ДМИТРО ТАСЬ
“ВЕДМЕДІ ТАНЦЮЮТЬ”
(ВЕДМЕДІ ТАНЦЮЮТЬ. КИЇВ, 1927. ‘МАСА’)
Павло пережував черству скориночку, витер рота величезним носовиком і відкашлявся.
— Вам уже набридло слухати як я дезертирував з Кронштадту до Виборгу? Люблю згадувати про це, бо це єдине геройство за всеньке життя моє. Але сьогодні почали про самогубство…
За брудними шибками низеньких віконець, на повороті, чи не останній прогув трамвай. Чавкали по калюжах за вікном безконечні ноги, й довгасті та тремтючі тіні від них стрибали з білої ночи на вогкі стіни пивниці.
На стовбурі, що так недоречно стирчав під спітнілим склепінням цього льоху, настирливо шипів газовий рожок, час від часу спалахуючи несподіваним вогником.
Закурили цигарки, приготувалися слухати.
— Це, звісно, знов про Фінляндію?
— Так, так. Про мою синьооку Фінляндію. Я ж приїхав до Виборгу 1916-го року, то так поріднився, ну — закохався просто. Закохався в її сині бори, непрохідні болота, шелест ялівця. Не жив, а немов сни бачив то чарівні та сп’янілі, то зморні й жахливі, а одірватисявід чар цих — ніяк!
— А до чого тут самогубство?
— Самогубство? Я хіба казав? Ну-да, про Фінляндію! Дядю Митюхо! — звернувся до хазяїна, що був задрімав під шипіння газу та нашу говірку, — Митюхо! Дай, брате, нам ще три пляшки пивця на віру.
Той нехотячи підвівся, промимрив щось докірливе й неясне й почав витягати корки. Коли бурштинове питво сповнило білою ціною наші келехи, Павло ковтнув кілька разів і почав.
— Спочатку, як я вам казав, я служив під Виборгом у дебелого чухонця-фермера. Бив масло, ходив коло корів. Вислухував лайки такої ж дебелої господині, як воша білявої Вапи, проклинав світ і свій фальшивий пашпорт. Далі був за прикажчика в якогось ковбасника, а зрештою найнявся на ремонт залізниці.
Пиляли ліс. Червонуваті, живицею сповнені сосни схиляли свої горді постави, мовчки схиляли свої розкішні верховіття, а, падаючи, тихий стогін виривався з їхніх таємних душ…
Тут я поріднився з ними.
Сухо розліталися тріски й тихо лягали на мохову постіль, а весела чухонська пісня шугала в зелені нетри. Підхоплювали одноманітний мотив і десь ген-ген від гурту до гурту завзято лунало:
— Ай-ай-ай, куйна врата! (1)
Били камінь. Сухий, гострий граніт, пересипаний золотим піском. Лунали удари по гранітових грудях, по серцях лісових чарівниць.
Під той час нас відрізано вже було від усього світу. Завалилася золота кормига двоголового хижака, шляхами Великих Республік прокотилася молода Революція, нову еру кували мускулясті правиці… Десь далеко-далеко…
— А тут — били камінь і злежні тесали, рубали живицею сповнений ліс. А над усім тим жвава й одноманітна лунала чухонська пісня:
— Ай-ай-ай, куйна врата!
Якось закінчили ми роботу на старій ділянці, і мене разом з гуртом робітників вирядили в Райволу. У цьому лісовому селі, що перед революцією було за дачну місцевість, познайомився я з Рихардом — єдиний хлопець, що з-поміж робітників не був фін, і це нас якось поріднило.
Рихард був ясноокий німець, стрункий і вродливий. Як потрапив він сюди, я й досі не знаю, хоча він білими ночами розповідав мені чимало пригод, а всі вони видавалися мені витвором його фантазії.
Оселили нас разом у двоповерховій дачі, порожній та смутній, що осторонь у лісі стояла. Жили ми в ній тільки-но вдвох — я та Рихард. Фіни рішуче відмовилися в ній жити, бо погану славу вона мала.
