ДМИТРО ТАСЬ
“БІЛА ПЛЯМА”
(ВЕДМЕДІ ТАНЦЮЮТЬ. КИЇВ, 1927. ‘МАСА’)
Холодними пальцями намацав живчика на гарячій скроні й міцно його притулив. Він настирно й прискорено здіймався, розгонячи всім тілом пекучий біль, угрузаючи в мозок розпеченим цвяхом.
Сів тоді на скрипучого стільця і, тримаючи в руках свою наболілу голову, широко відкритими очима в тисячний раз приглядався крізь абсолютну темряву своєї кімнати до білої довгастої плями в кутку, на грубі.
Вона знову, як і раніше, спершу позначилася неясним мережевом, сірим павутинням на цілий зріст людський, далі затремтіла, ясніючи, а ще далі — вже цілком реальна попстать дівчини підвела білу, тендітну руку й заіскрила фосфоричним сяйвом.
Знову морозяні голочки пробігли в мене під спітнілою сорочкою. Найжахливіше було те, що обличчя її я не міг знайти. — воно ховалося ніби на грудях і ніби фосфоричне, хвилясте волосся ховало його від мого зору. І там, де б мала бути шия — ятріла пекуча, чорна пляма…
З кожним моментом привид ставав яскравіший, і коли вже сльози мені побігли з очей, коли затуманили вони все, я втрете хапаю зі столу коробку фотографічного апарату, наводжу, тремтячи всім тілом, холодне шкельце в куток. Сухо клацає закривка і глупа тьма таємничо обгортає найменше шамотіння, стелючи в кутки первісну тишу.
Чотирикутна платівка неслухняно сковзає в руці, холодне течиво обливає задубілі пучки, червоний вогник ліхтаря виглядає, як давній циклоп.
Мушу доконче, мушу негайно знати — звичайнісінька галюцинація розхристуе мої розбиті нерви, чи…
Ламаються сірники, неможливо в цій тиші тріщать.
Один, один, один… ще один. Зрештою спалахуе світло й кидає жовтявий відсвіт на коробку мого апарату. Він слухняно й покірно, мов хатній песик, задримав на лаві… Далі впадає в очі незграбна шахва, що нахабно напирає дебелим тілом, поділяючи хату на дві.
Але ж моя платівка! Моя чула платівка неясно позначила туманну пляму. Тоді йду і знеможено сідаю на канапу, що стоїть під шахвою. Звідси не видко кутка з грубою й серцеві робиться легше, як чаплі, що свою голову ховає від ворога під власне крило.
І раптом на столі вгледів клаптик зібганого паперу. Кидаюся до нього, гарячий зір в’їдється в непокірні, блискучі літери:
“Я тебе люблю, Оля”.
Хтось торкнувся ліктя? Мов опечений, стрибаю набік, озираюся.
Затремтіла ясніючи й підвела тонку руку, заіскривши фосфоричним сяйвом…
І от — чую, як пахнуть у повітрі коноплі. Вони ледве чутною хвилею пахощів проходять по хаті, далі солодко туманіють і вже сповняють усе, заливають уяву й душать.
Я не можу дихати!..
*
* *
У щільних запашних коноплях її знайшли минулої ночи. Місяць уповні, масний та блискучий котився своїм дугастим шляхом, ворожачи між зеленастих вогників незліченних зір.
Хтось випадково натрапив на її гнучке тільце, таке безсиле, та безвільне. Далі зойк надломив побожну тишу, злякавши з акації стомленого кажана й він, так по-звичайному, змаяв крізь темряву брудною хустиною. Потім збіглися звідусіль поляканими тінями, шелестіли від грубих дотиків запашні коноплі, а місяць чарівним молоком облив її зелене обличчя, позначивши ше виразніше його гострі риси.
Коли ж хтось кинувся розглядати, відразу натрапив на чорну, липучу калюжу під головою, а далі й на страшну, відкриту рану… Олі було перерізано в’язи на потилиці. Тут же Микита знайшов блискучого фінського ножа, що гострій його ніби хитро підморгував місяцеві своїми холодними баньками.
