки випив. Увечері пішов до Ярика. Читав “Историю германского фашизма”. Застав листа від Айзенштока й листівку від Бобрової. 

Лютий, 9. Лист Айзенштоку, листівка Новицькій. Листівка від З. Давидова, листівка Давидову. Завтра день народження Дмитрика. Послав йому від усіх привітальну телеграму. Цілісінький день читав “Историю германского фашизма”, а прочитав тільки 40 сторінок, такий у хаті гармидер. Увечері ходив до Ярика, та не застав його вдома. Листівка від Аліка. 

Лютий, 10. Переписував рецензію на роман Новикова про Пушкіна. Увечері в Ярика. Дмитриків день народження. 

Лютий, 11. Цілісенький день переписував рецензію, вставляючи нові абзаци. Для чого? Для своєї шухляди з непотрібними паперами. Тільки. 

Лютий, 12. Ладя з Нюсею поїхали до Москви. Почав продовжувати мемуари, а потім до другої години ночі проглядав усе написане й дещо виправляв. Ладя з Нюсею надвечір повернулися. 

Лютий, 13. Лист від Полонської-Василенкової, відповідь їй. З Яриком читали “Евгения Онегина”, так він під читання й заснув.

Лютий, 18. 14 зранку поїхав до Москви. Леся ще не повернулася з Білорусії. Пішов по книгарнях, повернувся додому — приїхала. Увечері пішов на телеграф, хотів телефоном сповістити про Лесин приїзд Ісю. Нічого з розмов не вийшло. Зайшов до К. Д. Нікітіної. 15 зранку знов пішов по книгарнях, з головного телеграфу послав Ісі телеграму. Зайшов до Чиркових, застав тільки О. Я. Від неї зайшов до Лелі Фоміної, в неї і обідав. Прийшов додому — приїхала Іся. Увечері у Вайнштейна. На ніч читав Плеханова. 16-го вдень — був у В. І. Вернадського. Пізно вночі читав Лесі свою статтю про Пушкіна. 17-го зранку поїхав до Петрушевського. Від нього Арбатом і потім бульварами пройшов додому. На Арбаті купив презент Ладі — “Мідного вершника” — у перекладі Рильського. Увечері пішов до Жураківських. На ніч допізна читав Плеханова. Сьогодні зранку повернувся до Дмитрова. Застав листа від Дмитрика. Леся вчора взяла мені квитка до Ленінграда на 23. Зранку сьогодні повідомив про те Нюню й Вовочку. Лист від Г. В. Беренштам. Увечері прочитав Ярику два розділи “Евгения Онегина” далі. На ніч допізна читав Одоєвського. 

ТРАВЕНЬ 1937 РОКУ

Травень, 15. Скільки води втекло за час, протягом якого я не писав нічого в цьому зшиткові! І скільки змін зайшло за цей час! І знов на мою голову впала катастрофа, розміри якої ще годі передбачати, але внутрішні ауспіції мої сумні й тривожні…

Цвітуть мої удюблені конвалії, квітне бузок, а серце мовчить і не посміхається ранку долі. 

Травень, 17. Жодної охоти нема занотувати все, що пережито з того часу, як обірвався мій щоденник. 

22 лютого виїхав з Ісею до Москви, й 23 вона увечері проводила мене на Жовтневий вокзал, а 24 ранком я вже був у Ленінграді. Не затуляючи усів плащем, а брови шапкою, як пушкінський Дон-Кіхот, міг знов бігати по вулицях знайомих, тільки здатність бігання, тільки сили бігання далеко не ті стали! Радість побачення з своїми, зустрічі, — сподівані й несподівані з десятками старих знайомих, — всього навіть не пригадаєш тепер! А найбільш давали задоволення праця в бібліотеках “ИРЛИ” та з 1892 року знайомій Публічній, — тепер імені Щедріна… (До речі, більшість несподіваних зустрічей трапилось саме в спеціальному залі Публічки). 

В “ИРЛИ” днів два просидів над словником псевдонімів Масанова, перегорнув дещо з нової пушкінської літератури, а чого-чого тільки не перегорнув я в Публічці, починаючи з старих газет, журналів 60—70-х років, чого тільки не читав, починаючи з Ренана, між іншим прочитав дивовижну книжку Кюстіна “Миколаївська Росія” (ії б слід рекомендувати усім, хто не відчуває величі сучасності), а скінчив “Письмами русского путешественника” Карамзіна.. Був мені в Публічці такий випадок. Поруч мене сидів якийсь військовий, переглядаючи тоненькі папки з газетами. Врешті, не витримав і, звертаючись до мене, сказав: 

— Подивіться, от були які звичаї, — і показав портрет з підписом — “шпіон Малов”… 

— А що воно таке? — поцікавився я.

— Та це, бачите, нелегальна газета кінця ХІХ віку “Рабочая мысль”.

“Рабочая мысль”! Скільки спогадів розвернулось переді мною, коли я, попросивши одну папку, заглянув на такі знайомі сторінки. Через кілька днів я виписав “Рабочую мысль” собі й, проглядаючи її, ніби перечитував сторінки своїх мемуарів. Між іншим знайшов свій вірш “Рабочего убило колесом весчувственной машины” та мій же переклад шеллівської “Песни к людям Англии”. Обидва вірші можуть бути ілюстраціями до тих обмежень, які історія зробить до байок про повне відцурання “економізму” і його органу “Рабочая мысль”, ворожнечу до “політики”. 

В половині березня трапився сумний випадок з Нюнею: призначила мені прийти увечері до Маргарити Іванівни Кригер (родички небіжчика В. В.), щоб разом повернутись додому, але не прийшла, а прийшла Ляся й розповіла, що з Нюнею трапився сумний випадок — під час, як хотіла зійти з трамваю коло п’яти рогів, якийсь тип штовхнув її, і, упавши, вона забила коліно. Одначе сама піднялась на п’ятий поверх до Севиної жінки й чекає, щоб я зайшов за нею. Додому довелось її везти на таксі (ледве зійшла вже по сходах з п’ятого поверху). На завтра покликали лікаря, а він порадив госпіталізацію, і за півгодини перевезли Нюню до Травматичного інституту. Там вона пролежала коло трьох тижнів (діагноз — перелом колінної чашки), і я кілька разів там ії одвідував. Одного разу, вийшовши від Нюні, зайшов до Петропавлівської кріпості й все там оглянув. Скільки вражень! 

Врешті, все кінчається, й прийшов час думати про поворот додому. Ладя й Іся пропонували мені поїхати до Дніпропетровська, щоб там насолодитись українською весною. Але, знаючи, що ні в кого нема зайвих грошей, я спокусливу пропозицію відхилив. З тих же міркувань одмовився від Ладіної пропозиції прислати грошей, щоб за допомогою Нюні й Лясі — купити нову шубу. І який був я правий у своїх відмовах і, приїхавши застав, як і завжди грошевий скрут і відсутність грошей на біжучі видатки, тільки великі надії на близьке одержання великих літературних гонорарів. Але я вже звик журавлів у небі не вважати за щось реальне і на цей раз, на жаль, не помилився. Усі надії пішли прахом, і ми всі знов перед розбитим коритом. Та не матеріальний крах — країть мені серце! 

Вже зовсім останніми днями перед від’їздом — перед наближенням травневих святий з усіх боків почали мені говорити, що в газетах у зв’язку з одкриттям Волзького каналу — згадується Ладя, її вірші, вибір її до членів письменницької спілки. Дмитров притягав тими днями увагу цілого Союзу, а подекуди й цілого світу. Як-не-як я два роки прожив у Дмитрові, й під боком у мене відбувалось велике будівництво, що ввесь час так хвилювало мене й підносило настрій, не дивлячись на біль від думки про те, що от живеш поруч з великим ділом, в якому не береш і меншої участі. І всією своєю істотою я був напередодні відкриття Каналу — там у Дмитрові, з Ладею і Галею, для яких те відкриття мусіло бути справжнім святом, з усіма, хто працював на будівництві. Ладя привчила мене дивитись на С. Г. Фіріна, як на керівника соціалістічного будівництва на каналі, ставленика партії та виконавця її директив та настановлень. Тепле дружнє ставлення до нього Горького сприяли моїй симпатії. І коли мені захотілось бути не тільки в думках та відчуттях на святі відкриття каналу, захотілось чимсь матеріалізувати свої думки й відчуття, не знайшов я для того іншої форми, як, ідучи до Публічки, на Невському зайшов до телеграфу й подав телеграму: “Дмитров Московской обл. Фирину. В Вашем лице сердечно приветствую всех вдохновенных строителей великого канала. Мих. Могилянский”. Це було 30 квітня, а коли 5 ранком я прибув до Москви й Ладя зустріла мене на вокзалі, — вже їдучи на метро, я спитав: 

— Що ж С. Г., дістав мою телеграму?

Ладя мало не з слізьми відповіла: 

— Нема вже в нас С. Г., його ще 29 квітня зняли. 

І чомусь ця звістка родила в мене тривогу за Ладю. А тривога показалась не безпідставною. В ніч на 12 і Ладя, і Галя арештовані. (Я ночував у Москві, й сталося це без мене)… Сидять і досі. Були арешті і крім того. Що думати? Коли в роботі С. Г. Фіріна викриті якісь фальшиві ухили (може, в зв’язку з арештом Ягоди, якого ближчим співробітником він був?), то, оскільки вони до його усунення були невідомі й керівним колам партії та уряду, навряд щоб вони могли інкриминуватись його співробітникам і з цього боку справа мене не турбує, врешті. А от боюся різних розмов і всього того оточення, від якого завжди нудило мене. Треба ж визнати, що “Культурно-виховний відділ” перш за все не виблискував силами культурними, мало того — інакше не можу кваліфікувати більшості Ладіних співробітників, як виразним словом “шантрапа”. І Ладя, і Галя не тільки на всі 100 відсотків радянські настроєм, але ентузіастки, не припускали в своїй присутності навіть розповіді “анекдотів” сумнівного змісту. Пам’ятаю, як вони обидві насипались на когось з відвідувачів, здається, на Федю Шаргородського за щось ним сказане. Обидві кричали: ти ніскільки не перековався, ти такий же, яким був, коли дістав “срок”. Це твоя справа, але при нас ти з своїми дурницями не смієш виступати, забирайся з ними куди хочеш, а до нашої хати не занось пакості! І я не припускаю, щоб їм можна довести навіть антирадянські розмови в їхній присутності. Ще, пригадую, комусь Ладя так сказала, що я чув: прошу мені таких речей не говорити, мені неприємно й гидко їх навіть слухати!.. Я завжди шуткував, що Ладя й Галя можуть бути кращим запереченням скепсису щодо можливості так званої “перековки”. І цим вони відчували себе зобов’язаними нікому іншому, як С. Г. Фіріну, що так і було. Звідси випливало їхнє ставлення до С. Г., й це мене ніколи не дивувало, бо я й сам пересякнутий був живим почуттям вдячності йому за те, що наставив Ладю на правильну путь. Тому й не дивуюсь, що Ладя (завжди експансивна з самої природи), кажуть, плакала з приводу зняття Фіріна з посади. Але я завжди був пригнічений, оскільки “шантрапа” вдиралась до нашої хати, і завжди казав Ладі, — нащо тобі ця компанія, на всі сто відсотків не радянська? (Ніколи я не чув чогось антирадянського, поготів контрреволюційного в їхній розмові, але усім духом: побутом, ставленням до праці, жадністю до грошей та взагалі матеріальних благ, відсутністю керуючої над людиною ідейності вся ця “шантрапа” була очевисто нерадянською, — а на нерадянському грунті чи довго вирости антирадянському?). Ладя завжди відповідала: 

— Я бачу їх усіх наскрізь і ставлю дуже низько, але ж вони приходять до мене в справах роботи (працювала Ладя вдома), а коли, скінчивши ділові розмови, вони починають просто балачки, не можу ж їх вигнати з хати?! — Але ж вони заважають тобі працювати? (Праці завжди було багато). 

— Ну, що ж будеш з цим робити? 

— Можна не гнати з хати, але ж можна так себе ставити, що тільки нахаба не зрозуміє, що треба йти з хати. 

