МИХАИЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ
“НАРЕЧЕНА”
(ОПОВІДАННЯ. 1916)
Кондуктор чомусь не запалював свічок, і в тісному купе ставало темно: темрява, здавалось, виповзала з усіх кутків, навіть вливалась у вікно, через яке, лежали на канапі, видно було стемніле небо, а з нього вже кліпали ласкаві зорі… Чи то від одноманітного залізного тарахтіння, чи, може, й від настільки ж одноманітних, хоча й приємних теплих мрій, — поважчали повіки дівочих очей і сон вже готувався приняти дівчину в свої обійми. Але раптом неспокій опанував дічину, вона нервово підвела голову, а коли зараз же знов опустила її на подушку, сон вже одлетів від очей. З темного кутка супроти неї горіли блискучі очі, наче прикуті до її очей. Пильний погляд тих гарячих очей дівчина примітила ще удень, коли, балакаючи з випадковою сусідкою, оповідала їй про себе, що тільки оце скінчила останні іспити на жіночих курсах і тепер їде на південь до нареченого і що шлюб має одбутись зараз по її приїзді… Пам’ятала дівчина, що притому якийсь чудний усміх злегка торкав пухкі, ніжні губи і ховавсь в м’якій русявій бороді. А очі ні на одну мить не втрачали своєї замисленої мрійної серйозності, і від гарячої пильності їх погляду дівчині ставало ніяково. Щоби збутись тієї ніяковості, в якій не було, одначе, нічого ображаючого, нічого навіть неприємного, дівчина навмисне не дивилась у бік незнайомця, — хоч і вабило щось стріватися з пильним поглядом тих гарячих мрійних очей — та намагалась забутись в балачці з сусідкою. За півгодини сусідка вийшла з вагона на якійсь станції, і дівчина одна лишилась в купе з незнайомцем. Тепер, коли в темряві не можна було бачити лиця незнайомця, дівчина не могла того лиця собі добре уявити, але наче бачила чудний усміх, що злегка торкав пухкі, ніжні губи і ховався в м’якій русявій бороді. Не почуваючи тепер ніяковості — темрява робила більш сміливою, — вона не могла одвести очей від тих очей, що палали жагучим полум’ям і наскрізь пронизували її. Сон одлетів від якогось неспокою, що хвилями пробіг по всьому її тілу, але потім під гіпнотизуючим поглядом гарячих очей стих неспокій і солодка утома опанувала її всю. Даремне сиклувалась дівчина, наче почувши якусь небезпеку, змагатись з властю того гіпнозу. Як потопаючий за соломину, вхопилась вона за згадку про нареченого, думала про шлюб, що швидко мав одбутись, уявляла собі лише нареченого… Але дивна річ! Згадка про шлюб оддавала чогось холодом, була навіть неприємна, лиця ж нареченого вона не могла собі уявити… З-під його брів виглядали гарячі мрійні очі незнайомця, ніжні, пухкі губи з чудним усміхом не давала уявити, які губи в нареченого… Тривогою здригнуло серце дівчини і знов хвилі неспокою пробігли по всьому тілу. Але знов мусила скоритись гіпнотизуючому поглядові: набігли нові хвилі і в них потонула тривога, а з нею і згадка про нареченого, і мислі про шлюв… Солодка утома все більш опановувала всім тілом, не тільки не хтілось вже змагатись з властю гіпнотизуючого погляду, але почуття тієї власті сповняло радістю… І нічого дивного не було вже для дівчини, коли незнайомець підвівся з своєї канапи, наблизився до неї, тихо взяв її тремтячу руку і почав укривати її гарячими поцілунками. Вона не протестувала, бо незвичайне почуття тепла розлилось по всьому тілі і захопило її, бо мусила скоритись власті гіпнотизуючого погляду…
Десь недалеко стукнули двері і почутись важкі кроки кондуктора, що йшов запалювати свічки.