— Це Олін ніж, — стримуючи ридання, прохрипів Азарій Яковлевич…
*
* *
— Чи чули ви, що в Ярчуків сталося? Ні? Е-ге-ге…
— Розтягував Мірошників Гнат, мабуть, щоб підвищити інтерес, — не чули? Та ж його доньку в коноплях зарізану знайшли. Учора, серед ночи. І — і, господи! Що вже Ярчукова голосила, що побивалася.
Так розказував мені Гнат, стрінувши мене за кладовищем, саме як я повертався з міста. Ми присіли крвй окопу, а покалічені, придорожні верби бігли в вечірню сутінь тьмяних обріїв, розтягаючи миті на вічність…
У запашних коноплях знайшли її минулої ночи, і я так яскраво бачу це, ніби сам був там і чув, як шелестять, як пахнуть коноплі…
*
* *
Азарій Яковлевич Ярчук дав мені притулок у досить таки скрутний час: місто захопили золотопогонники, і далі блукати баштанами брудної околиці робилося небезпечно.
Аяарій Яковлевич колісь у Київі був палітурник і, позбувшися своїх машин, вирішив за найкраще хліб робити.
Я взявся його синка за кімнатку та за обід репетирувати. Паршивий такий синок був — Митька, ні чорта тямити не хотів, і я, зі своїми педагогічними здібностями, до розпуки доходив.
Ну, як такому йолопові математичне завдання вб’еш у порожню голову, коли сам я з математики ніколи більше, як З — не мав?
Учити це мавпеня була морока, мука, самокатування.
Сам Азарій Яковлевич був надто дрібнобуржуазного складу думок, а його дебела жінка — фурія.
Але було одне, що прив’язало мене до цієї родини, до цього тихого містечка, що заховавшися в синє коло гаїв, здається, й грому революції недочувало — і це одне була Азарієва донька Оля.
Оля була струнка; трохи бліде, але надзвичайно пріємне обличчя й глибоко замріяні очі. Коли дивилася задумано в далечінь, здавалося біль усіх світів скупчувався під її м’якими віями; коли стежкою переходила на город, здавалося смугасті оксамити полів марили про її дотик.
Поля запашні та безмежні завжді зі мною і як не мріяти їм про те, що глибоко загніздилося в моїй самотній душі?
Так недовго тяглося, так коротко промайнуло наше гаряче діто з медяними сіножатями, з сірими хустками кажанів у вечірніх сутінках, з іскристими суницями в живицею сповнених гаях соснових та білою дівочністю в березових…
*
* *
І от у тисячний раз пригадую всі дрібниці, всі деталі вчорашнього дня, а її останнього.
Ми випадково (для мене не зовсім) стрілися на перелазі. Я щось промимрив, жуючи соломинку, — вона зашарилася, спустила голівку, швиденько перебираючи пальцями мережку запаски. У таких випадках говориш саме не те, що хотілося, й робиш страшенно дурний вираз обличчя… Давлячися соломинкою, я сказав передусім, що я більше не можу, потім заявив, що життя жорстоке й наостанку якось прошепотів:
— Прощайте, Олю…
Того самого ранку я подався до міста — одвідати Володимира, що ховався в якогось ченця, чи крамаря.
Минаючи кладовище, від якого гадюкою шлях плазував, я відчув якесь гнітюче передчуття, але відразу заспокоївся, переконуючи себе, що в передчуття я не вірю, що безглуздо бути бабою та забобонником…
У тисячний раз пригадую всі дрібниці, ховаючися за незграбною шахвою, що закриває від мене куток зі страшною грубою, де тремтить її самотня тінь.
Я, я призвів її до самогубства!
Але ж це безумство! Невже могла вона подумати, що я полишив її?
— “Я люблю тебе, Оля” — гарячими літерами горить мені крізь темряву тихої кімнати, а туманна пляма на чотирикутній платівці тьмарить ті слова…
Холодними пальцями намацав живчика на гарячій скроні й притулив його міцно…
Тоді, не озираючися, кинувся до вікна й сильним рухом розчинив його, відкинувши заразом і віконницю. Важко стукнув об стіну за лізний прогонич і десь за клунею відізвався собака. Неясним молоком розплився по хаті холодний світанок.
Вікном я виліз на подвір’я й озирнувся навколо, на повні груди втягуючи росяне повітря. Вогкий вітрець потяг з річки й ущух на городі, прошелестівши щільними мурами запашних конопель.
