МИХАИЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ
МИСТЕЦТВО РЕЦЕНЗІЇ
Стояла весна 1906 року… Хвилі буйні і прекрасні першої революції вже йшли до спаду, але ще буяла в серцях радість надіі і віри в близьке визволення… Стояла весна, цвіли каштани, бузок, нарциси і конваліі продавалися на вулицях… Ах, і під час революції їсти хочеться не менш, ніж і в темну добу реакції, ах, і весна не зменшує апетиту, і замилування в квітках не годує…
Мені хтілось їсти, по-звірячому хтілося. А добродій редактор на прохання авансу раздратовано крикнув:
— Як вам не сором? Ви знаєте скільки за Вами? Що, Ви думаєте я сам гроші друкую? Ні копійки більше — поки чогось не дасте! Це ж свинство — набрали авансу і ні рядочка!
— Д. редакторе!
— Не слухаю, поки чогось не дасте, — ні копійки! — і дав зрозуміти, що балачки скінчени…
Щось дати? Ах, він не розуміє, той д. редактор, що бувають часи, коли в голові жодної думки, як його щось дати? А їсти хочеться…
Все, ще я робив в газеті, обридло до нудоти… Радився з товаришами.
— А Ви б рецензію написали, нам бракує рецензій… Ось подивитесь книжки…
Я ніколи не писав рецензій, але став передивлятись книжки… Фе, все таке нецікаве, таке далеке від мрій справжньої сьогоднішньої дійсності!.. Нарешті, знайшов два товстих томи “Я. Бургард — Италия в епоху возрождения”… Ну, як писати на них рецензію, то поки перечитаєш книжки — з голоду помреш.
Я висловив цю думку приятелю, жвавому Соломону, “власному кореспондентові” з багатьох європейських центрів.
— Дурню, — відповів він, — хіба треба обов’язково читати?
— А як же?
— Ну, що я тебе вчити буду, адже ж я не буваю в усіх тих центрах, звідки пишу.
— Ну?
Він свиснув і, кинувши загадкове — “разумей, кто умен” — кудись зник…
Я не розумів, власне, що ж маю робити, але відірвав клаптик паперу і написав, як пишуться заголовки рецензій:
“Яков Бургард “Культура Италии в епоху возрождения”, Петербург 1906 г. изд. М.В. Пирожкова, т. I, стр. стільки-то, т. II, стр. стільки-то…
А далі? Що я знаю про Бургарда, Італію, та ще в добу Відродження?.. Знаю, твір класичний, та й по тому… Плюнув з досади, поклав листочок паперу в кишеню і пішов.
Вийшов на Хрещатик. Іду. “Книжний магазин и библиотека Идзиковского”. Починаю розглядати книжки на вікнах. Все таке нудне, нецікаве!
Коли ось в центрі вікна бачу не том, а волюм, кирпич величезний (фунтів мабуть коло 10, а може й більш). Читаю:
Муравьи России.
проф. Катков.
Казань, 1906 г.
Шуміла повідь революції, а наукова праця над тими комашками не урвалася… Та й хіба ж революція відкидає необхідність вивчання найменших дрібниць всесвіту?… Але все ж таки повідь революйії і студії над комашками…
Враз я вдарив себе долонею по чолу — єсть!.. і побіг додому. Ледве розшукав перо і сів, витяг з кишені оглав рецензії, написаний в редакції. Початок рецензії був у мене готовий: “Багатьом мабуть класичний твір Я. Бургарда — “Культура Італії в добу Відродження”, що оце допіру вийшов в зразковому виданні М.В. Пирожкова, вийшов в нашу бурхливу епоху, коли так високо піднялися хвилі громадського руху і.т.д., і.т.д. здасться, мабуть, чимсь подібним до важкої наукової цегли, що теж оце допіру побачила світа в Казані — кажемо про працю проф. Каткова — “Мураьи России”. Хіба то однаково в наші бурхливі і радісні часи, що заглиблятись в дослід культури Італіі часів Відрождення, що студіювати комашок? Але ж праця Я. Бургарда, відома як класичний твір, твір, що досліджує одну з знаменніших діб в історії людскості, не втрачає свого інтересу і наукової ваги через те, що в Росії зараз займається зоря нового життя, яку ми зо всіма живими людьми нашого часу вітаємо радісно”… Ще кілька загальних слів про культурне значення наукових дослідів, крапка і з нового рядка: “Переклад класичного твору німецького вченого зроблено бездоганно, навіть зразково”…
Взяв рецензію і побіг до редакції.
Входжу до кабінету редактора…
— Ви знов до мене?
— Так, я написав…
— А, написали? Що, голод не тітка? — взяв рецензію і нашвидку переглянув…
— Так-то, так-то! — Взяв олівця — написав — “Бібліографія, петит, клг. 10…” і, віддаючи мені, сказав:
— Дайте секретареві…
— А як же з авансиком?
— Можна, тепер можна! — і милостиво написав ордера до контори на п’ять карбованців…
З того часу рецензії частенько виручали мене, мистецтвом писати їх я опанував з першого разу. Бувало, нема думок в голові, нема навіть книжок. Підійду до книгарні, продивлюсь ціле вікно, щось виберу. Заходжу до книгарні, прошу показати. Виписую місто видання, рік, видавця, кількість сторінок. Йду додому і сідаю за рецензію.
Труждався я на ріжних шляхах газетного діла, але більш усього у редакторів мали успіху мої рецензії.
Іменно в них я виявляв, на їх смак, більш за все наукової докладності, глибини думки і публіцистичної широти…