ДМИТРО ТАСЬ
“У ТЕНЕТАХ”
(ВЕДМЕДІ ТАНЦЮЮТЬ. КИЇВ, 1927. ‘МАСА’)
I.
Золотий, сліпучий павук — осіннє сонце — з обіднього пругу снував свої срібні тенета — літо баб’яче — поруділою стернею, медом упитим, прозорим повітрям, кострубатими вербами — скрізь…
І вони, ті тенета шовкові, чіплялися за хустину, лоскотали спітніле обличчя, липли до пальців…
І вони, ті тенета, заплутували, тьмарили думки й усе тягли кудись цим шляхом припорошеним, де обіруч замислитись верби покалічені, наче скам’янілі постави…
Лише, коли ковалів Максим порівнявся з Одаркою своїм рипливим возом, лише, коли гукнув на Одарку — “з неділею святою, тітко”, звела очі від припорошених, зів’ялих трав та чужим якимсь голосом прохрипіла:
— Доровенькі…
І тоді цупкою долонею витерла з чола піт, що невпинним струменем по лиці стікав і солоний забігав у куточки вуст. Швидче пішла, не почуваючи ані спеки, ані втоми.
І тоді знову, десь із рівчака, чи з Страѓовського гаю, що синіє за кривавими смугами гречки, потворою зросло те єдине страшне слово.
… Пранці…
Це ж у полунівської бабки Марини за Марією-дівою рути та м’яти пучечки, й усяким иншим зіллям припорошеним дхне…
Це ж там уперше, в цій темній хатинці, народилося те страшне слово…
З Полунівки поспішає Одарка додому в Шастівку. Там десь діти переплакалися голодні, там десь корова з учора недоєна, свині негодовані.
І Одарка швидче мотає босими ногами. Одарці чорна хустка за важку здається, а в грудях Одарчиних, неначе камінь хто поклав. Вона знає: це хвороба, це страшне оте єдине слово… Бреше ж баба, не вилічить, їй тільки борошна одтягни, а там хоч і помирай!
— Дітки ж мої дрібнесеньки, голуб’яточка, — ламає руки Одарка, — чи ж винна матка ваша нещасная? Діточки ж мої, ягідки! де ж я голову свою подіну?..
Одарка знає — це сусідський Панас завіз хворобу ту з города: про це ж усе село гомоніло. Не даремно вона й злякалася так, коли побачила, що Панасова молодиця на річці стала біля неї сорочки прати, — стерво!
Відтоді не даремно тривога не кидає Одарку й крок за кроком переслідує її скрізь… Увесь світ здається тепер їй темним, рудим, безвихідним.
… Чоловік у “комнезах” був — коноводи повісили в лісі. Лишилися злидні в чорній хаті, а святі на покуті тужно всміхалися до злиднів тих…
А тепер…
І буйні сльози, примішавшися до поту, бігли на шию, за комір. І від цих солоних сліз зробилося легше — неначе камінь у грудях одліг… А навколо розбігалися пожаті - покошені поля, а сонце палило, а крислаті верби думи свої одвічні думали…
Ось і Шастівська церква зеленою банею вигляда з-за смугастої гори, а там, крізь баб’яче літо, виблискуе довгастою наміткою річка…
II.
— За гроби б дітям подбала, а вона мотається! Заволока!
Це в сінях сусідова молодиця стріла.
— Пранцювата! Ти й сюди доберешся! — скипіло в Одарчиних грудях, і рвалася невпинна лайка з її запеклих, сухих вуст. Та сусідка того вже не чула.
Хата, за дверима важкими й скрипучими, поглинула відразу Одарку, обійняла гнилим потом, брудом та злиднями, що з кожної шпари виглядали, скрізь по куточках нишпорили, такі щоденні, знайомі й болючі…
Гуділи в хаті зграями важкі мухи, липли всюди, напосідали. А з того гудіння десь із полу, за безладно навішеним дрантям, тихо й похрипло плакали Галя й Сашко.
— Мамо!..
— Що вам малесенькі, що вам дрібненькі!.. — голосила знесилена жінка, бігала від печи до столу і від столу до мисника, не знаючи, де себе подіти та яку собі раду дати…
— Мамко! Ой водиці, мамко!
… За кілька день, за кілька страшних, божевільних ночей сумніву не лишилося більше… Галі й Сашкові гіршало. Свербіло тіло і, дряпаючи його, діти роздирали рани, що гноїлися, а мухи важкими зграями гули й напосідали.
