МИХАИЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ
ІЗ СПОМИНІВ ПРО ІВАНА ФРАНКА
(“Ново громада” (Київ) 1924. №24.)
Пізнати Ів. Франка і досить часто зустрічатися з ним мені довелось в останні роки його життя, коли могутній дух письменика вже був потьмарений психічною недугою.
— Орел з поламаними крилами, — орел, який тільки що ширяв поза хмарами в безмежних просторах вільного повітря назустріч радісному сонце, кинутий в брудну калюжу… — Таким заховала моя пам’ять образ славного письменника, таким встає він у моїй уяві, коли пригадую зустрічі з ним…
По обіді в перших днях липня 1912 року я йшов з М.С. Грушевським і М.М. Коцюбинським вулицями старого Львова до Личаківського кладовища, де мало відбутися відкриття надгробку на завчасній могилі жертви сліпої й жорстокої національної боротьби — на могилі українського студента Адама Коцка, забитого в університеті кулею польських “товаришів” — студентів. Коли враз, на розі трьох вулиць, назустріч нам вийшов… з першого ж погляду не можно було не пізнати Ів. Франка. Але який вигляд! Руки, зведені й покручені страшними корчами, безсило бовтаються: здоровкаючісь, він подає лікоть. Червоні очі полискують недужим вогнем; струмочки крови, збігаючи з недужих очей, повсихали на обличчю, на вусах, поплямили й забруднили вишивану сорочку… В розмові — дивне сполучення геніяльности и божевілля: розумні й глибокі думки — орел ширяє поза хмарами назустріч радісному сонцю… Але ось недужий полиск очей, повних невимовного страждання, і починається мова про чортів, що не дають йому спокою ні вдень ні вночі: геніяльна дюдина безсило борсається в пазурях божевілля, орел з поламаними крилами — кинутий в брудну смердючу калюжу…
Оце дивовижне сполучення геніяльности з божевіллям взагалі було характерною рисою психічного стану Франка в той час.
Через два дні ми з Коцюбинським виїхали до гірського села Криворівні, в Карпатах, а через тиждень туди ж прибув на літні вакації й Франко.
В перші ж дні по приїзді, вертаючися з гір, куди ходив босий по гриби, завітав Франко до Гнатюка. Сів коло столу й почав розглядати якусь книжку, швиденько перегортаючи сторінки ліктем. Почалась розмова: знов вільно потекли глибокі, цікаві думки. На запитання Коцюбинського, що робить, одповів, що перекладає Гезіода, робить примітки, має деякі думки, яких не стрічав у літературі.
“Та ось біда — над “чужими думками ще можу працювати, а хочу написать своє оповідання “Чудо в Головах”, так тільки оце починаю думать, як чорти підхоплюють мої думки, перекручують їх, пищать, верещать, такий підіймають галас, що аж голова болить… Мушу дурити їх, — одне думати, а друге писати…” Або сидимо бувало увечері на ковбах понад Черемошем. Іде, як звичайно, цікава розмова на літературні теми: слова шкода пропустити, остільки його думки оригінальні, своєрідні, часом блискучі й глибокі. Аж ось недужий полиск очей: “А то був мені голос: їдь до Одеси, там знайдеш кінці тих дротів, якими Драгоманов поскручував тобі руки, Мусив їхати…”
Якось у розмові про його оповідання спитав Коцюбинського, яке з його оповідань тому більше подобається. “Щука”, — одповів Коцюбинський, і додав, що кождий раз, як він перечитує це оповідання, йому здається, ніби автор сам якийсь час був рибою, остільки тонко разроблена в оповіданні психологія риби. “Так, так, — промовив Франко, приємно, задоволено осміхаючись, — я дійсно уважно стежив за їх життям…” Як син мати, любив природу, і гострозорим поглядом приглядався до всіх деталів ії різноманітного життя. Колись, у часи здоровля, він цілими днями борсався в гірських річках, руками ловлючи рибу, цілими одинами лежав денебудь на березі під корчем, втопивши очі в річку і приглядаючись до подій в ії глибині. Ще й тепер він по двічі на день, як коза, дереться босий по горах по гриби. “Був мені голос, — пояснював нам своє завзяття в збиранню грибів, — ходи двічі на день босий по гриби, то покращає на руки…” І він совісно виконував пораду таємного голосу… Кілька разів я прилучався до нього. Босий і недужий, він ходив так швидко, що зійтись з ним було не легко. Він відшукував гриби і зривав їх обережно ногою, а син Андрій, що ходив за ним, ховав їх до кошика. Коли хто на його очах необережно ламав гриба, те викликало вираз справжнього болю на його обличчі.
Через рік — літом 1913 р. — мені знов довелося бути у Львові, якраз під час громадського святкування ювілею сорокалітної літературної діяльности Франка. Вперше по приїзді до Львова я стрів його на зборах Наукового товариства імені Шевченка. Я підійшов до нього і привітався. “А хто такий будете?” — спитав він, подаючи лікоть, і скоса глянувши на мене. Я назвав себе. “А, то ми з вами торік у Криворівні бачилися”, — одразу згадав він.
