ДМИТРО ТАСЬ
“МУРІКЕ”
(ВЕДМЕДІ ТАНЦЮЮТЬ, КИЇВ, 1927. ‘МАСА’)
ЧОРНА ГОРА.
Мустам’які — Чорна гора. Мустам’які — лісове село, — сосни, сосни, в яких розгубились берези, по лісу кавалки граніту розкидано…
Фінляндія — лісова чарівниця, зимою наречена снігурка, влітку — розпалена жагою достигла й прекрасна ворожка.
Фінляндія — брехлива й холодна, тягне руку до туманного граду Петра, а тілом тулиться до цупкої, старої матері — Скандинавії.
Фінляндія — країна чесних та холодних фінів… Мустам’які — Чорна гора, прорізана блакитними смужками залізниці, — по один бік до Росії, на Райвалу, — по другий — на Усикірку, до шумливої Іматри…
Мустам’які — Чорна гора, хоч властиво нічого чорного немає в Мустам’яках. Тут зелена-зелена розкинулась зелень. Зимою під наміткою білою — теж зелень. Строга, холодна, немов черниця, але зелена-зелена.
І так, жили в Мустам’яках фіни. І так приїздили на літо одгодовані та сухотні росіяни. Через кожні три годині здригалось серце лісової тварини — зайця, білки від тужного посвисту: з Петербургу на Виборг, з Виборгу на Петербург. Прошушухає й змовкне… і вмре, а між холодних гранітів ходить самотність і снує болотами таїну. Мухомори збирає, ялівцем тріщить, грузне в болото й очима впивається у сполох північний… Фінляндіє! Лісова чарівнице!
І одного такого літнього вечора, коли посвистіло й умерло, — лишився на стації чоловік випадково й фатально… Він забув, що це “закордон” і що хвилина у фіна не українська. Чоловік їхав з Іматри і в душі віз мандрівний вогник, що впаде отрутою за молодих років у душу й подекуди жіття здатен покалічити. Жіття — спокій та тишу…
Іскра впала на Іматрі. Дивися в глибінь водоспаду, коли не сірі очі маєш, а сірі — загин!
Чоловік лишився. Якусь хвилину розгублено стежив, як жовті плями ліхтарів зникали на вістрі вилиць колійних… Далі свиснув, так, несвідомо — аби- що, й не став чекати дальшого поїзду…
Мустам’які — це чорна гора, де властиво нічого чорного й бути не може, це гора фінів, по якій ходить і ходить зелена ворожка — труїть самотою чужинців і тягне в болотяну тугу… В гранітний полон…
Чоловік, що лишився на стації, рушив стежкою на хутір. Руки йому були глибоко в кешенях, а очі верховіттям блукали, сірі, як хвора, північна ніч…
“Вейки” пропонували довезти на своїх шкапинках, що скорше мишей нагадували, але чоловік одмовив і йшов пішки…
Коли так замислено й безцільно проходив моріг, де дзвонили дзвіночками гладкі фінські корови, раптом почув, як щось зашипіло під його сандалією, неначе сало на вогнищі. Чоловік одскочив і з жахом побвчив, як у поросі придушена гадючка-мідяниця конала. Гадючка, що вигрівалася в останніх промінях золотого сонця…
Він став і помислив…
— Так зустріла його Чорна гора — Мустам’які…
ЗОЛОТОРОГИЙ ЛОСЬ.
Бір, густий та зелений, палав у парусах кочівного сонця.
Десь часом таким сухолистям та мохом шелестить золоторогий лось, підбираючи листя свіже, встромивши очі свої, карі та добрі, в самі бори сині… Бори без краю, без муки, без гордошів…
Десь часом таким самиця білиця стрибає з верху на верх живицею сповнених сосен, рятуючи свої дівочні пишноти…
Позаду — шумлива Іматра, попереду — синє-зелені бори та мутна-мутна чаша з трунком, що вабить, що тягне.
І так, на тлі темно-зелених сосен, килимів, де поринають у моросі думки, де тоне душа в білооких ночах, мутних та причинних, мов келкхи скандинавських чарівниць, лишився чоловік…
Так просто: Мустам’які — Чорна гора, хоч властиво нічого чорного там і бути не може…
Сонце за пазуху зелених сосен, — густих, як хміль живиці, — ховало патлату й руду голову Пана… Волосся розпатлалося на всі боки, горіло й розчиняло все, — навіть граніт м’якшав, одягнений мохом і м’яким ставав, немов груди коханця…
Кость зупинився, розгублено й ніякого посміхаючись своєму божевільному вчинку. І раптом між важких, додолу похилених гілок, побачив широкі шиті рукава української дівочої сорочки. Постать схилилася над чимось. Підійшов. Дівчина не бачила його: уважно й пильно витягала щось із великої купи рудого мурашнику.