Та більшість їх і були нахабами, і Ладя була жертвою того нахабства й своєї делікатності. І я не міг настоювати, бо завжди боявся, щоб Ладя не подумала, що дбаю про свої інтереси. При нашій хатній тісноті — балачки цієї “шантрапи” дуже заважали моїй праці, — тому й боявся я, що Ладя відчуватиме мою зацікавленість. Найчастіш заходили Жигульський (але завжди на кілька хвилин), Нитобург, один час Ф. Шаргородський (з цим були на Соловках і завжди казали, що зобов’язані йому багатьма дрібними послугами). Усі стовідсоткові міщани, Нитобург — інтриган, самозакоханий і певний своїх великих літературних талантів (колись пристав до мене прочитати його роман, я прочитав його першу частину й кинув: — Нестерпно!) Шаргородський до всього ще й дурний. За всіх їх вищим був П. С. Лухтікер. Цей заходив найчастіше, але завжди в справах, завжди на хвилинку (ніколи не випив у нас і шкляночки чаю). Його навіть не залічую до “шантрапи”, бо був чесним у праці, міщанство не випирало з нього, слідкував за новими книжками, купував їх, а оскільки книжки й моя слабість, — у мене з ним знаходились теми для розмови. Взагалі він головою був вищий за вищеназваних. Його я вважав за цілком пристойну людину. Щодо Жигульського й Нитобурга, то між іншим думаю, що вони ще й заздрили Ладі — й з приводу ставлення до неї Фіріна, і з приводу безсумнівно вищої талановитості. Не раз чув я, — Нитобург напівпошепки розповідав про ганебні розмови на Ладіну адресу Жигульського, а хтось інший розповідав те саме про Нитобурга. Але й це зносила Ладя терпеливо. І даремно я кілька разів попереджав Ладю, щоб більш була вибагливою до свого оточення, щоб одмежувалась від шантрапи своїх співробітників. Врешті, їй це дружньо порадив Успенський (мабуть, його уважність розібралась добре в якостях болота), а потім і сам Фірін (між іншим сам до певної міри винний у тому, що, наприклад, культурно-виховавчий відділ став пристановищем для “шантрапи”. Не раз, бувало, вигонить якого-небудь Нитобурга, а через тиждень той вигнаний знов працює… Поблажливість Фіріна не раз переступала припустимі межі. І це я не раз казав Ладі ще задовго до краху 29 квітня). Та Ладіна делікатність доходила таких меж, що вже й знаючи, що Жигульський зараз же по усуненні Фіріна подався до спілки письменників з розмовами: 

— Ви ж мене не дорівнюйте до Могилянської (їх разом прийняли до Спілки), — я ж — “чесний злодій”, а вона, знаєте, по якій статті заслана була до табору? 

Навіть знаючи це, не порвала з ним рішуче. А на мої зауваження, що через своє оточення дістане негативні атестації, відповіла: 

— А ти гадаєш, начальство не вміє розбиратись у людях та їхній роботі? 

І запевняла, що добре знає про гарне ставлення до себе вищих керівників будівництва (і крім Фіріна). Ну, і ось сталося — тепер лишається сподіватись, що слідчі розберуть різницю між шантрапою і дійсними ентузіастами соціалістичного будівництва, якими стали й Ладя, і Галя. Бо коли ні, то вже залишиться єдина втіха в свідомості того, що “все муки жизненных тревог всегда даются нам на срок”, а “срок” мій вже, мабуть, на завершенні. От тільки безумно шкода й Ладю, і Галю, бо ж для їхньої свідомості образлива сама можливість підозріння, поготів обвинувачення в тому, до чого вони ставилися з презирством і гидливістю. Для мене це болючіше, ніж уся та руїна нашого спільного життя, якою нам всім погрожує катастрофа. Я певний, що і їм саме це найболючіше. Адже ж вони справжні і чисті ентузіастки! 

Травень, 26. Вчора поїхав до Москви, одвідав бібліографа Масанова, зайшов до Петрушевського, Грабаря, а сьогодні на ніч повернувся. У дорозі прочитав книжку про Родена. Взагалі тільки читанням рятуюсь від болю, який давить і гнітить. Застав листівки від Дмитрика, Нюні й Новицької. 

Травень, 27. Лист від Полонської-Василенкової. Листи їй. Нюні, Новицькій, листівки Дмитрику й Асі. 

На жах мені — є симптоми, що назване мною найболючішим — (травень, 17) — цілком реально можливе. Лишається ще й ще покласти всі надії на розум і сумління радянського правосуддя. Без віри в них можна б збожеволіти в ці важкі дні. І я вірю, і я сподіваюсь! І скільки втіхи в ці важкі дні дає радянське засвоєння північного бігуна. Поступ, наука, безмежні перспективи майбутнього втішають і під час найбільших особистих бід, що не заважають великій гордості й світозарній радості нашої великої сучасності!.. 

Травень, 28. Уявляючи собі, що мусять відчувати бідні Ладя й Галя, просто божеволію від гострого суму!.. 

Ходив подивитись наші дубки, задумавши, — коли вони живі й дали листочки, все буде гаразд. Дубки мене втішили свіжими листочками. 

Травень, 29. Зранку Іся поїхала до Москви й звідти привезла сумну звістку — Лесю зняли з роботи. Біда не ходить одна. І цього разу мені не так боляче від тих матеріальних наслідків, якими це погрожує бідній хворій Лесюрці, як від свідомості того морального удару, що має відчувати. Треба ж уявляти собі ту зовсім жертовну самовідданність, з якою працювала, не шкодуючи сил і здоров’я, бо горіла чистим високого піднесення ідеологічним вогнем… 

Лист Бобровій. Читаю і читаю. 

Травень, 30. Думаючи про Лесю, не можу втримати сліз. Як і з Ладею, жах не в матеріальній руїні, а в тому моральному ударі, який дістає людина, що любила своє діло, віддавала йому чесно усі свої сили, радуючись свідомістю своєї участі у великому соціалістичному будівництві плечем до плеча з міліонами натхнених робітників, людина, якій раптом кажуть: тобі не довіряємо й одбирають можливість працювати. Що може бути образливіш і болячіш? Бідна Мавка!

Листівка Дмитрику. Читаю і читаю! Увечері був у Ярика. Читали з ним “Еврея Зюса”. 

Травень, 31. Ось і травень скінчився, а з ним скінчилась і весна, що принесла сього року небагато радості. 

Сьогодні дочитав третій том листування Чайковського з фон Мекк і почав “Одноєтажную Америку” Ільфа і Петрова. Взагалі в перманентному читанні і єдиний мій рятунок від розпачу. Протягом травня прочитав Биховського “Всероссийский совет крестьянских депутатов в 1917 г.” (почав читати ще в Ленінграді і з приводу цієї книжки скажу: колись казали — “мудрий лях по шкоді”, а ось виявляється, що трапляються “ляхи”, які не стають мудрими й по шкоді), дочитав другу половину тиняновського “Пушкина” (першу половину прочитав у Ленінграді), прочитав томик “За живой и мертвой водой” Воронського (цікавий епізод виявлення шпіонки в складі колонії засланих на півночі), Замятіної — Давид, Терновця — Роден, монументальну “хроніку” Конисського “Т. Г. Шевченко-Грушівський” і монументальний третій том листування Чайковського з фон Мекк. Перечитав низку приміток до Шевченкого “Журналу” і до його ж “Листування” (страшенно незадовольняючі примітки, хоч іноді й нестерпно белькотливі під пером С. Єфремова. Змістовністю відрізняються примітки М. Новицького. 

Іся поїхала до Москви, а ми з Нюсею увечері слухали трансляцію “Анны Карениной з МХАТу. Воістину, треба владного гіпнозу, щоб цю нестерпну істерику на кілька годин — вважати за художню інтерпретацію геніального роману, “Анна” просто нестерпна, а не чарівна жінка. Всі негативні риси бюрократа Кареніна зовсім не реалистичні (реалізм був би тут вершиною жаху), а роблено театральні. Може, такі враження вуха, а зовсім інші, коли до вуха приєднуються і очі. Але я тільки слухав, а тому й можу говорити тільки про враження вуха, а останні ж рішую негативні. 

Червень, 1. В іспанській трагедії нові ускладнення, створені німецько-італійською провокацією. Ще на крок ближче до світової катастрофи. І уникнути її можна тільки твердою політикою тих, хто дійсно катастрофи уникнути хоче, від перманентної ж поблажливості зростає нахабство агресорів і катастрофа наближається. Що ж до тієї бутафорії, якою все більш виразно стає Ліга Націй, то з її боку було б чесніше визнати своє безсилля полагодити мирно світові конфлікти, а не йти на такі обурюючі примітивне моральне почуття mise en scène, як доручення контролю над невтручанням тим, хто ввесь час з’являється одвертим нахабним агресором. 

Невимовно важке враження від звістки про самогубство Гамарника, що подало ще один приклад ганебної зради. У Наташі випадково знайшов Шіллера “Историю западноевропейской литературы нового времени” (два томи). Прочитав сторінки, присвячені — Гейне, Байронові, Гофману, а потім, почавши читання з самого початку, дочитав на ніч до 50 сторінки. 

Червень, 2. Читав. Надвечір ходив до дубків. Зеленіють. Зайшов до Ярика. 

Червень, 3. Зранку поїхав до Москви привітати Лесю з її днем. Подарував їй Стендаля — “Історію малярства в Італії”. Хвора. Не виходить і читає “Братів Карамазових”. Спочивши, пішов купити хліба, редьки, сосисок. Пообідали. Леся все хотіла піти зі мною до театру, але я, знаючи стан її фінансів, умовив відкласти театр на більш щасливі часи. Коло шостої поїхав на Савеловський вокзал. Удома чекала мене радість — листівка від Дмитрика. В дорозі й вдома прочитав звичну порцію “Истории дитературы” Шіллера. 

Червень, 4. Листівка Дмитрику. Читав Шіллера. Увечері займався з Яриком географією (у нього завтра іспит). Листівка Дмитрику. 

Червень, 5. Читаючи “Историю литературы”, звертаю увагу на дати народження й смерті письменників та дивуюсь рідкості їхнього довголіття. Не кажучи вже про смерть за молодих років Шеллі, Байрона, Бюхнера, Веєрта, Новаліса та багатьох інших, мого віку не дожили письменники, що так багато написали, — Смолетт, Стендаль, Бальзак, Гейне, Т. Готьє, Ф. Шлегель, Флобер, Діккенс, Теккерей, ще менше жили Жерар де Нерваль, Томас Гуд, Джонс, Гофман, Клейст та багато інших. 

Ярик і Нюся скінчили щасливо іспити, але в Ярика ще лишилися недоліки з предметів, з яких мав річне “незадовольняюче”. 

Дистівка Федіну і Г. В. Беренштам. Скінчив І том Шіллера й почав ІІ. Купив Бродського — біографію Пушкіна. Витратив 7 карбованців 50 копійок і ще лишилось 5 карбованців на “Былое и думы” — а тоді не залишиться в мене й копійки, коли ж матиму хоч карбованець — невідомо… 

Нюся принесла мені маленьку білу троянду. 

Червень, 6. Лист від Нюні. Листи Нюні й Дмитрику, листівка Бобровій. Шіллер. Захопленно перечитував останні сторінки “Кандида”. 

Червень, 7. Уолт Уїтмен (читаю Шіллера) залічував до “трофеїв нинішніх днів”: ніжний кабель Атлантики, і Суецький канал, і Готардський тунель, і Бруклінський міст, ми ж тепер можемо в першу чергу додати: радіо і нашу гордість — Біломоро-Балтський та Москва-Волзький канали, московське метро, і нашу радість останніх днів — північний бігун, станцію наукову на дрейфуючій крижині, голоси з якої слухає, затамувавши подих, Всесвіт!.. Серед “трофеїв нинішніх днів” стільки належить Радспілці! 

Увечері з Яриком займався історією до 11-ї години. 

Коли думаю про можливість нового вибуху світової війни (а як не спиться, нікуди не заховаєшся від цих думок), коли уявляю собі жахливі перспективи, що змальовані от хоч би в книзі “Гитлер над Европою”, від жаху звільняє тільки спасенна думка — мрія, що з вибухом світової війни пролетарі всіх країн обернуть зброю не проти вигаданих зовнішніх ворогів, а проти своїх відвічних внутрішніх ворогів — гнобителів і експлуататорів трудящих і замість світової війни вибухне світова комуністична революція. Тільки світла надія на це рятує від кошмарних жахів можливості нової світової війни. 

Червень, 8. В місцевій газеті “Москва — Волгострой” (орган парткома, постройкома, управления лагеря”) число 72 — вміщено замітку “Контрреволюционная пропаганда под маской “агитбригады”. В замітці наведені яскраві зразки халтурної пошлятини, за які звичайно відповідати має керівництво КВО. Пам’ятаю, Ладя, почувши якось виступи “агітбригади”, з обуренням говорила про халтуру й пошлятину та дивувалась, чому керівництво не зверне на це уваги й не припинить цього безсмаччя. Так вона розцінювала й поезію Шаргородського. Але керівництво КВО і до останньої ставилось інакше. Але халтура й пошлятина ще не контрреволюція, а жодного прикладу останньої замітка не подає. Що ж до натяків, ниток, які простягаються в замітці від “агітбригади” до лагерної “літератури” (чомусь у лапках) — журналу “На штурм трассы” та “Библиотека перековки”, то своєї думки не маю, бо не мав охоти й часу з цією літературою більш-менш повно ознайомитись, але пригадую, як за нею стежив, як їй співчував Горький і не припускаю, щоб його уважливість могла прогледіти контрреволюцію. Та й “література” ця 2-3 роки була у всіх на видноті, загальна преса нею цікавилась, рецензувала, література ця посилалась видатним членам уряду. І всі були так неуважливі, що прогледіли контрреволюцію? Неуважливість у нас бувала безмежна, але все ж цього не припускаю. Ще раз скажу: за халтуру й пошлятину відповідальні керівники, халтурників і пошляків з таких відповідальних місць треба гнати в три шиї, не засмічувати ними справу радянського культурного виховання — про це не може бути двох різних думок. А “література” лагерна зафіксована в десятках чисел журналу “На штурм трассы” та бібліотеки “Перековки” й оцінити її в повному обсязі можливо sine ira et studio — зараз неважко*.