Світло не увільнило дівчини з-під власті гіпнотизуючого погляду, ледве-ледве ворухнулась десь думка про незвичайність події, ворухнулась і зникла без сліду. Ще не стихли кроки кондуктора, як її руку знов взяв незнайомець і знов опалив її шаленими поцілунками. Тепер, в світлі блимаючої свічки, дівчина бачила його гарне, трохи строге обличчя, з якого пристрасть стерла усі фарби, укривши смертельною блідістю. Великі, темні очі горіли скоряючою жагучістю, яка розметала б всі перепони. Але дівчина не ставила ніяких перепон, напівпритомна, вона тільки наче у сні помітила красу його обличчя і без слів віддалась його поцілункам, від яких разом з тілом спалахнула й душа. Могутні хвилі несли її до світлих берегів радості. Вже не тільки руки, а й очі, лоб, шию укривав він поцілунками, душа і тіло її тремтіли, ждучи тієї хвилини, коли його пухкі, ніжні губи торкнуться її жагучих вуст і зіллються з ними в довгім поцілунку, перетворяючи дві істоти в одну, — як раптом розлягся протяжний свист локомотива, поїзд пішов, здержуючи хід, а потом і став на якійсь станції… Коли поїзд рушив далі, знов застукали двері, пройшов кондуктор, називаючи N, велике губернське місто, до якого лишалось хвилин 15. Незнайомець їхав до N, через 15 хвилин він мусив вийти з вагона… Він став перед дівчиною на коліна і цілував її очі, і, душу пронизуючи гіпнотизуючим поглядом, як власть маючий казав, що так розлучитись вони не можуть, що вона повинна вийти з ним з вагона, що… Але у дівчини давно вже не було своєї волі, її душу затопили хвилі великої непереможної пасивності, великої радості безмежної покори. Її воля цілком належала його волі, і скоритися їй було для неї невимовним щастям. Вона не тільки належала йому, вона належала йому, як рабиня…
Через 15 хвилин вони вийшли з вагона в N (додому на село йому треба було їхати ще верстов з 20) — і, взявши критий екіпаж, поїхали в отель. Стояла тепла травнева ніч, накрапав дощик і пахощі акацій та жасмину від того ще зміцніли й кружили голову. Дівчина тихо сиділа, притулившись в темний куточок екіпажу, а він цілував її руки, пригортав її міцно до себе і від того росла її страшенна утома: все тіло здавалось налитим оловом. Хотілось просити його бути близько, але дати їй хоча на одну мить спочити, вона засне на одну, тільки одну хвилину. Нарешті, дійсне, трохи задрімала, а він усе тихо цілував її руки…
Ледве переставляючи ноги, зійшла вона на другий поверх отелю; ледве діждала, поки номерний послав постелю, вийшов… Але тоді раптом несподівано настала з нею метаморфоза: вихор захоплюючої пристрасті не лишив і сліда недавньої утоми. Досі весь час пасивна, вона почула в собі незвичайну енергію і силу. Дике шаленство блиснуло в досі темних очах. Вона почала не скидати, а зривати з себе одежу, зірвала все, навіть білизну. Незнайомець ледве поспівав за нею. Пропасниця жаги била тіло і душу дівчини, й, наче заплющивши очі, вона пірнула в безодню дикої пристрасті і скажених обіймів. Душа і тіло спалахнули зо всіх боків…
Дві години бушував вихор дикої оргії. Потроху пасивність почала опановувати ним. А її вогонь не вгасав: ніжно цілувала вона йому очі, лоб, щоки, свою жагу силкувалась перелити в нього… Тихесенько торкалась губами до тих куточків його вуст і знов в ньому займався вогонь. Дике шаленство сповняло тоді всю її істоту, лилось через край непереможним словом, чоловічим невимовним раюванням…
Нарешті стомлений оргією він заснув вже тоді, коли ранок віддавна дивився у вікна. Тоді вона тихо встала і, поспішаючи не менше, мабуть, того, як тоді, коли роздягалась, зібрала всі свої речі й одяглась. Найшла клаптик паперу й олівець і написала: “Прощай на віки вічні. Не шукай мене ніколи. Спасибі”… І хтіла йти. Але оглянулась, підійшла до ліжка, хвилину придивилась до його гарного стомленого обличчя, потім тихо схилилась і без усякої жаги, ніжно поцілувала в уста. Чудний усміх злегка торкнув пухкі, ніжні губи і поповз в м’яку русяву бороду…
Вона вийшла.
Був чудовий весняний ранок; сонце тільки-тільки сходило, усміхаючись тому святу землі, що одбулося зо всією розкішшю… Пташиний хор дзвенів славу сонцю і життю… Біля отелю дрімав один звощик. Дівчина розбудила його й звеліла везти себе до вокзалу. Весь час в її серці теж дзвеніла слава сонцю і життю…
До поїзда на південь лишалось з півгодини. Дівчина пройшла до телеграфу і дала депешу нареченому — одно слово — “Їду”, — потім умилась в уборній, усміхнулась сама собі, побачивши своє стомлене, але щасливе лице в дзеркалі, випила склянку кави, а тим часом прийшов поїзд. А як тільки увійшла в купе і лягла на канапу, сон не примушував себе ждати. Заснула, мов пірнула в темну безодню. А во сні чомусь посміхалась… ……………….
Минув день, минула й ніч, знов піднялось над землею сонце, усміхаючись чистоті й буйній радості свята відродження життя. Поїзд підходив до маленької станції серед зеленого степу. Біля станцїї дівчина угледіла старосвітський екіпаж, запряжений чотирма кіньми. На початку перона стояв зовсім ще молодий парубок з букетом білих троянд у руці і пильно дивився на вікна поїзда.
Поїзд пробіг повз його, а вагон, в котрому їхала дівчина, здержував хід на другому кінці перону. Ще не зовсім спинився поїзд, як дівчина вискочила на перон. Наречений помітив її і, простягаючи букет білих троянд, йшов до неї. І наречена йшла назустріч свойому нареченому вся облита скісними ще променями веселого весняного сонця, з ясною усмішкою на обличчі, вся сіяюча, як сонце, чиста й непорочна.