Подумав: — зустріч таку намалював би кумедний письменник. Схилився до липкого червоного стовбура і сказав так виразно й вогко якось між сухими гранітами:
— Дівчино, як твоє ім’я?
Вона тільки здригнулася, озирнулась і просто сказала:
— Варка…
— Що ти тут робиш?
— Мурашок рятую.
— Як-то?
— Пан лікар, у якого я дітей тішу, певен, що з бідних маленьких мурашок можна якесь зілля робити. Ви не знаєте пана лікаря? Його звуть Зошлянський. Він що-ранку встромляє в мурашник пляшку, щоб туди мурашки падали, а я що-вечора їх рятую. Дивіться, як радіють вони, тягаючи свої біленьки ляльки!
Змовкла… — А де живете?
— У Петербурзі.
Не повірила:
— Ніч уже наближається, де ж ночуватимете?
— Не знаю…
Посміхнулася:
— Оттакої! — Зчервоніла й притихла, звернувшися до мурашнику…
Вона стала боком, а молодий вітер налетів, мов на березку, на Варку. Пестив її молоді груди під м’якою тканиною і позначив сильні, мов у гірської кози, ноги…
— Мені час додому. Пані лаятимуть, — сказала суворо.
— А я думав, що ти, землячко, — дивись, які рукава, — допоможеш мені притулок знайти…
Зчервонілася, мов рябина в-осени соковита на зелеих уборах…
— Хіба ви з України?..
— Проте, — сказала й спинилася… І далі — біля стації, на Великій вулиці є крамничка, а з правого боку в саду дерев’яний домик. На воротях напис: “Лікар Зошлянський”. Коли сутеніти почне — заходьте, тільки так, щоб ніхто не бачив. Коли мій чухонець не прийде, я допоможу вам.
Останні слова неначе сказала… А може то вітер, може береза зашепотіла мережаним своїм листям… Варка зникла в чагарнику, і довго маячила біла пляма між густого зеленого віття.
ЛІКАР ЗОШЛЯНСЬКИЙ.
Лікар Зошлянський мав четверо дітей, дебелу жінку та чотирнадцятеро собак. Як діти, так і собаки були різного віку й масти та проте дбайливо й пестливо викохані…
У лікаря Зошлянського невеличкий садок ховав між сурових сосен двоповерховий будинок та чепурні квітники.
О сьомій ранку чухонець Міка привозив зі своєї ферми допіру надоєне тепле молоко й посміхався привітно до Варки, що служила в лікаря Зошлянського. А в суботу ввечері приходив на кухню і грав на гармошку, коливався розмірено й співав своїх чухонських пісень — рівних, однакових, сірих…
А в шибках танули сутінки, переходячи в ніч, і хворі зірки маячили між сосен та ялин. Насували тіні — сірі, однакові, рівні…
Такими ночами полюбила Варка Міку. Чи може здалося так? Між цих сосен з синім просвітом хіба може бути що справжнє для південної, степової людини!
Такої хворої ночи, коли болотами блукає золоторогий лось, віддалася йому так просто й звичайно. Так просто й звичайно взяв її, а потім казав про ферму, про корів та про щасливе жіття…
А нагорі лікар Зошлянський, хворіючи на безсоння, розкладав дев’ятий пас’янс бездумно та мляво, а в спальні хропла дебела пані, а навколо маячила біла, скандинавська ніч. З дня на день було дуже спокійно…
Кость прийшов до Зошлянського вранці, коли той збирався по каві на свою щоденну гулянку. Не важно було, володіючи польською мовою, схилити лікареве серце й запевнити в своїй непоборній симпатії до дітей, до совак та до медицини.
За обідом казав жінці:
— Я знайшов чудового колегу, що буде добрим помічником у моїй праці: — педагог, агроном і… радикал! (Лікар Зошлянський уперто вважав себе за радикала).