Ярик здав іспит з історії. Ходили до своїх дубків. На ніч “утелепався у ванну”, а потім довго читав Шіллера. 

*Щодо формальної та ідеологічної цінності Ладіної поезії, то, мені здається, не можна ігнорувати не тільки високу апробацію Горького, але й факт обрання в кандидати на члена Спілки письменників. Адже ж не за халтуру й пошлятину, поготів не за контрреволюцію її обирали! 

Червень, 9. Скільки вдарів може витримати серце й на скільки років було зроблено моє серце, коли воно досі усе виносить?.. 

Лист Асі, листівка Дмитрику. Прийшов з пошти, новина — 12-го запропоновано звільнити помешкання… Написав листівку Шамраєві. Поніс на пошту, на пошті ще написав Нюні, Полонській-Василенковій, Асі, Бобровій. Прийшов додому — листівка від Шамрая. Читав Шіллера (під впливом подій і настрою щоденна порція сторінок усе зменшується, але як-не-як дочитую). Іся в справах поїхала до Москви. У лікарки — Adonis vernalis, Calijodati, Conv. majalis. Заходив пізно увечері до Ярика. 

Червень, 10. Дочитав ІІ том Шіллерової “Історії нової західноєвропейської літератури”. Багато маю заперечень, але в цілому цікаво, факти подані не завжди чітко, але все ж досить повно й вірно. Читаю Пушкіна, на ніч кілька сторінок “Одноєтажной Америки” Ільфа та Петрова. Листи від Полонської-Василенкової (вийшла заміж!) та від Г. В. Беренштам. Листівка Полонській-Василенковій. Увечері заходив до Ярика. 

Знов велика подорож і повна невідомість, як складеться далі життя. Прожив у Дмитрові два роки й чотири з половиною місяці, а ось післязавтрого маю виїхати. Навіть якось дивно, а часом — забудешся — неймовірно. Та неймовірно, але факт! 

Лист, з яким Майський звернувся з дорученням Радянського уряду до Комітету невтручання, ще раз свідчить, що честь і чесність у міжнародній політиці лишилась тільки у першої в світі пролетарської держави. 

Червень, 11. Коли виявилось, що негідники-диверсанти, шпигуни й терористи з троцькистського табору та їхні спільники — не знали меж у своїх злочинах, — будували заводи, щоб їх ніколи не збудувати, отруювали робітників, викликали катастрофи з пасажирськими потягами і т. п., я вже не мав сумнівів, що зрада не могла не торкнутись і найважливішого органу захисту й оборони пролетарської Держави — нашої славної Червоної Армії. Але я ніколи не припускав, щоб зрада, ганебна, підла зрада могла забратись так високо. Хіба ж може бути дві думки щодо того, чого заслуговують ці виродки?! 

Лист від Бобрової, листівка від Федіна й Дмитрика. Пішли з Яриком до лісу випускати їжака, але з півдороги я повернувся, бо надто горяче сонце (третій день страшенна жарота). Так і їжака принесли додому. Листівки — Дмитрику, Г. В. Беренштам, Шамраю, Нюні, Лясі. Почав займатись англійською мовою, взявши видання “Академии иностранных языков” (казала мені Боброва, що цей підручник цілком годящий для самостійного без вчителя вивчання мови). На вивчання англійської мови, врешті, мене штовхнуло те, що з листування Чайковського довідався, як він вивчав (цілком самостійно) англійську мову. На третій рік не дуже пильного студіовання вже міг, майже не заглядаючи до словника, читати романи Дікенса. А більшого я й не вимагаю для себе. Значить, вивчити англійську мову самостійно цілком можливо. Адже ж Чайковський був людиною середніх здібностей (не кажу, звичайно, про музику). 

На ніч кілька сторінок “Одноєтажной Америки”. 

Червень, 12. Судовий вирок не мусів і не міг бути іншим. На жаль, він не ліквідує жахливих думок, — у першу чергу, чи всі шпигуни викриті, чи їх нема ще на таких відповідальних високих посадах? І потім, — як відбився систематичний злочин нині осуджених і знищених на справі захисту й оборони нашої пролетарської держави? 

Два великі листи — Полонській-Василенковій та Бобровій. Листівка від Новицьких. Двічі заходив до Ярика. Займався англійською мовою. Я завжди мрію про всесвітній Жовтень, але ось заняття англійською мовою примушує пристрасно бажати, щоб коли поки що не витанцьовується всесвітній вибух, швидше [хай буде] Жовтень англійський, бо ж без нього не відбудеться реформа безглуздого англійського правопису — за зразком нашої реформи, яку дала революція. Раціоналізація англійського правопису, спрощення його потрібні гостро. Отже й справа англійського правопису вимагає бажати швидкого вибуху англійського Жовтня. 

Червень, 18 (Ленінград). 13-го збирались у дорогу, ранком-рано 14 я, Іся, Нюся та Істра виїхали з Дмитрова. Покинувши нас на Савеловському вокзалі, Іся поїхала в різних справах і потім з Лесею приїхала за нами. На таксі усі ми переїхали до Курського вокзалу, звідки Іся, Нюся й Істра виїхали до Дніпропетровська, а ми з Лесею поїхали до неї. 14-го одвідав ще увечері М. В. Неустроєву; 15-го — Д. М. Петрушевського та ще декого з старих знайомих, 16-го попрощався з пам’ятником Пушкіну, а увечері Леся проводила мене на вокзал, і я виїхав до Ленінграда. В дорозі “во сне я рыдал неутешно”, змочив подушку слізьми, та не тому, щоб снилось, як у Гейне, що мила покинула мене (це вже, очевидно, не відповідає мойому віку), снилося, що їду пароплавом з Києва до Чернігова й у мене вкрали Істру. Прокинувся — й свідомість, що Істра не вкрадена, а у Дніпропетровську, була втішною, тільки сумно було, що їду не до неї, а від неї. Ранком вчора прибув до Ленінграда, заїздив до Інституту літератури, побачився з Єлизаветою Іванівною, потім заїхав до Публічної бібліотеки, подав свої вимоги й до вечора валандався по Ленінграду. “Дождались меня белые ночи!” — та чомусь білі ночі здаються мені не такими світлими, як колись за моїх молодощів, коли так світло мріялось білими ночами. Листівки Ісі, Наталії Дмитрівні Полонській-Василенковій, Дмитрику, Лесі, Новицькій, Ярику. Сьогодні години 4 працював у Публічці. Втома, байдужість до всього і сум! 

Увечері зайшов до Томашевського. Балакали, звичайно, про Пушкіна, а потім і про Гончарова. 

Червень, 19. Чкалов зі своєю К — полетіли через північний бігун до Америки. Сподіваюсь, що впишуть нову славну сторінку в історію досягнень радянської авіації. Тільки мені якось сумно від відчуття, що вони перехопили трасу, яка по праву належить Леваневському, по праву його першої невдачі. 

Годин 5 у публічній бібліотеці, звідти зайшов до Лясі, а від Лясі поїхав до Л. І. Бобрової.

Червень, 20. Листівки Ісі та Дмитрику. Годин з 5 у публічці. Звідти доїхав до Літнього саду та там і гуляв. Пахнуло покошеним сіном… Пив пиво. О сьомій поїхав до “ИРЛИ” на конференцію пам’яті Горького. Прослухав доповіді Десницького й Балухатого й поїхав додому. На ніч займався англійською мовою. Послав до Президії Української Академії наук прохання переглянути мотивацію мого звільнення. Лист академіку Палладіну. 

Червень, 21. Зранку — англійська мова. Новий тріумф радянської авіації — Чкалов і К через бігун перелетіли до Північної Америки! Купив I i IV томи “Клима Самгина”. Коло 5 годин у Публічній бібліотеці. З бібліотеки зайшов до Горнфельда. 

Червень, 22. Зранку англійська мова. Годин 5 у Публічній бібліотеці. На ніч сторінок 30 “Одноєтажной Америки”. Листівка Ісі. Лист від Тучапської. 

Червень, 23. Зранку англійська мова. Годин 5 у Публічці. Сторінок 40 “Одноєтажной Америки”. 

Червень, 24. Після скороченого уроку англійської мови — поїхав у “Детское Село” (нині — Пушкін) — до В. Г. Тучапської. Гуляли по парках. Гроза. Повертався в дощ. Застав удома лист від Ісі. 

Червень, 25. Рекомендований лист Ісі, листи Дмитрику та Ярику. Годин 5 у Публічці. Надвечір їздив на місце пушкінського поєдинку. Прострація. Абсолютна байдужість до всього на світі. 

Червень, 26. Лист Ісі, Нюсі й Істрі (в одному конверті). Дістав спогади В. І. Немировича-Данченка — “Из прошого”. Поповнюю прогалини своєї освіти й тим тільки рятуюсь від божевілля. Зранку з годину у бібліотеці Інституту літератури, потім коло 5 годин у Публічці. Листівка Асі. З Публічки зайшов до Лясі. Ідучи до неї, побачив у “Детгиз”’і книжечку “Ярик” Пришвіна. Купив, щоб завтра послати Ярусику. На ніч читав Немировича-Данченка. Перші ж рядки підтвердили моє давнішнє враження, що людина з нього й талановита, і розумна, але таки в значній мірі — “аляповата”. 

Червень, 27. За “Чайку” я вибачити годен Немировичу і його аляповість, і все інше. Як-не-як — в історії Художнього театру (й ширше того — російського театру взагалі) — “Чайка” була одним з вищих досягнень. А це досягнення було здійснено тільки тонким розумінням і [завдяки] активній впертості Немировича. В його активі “Чайка” в кожнім разі стоїть на першому місці. 

Послав “Ярика” Ярикові. Листівка від Дмитрика. Чотири години в Публічці. 

Червень, 28. Листівка Новицькій. Годин 5 у Публічці. На годинку заходив до Томашевського. Побалакали про Пушкіна. Дочитав Немировича. З нього закоханість у Чехова людину зробила. Чомусь у мене метке око на lapsus’и. Два lapsus’и найбільш вражаючі помітив: на с. 229 — “Весной была объявлена война с Японией”. Війна з Японією почалась наприкінці місяця січня (нібито весною ще не пахло). На с. 342: “Висбаден находился, кажется, километрах в тридцати от Гамбурга, — тогдашней резиденции Kaiser’a”. Мова, звичайно, про Гомбург, а не Гамбург, до якого від Вісбадена… трохи далі. 

Червень, 29. Квітнуть липи й жасмин… Сидів з годину у сквері пам’ятника Катерини ІІ. Годин коло 5 у Публічці. Листівка Ісі. Зранку англійська мова. 

Червень, 30. Зранку зайшов до Тудоровських. За годину до мого приходу В. Ів. виїхав до Гаспри на 2 місяці. У Публічці, а з Публічки зайшов до Лясі, не застав. Зайшов до Горнфельда й кілька годин просидів у нього. 

Липень, 1. Зранку лист від Ісі. Сумний і везперспективний, знов тяжко хворіє. Про мою долю (куди маю податись звідси, ні слова). Між іншим пише: “Вчера видала в витрине персики… 10 рублей килограмм… Когда буду работать, их уже, вероятно, не будет”. Послав їй 11 карбованців на… персики. Разом послав і рекомендованого листа та листівку Дмитрику. Півгодинний англійський урок. Годин коло 5-ти в Публічці. Звідти зайшов до Лясі забрати електричний чайник. Приїхавши додому, одвозив мемуари Немировича-Данченка. Вертався додому під дощем і грозою. Змок не сильно, бо якось вчасно підійшов трамвай. На ніч сторінок 30 “Одноєтажной Америки”. От мучу книжку, здається, другий місяць. Кілька разів кидав її для якоїсь іншої, з якою треба було поспішати. 

Липень, 2. Англійська мова. Публічна бібліотека. Листівка від Нюсі. Увечері в Єлизавети Іванівни Бобрової. Взяв у неї І том листування Пушкіна. На ніч сторінок 40 “Одноєтажной Америки”. 

Липень, 3. Зранку длщ. Листівка Ісі, Нюсі та Істрі. У Публічці над Гіббоном сподівався пересидіти дощ, але коло 5-ї стали дзвонити на закриття бібліотеки, а дощ не вщухав… Ну, і… промочив ноги. Вдома застав листівку від Дмитрика. Сторінок коло 80 “Одноєтажной Америки”. По десятій написав і пішов кинути до поштової скриньки листівочку Дмитрику. 