Сумніву не лишалося більше! Це ж вона з ними з одної миски снідала, це ж вона — Одарка тую страшну хворобу, теє слово, що від баби з Полунівки, дітям своїм принесла. А, може, то Панасова молодиця? У, проклята..
… Мухам вони зогниють, сміховищем усьому світові будуть!..
А коли не лишилося більше сумніву, то й рішинець був готовий…
III.
Ще темно, ще зовсім темно. Побиті вікна дражняться затиканим дрантям, каганець хвилює залякані, заспані тіні й вони хитаються, ніби з похмілля.
Ще зовсім темно, але знаєш, що скоро блідий неба край за Панасовою клунею ростиме, ростиме й скрізь молоком неясним розтечеться…
Спала чи ні Одарка, вона не скаже, вона не знає того. Тихою ходою (отак світанням туман пливе) підійшла до столу, стягла з покутя набожника й старанно богів затулила.
— Тобі не треба дивитися… тебе не треба тут!..
І ще далі щось неясне шепотіли гарячі вуста…
Сашко з полу тихо стогнав — сьомилітній помічник у господарстві. Білява Галя замовкла. А під хатою хтось причаївся мовчазний і суворий. Він чекав на щось, він ходив під коморою…
А в хаті Одарка повільно й розмірковано, наче по господарству, клопоталася. Вона звичним рухом під мисником намацала сокиру. Вона цілувала дрібнесеньких у гарячі вуста, пила з них муку зі спрагою, з жагою…
Що було далі — мить, чи століття, Одарка не скаже; що робилося тут, хто ходив навколо, того не знає Одарка…
Лише коли руки залипли в темряві чимось страшним і чорним, вона не шепотіла більше, вона зірвалася з полу. Чула, як долі грюкнуло щось. Вона знає — сокира.
Дверей довго не могла відімкнути — здавалося, хтось мовчазний тримав їх знадвору…
Коли вибігла Одарка на вулицю, з-під повітки півень гукнув, і здригнулося її серце… На світання десь за клунею благословлялося й було тихо скрізь.
Десь п’яні, веселі голоси несподівано затягли:
Дизинтьор, дизинтьор, куди шкандибаєш!
У продком за пайком, хіба ж ти не знаєш!..
Затягли, щось гукнули й замовкли…
З гори Одарка тікала від тих голосів, груддям стрибала від людей, від світання.
— Швидче б туди… Швидче б річка…
IV.
На Паньковім Лозі, у скривавленій одежі Одарку спинили рибалки…
І тепер сидить вона нерухома й кам’яна під мисником у чорній хаті. За нею слідкують, але й слідкувати нема чого — вона заніміла, вона нічого не чує, вона навіть мух не одгонить, що важкі й чорні обсіли все її сіре обличчя…
Хіба знає вона, що то на полу рядовиною вкрите? Хіба знає вона кого й хто тут в її господі чекає?
Ні, вона того не знає — вона уся не тут, вона в инших світах заблукала…
Для чого їй і куди шукати дорогу?…
Одарка не пручалася, коли панок у золотих окулярах, з голеним обличчям, мацав її тіло холодними пальцями. Вона лише мовчала й покірливо, як тварина, приймала все, що з нею робили…
— Ця жінка цілком здорова.
Мабуть, і це не обходило цю кам’яну й мертву…
А!.. Там нишпорять щось на полу? А!.. Там роблять щось під її дрантям? Там липнуть, мов мухи важкі, у липучому й чорному!.. А!..
… Сталеві лабети тримали її коло мисника.
— Натуральна віспа. Бачите (це він до неї говоріть?!) бачите, коли б ви хоча б фершала покликали, ваші діти скоро б видужали!
— Проклятий! брешеш, проклятий! Хто кликав тебе в цю хату? — заверещала дико й хижо.
Так люди не кричать. Так може десь лісом причутися, страшної небувалої ночи… Далі рванулася наперед і з страшним прокляттям плюнула в обличчя панкові з золотими окулярами…
Ранком сонячним та ясним Одарку звязану на возі везли до “заведіння” у город. Вона сміялася покаліченим вербам і співала весільних пісень…
А золотий сліпучий павук все снував свої срібні тенета поруділою стернею та медом впоєним, прозором повітрям…
Київ, 1925.