Казали — тут повісився якийсь російський фабрикант і відтоді не дає спокою пожильцям, дочасно відбираючи їм життя… І так лишалася дача ця смутна та порожня.
Крім двох поламаних ліжок та маленького плетеного столика, меблів у нас не було, і єдина річ, що прикрашувала нашу вбогу кімнату — це був знимок з картини Рериха: самотній, у тьмяних фарбах, пейзаж північного лісу. Хлопчик, схилившись на сірім граніті, грає на дудку, а далі — незграбні сірі ведмеді підвели свої кошлаті голови до звуку чарівної дудки, немов у танець зібралися.
— Ведмеді танцюють! — казав Рихард.
І в цьому танці, було для нас щось привабне, таємне, але страшенно зворушливе. Ми розуміли без зайвих слів одне одного. У цьому ведмедячому танці, в цих тьмяних фарбах північних лісів — були їхні холодні чари, що полонили наші серця. Був символ гранітного полону.
Була ще одна річ, що звязала нас нерозривними нитками, що споріднила нас… Ми полюбили одну дівчину. Це була робітниця Міна.
Коли вона холодним молотом розбивала сірий граніт, золотий пісок розсипався з рук її, коли всміхалася — шепотів побожно довічний бір.
— Ведмеді танцюють… — казав таємно Рихард. І скільки змісту, скільки краси було в цих двох словах!
Потроху мені стало ясно, що Міна — це й є душа холодних борів, що Міна й є північна чарівниця.
Вона увійшла в наші самотні душі й отруїла їх лісовими чарами.
Вона звязала нас нерозривними нитками, але й отруїла…
Довгими та хворими білими ночами ми вже не розмовляли з таким захопленням, не згадували свої далекі батьківщини, де молода революція творила нову еру, не будували фантастичних планів.
Блакитні руки простягла крізь вікно така ж, як і сьогодні, хвора ніч і по закутках рисувала незрозумілі фігури. Я вдивлявся в ті загадкові постаті, прислухався до дивних звуків десь на горищі, думав про тендітну робітницю Міну й відчував, що цей проклятий німець також не спить, що він так само вдивляється в блакитну сутінь, достоту так само думає про Міну, а в голові звучав мільйонним шумовинням блакитних верховіть його таємний голос:
— Ведмеді танцюють…
Біла ніч відступала на північ. Дні коротшали. Між темно-зелених сосен заіскрили червоні сережки тужливих берез. Запашними болотами блукали вістуни північної владарки — суворої Похьоли, встилаючи припорошені дороги золотолистям.
Осінь прийшла борами й у нашу самотну хатину завітало щось недобре.
Ми нервували одне одного, цілими тижнями мовчали, на наших ведмедів уже не дивилися. Мовчки грали в шахи. Рихард незмінно давав мені мата, і з кожним матом у душі моїй наростала німа, незрозуміла лють.
Далі — закинули й шахи.
Пам’ятаю холодний та чорний вечір. Бір гудів своїми крислатими верхами, а в вікна бив буйними краплями дощ. Я лежав горілиць, і якісь невиразні думки плуталися їдким павутинням.
Увійшов Рихард, плюнув у куток і з удаваною байдужістю сповістив:
— А Міна сьогодні весілля справляє…
Я не ворухнувся. Він теж мовчав. Десь зламалася суха гілка й кощавими пальцями стукнула в шибку.
— А ти хотів сватати? — я.
— Дурень! — він.
Лямпа погасла. Чорна ніч тяглася бурхлива й дика. На горищі неясні звуки нагадували російського фабриканта й моторошно зливалися зі стукотом наших сердець.
Без краю довга тяглася чорна ніч.
Другого дня з’ясувалося, що робота кінчається, до дня її закінчення лишають тільки невелике число робітніків.
Потяглися в контору в-останнє одержати мізерну свою платню.