Липень, 4. Поїхав зранку до “ИРЛИ”, дістав Хемінгуея — “Прощай, оружие”. Кілька годин у Публічці. Звідти зайшов до Лясі, читав у неї Хемінгуея, обідав. На ніч дочитав “Одноєтажную Америку”. Прекрасна книжка! 

Липень, 5. Листівки Дмитрику й Г. В. Беренштам. У Публічці. На ніч читав Хемінгуея. Телеграма від Ісі (ранком послав Ісі 5 карбованців на півкіло персиків і 1 карбованець Істрі на хліб). 

Липень, 6. Рекомендований лист Ісі та листівка Дмитрику. Читав Хемінгуея. По дорозі до Публічки купив ІІ том “Клима Самгина”. З 5-ої до 9-ої в Публічці вчитав І том Гіббона й почав ІІ. На ніч дочитав Хемінгуея. Читабельно, але можна було й не перекладати. Таких романів на кожній мові стільки, що ними можна греблі гатити. 

Подяка будівникам каналу Москва-Волга. Коли вість про це дїйде до Ладюсі й Галі, цілком сумлінно, без граму лукавства й лицемірства сприймуть її так, що вона їх стосується, бо не можна собі уявити більш натхненного, більш натхненного, більш ентузіастичного ставлення до роботи над будівництвом каналу, до всякої щиро радянської роботи, якими в буквальному смислі слова горіли вони обидві. І те, що впало на їхню голову, тому й важке не в міру питомої ваги долі, питомої ваги того, що трапилось, а як незаповнима безодня між мрією, між тим, що і як вони відчували, як розуміли себе й свою психоідеологію, і тим, що їм накинуто. Непорозуміння, наклеп? Так невже ж слідство не розплутає цього, може, й складного плетива, не добереться до істини й правди?! Коли ні, їхня доля залишиться справжнього трагедією. Найбуйніша фантазія не вигадає нічого трагічнішого. Який біль, який сум! 

Липень, 7. Зранку поїхав до “ИРЛИ”, віддав Хемінгуея і взяв “Страну перекресток” С. Третьякова. Рано пообідав і зайшов до Публічки. Цілий день провозився з старими газетами (“Русские ведомости”, “Новости”) ради різних довідок. З “Черниговских губернских ведомостей” скопіював батьківський некролог. Писав його І. Л. Шраг, а підписаний він — І. Т. Рашевським. З Публічки зайшов до Лясі, — трохи хвора, — і довго просидів у неї. На ніч читав Третьякова і “письма” Пушкіна. Геніальний — геніальний у найменших дрібницях. Удома знайшов листівку від Дмитрика. 

Липень, 8. Лист Дмитрику. Чорт, мабуть, спровокував почати писання вступу до роману, чи повісті і над писанням провозився до четвертої, писав і на ніч, а написав неповних три сторінки. Так собі — репикса (себто нісенітниця), а час за писанням лине швидко й непомітно. З п’ятої до пів на дев’яту в Публічці, звідти з Аліком приїхали до нас і з Нюнею пили чай. 

Липень, 9. Зранку так зав’яз у писання своеї фантасмагорії, що потім після раннього обіду і у Публічці мало не до п’ятої писав і писав. До закриття бібліотеки встиг тільки прочитати зі збірки на пошану Кобеко статтю Саїтова про Соболевського. Увечері в Горнфельда. На ніч читав листування Пушкіна. Не так листування, як примітки. 

Липень, 10. Зранку з Нюнею пішов до поліклініки. Лікар призначив ще зайти після завтрого. Повернувся додому й читав листування Пушкіна, потім поїхав до Публічки й з п’ятої просидів до восьмої, а потім поїхав до Єлизавети Іванівни, прочитав їй інтродукцію до свого роману, взяв у неї Кіплінга “Свет погас”, на ніч почав читати. 

Липень, 11. Рано пообідав і замість Публічки пішов гуляти до Літнього саду, пив там пиво. Тільки вже коло четвертої на годину (о п’ятій бібліотека зачиняється) потрапив до Публічки. Звідти зайшов до Лясі. Вдруге обідав. На ніч тільки кілька сторінок Кіплінга, бо ввесь вечір Гога розповідав мені анекдоти та зміст тих книжок, які він попрочитував. Лист від Полонської-Василенкової. 

Липень, 12. Громов полетів через північний бігун до Північної Америки. Молодці радянські літуни. Як красномовно перед всесвітом вони аргументують за радянську справу, підносячи її на недосяжну височінь! 

Зранку побіг до уролога. Все ніби як слід. Після чаю поїхав до проспекту Володарського, купив для Єлизавети Іванівни ІІІ том листування Пушкіна. Листівка Ісі. З Пушкіним зайшов до Лясі, читав їй інтродукцію до роману. Потім вона пішла (..?), а я писав листа Полонській-Василенковій. Від Лясі пішов до Публічки, де й просидів до пів на дев’яту. На ніч сторінок 50 Кіплінга. 

Липень, 13. Рекомендований лист Ісі, потім з Публічки ще й листівка до неї. Божеволію від її мовчання. Одвіз ІІІ том листування Пушкіна Єлизаветі Іванівні. Пообідав у вегетаріанській їдальні й вийшов на Літейний, в українській книгарні купив книжечку “Горький і Коцюбинський”, зложену якимсь Стебуном. Редакторська вмілість складача страждає жалюгідною невмілістю. Редактор не помічає, що документи, які він публікує (листи), не тільки часто не підтверджують його тверджень, а й суперечать останнім. Наприклад, Коцюбинський нібито вороже ставився до Єфремова, негативно ставився до його націоналізму. Як же з ним погодити те, що, коли Горький звернувся до Коцюбинського з проханням допомогти “Современнику” дістати статті “Культурные запросы Украины” та з історії української літератури (зазначаючи: “статьи должны быть педагогического характера и рассчитаны на внимание широких слоев публики”), Коцюбинський порадив для першої статті саме С. О. Єфремова, а для другої О. С. Грушевського?! Взагалі тільки безнадійний примітивізм та повне ігнорування діалектичного методу (я б додав — і діалектичного відчуття) може призводити до нерозуміння неможливості з погляду сучасних ідеологічних настанов підходити до ідеологічних настанов тодішніх. Адже ж тоді навіть Горький міг мало не емфатично вигукувати “вышел на русском — на московском — языке Грушецкий (Грушевский) первым томом — экая умница и какой хороший европеец”. (До речі, зовсім не напевно, щоб мова йшла про “Очерк истории украинского народа”, Киев, 1911, як це гадає редактор. Адже ж цей “очерк” був в одному томі). В дальшому — редактор між іншим ігнорує факт, що свого негативного ставлення до Винниченка Горький не висловлював у листах до Коцюбинського, а останній ставився до Винниченка з дуже високою оцінкою. 

Досить детально спиняється редактор на “підхопленні” Коцюбинським горьківської теми в оповіданні “Коні не винні”, вважаючи, що тут виявився той справді “плодотворчий вплив, що його мав Горький на Коцюбинського”. Справді ж тут більш було б підстав говорити про вплив Коцюбинського на Горького, бо Коцюбинський розповідав мені, що Горький прочитав йому “Шосту казку” після того, як розповів йому детально свою тему оповідання “Коні не винні”. Врешті, про doma sua. І мені приділив Стебун своєї уваги. Ну, звичайно, я “кадет і націоналіст” (до речі, коли я націоналіст, то націоналістом був і Коцювинський, бо в ставленні до національного питання в нас не було жодних розходжень). Corpus мого delicti в спробі — “скомпрометувати Горького в очах Коцюбинського”. Але ж моя спроба вичерпувалась оцінкою з художнього погляду горьківської повісті “Мать”. Нехай для Стебуна “Мать” — лишається “одним з кращих творів Горького”, моя оцінка повісті в бесіді, в якій брали участь Михайло Михайлович і Гнатюк (у хаті останнього й відбулась бесіда) зовсім не виглядає “намаганням” скомпрометувати творчість Горького. Вплив Горького на Коцюбинського я завжди вважав для останнього корисним, їхні дружні відносини мені були приємні й ніколи не спадало мені на думку “відтягнути Коцюбинського з-під впливу Горького”. А головне, в художній оцінці творчості Горького ми знов-таки — не розходились, зосібно може тільки в дрібницях не погоджувались в оцінці повісті “Мать”, причому моє висловлювання в наведеній бесіді, звичайно, носило підкреслено полемічний характер. З перших кроків художньої творчості Горького я взагалі не вважав його сильним у полотнах широкого розмаху (“Фома Гордеев”, “Трое” — не стояли з мого погляду на височині — “Челкаша”, “Коновалова”, “На плотах” та ін.). Це не значить, щоб ці твори були з художнього погляду для мене “неіснуючими”, як я полемічно висловився про “Мать”. Тільки від того, кому дано багато, я вважав потрібним і вимагати багато. І мою вибагливість Горький виправдав у своїй гомерівській епопеї про життя Клима Самгина. І як усе це далеко й від намагання скомпрометувати творчість Горького, і від дурного силкування “відтягнути Коцюбинського з-під впливу Горького!”… 

Так стебуни пишуть історію, але історія — я певний того — розбереться в їхніх писаннях. 

Після звичайної праці в Публічці вдома, не встаючи з місця, дочитав Кіплінга “Свет погас”. Прочитав 170 сторінок і скінчив читання коло другої години вночі. 

Липень, 14. Просто божеволію — ні від Ісі, ні від Дмитрика не маю нічого. Зранку кілька годин проглядав мемуари і дивувався, нічого не знаходячи про деякі факти, які, був певен, вже зафіксовані. Години чотири в Публічці, там написав листа до Д. М. Петрушевського. На ніч перечитав листування Горького з Коцюбинським. Не можна таким примітивним пентюхам, як Стебун, доручати редагування таких видань!

Сьогодні місяць, як розлучився з Ісею та Нюсею на Курському вокзалі в Москві. 

Липень, 15. Опубліковано постанову “ЦИК”’у та Ради Народних Комісарів про нагороди та пільги для будівників каналу Москва—Волга, п. З-й постанови такий: “Предложить Наркомвнуделу СССР представить в ЦИК СССР списки бывших заключенных, добровольно оставшихся для работы на канале по вольному найму, особо отличившихся на строительстве канала Москва—Волга, для снятия с них судимости”. Це те, на що сподівалась Ладя і чого, думалось мені, своєю відданістю справі (посвідченою і знаком вдарника, і хвальними грамотами), своїм радянським ентузіазмом вона повністю заслужила. І тільки катастрофа з Фіріним не дала їй заслуженого. Але ж Фірін був для неї керівником великої справи, виконуючим завдання партії, уряду, Сталіна, а про ті хиби (може, й злочини) в його діяльності, що повели до катастрофи, вона до 29 квітня також нічого не знала, як того, очевидно, не знали його співробітники й керівники [Наркомвнусправ]. Не тільки не знала, а меншого підозрення не мала, і був для неї Фірін герой, якому ще й завдячувати мала за те, що і її вивів на правильну путь. 

Послав Ісі 10 карбованців — на персики, на телеграму, Істрюні. Після кількох годин праці в Публічці зайшов до Лясі, в неї обідав і з нею коло початку десятої приїхали до нас. На початку дванадцятої написав листівку Дмитрику й одніс її до поштової скриньки. 

Громов і К благополучно знизились десь за Лос-Анджелесом. Тріпоче серце від радості й гордощів!.. 

У Публічці між іншим сьогодні проглядав свої спогади про М. М. Коцюбинського та рецензії на видання IV ta V томів Коцюбинського, на працю Дорошкевича про Марка Вовчка (все в “Червоному шляху” за 1929 рік) і з повним задоволенням переконався, що все це — серйозні літературні праці, насичені важливим змістом. 

Слухаючи радіо — “легко на сердце от песни веселой, она скучать не дает никогда, и любят песню деревни и села, и любят песню большие города”, згадую як весело й безтурботно співала це Нюся — і сльози біжать невпинно… 

Липень, 16. Зранку послав телеграму Ісі: “Беспокоюсь. Телеграфируй”. До четвертої години перечитував сторінки свого життя (проглядав мемуари). Три години в Публічці, а вдома до глибокої ночі знов проглядав мемуари. Сьогодні місяць, як виїхав з Москви, завтра місяць, як тут. 

Липень, 17. Зранку листівка Ісі. В Публічці, у Лясі, у Горнфельда. Прийшовши додому коло дванадцятої, застав листа від Ісі й листівку від Г. В. Беренштам. Іся пропонує приїхати 1 серпня. Приносили ще другу телеграму, але нікого не було, й тому її не лишили. 

Липень, 18. Лист Дмитрику й листівка Ісі. (Друга Ісіна телеграма пропонує виїздити першого). Дбаю про квиток на 24–25. І вдень, і потім на ніч до другої прочитував мемуари. З шостої до дев’ятої в Публічці. 

