МИХАИЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ
НЕДОЛЯ
(ОПОВІДАННЯ. 1916)
Чи я люблю її? Чи вона кохає мене? Ніколи не становив я собі сі питання: мені просто було легко і гарно з нею, як і їй зо мною. Ми бачились двічі і тричі на день, ми не вміли обходитись один без другого. Всяка новина, що почув один, вимагала негайного побачення, ми викладали взаємно свої думки, свої почування, мрії і сподівання. Кожний з нас був сумлінням другого. Коли один прочитав якусь книжку, що зворушила щось у серці, він поспішав шукати другого, щоби швидче поділитись пережитим. Вкупі складали ми свої ідеали громадянської праці, вкупі марили за ті ідеали боротися. Наші відносини були осяяні теплим, радісним і чистим сонцем весни життя. Ми були однолітки: і мені, і їй йшов двадцятий рік…
Якось мусів я в справі партії, до якої ми належали з усім пилом неофитів, їхати на тиждень до N. Обидва однакого горді тією місією, що була мені доручена, ми дали взаємно слово щодня листуватись, не вважаючи на те, що се могло здатись не конспіративним. Я справив своє діло швидче, ніж сподівався і вже збірався рушати додому, коли мене несподівано арештували. Коли і чим була мені тяжка несподівана в’язниця, то тільки тим, що приходилось не знати, коли я побачу її. З того часу, як ми розлучились, я пережив досить нових думок; нові вражіння переповнили мене через край. Усе се я мусів виложити перед нею, мусів знати, що вона одповість на ті питання, що я рішав один, до чого не дуже-то звик досі. Листи, котрими ми обмінювалися тоді, коли я вже сидів у в’язниці, мене вдовольняли. Мені треба було бачити її обличчя, чути її голос, стиснути її руку і на те одержати відповідь. Я не міг зоставатись самотним. В своїх листах, котрі я діставав щодня перехрещеними якимись чудними лініями, вона піддержувала мою енергію, яскраво малювала мені ту радість, що нас жде, коли нарешті побачимся.
Мені прийшлось “сидіти” більш, ніж я сподівався. Не стало мабуть і у неї енергії на листи, бо я почав діставати їх не дуже-то часто, а нарешті, тижнів зо два, не було вже й зовсім листів, Якось, почуваючи себе дуже нервово і сумуючи більш ніж завжди, написав я до неї докірливого листа, питаючи, чому вона мене зрадила. Відповідь надійшла як тільки могла швидко. Її лист був такий гарний, повний такої теплої приязні, що я й половини його не прочитав, як почув вже стид у тім, що не вдержався від докірливих слів. Приємно зворушений, довго не міг я скінчити читати того листа і тільки увечері звернувся знов до нього. Кінець був такий же, як і початок. Але був ще й “P.S.”. В ньому вона сповіщала мене, що має одружитись. “Шлюб, звісно, одбудеться, — писала вона, — коли ти повернешся, бо мусиш держати наді мною вінця”… Щось відорвалось у мене в серці, коли я прочитав се, щось наче вмерло в душі. Цілу ніч не лягав я спати, ходючи з кутка в куток по тісній коморці. Я ще ніколи не почував, що вона така занадто тісна! Тепер, одначе, я вже не рвався з в’язниці, навпаки, усім серцем бажав я, щоби без кінця тягнувся час моєї неволі. Але через три дні вже був вільний.
Вона стріла мене тепло і приязно. Але від її приязні мої очі і серце сповнялись сльозами. Вона познайомила мене з своїм нареченим. Який він був вульгарний, занадто звичайний чоловік!
Мені таки довелось держати вінця над її головою! Перед тим вона власними руками причепила до мойого сюртука маленький запашний букетик квіток. Не знаю, де в мене взялись сили вистояти вінчання. Знаю, що не міг за неї молитись і від щирого серця бажати щастя. Щось умерло в моїм серці, і я сам здавався мертвим. За вечерею був такий, ніби не шлюб одбувався, а похорон. “Що з тобою?” — тихенько спитала вона мене, але, глянувши в очі, мабуть, усе зрозуміла, бо більш нічого не питала. Тоді — шклянка за шклянкою почав я пити, силкуючись загасити пекельний смуток, що рвав мені серце…
Ледве стоячи на ногах пішов я додому, але опинився там, де панує розпуста і вино. Там пив ще і плакав гіркими сльозами… Вперше пізнав жінку. Так растоптав я своя чистоту, так скінчились мої молодощі…
Було вже не рано, коли я з важкою головою прокинувся. Моя одіж зім’ята лежала біля ліжка на стільці. Маленький запашний букетик квіток, що вона власними руками почепила мені, зів’яв. От се все, що мені від неї лишилось!..
Я не міг більш думати про неї з колишньою чистотою. Зникла моя чистота, і брудні почування опанували мене з голови до ніг, сповнили моє серце, отруїли мозок… Не побачившись з нею, я виїхав з рідного міста…