МИХАИЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ
В. САМІЙЛЕНКО В 90-Х р.р.
(Із спогадів)
На життьовому шляху мені доводилось здибати багато людей визначних і знаменитих: вчених і артистів, громадських діячів і художників з різних галузів мистецтва… Серед них я легко пригадую багато постатів, що їхні таланти високо підносили їх над звичайним рівнем, але нелегко пригадати мені постать разом і більш оригінальну, несхожу в своїй духовній організації з иншими, і більш урівноважену й закінчену, органічну в тій своїй несхожості, ніж постать Володимира Івановича Самійленка…
Вперше зустрів я Самійленка влітку 1894 р. в Чернігові у Грінченка. Обидва вони не-що давно оселились тоді в Чернігові, діставши посади в губерніяльній земській управі, — перший секретаря редакції “Земского Сборника”, другий — діловода одного з відділів Управи. Одбувались тоді в Чернігові тимчасові педагогічні курси для земських учителів під керуванням відомого московського педагога Д. Тихомірова. Курси чимало оживили бідне культурне життя провінціяльного закутка, були справжнім інтелігентським святом. Ціла армія робітників народньої освіти притягала до себе увагу всіх живіших елементів інтелігенції — від чистих культурників до представників різних революційних течій. Що-дня по-за годинами курсової праці відбувалися збори різних революційних гуртків з участю курсантів, на яких намагалися вплинути… Невеличка українська громада теж вела відповідну працю серед курсового вчительства. Пригадую кілька зібрань (то в Грінченковому помешканні, то ще десь), на яких з курсантів присутніми бували всі національно-свідомі, або хоч не зовсім свідомі, але не ворожі… (Цікаво, що революціонери — найбільше есери — прикладали всіх сил, щоб не допускати курсантів на збори культурників українців, що тільки “псували” вчительство, на їх погляд)… На зібраннях провадились принципові розмови на різні теми від соціяльно-політичних, загально-культурних — до педагогічних. З гарячими провідними промовами виступав Грінченко. Не пригадую, щоб до принципових розмов і суперечок втручався Самійленко, але як живу бачу його постать в ролі декламатора своїх сатиричних віршів. Особливий успіх завжди мало відоме: “Ельдорадо” (Десь далеко єсть країна…). Декламував Самійленко зразково: просто, без тіни патосу, не посміхаючись жадною рисочкою обличчя навіть тоді, коли всі навкруги весело реготали… І його декламацію так любили, що тільки втомлювали розмови і знижувався tonus їхнього інтересу, як чулися голоси: — “а чи не прочитав-би Володимир Іванович “Ельдорадо?” І тоді з різних боків лунали вимоги: “Ельдорадо, Ельдорадо!” Иноді опирався, але, звичайно, читав…
—————
Ближче пізнав я Самійленка майже через рік, коли на провесні 1895 року хороба примусіла мене кинути університетську працю й повернутись до Чернігова. Здибались знов у Грінченка. Просиділи цілий вечір до пізна, разом пішли. Грінченко жив тоді в “Березках” (частина міста) майже на виїзді. Коли дійшли до Самійленкового помешкання, було вже зовсім пізно. Прощаюсь.
“Хм… хіба не зайдете?”
“Та пізно-ж!?” кажу нерішуче…
“То що, що пізно? Я ще буду чай варити, на гітарі грати, горілку пити”
Зайшов і я. За цими розвагами просидів до світанку… (зазначу, що зловживання горілкою не було: щось чаркадві за ніч; до пиятиків і аматорів випити Самійленко не належав).
І так провадив він усі ночі (коли нікого не було в нього, иноді й писав цілу ніч), лягаючи о 5-ій та після 5-ої. Потім довго спав і до Управи приходив, як сам сміявся, “трохи пізніш за голову”… Взагалі це не викликало жадних непорозумінь, але наставали часи земських зборів… Збори ночинались о 12, о 1-ій вдень, ранком працювали комісії. Збирається в Управі ревізійна комісія, що ревізує діяльність всіх відділів… На черзі редакція “Земского Сборника”, а секретаря (фактично — редактора) в Управі нема. Посилають по Самійленка кур’єра. Той застає В. І-ча ще в ліжку. Стукає в двері, стукає довго… Нарешті чує голос:
“Хто там?”
“Володимире Івановичу! Швидче йдіть до Управи: комісія якась на нас чекає”…
“Скажи, зараз”.
Починає вставати, але поспішати органічно не вміє, поволі порається коло вмивальника, варить чай… Через півгодини — кур’єр удруге стукає:
“Володимире Івановичу! швидче!”