Липень, 19. Заходив узяти квиток. У Публічці чергове заняття якось йшло мляво: одкинувши працю, написав фрагмент продовження початого 8-го роману. Увечері у Бобрової. На ніч до світанку проглядав мемуари. 

Липень, 20. Листівки Лесі, Ісі, Дмитрику, а також місцеві — Айзенштоку і Зощенку. Одвідав Російський музей, в якому давно не був. Старі знайомі — Антокольський, Бруні, Брюллов, Айвазовський, Куїнджі, Ге… Багато що не витримало іспиту часу й загубило таки немало свого колишнього очарування. Тільки абсолютне в мистецтві не боїться іспиту часу. Дістав квиток до Дніпропетровська. Квиток маю на 25. До пів на третю перечитував свої мемуари. 

Липень, 21. Кілька годин у Публічці. Зайшов до Лясі, не застав, спочив і поїхав додому. Увечері телеграма від Ісі з проханням виїздити не раніш 1. А в мене вже квиток на 25. На ніч читав Нюні початок мемуарів. 

Липень, 22. Одвіз Єлизаветі Іванівні листування Пушкіна, від неї поїхав до Лясі, там і обідав. По обіді в Публічці. Увечері в Нюні гості, а по дванадцятій до другої читав Нюні свої мемуари. Листівка Ісі, листівка від Петрушевського. 

Липень, 23. Листівка Полонській-Василенковій. Години дві у Публічці, потім повернувся додому, а о третій з Нюнею поїхали до Лясі, там пообідали й пішли на вокзал Жовтневої дороги. Проводив Нюню й Сузу, поїхав до Айзенштока й в нього просидів до пів на дванадцяту. Айзеншток подарував мені “Евгения Онегина” в перекладі Рильського, а також цілу низку творів Пушкіна (окремими книжечками) в українському перекладі. 

Липень, 24. Зранку проглядав книжечку про фельєтон. Жиденька. Заїхав до Тудоровських, лежав у них на канапі й пив чай, читав Майн-Ріда. На п’яту під дощем добрався до Публічки. З Публічки добрався до Горнфельда й мало не до дванадцятої просидів у нього. На ніч читав IV том “Клима Самгина”. З перших же рядків відчувається вправне перо справжнього художника. 

Липень, 27 (Дніпропетровськ). 25 ранком поїхав до Публічки (останній візит). Коло другої вийшов з Публічки з думкою, чи ще колись прийду до гостинної спеціальної зали? Поїхав до Лясі, в неї обідав, а на шосту вже був удома. Зайшов Алік і з ним поїхали на вокзал. Прийшла на вокзал проводити й Єлизавета Іванівна. 26 коло одинадцятої приїхав до Москви, ще в Калініні в потязі дістав від скарбника, що виїздить на зустріч потягові, плацкарту до Дніпропетровська (зворушлива увага до мандрівника!). На Жовтневім вокзалі зустріла Леся. З нею переїхали до Курського вокзалу, на якому, як опущені в воду просиділи коло п’яти годин. Бідна Лесюрка безробітна, з помешкання суд ухвалив виселити. Подала касацію, але надій мало! З великим болем у серці розлучився з нею. В дорозі кволо читав “Клима Самгина”, а річ чудесна. Сьогодні коло пів на дев’яту у Харкові — зустрічали Дмитрик, Ася й несподівано Нюся. 20 хвилин, як сон. Ніби й не бачився. По третій добрався до Дніпропетровська. Зустріла Іся. Сумна й перевтомлена. Радісна зустріч з моєю останньою любов’ю — милою Істрою. 

В полях ніби чудесний врожай. Дніпропетровськ виглядає радісно, а серце болить і болить. Перш за все відчуваю, як обтяжую Ісю, і це надто важко. 

Хотів читати і не пішло.

Липень, 28. Зранку написав листівки Дмитрику й Нюні. Пішов укинути. Жарота, але трохи пройшовся, щоб хоч здалеку побачити Дніпро. Зайшов до Д. І. Еварницького. На дзвінок сам одчинив двері. Сидить та пише словникові картки. Голова працює справно, пам’ять чудесна. А має чи 83, чи 84 роки. Прочитав брошурку “К изучению истории ВКП”. Скільки років вивчали, понаписували томи “історій”, а наплели такого, що потрібні були ясні, прості (мудрість завжди ясна й проста) вказівки Сталіна, щоб справу такого важливого вивчання поставлено було на правильну путь.   

Продивлявся свої книжки, що зібралися тут за останні два з половиною роки. Чудесні книжки — мабуть, коло сотні томів. Це все, що в мене лишилося від величезної бібліотеки в кілька тисяч томів. Не раз не обідав, щоб купити якусь книгу. Моя бібліотека була в значній мірі моєю біографією. І все пішло прахом. Десь коло сотні, а може, й двох-трьох сотень теж прекрасних книжок ще зберігається в М. М. Новицького. Але бібліотеки, як цілого, як будівлі, будованої протягом вже не короткого життя, — не існує. 

Липень, 29. Цілий день переписував з мемуарів сторінки згадок про смерть і похорон Золя. 

О восьмій пішов до потьомкінського саду. Як там чудово. Сидів години дві. Пив пиво. 

Липень, 30. Боюся своїх думок і почуттів, намагаюсь від них втекти, чимсь їх від себе віддалити й здається, що тільки не спроможусь чогось зборити, як на ввесь світ закричу від болю або збожеволію. 

Лист Бобровій (разом з листом послав їй і сторінки спогадів “Смерть і похороны Золя”). Дистівка Полонській-Василенковій. До пошти поїхав трамом, а повернувся в жароту пішки. Заходив до книгарень (питав третій том “Самгина”), був на базарі. Потім цілий день проглядав свої мемуари (“В 1910 годы”). 

Липень, 31. Ще вдень якось так-сяк змагаюсь з собою, а надходить ніч — і я не знаходжу собі місця. 

Лист Дмитрику, листівка Лясі. З мемуарів виписав ще сторінки про Поссе (еміграція його та відновлення за кордоном закритої міністрами в Петербурзі “Жизни”). Переписане надіслав Л. І. Бобровій. Надвечір пройшовся. Проглядав свої мемуари. 

Серпень, 1. Листівки Новицькій та Г. В. Беренштам. Постригся (не в ченці, а в парикмахерській). Написав свої зауваження  з приводу видання “О. М. Горький і М. М. Коцюбинський” під редакцією Стебуна. Для чого? Для історії. Може, надішлю до Інституту літератури, або О. І. Бідецькому. Завтра ще перегляну написане. 

Серпень, 2. Зранку почав переписувати свої зауваження на зредаговану І. Стебуном книжечку “Горький і Коцюбинський”. Ще не скінчив, як по четвертій з Ірою і Матвієм пішли обідати, а з обіду вони кудись поїхали, я ж пішов до Шевченківського парку (яка краса!) — та походив й, посидівши там години дві, загубив окуляри. Коло восьмої прийшов додому і, не запалюючи електрики, беззахисний від жаху, що насувався з усіх кутків, пролежав на канапі до дванадцятої години, коли повернулись Іра з Матвієм. Думав здурію, але не здурів поки що. Повернулась Іра, зараз же лягли спати. 

Серпень, 3. Зранку побіг до міста й за 11 карбованців купив нові окуляри. Знов став видющим! Пішов до головної пошти й написав листівку Дмитрику. Повернувшись додому, цілий день возився над доповненням до уваг з приводу брошури “Горький — Коцюбинський”. 

Липень. Невідомо, чого в мене по третьому серпню знов став липень, та ж не липень, а 

Серпень, 4. Не знаю, як, виношу той ніякими словами невиразимий сум, що давить мене зранку до ночі, навіть і у дні не випускає з своїх пазурів! Написав листівку Нюсі, — та так і не одніс до поштової скриньки. Надвечір пішов до парку спитати, чи не знайшлись мої окуляри. В конторі навіть здивувались питанню, порадили знайти вартового, а цей гарно сказав: 

— Ні, в нас ще не завелось такого, щоб знайшовши щось загублене передати, чи не знайдеться хазяїн, ще не завелось такого. 

Почав з 64-ї сторінки читати IV том “Самгина” (64 сторінки прочитав у Денінграді та в дорозі). Надзвичайно цікаво, а проте, здається мені, автор даремно позичає своєї величезної начитаності деяким своїм персонажам, що часто того ніби й не виправдують. Взагалі, на мій погляд, літературні моменти подаються з певним прибільшенням. Сказати б певна літературщина властива добі й деяким персонажам, почасти, може, й те, але, здається мені, вона властива й самому авторові. І проте це не заважає йому в цій дивовижній майже гомерівській епопеї залишатись першорядним художником. 

Серпень, 5. Коло першої пішов на головну пошту, одіслав листа й рукопис уваг на брошуру “Горький — Коцюбинський” — О. І. Білецькому (а що вірно знаю його адресу, того непевний). Послав також листівку Нюсі. Читав “Самгина”. Хотів надвечір піти до парку, але пішов дощ. 

Серпень, 6. Зранку написав листівки — Петрушевському, Ждановичу, Соні Мануйлович, пішов кинув до скриньки й походив по книгарнях, шукаючи ІІІ том “Клима Самгина”. Купив Саксаганського “Моя праця над роллю”. Для чого? Мабуть, щоб впевнити себе — і я ще людина, ще й книжки купую! 

Вдень принесли рекомендованого диста Ісі від Дмитрика. Розірвав конверта, гадаючи, що там щось і до мене є, аж — нічого. Листа не став читати. Сподівався, що Іся, коли не дасть прочитати листа, то щось розповість. Але прийшла Іся, листа прочитала, а мені нічого не сказала. Написав великого листа Дмитрику й увечері пішов його кинути до поштової скриньки, випив пива. Прочитав 100 сторінок “Самгина”. 

Серпень, 7. Лист Полонській-Василенковій, листівки Л. І. Бобровій та Лесі. Листівка від Дмитрика (Ісі). З Ісею дивилися “Зори Парижа” в кіно. Кілька сторінок не дочитав “Клима”. 

Серпень, 8. Дочитав “Клима”. Деяка формальна недоробленість IV тому (тільки до 82 сторінки маємо “останню редакцію” тексту) не так то сильно дає себе знати. Найбільшу хибу речі знаходжу в деякому надмірі “літературщини”. Автор почасти намагається скинути цю хибу на головного героя, але ж вона властива не тільки Климові, але й багатьом іншим. Вага горьківської надзвичайної начитаності не раз мало не розчавлює багатьох його героїв, начитаність яких не так вже нормальна, як Климова. (До речі — ця хиба не в малий мірі властива й мені). В деяких місцях неприємно вражає те, що автор не втримався від рахунків з неприємними йому людьми, хоч завжди при тому старанно намагається зберегти міру. Та все це ще якось вражає особливо неприємно. Замість пристрасної нестриманості маємо розраховану отруйність, добре обміркований вдар. А в цілому “Клим Самгин” щасливо вкоронував творчість Горького. Ще раз скажу — це справжня гомерівська епопея. 

Поновив заняття англійською мовою. Зараз по другій з Ісею та Матвієм пішли обідати, а по обіді годин коло трьох гуляли по місту. Увечері зайшли їхні знайомі, й з ними вони кудись пішли, а я допізна робив деякі дрібні нотатки, зводив до пуття деякі довідки. 

Серпень, 9. День надто важкого настрою і поганого самопочування. В жароту ходив на головну пошту. Листівку Лясі написав на пошті, займався англійською мовою, дрібними довідками. Прочитав в збірнику “Ранний буржуазный реализм” статтю Жирмунського про Ґете. Зовсім прості речі подано надто заковиристо. Перед обідом години на півтори пройшов до Шевченківського парку. Обідали дуже пізно. На ніч почав читати другий том мемуарів Сен-Симона. 

Вже десятий день тут, а ще ні від кого не дістав жодного листа. Чомусь і Дмитро мовчить. Ісі написав, мені — ні. 

Серпень, 10. Зранку займався англійською мовою, потім, врешті приступив до роману, початого в Ленінграді. В самому початку продовження відчув потяг від першої особи перейти до третьої, бо це більш забезпечує показ, дає змогу обмежити оповідання і таким чином зберігати більшу об’єктивність, хоч би в дійсності це й було не так об’єктивністю, як тільки її “видимістю”. Тому й почав написані вже від імені першої особи перевикладати, відносячи всі події на Марка, як героя роману. А тим часом поки що продовжував і оповідання від першої особи. Доведеться поки що, мабуть, писати паралельно обома способами, поки дістану певність, який спосіб забезпечує краще (головним чином з емоціонального боку) виконання задуму. Надвечір листівка від Дмитра для Ісі, з листівки не видно, щоб він хоч щось дістав від мене. 