— Ну, то й добре! — пробубоніла дебела пані. І згоду було даровано…
Що-ранку вирушав Кость із цілою армією дітей та собак на заведену гулянку — від дому до дачі Кільстрема, що стояла над річкою, в лісі за дві верстві, а до обіду з повнісінькими кошиками обабків повертали назад.
А ввечері Кость читав пану лікареві свіжі газети, а той рпзкладав свої карти.
А внизу чорноока Варка замислено слухала розмірені слова та хрипку гармошку — снували причинні думи — далекі, безмежні степи та широку без упину, без обріїв, шалену пісню!..
… Пан лікар був дуже вдоволений з колеги помічника… Лякала його лише якась чудернацькість колеги…
ІМАТРА.
Якось у неділю зник Кость несподівано і пропадав аж три дні… Коли ж повернувся на четвертий, — був мовчазний і тужний…
Лікар запитав:
— І що то має визначати, пане колего? Де це ви перебували?
— На Іматрі, — сухо відповів.
І в синіх очах блищала причинна таїна, що злякала спокійного лікаря.
— Що ви там забули? І як це не попередити… Лікар слів не знаходив у гніві й по його пом’ятому, пухкому обличчю бігала перетягнута смужка.
— Пробачте, я не міг. Це — випадкого, попередити не встиг! Я мав дуже важливу справу!
Останні слова сталевою погрозою продзвеніли між меблів з червоного дерева й острогою в’їлися у гладке обличчя Зошлянського, що повернувшися на закаблуці, раптово вийшов до свого кабінету.
Кость підійшов до вікна й задумано вистукував “дроб” по надтріснутій шибі.
Зі сходу надходила громовиця. — Чому громовиця зі сходу так рідко буиає? — задумалось. І далі в уяві заплакане лице Варки й чорні, мов сама глибінь невмируща й дика, очі під зміїними бровами.
Іматра у чомусь пересвідчила. Гей, Чорна горо, Мустам’які!
НЕМОВ ТОЙ КАМІНЬ.
Повз тин, вулицею проїхав з посудом Міка й цікаво зазирнув крізь воріття.
Вдарила, розірвалася збоку, над головою й майнула перистим стокриллям фіалкова блискавиця. Кость несвідомо здригнувся.
Раз-два, раз-два 1 далі багато-багато! Заграла оркестра клевчиків дощових по надтріснутій шибі.
А там — велетенські контрабаси строїли й рвали залізо…
Коливалися сосни та ялини — туди й сюди. Молилися сосни та раду радили, щільно загортаючися в руді простирала… І раптом стихія влилался в душу разом з громовими сутінками!..
Душно-душно зробилося. Вибіг у садок і підставив своє обличчя спітніле під гарячі, буйні потоки… А далі, наче птах, розправив крильми груди й заспівав у громовицю, у сосни, у хвору, північну ніч…
— Гей насуває тай чорна хмара,
Став дощик іти!..
З риданням рвалися слова й ринули звуки разом з громовими по Чорній Горі, мов скажена Іматра в негоду…
— Благослови ж нас, пане отамане,
Намет нап’ясти!
І зростав отаман, як бог величний, і пнулися навшпиньки шумливі сосни, напинали намети сутінки…
… Вона вийшла так саме, як і мусіла вийти: — зап’ята чорною хусткою, і ледве лише рипнули двері… Вона пройшла повз нього, зачепивши плечем його груди й далі мовчки до зчорнілої, вогкої шопи…
— Гей, там зібралась…
Обірвався спів, і разом щось у далеких борах обірвалося…
… І в нестямній, розвіяній зливі, під вогким одягом шелестіло сіно запашне й пахуче, п’янило болотяним чадом… У шпари рвалися безумні блискавки й пружно впивалося розбещене тіло.
… Защібаючи сорочку, Варка казала:
— Ти бачив край річки сірий камінь — великий-великий, що на дві половині розколовся?.. отак і серце моє!
А Кость одкинувся горілиць і прислухавсяя, як танула ніч і ховалася в ній громовиця…
А далі — знов і ще впивався вустами в ї повні вуста та п’янів запашним волоссям:
— Варко!
Цілував груди та тиснув до болю:
— Варко!
— На Україні незабаром заплаче зоряне небо, не злічити сліз його золотих. Ворожитиме незабаром на Україні червона осінь. Варко!.. Вирвати тебе, мов корал зі дна моря мовчазного. Понести в степи, де ген широка, — без обріїв, без меж, — пісня!..