Усе тіло після зморної ночи боліло мені, а голова важка була, ніби наллята розпеченим металом.
Підійшов до плоту й присів на струхлілого перелаза. Тут ми бачилися в-останнє… Світанок розмотував своє липуче павутиння, неясною сепією позначивши непорушні постави дерев та журливі будівель. Так малював Катарбинський. Здавалося, ці купи дерев зібралися до жалібного походу, до останнього цілування.
О, я бачу крізь стіни її тендітну, ніби крихку, постать під серпанком білої намітки. Вона простяглася безвладно на білім столі Ярчуковім.
І от мені стає лячно: як зможу подивитися в ії неживе обличчя, як погляну в очі нещасному Азарієві Яковлевичу?
Учора ж я прийшов до своєї кімнати пізно ввечері, нікого не стрівши…
Аж ось (серце моє, як великий птах, стрепенулося) на ганкові з’явився сам Азарій Яковлевич, несучи хомута та оброття. Перше бажання було втетки, але він відразу побачив мене й буркнувши “добри-день”, попростував до клуні…
Коли проходив повз мене, пройняв мене тихим докором, і, скільки слів, скільки думок було в цім німім погляді! Я не витримав. Я спустив очі сповнені пекучими слізьми й тихо прошепотів:
— Яке жорстоке життя!
— Ужасно, — зідхнув Азарій Яковлевич, одвертаючи від мене свою руденьку та гостру борідку та, мов чижик, передьоргуючи всім своїм сухеньким тільцем. Азарій Яковлевич завжди вставляв російське слівце, де треба було звернутися до вищого патосу.
— Як це сталося? — витяг я десь із середини своєї істоти, стримуючи ридання.
— Дуже просто — прийшли та й забрали…
Він повернувся й пішов.
Про що він казав? Нещасний старенький, він, певно, як і я, не спав цілу ніч. Він, певно, як і я, змучив свою душу докраю.
_____
Як убивцю тягне до своєї жертви, потягло й мене до моєї мрійної, моєї хорошої Олі. Над синявою смугою лісу, конаючи в павутинні липкого світанку, мов великий жук, завис блідий місяць, а на сході потяглися поля до кривавого простирала над обрієм.
Я не почував ані ніг своїх, ані думок, що їх перетинали фіялковими блискавками лише жахливі образи страшної уяви…
Я зійшов на ганок. Узявся за клямку, і двері, стиха простогнавши, відхилилися… Раптово я спинився: у глибині сінців, на чотирикутній рямці дверей до комори виразно позначалася довгаста біла пляма, далі вирисувалися цілком яскраві обриси її стрункої постати… Вона підвела руку, ворухнулася стиха й ступила крок наперед.
— Андрію!
… Я зомлів. Мене відливали водою, змочивши до кісток моє змучене тіло. Як потім довідався я, в процесі швидкої допомоги найретельнішу участь брав мій вдячний учень — Митька.
Коли я очутився, мені ясно стало, що я неживий, що я перейшов у царство астральних тіл, безвільних тіней.
Я лежав на лаві, а наді мною, схилившися, стояла Оля, натираючи мої скроні смердючим самогоном. Сонце золотим парусом било в надвірне віконце, заливаючи її славне личко чарівними, блискучими іскрами.
— Олю! — зрештою пересилив задубілість мій гарячий язик.
— Андрійку! — почув я у відповідь.
І ми можемо балакати?
_____
— А ви чули, що в бондаря Ярчука сталося? — розважав мене Азарій Яковлевич.
Я мовчав.
— Якийсь сучий син його Настьку чисто порізав ножем. Учора до міста спровадили. Так порізав, що вже чи й поможе лікар, а то на ввесь вік калікою лишиться.
Я знову мовчав.
Того ж вечора ми сиділи з Олею в моїй хаті й розкривали одне одному солодкі чаші своїх запашних седець.
Я пересунув свою незграбну шахву до вікна, — вона більше не напосідає на хату, поділяючи її на дві й закриваючи друге вікно, затуляє й шпару в віконниці.
Холодний місяць більше не малює таємного мережева на дурній грубі в темнім кутку, і лише мій вірний апарат, мов хатній песик спочиваючи в затишному куточку, лишився єдиним свідком мого божевілля.
Київ, 1926 р.