Серпень, 11. День Лесиного народження. Зранку англійська мова, потім писання роману. Так і пішло — пишу паралельно два тексти: першу редакцію від першої особи в другій переробляю в оповідання про 3 особу, Марка. До п’ятої не вставав із-за столу (почав працювата коло дев’ятої). Коло п’ятої пообідав з Ісею, пішов до парку, випив пива, спробував почитати Флобера. Читання якось не пішло. Тим часом насунулась хмара, загуркотів грім. Додому повернувся під дощем, трохи змок. Ще працював, а коло десятої відчув себе погано, тошноти, шлунок. Гадаю, все це нервового походження. 

Серпень, 12. Англійська мова. Дві паралельні редакції роману. По шостій пішов гуляти до парку, взяв з собою книжку А. Жида “Путешествие в Конго”. Прочитав сторінок понад 20, і стиль естетствуючого манірничання, типовий для виродження буржуазного модернізму, мені дуже не сподобався. Увечері Іся внесла мої зшитки й папки, і я відразу ж взявся за мемуари. Пишучи, був зворушений радісним сповіщенням — Леваневський вилетів через бігун до Аляски. Хай живе радянська аеронавтика! Хай сміливість радянськіх літунів розгортає перед світом повість про радянську країну, збуджує до неї активні симпатії усіх, хто прагне д’горі, завжди “выше и выше”! Усі особисті болі знаходять собі кращі ліки в цьому цілеспрямованому героїзмі. Хай живе Радянська спілка і хай згинуть її вороги! 

Серпень, 13. Англійська мова. Лист від Дмитра й листівка від Лясі. Лист Дмитру (увечері ще й листівка). Листівки — Нюні, Лясі. Надвечір з книжкою спогадів Чуковського про Репіна пішов пройтися, зайшов до “Динамо” й там, сидячи на лавочці, читав, а потім зайшов до кіно, дивився “Под крышами Парижа”. Умовно й банально. Вдома знайшов листа від Ю. Глядиковської і Соні Мануйлович (в одномк конверті). 

Серпень, 14. Нещастя! Тривога! Ще скрізь сон вуха вловили сповіщення радіо, що в машині Леваневського один з чотирьох моторів перестав працювати, а тому зв’язок з ним урвався. Кілька разів чулися сигнали, але чогось певного від нього не розслухано. Цілий день провів у тривозі. О шостій сказали, що відомості будуть подані потім, коли все відоме буде зведено докупи. О десятій від комісії по влаштуванню перельоту Москва—Північна Америка подали повідомлення, що власне нічого певного дізнатись досі не довелось. Вжито цілу низку заходів подати літунам доне довелось. Вжито цілу низку заходів подати літунам попомогу в разі її потреби. Між іншим Водоп’янов, Монаков та Алексеєв летять до землі Рудольфа, звідти до району бігуна. Від Папаніна здобуто відповідь, що посадка на дрейфуючій крижині можлива. Літуни на машині Леваневського забезпечені їжею на півтора місяці. Коли вони десь (на крижині?) щасливо сіли, за цей термін їх і розшукають, і подадуть допомогу. Того я певний. Але для мене вже те велике нещастя, що переліт не вдався. Навіть коли всі літуни щасливо вийдуть з аварії (на що я сподіваюсь), гірко і образливо, що вони позбавлені радості заслуженого успіху. 

Зранку листи Юлі Глядиковській та Соні Мануйлович (а одному конверті), листівки Полонській-Василенковій та Л. І. Бобровій. Одніс на пошту. Повернувся, займався англійською мовою, потім проглядав жалюгідні рештки свого архіву, між іншим два листи до Горького, листи до М. М. Попова, Лебедєва-Полянського, П. П. Постишева. Крім листа останнього, усі лишились листами без відповіді (П. П. Постишев на мого листа таки звернув увагу, адже ж не без його відома мене тоді викликали до Києва. На жаль, справу було доручено Ашрофяну, а хто такий Ашрофян, тепер відомо). Щодо Горького, я певний, що мої листи не втрапили до його рук. Коло Горького вартував цербер Ягоди Крючков, а що він був негідником, тепер усім відомо. Коли до цих листів додати дисти до Академії наук, до ЦБ СНР та дещо того ж порядку, просто жах бере, скільки часу, скільки сил, нервів убито даремно! 

Надвечір з годину гуляв. Читав мемуари Сен-Симона. Коло одинадцятої радіо ще раз передало ті самі відомості, що передавалися й о десятій. Сум і сум! Сум і тривога! 

Серпень, 15. Про Леваневського з товаришами жодних відомостей, тривога зростає, місця собі не находжу від хвилювання й, дивна річ, ще збільшуються мої особисті тривоги. Заглядаю часом у тогорішні записи тих самих дат і, читаючи, наприклад, “Здається, далі нема куди, а настрій падає і падає. Просто хоч шворки шукай”… (14 серпня), “настрій не кращає. Убійчий настрій!” (16 серпня), можу тільки посміхнутись: який я був тоді щасливий у порівнянні з сьогоднішнім днем! 

Листи від Лесі й від Л. І. Бобрової. Англійська мова. Роман. У двох варіаціях (“Я” і “Марко”). Надвечір з півгодини прогулянка. Читав мемуари Сен-Симона. 

Серпень, 16. Про Леваневського — нічого! 

Лист Бобровій, листівки Соні Мануйлович і Дмитрику. Англійська мова. Роман. Написав порівнюючи великий розділ від першої особи, а перекласти на особу Марка не встиг закінчити. Писання доходить до того, що починаю ним захоплюватись і скорочувати заняття англійського мовою. В результаті стомлююсь. Надвечір гуляв у Шевченківському парку й милувався Дніпром, читав Сен-Симона. Лист від Новицької. 

Серпень, 17. Лист Новицькій. Листівки від Д. М. Петрушевського (з Полтави). Англійська мова й потім цілий день роман. Навіть не гуляв, тільки на обід виходив. Написав один розділ (в обох редакціях). Вже на ніч почав писати невелику вставочку до одного з раніш написаних розділів, гадав, 5-10 хвилин, а провозився з півгодини. Увечері — “утелепався у ванну”. 

Серпень, 18. Англійська мова. Роман. У Ісі вихідний день. По обіді поїхали з нею трамом до заводів — туди й назад. Від парку прийшли пішки. Чудесна гроза. Кілька сторінок Сен-Симона. 

Серпень, 19. Нічого, нічого про Леваневського. Англійська мова. Роман (1 розділ в обох редакціях і два в першій). Тільки вже надвечір вийшов дихнути повітрям й пройтись. Місячна ніч. 

Серпень, 20. Англійська мова. Роман. Мабуть, погано, бо починаю бути задоволеним. Лист від Нюсіньки. Бідна дівчинка. Написав їй листа і, вклавши ще й листа для передачі Дмитрику, вже, мабуть, о десятій увечері одніс до поштової скриньки. Почав читати Сен-Симона, але дві-три сторінки — й сон переміг. 

Серпень, 21. Англійська мова. Написав дванадцятий розділ, скінчив першу частину роману. Листівка Л. І. Бобровій. Поніс на пошту й походив по книгарнях, питаючи ІІІ том “Клима”. Нема. Так, чого доброго, і залисію без ІІІ тому. Прийшовши додому, писав дванадцятий розділ у другій редакції, а по обіді проглянув усе написане, дещо виправляючи. Сторінок з 10 прочитав Сен-Симона, гуляв з Істрою місячної ночі. Їли кавуна, аж раптом — повітряна тривога, електрика потухла. Доїдали при місяці. 

Серпень, 22. Англійська мова. Роман (почав другу частину). Коло сьомої пройшовся. Зайшов на “Динамо”. Який чудесний Дніпро! По обіді при місяці гуляв з Ісею. Сторінок 10 Сен-Симона. (Обідали дуже пізно). 

Серпень, 23. Листівка від Ю. Глядиковської, листівка Галі Святловській. Англійська мова. Роман. Гуляв (тричі) тільки з Істрою. Проглядав журнал “Інтернаціональна література”. Прочитав Хемінгуея “Недолгое счастье Фрєнсиса Макомбера”. Пише гостро. 

Серпень, 24. Англійська мова. Роман протягом цілого дня. Навіть на ніч не читав, а все писав. Пишу, а часами напади такого розпачу, що хочеться все написане подерти й самому з третього поверху у вікно головою вниз на брук впасти. Лист Петрушевському. Днів за три, мабуть, роман маю скінчити. 

Серпень, 25. Сьогодні місяць, як виїхав з Ленінграда. Англійська мова. Роман. На ніч почав читати роман Ж. Ромена “Творці” (з епопеї “Люди доброї волі”). 

Серпень, 26. Позавчора увечері носив до поштової скриньки листа Петрушевському. Клав листа у книжку Чуковського про Репіна, і от зникла книжка. Невже загубив? Такий у мене стан мозку. Англійська мова. Закінчив роман. Не знаю, як його назвати — “Гильда”, “Неудачливая Гильда”, щось подібне. Листівки від Г. В. Беренштам і Л. П. Новицької. Лист від Дмитра. Пізно гуляв, потім читав Ж. Ромена, аж потухла електрика (пів на першу). 

Серпень, 27. Листи Дмитрику й Нюні, листівка Бобровій. Ходив по книгарнях. Спокушав англійський словник. Утримався, бо дорогий. Англійська мова. Перечитував і виправляв дещо в романі. Так звик до писання, що ніби не радий закінченню. Все приглядаюсь, чи ще щось дописати. Але все ніби так щільно одне до одного пристало, що нікуди нічого не втиснеш. 

Серпень, 28. Лист Ярику, листівка Г. В. Беренштам. Англійська мова, ще проглядав роман, кілька сторінок Ж. Ромена. Обідали пізно, вже по обіді пішов гуляти й загулявся. Вертаючись, дійшов додому, аж потухла електрика — повітряна тривога; ледве знайшов вхідні двері у двір та у пітьмі добрався до своїх дверей. 

Серпень, 29. Мені ніби сумно й не хочеться розлучатись з героями написаного роману. Після англійської мови сьогодні цілий день допізна в різних місцях то яскравіш намагався виявити деякі риси їхніх облич, то знаходив ще нові риси й рисочки і зараз же їх зафіксовував. Час швидко лине в такій роботі, але вона дуже стомлює… Колись Кугель мені сказав, що наш гімназіальний товариш К. Буйневич професорує в Дніпропетровську (ми разом скінчили гімназію (1892 рік!) і тому не бачились (45 років!) Пішов сьогодні до адресного столу взяти його адресу. У них нема її. Порадили спитати в медичних інститутах.

Милий лист від Нюсі високо підняв хвилі суму. 

Серпень, 30. Написав листа Нюсі, але не маю марки й не відніс його до поштової скриньки. Листівка Полонській-Василенковій. Англійська мова. Почав Ісі читати роман, прочитав три розділи, аж прийшла до неї Наташа й просиділа три години. Як пішла, Іся взялась за обід, так більш і не читав. По обіді гуляв у Шевченківському парку. Дочитав Ж. Ромена — “Люди доброї волі” — “Творцы” — це ХІІ том роману. Назва нічим абсолютно не виправдана й взагалі роман як роман — можна в такому стилі написати 24 томи й 48 — а все новаторство — герої можуть і не здибатися, не бути знайомими поміж себе, родичами — тільки вибрики, притому й не дуже мудрі. Окремі сторінки непогані. Теорії вимагають спеціальних знань. На ніч “утелепався у ванну” а потім ще читав щоденник Стендаля. 

Серпень, 31. У сні все ніяк не міг знайти форми, вислову — для думки, що Шекспір, здається мені, не жінкою народжений, а самим Богом, як Адам, зроблений і тому-то ні з ким його порівняти не можна. Зранку став дочитувати щоденник Стендаля і прочитав у нього: “По отношению к Шекспиру я испытываю в тысячу раз больше, чем говорю”. 

Англійська мова — 160 сторінок біографії Пушкіна Бродського. Популярний виклад — підсумок біографічних відомостей — в цілому — “посредственная благопристойность”. О п’ятій пішов до Шевченківського парку й глянути на Дніпро. Певна рівновага останніх днів раптом зруйнувалась, знов опанували мене тривога й сум. Читав вірші Пушкіна. Ось літо скінчилось — завтра вже починається вересень. 

Вересень, 1. Ще один (і на якому посту — голови Раднаркому УРСР!) виявлений, як ворог народу й застрелився. Не хочу навіть бруднити його іменем свій щоденник… Нахабство піратів доходить загрозливих розмірів — підводний човен невідомої національності потопив радянський теплохід десь коло Порт-Саїда. Час подумати (Лізі Націй — чи що?) про заклад міжнародної спілки захисту проти піратів і бандитів. 

По англійській мові ходив на пошту (лист Дмитрику) та до Медичного інституту — дізнатись адреси Буйневича. Сказали, такого нема вже кілька літ. Пішов до “Динамо” й годину милувався Дніпром. Збираюсь відновити писання мемуарів, а тому кілька годин проглядав попереднє тому, з чого маю починати. По обіді гуляв. Сторінок 70 біографії Пушкіна. 