І далі — ще й знов пив її повні вуста…
Крізь вогкі шпари в павутинні хворої, північної ночи почало на світ благословлятися… Варка вирвалася з його обіймів:
— Незабаром мій Міка прийде, привезе молоко з ферми… Втекла…
І звучали слова: Моє серце, немов той камінь!..
ШАШКИ.
Найгірше — це було грати в шашки з дебелою пані. А це повелося, як пакт закону. Що-дня по обіді, коли пан лікар закаблуками вибивав паркет свого кабінету “для режиму”, від канапи до фісгармонії та назад, рахуючи кроки, — коли свої безконечні ексерсиси програвала панна Леся нагорі в вітальні.
Це була мука, що від серця зростала, мов дим, а терпіти мусів…
Одного разу, як і завжди, пані:
— У мена “дамка”… У пана Костянтина чудовий колір обличчя…
Стілець проскрипів під її пудами. Кость мовчки, аби-як пересував по проклятій дошці круглі та дурні обрубочки.
— Пан Костянтин мусить бути поет?
Мовчав. А в її глибокім декольте підіймалися надкрай масивні груди.
— Терпіти не можу поетів!
— То пан мусить бути маляр?
— У пана Костянтина такі жагучі вуста й глибокі очі… Пану до вподоби твори Врубеля?
— Врубель — бездарна мавпа! — випалив з несподіваною огидою.
— А кого ж пан любить? — шепотіли фарбовані вуста й серпанком затягалися жаб’ячі очі… Грудьми сперлася на його руку, що на столі лежала…
Несподівано Кость скинув додолу шашки й спокійно, надміру ввічливо, мовив:
— Пані Зошлянській здається бракує сіроокої дитини з жагучими вустами!
Пані скипіла й заходили під шовком м’ясисті груди.
Кость вийшов…
… Це була перша осінь. Шашки позначилися скрізь квадратові. Хмаринами — в небі, різнокольором — по деревах…
Це був час, коли північна, сувора Похьола надсилала своїх перших вістунів: вони сталевими звуками “кантеле” бриніли зимову печаль…
Шашками-квадратами взялася душа й душила до краю димним смутком.
Чорна гора — Мустам’які грала в шашки з вістунами Похьоли.
— У мене “дамка”!
ОРІОН І ФЕРМА.
Мука виросла в дике опудало. Зросло опудало дике, а під той час ніч чорнішала, з білої — на чорну оберталась, і ген над Чорною Горою позначився золотоокий Оріон, спустивши меч свій просто на південь…
Лікар, за порадами своєї дебелої дружини, не міг довше терпіти “роману колеги з наймичкою”… Він казав сьогодні про це Костеві…
… Цієї ночи вона прийшла до нього, як і кожної.
Казав: — Варко! Наблизився день — від шумливої Іматри треба тікати до круч Дніпрових!
— Варко, завтра! Сьогодні, ні, зараз! Оріон простягає свій меч і каже дорогу.
Вона прекрасна була, як достигла ніч, і очі були чорні, як сама глибінь.
Одкинула пасма кіс і в задумі сталево сказала:
— У неділю моє весілля з чухонцем…
Сказала, — а може то вітер зірвав останнє намисто з обдертої берези…
Тут між червоних борів нічого справжнього немає для степової людини…
Кость швидко вдягся, поглянув на чорного блискучого годинника: за півгодини йде поїхд…
Поцілував Варку, тихо так у чоло, а коси її розмаялися по білій подушці.
Вийшов… Блищав Оріон і перші морози стягали повітря… Пахтіли сосни й думно хитали верхів’ям…
… Десь часом таким золоторогий лось…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
… Коли Варка прибігла до двірця, радісна й свіжа, ген на вістрі вилиць колійних вмирали жовті вогники.
Впала й довго ридала нечутно, неспіймано. Руками золотий пісок хапала.
Час минав непомітно, і свої незрозумілі фігури міняли, пересували зорі…
Тоді, вчувши далекий посвист поїзду, тужний - тужний, сказала:
— Най буде останний!
І притуливши до змерзлої колії гарячу шию, заплющила очі й витягла тіло. . . . . .
Золоторогий лось часом таким встромлає добрі й карі очі в червону глибінь густих борів . . . . . . . . . . .
… Цієї ночи жоден поїзд не пройшов повз Мустам’які… Там десь і щось попсувалося…
Ранком морозним і тихим на фермі Варка доїла муру Муріке…
Чернігів, 1924 р.