Робота скінчилася, здавалося, скінчилося все. Туга, така безконечна, така глибока душила горло, що про неї не скажеш словами.
А бори гули й лютували, а дощ спадав туманом вогким на все, на все.
Цілий день я проблукав у гаях. Догнивали край стежок мухомори, шелестів ялівцем сполоханий заєць. Усі дрібниці фіксувалися підсвідомо, як безцінний скарб на прощання, на останнє прощпння…
Коли пізно ввечері нарешті прийшов до своєї хати, Рихарда не застав. Довго руками, що тремтіли невпинно, шукав лямпи, але не знайшов. Ліг на ліжко й заплющив очі, але заснути не міг. Тиша. Тільки дощ шелестів по шибках.
І раптом… виразно чую кроки на горищі! Прислухаюсь — тихо. Знову кроки! Зриваюся, підхожу до дверей, до сходів — чую: кашляє хтось, ходить…
Спочатку холодний піт обілляв усе моє тіло, далі в свідомості виринуло щось страшне, мов блискавка перетяло всю істоту і в’їлося в серце:
— Досить же, досить страждань!
Похапцем кинувся я до свого ліжка, витяг, тремтячи всім тілом, з-під нього своє барахло й став розмотувати безконечні вузли на шворці, що нею воно було перев’язане.
Сльози душили десь із середини. Кілька яскравих картин з забутого дитинства виступили перед очима й погасли.
— Досить страждань!
Шворка готова. Тоді навманя намацав у кешені олівця, на столі — клаптик паперу й написав: “прощай!”
Кинувся сходами на гору, добіг до горища й … остовпів.
На кроках петля зі шворки висіла, а її каганець освітлював жовтою плямою… Хвилину я вагався, але потім холодне безумство, що переповнило мою душу, вже готове було прийняти всяку містику!
— Це “він” приготував.
Спокійним кроком рушив я наперед, холодною, немов чужою рукою, взявся за шворку…
— Дядечку, Митюхо! — перебив своє оповідання Павло, — дай, голубчику, ще дві пляшки!
Ще з більшим незадоволенням щось промимрив хазяїн, витягаючи з зелених пляшок струхлявілі корки.
— Ну?
— Узявся, кажу, за шворку, коли як не шарпне мене якась тварина за плече.
— Ти й тут мені на дорозі!
Озирнувся, аж це — мій німець… Обличчя перекосилося йому з люти, волосся скуйовджене, очі страшні.
Але я не збирався йому поступитися цим останнім місцем своїм на холодній, ворожій землі.
Почалася між нами звіряча боротьба. Я вже почував, що зараз переможу, зараз скину цю ненависну тварину зі сходів, коли раптом обидва ми спинилися, бо яскраве світло засліпило нам очі… Ми не помітили, як підчас боротьби зачепили лямпу, що стояла на підлозі, а гас, розлившися між соломою, зайнявся гарячим
вогнем, відразу сповнивши горище їдким димом.
Коли ми вибігли надвір, вогонь перистим крилом уже рвався з одинокого віконця горища і з тріском перекидався вниз.
Кілька хвилин ми стояли мовчки, а коли нагорі щось важко завалилося й дим білими пасмами вирвався з одкритих дверей, я повернувся до Рихарда й спитав:
— А ведмеді?
— Танцюють! — бадьоро відповів він, якось незграбно розсміявся й ляпнув мені по плечі:
— Ну їх до біса з їхніми ведмедями! Гайда з цих проклятих нетрів!…
І рушили ми шумливими борами на Біло-Острів, в-останнє співаючи нашої робочої пісеньки:
— Ай-ай-ай! Куйна врата!
Гаряча заграва освітлювала нам путь до нової ери…
Павло перехилив пляшку, але вона була вже порожня.
Хазяїн стриманим, але твердим тоном нагадав нам, що вже третя година.
За вікном нечутними кроками ходила біла Ленінградська ніч.
Київ, 1926 р.
1) Ой, як смішно!