Вересень, 2. У Дніпропетровську стільки квітів (милуюся!), що, якби сюди потрапив Калхас, певно, сказав би: “Квіти, квіти! Надто багато квітів!..” Листівки Новицькій, Р. А. Ландау, Федіну. По англійській мові пішов на пошту, а звідти до “Динамо” милуватись Дніпром. Сидів над стадіоном і читав біографію Пушкіна. Прийшов додому, взявся за мемуари. Не пам’ятаю вже після якої перерви відновив писання. Листівка від Дмитра й лист від Лесі, зараз же написав листівку Нюсі й листа Лесі (з початком на англійській мові). На ніч читав Пушкіна (біографію і вірші). 

Вересень, 3. Зранку пішов до Шевченківського парку і там години півтори читав біографію Пушкіна. Без хмаринки в небі чудесний день тихо тане, широкий Дніпро, за Дніпром заводи, — згадувався Лермонтов: “…Жалкий человек! / Чего он хочет? Небо ясно. / Под небом много места всем, / Но беспрестанно и напрасно / Один враждует он. Зачем?”

Повернувшись додому, по заняттю англійською мовою години півтори писав мемуари (йде тугувато). По третій пішов назустріч Ісі, з нею пообідали в якійсь їдальні, а потім пішли на Безунівську, де вона колись жила, коли я до неї приїздив уперше. Повернувшись додому, ще читав біографію Пушкіна. 

Вересень, 4. Знов зранку години на дві пішов до парку, читав там біографію Пушкіна. Повернувся й після англійської мови взявся за мемуари. З маленькими перервами писав допізна. Вже давно не вдавалося стільки написати. Ідуть тюремні спогади. На ніч ще кілька сторінок біографії Пушкіна. 

Вересень, 5. Обурює і (…) піратство фашистських бандитів на морях. Висловлення гніву й праведного обурення чутне від краю радянської спілки. Зранку знов у парку. Які чудесні дні! Читав біографію Пушкіна. Повернувшись, по англійській мові писав мемуари з меншим успіхом, ніж вчора, а все-таки задовольняючо. Між іншим дещо дописав у попередньому зшитку. На ніч — біографія Пушкіна. Навчальний матеріал! Листівка Лясі. 

Вересень, 6. Зранку по англійській мові почав писати мемуари, а по годині праці Іся (у неї вихідний день) — попросила скінчити їй читання роману. Почав з ІІІ розділу, читав три години й закінчив. Вперше і сам чув роман. Народилась думка про деякі доповнення. По обіді пішли з Ісею (і Істрою) до Наташі. Повернулись коло дев’ятої. На ніч над п’ятдесят сторінок біографії Пушкіна. 

Вересень, 7. Радянська нота італійському уряду випалила клеймо на лобах бандитів і перед цілим світом позривала маски є таємних убивць. Ніби посвіжішало повітря. Думка про вставки до роману не давала спати цілу ніч і о-пів на сьому підняла з ліжка. О-пів на одинадцяту таки урвав роботу й пішов до парку, читав біографію Пушкіна. Коли раптом на [книзі] гусінь, на [штанях] друга, а я ними гидую, не виношу… Чи й піду тепер ще до парку?! Вже перед виходом з парку побачив Еварницького з якоюсь дамою. Підійшов, з дамою до мене Д. І., познайомив — лікарка жіночих хвороб. З годину сиділи й балакали — згадували давно, давно не існуючих людей — лікарів Боткіна, Захар’їна, академіка Корша… До обіду й по обіді возився з романом, дописував дещо вже й увечері, уриваючи читання біографії Пушкіна. Заняття англійською мовою вийшло дуже скороченим. 

Вересень, 8. Листівки Дмитру й Нюні. Англійська мова. Знов трохи дописував дещо в романі. О дванадцятій пішов до парку. Читав біографію Пушкіна. Повернувшись, писав мемуари. Урочиста зустріч червоноармійців, що повертались з лагерів. Увечері знов гуляв. Молодик. Години коло одинадцятої повернулася Іся. Я одчинив двері, а Істра вийшла й тихенько пішла по сходах. Кличемо, не слухає, оглядається та йде далі. Так і пішла. Іся пішла за нею та вже її не бачила. Вартовий сказав, що пробігла повз його й прожогом кинулася проспектом униз. Іся ходила-ходила з півгодини, не знайшла. Викликала мене. Пішли вдвох. Йдемо проспектом посвистуємо, кричемо: “Істра!” Нема! 

Перейши на бульвар. Вже майже зійшли з гори, турбуємось — утекла. Чого? Чому? Коли раптом з темряви, як ураган, кулею летить до нас, ледве з ніг не позбивала, підняла страшенну куряву, плигаючи на нас і бігаючи навколо. Все добре, що добре кінчається. 

Faux pas ворогів можуть викликати ненависть і кликати на боротьбу, але, як писав колись Горький — “приятно видеть врагов уродами!” і тому до них ставишся спокійніше, ніж до faux pas однодумців, за які відчуваєш свою відповідальність. 

Вересень, 9. Все приписую потроху по кілька рядків до роману. А день, як заведена машина. Прогуляв Істру, пішов до парку, прочитав 50 сторінок біографії Пушкіна, дивився на Дніпро і мріяв… Повернувшись, займався англійською мовою, потім писав мемуари, прийшла Іся, готувала обід, обідали. От тільки лист від Дмитрика одрізнив сьогодні від днів попередніх, трохи пом’якшав мій сум. Написав лист йому та Нюсі. Завтра маю їх однести на пошту. На ніч знов читав біографію Пушкіна. Не дочитав тільки сторінок 40. 

Вересень, 10. Дочитав у парку біографію Пушкіна. Англійська мова, а потім знов загруз у романі. Вводжу низку вставних новел, створюється щось подібне до “Флорентійських ночей”, що й зазначає героїня. Листівка від Г. В. Беренштам. Допізна возився з романом. А до обіду таки години дві писав мемуари. Дешо увечері з них прочитав Ісі. 

Вересень, 11. З восьмої години ранку взявся за роман і, не одриваючись (тільки в 11 пішов постригся та кинув з вечора написану листівку Г. В. Беренштам, та по обіді на годину пройшов до парку на побачення з Дніпром) — до початку десятої вечора працював над ним. Для англійської мови одривався на якісь півгодини. Роман значно виріс, але чи то на добре, — не знаю. Лист (такий гарний) від Лясиньки. І від того листа якось загострився мій сум. 

Вересень, 12. Листівка Наталії Дмитрівні Полонській-Василенковій. Англійська мова. Гуляв. Дещо з додатків до роману читав Ісі. По обіді з Ісею гуляли в парку, слухали дитячу естраду. Читав щоденник Пушкіна. Сьогодні місяць, як вилетів з Москви Леваневський! 

Вересень, 13. Давно ніщо не давало мені такого високого задоволення, як виступ Литвинова на Ніонській конференції з мужньою і гостро дотепною промовою, що не тільки поставила клейма на бандитських лобах, але й зірвала маску з боягузливого лицемірства європейської політики… 

Лист Лясі. Англійська мова. Закінчив щоденник Пушкіна, перечитував його дрібні замітки, вірші. З Ісею увечері односили кавунові шкуринки Наташі. 

Вересень, 14. Робота — найкращі ліки. Сьогодні зранку думав збожеволію від тривожного суму, в парку, читаючи “Три цвета времени” (починав колись у Дмитрові, а тепер знов почав з самого початку) — ледве володів собою, а, прийшовши додому, сів за англійську мову і трохи заспокоївся, коли ж почав писати мемуари, все інше ніби забулось… Вже давно не писав так багато, як сьогодні. 

Вересень, 15. Сьогодні й робота не врятувала. Зранку в парку ще більш-менш спокійно читав “Три цвета времини” прийшов додому, взявся за English, а потім за мемуари, але гіркі тривожні думки прорвалися через усі загаття і, здавалося, не витримати такого болю. А увечері пішли з Ірою і Матвієм до кіно дивитися “Петра І”. Виходить, як у колись популярному романі — “А по утру она улыбалась”. Лист від Лесі. “Петр І” не дуже сподобався. Непоганий Меньшиков, виразна міміка. Петро значно тучніший, театральний: “Милуйтесь, — он я який!”

Вересень, 16. Зранку читав у парку “Три цвета времени”: все, як щодня, а туга, а сум знов зростають. Більш звичайного написав у мемуарному зшиткові. Сумний лист від Нюні — Сева захворів на черевний тиф. Листи від Соні Бондарчук і Юлії Герасимівни Глядиковської (в одному конверті). Листівка від Петрушевського. Лист Нюні. 

Вересень, 17. Несподівано Іра з Матвієм днів на 8 поїхала до Чернігова, “а я тут зостався бідним сиротою”… Листівка Петрушевському. Писав мемуари. Листівки Ландау і Нюсі (від Нюсі лист для Ісі, прийшов через півтори-дві години після її від’їзду). Зранку таки пройшовся до парку. Листівка Дмитрику. 

Вересень, 18. Зранку лист Ісі. Пішов купив яблук і англійський словник (як втішаюся ним!). Заніс Наташі кавунові корки, аж там Істра. Іся з Матвієм з вокзалу, не потрапивши на 4-годинний потяг, заїхали до неї, пробули з годину й залишили Істру… У парку читав “Три цвета времени”. Талановитість Виноградова нагадує мені Віктора Петрова. Обидва мають ту талановитість, з якою — накажуть (або й просто — захочуть чомусь) і назавтра ж стануть акушерами, причому акушери з них будуть не гірші за пересічних. Труднощів для них нема, бо гордіївих вузлів розплутувати ніколи й не намагаються, а рубають з плеча. Справжні Олександри Македонські! Тільки Виноградов робить вигляд, ніби й не помічає якихось труднощів — і слово за словом строчить і строчить, як ні в чому не бувало. А Віктор — той рубає мечем парадоксу і, мабуть, і самому собі здається незвичайно сміливим. 

Прийшов додому, “втелепався у ванну”, займався English, писав мемуари, написав листа Полі, ще на ніч прочитав кілька сторінок Виноградова. 

Вересень, 19. Листівки Ісі та Дмитрику. У парку читав Виноградова, потім, як завжди, займався англійською мовою, пішов на обід, по обіді писав мемуари, увечері пішов на побачення з Істрою. Невимовна буря екстатичної радості. Ледве не закусала від радощів. Одбиватись було нелегко. На ніч ще десятки два сторінок Виноградова. Сьогодні зустрів на бульварі проспекту молоду жінку — усією своєю вишуканою постаттю, манерами, усім виглядом подібною до хорта. Стояв і дивився, як зачарований, згадуючи свою дитячу приязнь з хортами Володі Красовського. 

Вересень, 20. Листівка Ісі. У парку читав Виноградова, потім удома до обіду займався англійською мовою, по обіді писав мемуари, по сьомій пішов гуляти. На ніч дописував і читав газети.

Вересень, 21. Листівка Ісі. З її від’їздом життя моє так автоматизувалось, що щодня того самого часу роблю те саме і від того такий час, таке життя перестає існувати або існує примарою. Знов стрів хорта. Тільки зустріч з хортом порушує одноманітність, примарі повертає кров, кістки, плоть. Дописав сьогодні розділ “Мои темницы”: кінець його зімкнувся з початком давно написаного розділу “1900-ые годы”, і тепер мої мемуари від “Генеалогії”, родичів, батьків, дитинства, гімназії і т. д. доведені до початку Японської війни, себто до початку 1904 року, коли мені йшов вже 31-й рік. Всього написано вже понад 1200 сторінок. Напишу, мабуть, як Сен-Симон, більш 40 томів. 

Вересень, 22. Лист Лесі, листівки М. В. Неустроєвій, Тудоровському, Айзенштоку. У Виноградова — аж рябіє в романі знаменитостями — крім Стендаля, тут і Байрон, і Меріме, і В. Гюґо, і Бальзак та ін. А ні один з них, не виключаючи й головного героя, Стендаля, не відчувається як жива людина. Маючи зараз писати мемуари з початку Японської війни (початок року 1904), уважно перечитував другу половину розділу: “1900-ые годы”, доведеного до оповідання про події початку 1904 року. 

Вересень, 23. День, як завжди. Увечері одвідав Істру, чимсь пошкодила ногу. Мемуари почав писати далі з того місця, де більш року тому урвав писання, щоб почати писання з самих початків (генеалогія, родичі, батьки, перших літ уроки і т. д.). Листівки Новицькій і Г. В. Беренштам. Г. В. просив щось довідатись про Наталію Дмитрівну, а увечері від Наталії Дмитрівни, врешті, дістав листа. “Утелепався у ванну”… 

Виходжу на Жовтневу площу. Назустріч дві “мами”, а з ними троє дітей у віці від двох з половиною до трьох з половиною, чотирьох. Одне чогось капризує. І ось йому кажуть — перестань! А то ось дід тебе забере! Я спинився й пильно дивлюсь на три пари очей, що не менш пильно дивляться на мене. І раптом усі троє, в тому числі й капризун, вибухають веселим, нестримним сміхом. Мабуть, дід здався їм не дуже страшним. 