“Скажи, зараз”…
І знов таки темп збирання до Управи не прискорюється. Бувало, що кур’єр прибігав і втретє, бувало, що до Управи В. І. прибував уже тоді, коли комісія, не дочекавшись на нього, розходилася…
Cекретарська праця не дуже обтяжувала Самійленка: “Земский Сборник” виходив не що-місяця, а раз на два, на три, а то й на чотирі місяці, лише книжка пухла, а на обгортці писалося: “Май — Август”… Редакційним портфелем була величезна шахва, що дістала назву “безодня”… Жужмом там лежали статті, матеріяли, книжки, брошури, журнали, що надсилалися “в обмін”. Не одному авторові власноручно доводилося розшукувати в тій “безодні” свою статтю… Але загубитись ніщо не могло, бо все заадресоване до редакції, нікуди, крім як до “безодні”, потрапити не могло. Що-ж до “поетичного непорядку”, то було його в тій “безодні” не більше, ніж у власних паперах та книжках вдома…
Службова праця не обтяжувала Самійленка, але й не захоплювала, ніс він її, совісно виконуючи свої обов’язки, але не віддаючи ділу душі, чого, правду сказати, справа “Земского Сборника” була й не варта…
Пройшовши крізь справжні “каторжні роботи” на київському телеграфі, мав Самійленко у Чернігові майже “тиху пристань”, що давала порівнюючи легкий “прожиток”, та душі не задовольняла… Але був якось так скроєний, що, навіть маючи багато вільного часу, не міг іти спокійненько рівним шляхом. Знав періоди припливу творчої енергії, коли працювалося легко і натхненно, але знав і провалля, порожнечу, коли “не пишеться”: “горе мені з моєю неплідністю”, скаржився якось пізніше в листі до Коцюбинського: “з усіх боків тягнуть мене, щоб дав до різних збірок хоч що-небудь, а що я дам, коли ніщо не пишеться”… (Лист від 19/ІІІ 1903. Архів Коцюбинського в Чернігівському музеї).
Чудесний епізод, що яскраво змальовує цілу постать Самійленка, розповів Франко (Літ.-Н.-Вісн., 1907): з превеликими труднощами пощастило йому “перервати сибаритський супокій” Самійленка і намовити взяти участь у пішій гулянці до недалекого села під Львовом. І цілу дорогу бурчав Самійленко: “яка нечиста сила підвела мене до цієї дороги?”, хотів повернутись, лишитися в корчмі, чекаючи хури до Львова… А, нарешті, — захопився “котьканням” круглого шматочка шрапнели й непомітно для себе випередив усю компанію… Не тільки на гулянці за містом, але й на всіх шляхах життя потрибував він такого “покотильця”, а без нього поринав у “сибаритський супокій” лежання годинами на канапі й розмов з одинокою товаришкою — гітарою… Тут знаходив рятунок від taedium’a vitae, бо байронічний протест проти буденщини й прози не був йому властивий, а шумної фразеології та нічних пиятик, як посвідчив і Франко, не любив… Надзвичайною душевною простотою, відсутністю найменшого позування, найменших рис патосу дуже нагадував Франка, тому мабуть останній так глибоко й зрозумів його. З голови до п’ят було його зроблено з того матеріялу, з якого робляться мудреці й поети. І це відчувалось більш навіть не з його поезій, а з того, як безпомічно борсався він у буденному житті, поки до “свяшенной жертви” не кликав його Аполон. В цілій постаті ні грану життьової “благоразумности”, ні тіни раціоналізму, але разом з тим і ні грану “божевільного романтизму” німецького стилю… Його не “од миру цього” — мало забарвлення специфічно - української мрійности й апатії та ще його власної оригінальної індивідуальности… Таким залишився він у моїй уяві, яким близько пізнав я його тоді — 30 років тому — “на зорі туманної юности”, коли сприймання свіжіші й гостріші. По дитячому непристосований до практичного життя, иноді до розпачу безпорадний там, де для всіх, звичайно, нема жадних труднощів, мав він у своїй натурі щось від того “альбатроса” (вірш Бодлера), що без зусиль ширяє по-між хмар серед блискавиць і громів, але якому “велетенські крила” перешкоджають внизу ходити “серед сичання дурнів”… Річ не в тому, які велетенські він мав крила, не в тому, як високо міг на них підноситись, тільки и тому, що мав у своїй натурі щось, що заважало пристосованості до буденного, заважало спокійній течії “мирного житія”… І коли в чілому його “біографія” складалася в загальних рисах таки в плані “мирного житія”, тут, мабуть, і треба шукати розгадки його “неплідности”, розгадки того, чому він, безумовно, не дав усього того, на що можна було чекати від його таланту… Ніколи його творчість не була добутком від множіння його вільного часу на кількість праці, що її можна зробити за якусь одиницю часу… І в творчості він потрибував “покотильця”, що його часто-густо не давали обставини життя, оточення, громадська атмосфера… В оригінальній своєрідності натури, що так чарувала всіх, хто його знав близько, своєю несхожістю з штампом звичайного, Самійленко був ніжною квіткою, що може квітнути тільки в певних умовах грунту й підсоння, і тих умов не випало на його долю…
Мих. Могилянський
Київ, 22. ХІ. 1925 р.