На запитання про здоровля одповів, що почуває себе зовсім гарно, добре спить, може працювати, тільки от на руки не кращає, Дійсно, психічний стан його значно покращав, “чорти” на якийсь час дали йому спокій, принаймні про них він не згадував…
Ювілейні свята почались вечором, улаштованим радикальною партією, одним з перших проводирів якої був колись письменник. Од імені партії ювіляра вітав д-р Т. (його промовою вечір і почався). Прослухавши кілька промов, забрав слово ювіляр, і почав промову з того, що висловив здивування, кому й нащо прийшла до голови думка святкувати його сорокалітній ювілей. “Таки ж, коли бог дасть мені віку ще літ з десять, то напишу щось такого, перед чим усе досі написане здасться дурницею…” З приводу привітання од радикальної партії сказав: “Може, декому відомо, що виступив я з партії радикальної тому, що й д-р Т. теж радикал…”
Після цього інциденту якось затих: вже якийсь незвичайно лагідний витерпів усі ювілейні свята, нічим не виявляючи, що відчував, витерпів навіть ювілейні поцілунки й привітання тих самих патріотів, як в свій час примусили його з таким болем крикнути відомим віршем: “Я не люблю Русі!”..
В ті ж дні відбувався у Львові всеукраїнський з’їзд студентської молоді. Франко бував на всіх засіданнях, уважно стежучи за дебатами і іноді забираючи голос в дискусії. Якось скульптор Гаврилко розважив збори з’їзду, в палкій промові протестуючи проти всяких “орієнтацій”, про які була мова.
— Українцям, — напівжартуючи казав він, — коли вже необхідно на когось “орієнтуватись”, треба орієнтуватись на Кітай та Японію. Далі промовець закликав порвати з сучасною культурою і звернутись “до Перуна та ідеалів поганства”… Усі збори весело і щиро сміялись, а Фрвнко, мабуть, більш за всіх, зовсім по-дитячому. На другий день президія з’їзду та референти зібралися до фотографії, бажаючи мати картку ближчих учасників з’їзду на пам’ять. Закликали й Франка. Когось чекали. Набігла хмаринка, загуркотів грім.
— О, — весело засміявся Франко, — Гаврилчині боги їдуть!…
Закінчився студентський з’їзд вечіркою в залі народньої гостинниці в честь Франка. Вечірка стала справжнім щирим апотеозом ювіляра. Після багатьох палких промов, натхненних незвичайною любов’ю і пошаною до письменника, Франко згадав, що напередодні, на урочистому ювілейному концерті, багато читали його віршів. “Та тільки мало хто відчуває мої вірші так, як я їх відчуваю… Може, збори хочуть почути, як я відчуваю свої вірші?” Я приніс збірку його поезій “Semper tiro”, і він довго читав ії. В кінці вечора молодь засипала письменника пишними трояндами.
І коли він стояв під дощем квіток, які кидали йому з усіх боків, стояв, притискаючи скаліченими руками до грудей одну троянду, яку хтось подав йому, видимо зворушений сказав мені:
— Ото непрактична молодь! Що б було віддати ці гроші на рідну школу… В цих простих, так просто сказаних словах, відбилася уся велика душа письменника, який увесь свій життєвий шлях пройшов без пози і котурн, який з таким правом сказав про себе:
“Я син народу… Я є мужик, — пролог, не епілог…”
Мені довелося бачити тільки сумний, трагічний “епілог” багатого життя незабутнього художника. Але й в часи того трагічного “епілогу” од усієї постаті недужого письменника віяло геніяльністю, непереможною величністю духа. Страшно згадувати оте дивовижне сполучення геніяльности з божевіллям, отой образ генія в пазурах психічної недуги, образ орла з поламаними крилами…
Але разом з тим пам’ять береже спомини про зустрічі з Франком, як дорогоцінніші враження життя, бо поруч з обличчям, на якому лежали страшні сліди недуги, червоними очами, що поблискували недужим вогнем, розмовами про чортів, які мучать його, взагалі поруч з духом, потьмареним божевіллям, встає в згадці зворушення, пережите від зустрічі з дюдиною величного і простого духу, духу, що давав себе відчути і в часи страшної недуги, часами навіть перемагаючи ії. А в часи такої перемоги його обличчя зі слідами великого болю ставало незвичайно добрим і простим, тихим і лагідним, очі світилися розумом, бесіда була цікава глибокими, тонкими думками, влучним дотепом, теплим гумором, душа чарувала незвичайною величністю, незвичайною простістю і щирою людяністю… Величність душі його була не з тих, що виявляється серед грому й блискавки, вона була прозорою водою тихої річки, небом на землі, радісним сонцем, що світить усім і вороже тільки темряві… Уся його духова постать, щиро людяна й лагідна, свідчила про шляхетність людини, зміцнювала віру в життя. Вона була звернена до вищих питань буття, а разом з тим завжди лишалась живим покликом до невпинної боротьби за правду, чим підносила дух стомлених, оживлюючи в їх серцях невмирущу надію…
Невсипущий робітник, він був прапором з покликом — “праця, щастя і свобода” і “вгору” йшов не самотній, а як провідник міліонів, міліонів не тільки сучасників, але й тих нащадків, що, прийнявши його велику спадщину, підуть “у безвість віків з його духа печаттю”… Так, був не “епілогом”, а великим “прологом” відродженого українського життя…
Скоро після ювілейних свят вертаючись “додому”, я прощався з Франком, кажучи, що маю надію через рік знов побачитись. “Приїздіть, прийдіть!” — приязно відповідав він мені…
Але більше бачити Франка мені не довелось: через рік уже ревли гармати світової війни, лилась братерська кров… А ще через два роки надійшла звістка про його смерть…