Вересень, 24. Листи Дмитрику й Наталії Дмитрівні Полонській-Василенковій. Листівка від Г. В. Беренштам. Якби Іся дотрималася тих 8 днів, про які говорила, їдучи, завтра б мав чекати на її поворот, але ж я певний, що 8 днями справа не обмежиться. Дочитую “Три цвета”. Читав без захоплення. Такі романи кожний писати здолає. Сьогодні більш звичайного працював над мемуарами. 

Вересень, 25. У парку дочитав “Три цвета”, вдома англійська мова, почав перечитувати “Шагреневую кожу” Бальзака. Як багато того, що колись подобалось, зараз здається непотрібною балаканиною. Мемуари якось кволо писалися. Листи від Ландау та від Бобрової (з Самарканда!). Одвідав Істру, в неї з ногою всі гаразд. На ніч “утелепався у ванну”. Писав листа Ландау. 

Вересень, 26. Зранку гуляв у парку, читав “Шагреневу шкіру”, потім удома займався англійською мовою. По обіді писав мемуари, а коли, як завжди, коло пів на сьому, хотів піти на побачення з Істрою, піднялась страшенна пилюка, а потім і дощ. Варив чай, а після чаю хотів однести до поштової скриньки листа Ландау й дістав від швейцара листівки від Нюні (з Севою все гаразд), від Дмитрика та від Петрушевського й книгу від останного “Восстание Уота Тайлера”. Здалось холодно (після чаю упрів), і я повернувся додому. Писав лист Нюні й Дмитрику. Читав. Сьогодні вже рівно місяць, як скінчив роман. Час лине швидше, ніж птиця летить… Іра вже десятий день їздить (а їхала на вісім), я написав їй 4 листівки — 18, 19, 20, 21, далі не став писати, міркуючи, що листівки вже не знайдуть її в Чернігові, — а від неї не дістав ні слівця. 

Вересень, 27. Хмарно й температура знизилась. Проте зранку пішов на пошту кинути вчорашні листи (написав ще там листівку Дмитрику — Охтирка. До вимоги), а звідти до парку, де на свойому звичайному місці читав години дві “Шагреневую кожу”. Англійська мова, мемуари й Бальзак наповнили решту дня. Заснув рано, читаючи. Хорта більш не стріваю. 

Вересень, 28. Які муки! Ну, чим я не великомученик — не в церковному, а в буквальному смислі слова?! Кінця краю мукам не видно. “Не надійся нічого!” Листівка Петрушевському. Англійська мова. Скінчив “Шагреневую кожу”. Є речі, які перечитуєш 10 разів і щоразу знаходиш щось нове. А від перечитування “Кожи” стільки втратило моє захоплення (з юнацьких літ) цим романом. Зблідло. Задуманий роман, звичайно, чудесно. А скільки нудного, застарілого в обробці теми! 

Ходив на побачення з Істрою. Ні Іри, ні словечка від неї! Писав мемуари, але писалося кволо, написав небагато, а часу вбив досить. Це й головніше. 

Вересень, 29. До обіду не виходив з хати — все чекав Іру з Матвієм — і не дочекався. Почав читати “Восстание Уота Тайлера” Петрушевського. 

Мемуари чомусь пишуться дуже кволо. Мабуть, обтяжує надмір матеріалу, не знаєш, що брати, а що й покинути, обминути, обтяжує самий порядок викладу. Роман писався так легко, а тут почались труднощі. Сьогодні писав кілька годин, а написав тільки коло чотирьох сторінок і все закреслював та перекреслював, іноді ради одного слова, або порядку слів. На ніч “утелепався в ванну”…

Вересень, 30. Зранку звичайні заняття. Мемуари писалися дуже важко. Може, впливала турбота, що нема досі Ісі, а може, взагалі туманію від мук. За 4 години праці ледве коло чотирьох сторінок написав. Проте, може, це залежить від надміру матеріалу, з якого й дрібниць жадібно не оминаю, а звідти труднощі викладу, концепції… В обід лист з Охтирки від Дмитрика, а години через три вже коло сьомої приїхали Іся з Матвієм. Написав (власне почав писати) листівку Дмитрику. 

Жовтень, 1. Ось і жовтень! Приїхала Іра, а моєї самотності не розвіяла. Дуже зайнята своєю роботою. За день, вийшовши о-пів на дев’яту, тільки на годину прибігла пообідати, а прийшла з роботи коло дванадцятої. Дописав Дмитрику листівку, одніс на пошту й пішов гуляти до парку. Потім англійська мова, мемуари. Схвилювала ситуація у Лізі Націй. Страшенно обурює позиція французів. Ну, нехай “образованные мореплаватели” — на чолі з Іденом — політикани й консерватори: крутійство їм до лиця. Але Дельбос? Ніби ж він представник демократичного об’єднання? А Блюм? Соціалист? Але треба бути й соціалістом, досить порвати з лицемірством і на речі дивитись чесними очима. В світі цього нахабства на якій неосяжній висоті стоїть моральна велич радянської політики під таким розумним і блискучим керівництвом, яким є керівництво Литвинова! Від нього дістаєш право на велику гордість бути радянським громадянином. Я завжди вважав байдужість до моралі — політично шкідливою. Сьогодні на цю тему перекональна передовиця в “Известиях”. 

Жовтень, 2. У розпачі набігла думка — може, якась розвага допоможе змінитись надто напруженому настрою — пішов зранку до Драматичного театру й взяв квитка на “Женитьбу Фигаро”. На бульварі читав Петрушевського, прийшовши додому, займався англійською мовою, писав мемуари (туго, все туго!). Театр не допоміг, а якось загострив душевний біль і з останньої дії, не витримавши, втік. У театрі вразила відсутність гарних жінок — все якісь потвори. Ну, нехай би були не гарні, а то ж потвори! 

Жовтень, 3. Як виходить Іся о-пів на дев’яту, жах охоплює мене, як витримаю 8 самотніх годин, ну, й хапаюсь за англійську мову, за мемуари, за книжку, аби забути про себе й все, все своє. Та не завжди в тому таланить… Зранку дощ. По англійській мові читав Петрушевського. Потім взявся за мемуари, які йдуть усе тугіше. Надвечір довга прогулянка. На ніч почав читати Шолом-Алейхема “Блуждающие звезды”, але по кількох сторінках потухла електрика. 

Жовтень, 4. Як щодня — і англійська мова, і мемуари, і непереможний сум, і холодний безнадійний розпач. У парку читав Шолом-Алейхема “Блуждающие звезды”. Мило, а тільки як пристарівся, яким здається наївним цей ліричний теплий гумор! 

Жовтень, 5. Ранком написав Дмитру, а увечері дістав від нього “єкспресс” — приїзди. Завжди так. Чекаєш, чекаєш — нічого, напишеш, а того ж дня щось дістаєш. Гуляв у парку. Англійською мовою займався з особливою приємністю. Мемуарів не писав. Далеку зробив прогулянку з Істрою. Сторінок більш 100 Шолом-Алейхема. Сум! Який сум! 

Жовтень, 6. Листівка Дмитрику. Другий день мій час різниться від попередніх днів тим, що не пишу мемуарів. Якби тільки тим, а то ще маю новину — сьогодні двічі не міг стримати сліз — так раптом — потоки сліз. Нерви остаточно псуються. По англійській мові дочитав останні 60 сторінок Шолом-Алейхема, а увечері ще прочитав кілька сторінок Петрушевського. 

Жовтень, 7. Третій день не пишу мемуарів. Листівка Лялі. Довго займався англійською мовою, а Петрушевського прочитав не більш десяти сторінок. Іся порізала сильно палець. Ходили до Наташі. Якби не отруювала думка, що політики говорять, щоб ховати свої справжні думки, сказав би, що Рузвельт виголосив гаразд промову. І так хочеться вірити в можливість якогось полегщення світового стану, що й у промові Рузвельта чуєш якісь надійні можливості. А цілком можливо, що принести якесь поліпшення могла б тільки радянізація світу. Все більш схиляюсь до цього переконання. І може, це дивно, але останніми часами до цієї думки особливо схилила поведінка французьких делегатів у Лізі Націй. Іра бачила молодика, а я ні.

Камінь на серці, який важкий камінь! 

Жовтень, 8. На 12 взяв квиток до Харкова, повернувся додому — аж телеграма від Дмитрика, щоб приїздив… На пошті написав дві листівки Дмитрику. Чи втомився, чи то й так — дуже розхвилювався від думок і відчув себе зовсім погано. Сів писати мемуари, написав небагато, а трохи заспокоївся. Вже в темряві відніс Наташі кавунові корки. Сторінок 10 Петрушевського. Вдень дістав милу листівку від Петрушевського.

Жовтень, 9. Послав Дмитрику телеграму. Купив Стівенсонів “Treasure island” й чотири оповідання М. Твена англійською мовою. Сидів на бульварі й перекладав. Написав сторінок чотири мемуарів. Для останнього часу — це вже багато.

Жовтень, 10. Листівка Нюні. Нема в світі нічого важчого за розлуку. Так не хочеться кидати Дніпропетровська й розлучатись з Ісею! Дуже добре мені тут жилось і працювалось, кращого в тих умовах, що утворилися, й сподіватися не можна десь знайти. Купив Ісі “Рожденные бурей” і на бульварі ж почав читати. Після англійської мови — захопився читанням Стівенсона й тим, що все розумію особливо, та до вечора не одривався від цього читання. Ввечері після газет ще почитав “Рожденных бурей”.

Жовтень, 12. Одинадцятого зранку, як завжди, англійська мова, потім прав собі білизну, а тоді пішов до Шевченківського парку — попрощатись з місцями, повитими безсмертною красою, де стільки пережито думок і мук! Стояв чудесний теплий день. Пий, серце, пий! Упився, здорово упивсь! Увечері з Ірою і Матвієм у російському драматичному театрі дивились Горького “На дне”. Вперше бачив цю знамениту п’єсу на сцені. Цікава річ, але є художні провали й нудні місця. Проте, може це залежить від недосконалої гри. Гра навіть виграшних ролей ледве задовільна… Сьогодні зранку Іся спорядковує мої речі й має мене проводжати на вокзал. Ще одна смуга мого життя закінчена. Працювалось добре. У тій кон’юнктурі, що для мене утворилась, годі сподіватись на щось краще. Іся зробила для мене все можливе. Вона, бідненька, сама в цвіту прибита горем і розпачем. Які ми всі бідні, бідні. А нікому зла не зробили й навіть не помислили чогось поганого. “От судеб защиты нет!”.

Жовтень, 17. (Харків). 12 увечері приїхав до Харкова. Зустріли Дмитрик та Ася. Два дні нікуди не виходив, читав Стівенсона та займався англійською мовою. !4-го лист Ісі, 15-го листівка їй, 16-го — лист Бобровій. 15-го пішов подивитись пам’ятник Шевченку Манізера. Твір не компрометантний, солідний, імпозантний, грамотний. Місто він прикрашає. Але якось нема в ньому натхнення. Ілюстрації непогано виконані, але банальні. Загальна манера компоновки головної постаті має щось спільне з Олександром ІІІ Трубецького. Від пам’ятника пішов ще до парку, до “Динамо”. Був непоганий, але холодний вже день. 16-го знов ходив до пам’ятника, а потім пройшов до майдану, де стоїть пам’ятник Гоголю. Пройшов і майданом Дзержинського. Читав збірку, присвячену Рембрандтові (прочитав статті Луначарського, Верхарна, почав Фромантена). Сьогодні зранку з Дмитриком пішли на Сашину могилу. Потім я знов пішов до Шевченківського пам’ятника, сидів неподалік нього в садку на сонці. Чудесний день, але холодно (в хаті у нас теж жахливо холодно). Прийшов додому, взявся за англійську мову. 

Жовтень, 18. Дімою знов були на могилі. Поклали квітки. Потім їздили до лісопарку. Чудесна осінь з левітанівськими барвами. Цілий день нічого не читав, крім газет і Стівенсона англійською мовою. Дмитро увечері читав свої вірші. 

Жовтень, 19. День нічим не примітний. Лист Ісі. Мабуть, швидко доведеться вертатись до неї. Ходив ранком до Нюсі, не застав, залишив записочку, щоб прийшла ранком, а вона прийшла увечері, мене ж не було вдома. 

Жовтень, 20. Лист від Ісі, а в ньому — листівка від Г. В. Беренштам, лист від Айзенштока й повідомлення від редакції “Литературной газеты”, що стаття моя “Смерть і похорон Золя” прийшла запізно для того, щоб бути використаною для №, присвяченого Золя. […] Ходив по кладовищу, але могилки не знайшов. По обіді пішов до Нюсі. Від побачення наболіло серце. Читав Стівенсона. 

. . . . . . . . . . .