МИХАЙЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ
“ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ПЕРІОД” М. М. КОЦЮБИНСЬКОГО
25/ІІ - 1/ІІІ — 1941 р.
(На підставі особистих спогадів)
“Чернігівський період” в житті й літературній праці Мих. Мих. Коцюбинського єсть період, в якому письменник став тим “Коцюбинським”, що його зараз comunis opinio omnium (загальна думка всіх) визнає “красою і силою” літератури української, її (..?) (скарб навіки). Тому й здається мені, намір мій подати факти, що стосуються того періоду, як їх зберегла пам’ять, де в чому спростувати, на мій погляд, невірне освітлення, помилкову інтерпретацію широко вже відомих фактів в працях біографів та дослідників творчості письменника, не вимагає виправдання. Джерела тих відомостей, що тут збираюсь подати, — це мої особисті спостереження в стосунках, спілкуванні з Мих. Мих. чем та близькими до нього людьми, багато в чому його ipsissima verba (власні слова), які від нього в різних випадках чути доводилось.
* * * * * * * * * * *
Десь взимку рр. 1894 - 95, мабуть, чи не в січні 95-го р., трапилось мені у Б. Д. Грінченка бути присутнім при тих інформаціях, які він подавав, коли не помиляюсь, Є. К. Тимченкові про приїзд тими днями до Чернігова М. М. Коцюбинського в гості до колишнього товариша у філоксерній праці В. Т. Андрієвського. Між іншим, уриваючи своє жваве оповідання, Б. Д. звернувся до мене й з неприхованою іронією сказав:
— От Вам би, М. М., з ним познайомитись було треба. Побачили б українського письменника у комірцях та в краватці!
Я тоді з творів Коцюбинського прочитав, мабуть, тільки “Харитю”, “Ціпов’яза”, “П’ятизлотника” та не подолав повісті “На віру”, бо здалась мені надто скучною.(1) На підставі того матеріалу я ще не склав ніякої думки про письменника як такого, але письменників на Україні було тоді ще так небагато, що пізнати ще одного особисто було мені дуже цікаво, а як він зодягається, обходило мене; більш того, Грінченкова іронія збільшувала мій інтерес до “оригінальної” постаті українського письменника. Але зустрітись з ним мені тоді не привелось: я поспішав повернутись до університетських студій в Петербург, а М. М. перебув у Чернігові тільки кілька днів. У родині його приятеля відбувалось сімейне свято: хрестили дитину, М. М. і приїхав на хрестини за кума.
Але ті кілька днів, що він перебув у Чернігові, сталося те, що зробило те перебування молодого письменника знаменним в його житті. У Андрієвського він познайомився з його пріятельницями В. У. Дейшею, Ф. С. Шкуркіною, з якими у нього після того почалось листування. Влітку В. У. зустрілась з ним у Криму, й десь приблизно через рік після чернігівського знайомства 24/1-96 р. вони побрались. Серпневим вечором того ж таки 96 року в Алушті я зустрів на вулиці молоде подружжя, й В. У., яку я знав ще з років гімназіальних, познайомила мене з чоловіком. Про ту зустріч і враження від неї я розповів у своїй брошурці “Художник слова” (Петроград. 1915 р.), пам’ятці, виголошеній у петроградській “Громаді” з приводу других роковин смерті М. М-ча. Шлюб з чернігівською аборигенкою, її місцеві зв’язки призвели до того, що М. М., відчувши бажання кинути життя мандрівне й знайти собі постійну службу, врешті, оселився в Чернігові (з р. 98), де дістав роботу в губерніальному земстві, яку й ніс аж до осені 1911 р., коли вже зовсім хворий дістав від Товариства підмоги укр. літературі пенсію з умовою покинути службу. Тоді, власне, вже починалось повільне вмирання письменника…
Мене з літа 1899 року “політика” аж на 5 років прив’язала до рідного Чернігова, й отут-то й почалось моє зближення з М. М., що привело до теплих дружніх відносин і дає мені право “сметь свое суждение иметь” про основні факти “Чернігівського періоду” життя письменника, бо й по тому, коли р. 1904 я зміг покинути надовго рідне місто, наші дружні відносини не уривались до самої смерті М. М-ча.
Аналізуючи й оцінюючи факти не абстрактно з високості птичого льоту, а конкретно в зв’язку з усім комплексом тодішніх громадських і політичних умов та й матеріальних обставин і можливостей, моральних і художніх прагнень М. М.-ча, мушу визнати і шлюб, і умови життя, як вони склалися для нього в Чернігові, за в цілому сприятливі й матеріальному, і душевному добробуту письменника, сприятливі й для його художньої літературної праці, хоч і добре знаю усі прикрості, увесь важкий тягар, що довелось письменникові нести на своїх плечах і що не вичерпувалось слабким його здоров’ям й такими недугами, як органічна хвороба серця й сухоти.
В. У. Дейша, з якою М. М. одружився й прожив коло 17 років до самої смерті своєї, походила, як вже сказано, з кола чернігівських аборигенів високої інтелігентності. Мати її, Ю. С., уроджена Гортинська, була сестра лікаря В. С. Готинського, який багато років займав у Чернігові урядову посаду губерніального лікарського інспектора. З його дітей в гімназіальні роки я знав сина П. В. Гортинського й дочку О. В., яка дістала одна з перших російських дівчат медичну освіту в Швейцарії і навіть зовні виглядала “нігілісткою”, хоч і зберігала жіночу привабливість. До Чернігова приїздила тільки одвідати своїх і перебувала “дома” кілька тежнів — місяць. Брат же її як член центральної організації партії “Народної волі” одбув сибірське заслання й, повернувшись до Чернігова, встряв до компанії талановитих і видатних інтелігентів, що в глухому безчассі 80-х років шукали забуття в алкогольних випарах. Врешті, компанія, свідома неприпустимості своєї поведінки, роз’їхалась, ставши на роботу, яку хто зміг найти, а П. В. Гортинський виїхав до Криму, де й помер від сухот горла.
Ю. С. Дейша через брата, що був лікарем у жіночій єпархіальній школі, дістала посаду спершу класної дами, а потім і начальниці цієї школи. Діти її — син В. У. і дочка В. У. зростали під впливом своїх двоюрідних. В. У. скінчив Петербурзький технологічний інститут, одружений був з відомою артисткою спершу Маріїнської сцени в Петербурзі, потім оперової Московської сцени М. А. Сіоницькою, яка з своїм дівочим прізвещем сполучила й прізвище чоловіка.(2)
Віра Устимівна вчилась на Вищих жіночих курсах у Петербурзі, пройшовши навчання на яких, тільки не склала державних іспитів. Повернувшись до Чернігова, учителювала в єпархіальній школі (французька мова, математика), потім працювала за бібліотекаршу місцевої громадської бібліотеки, керувала нелегальними гуртками гімназіальної молоді, давала їм програми для читання, постачала книжки (тоді заборонені — Добролюбова, Писарєва, Чернишевського, Драгоманова). Не одна дівчина завдячувала В. У. тим, що вирвалась з провінціального болота й пішла добувати вищу освіту, кинулась у вир революційної боротьби. Р. 1893-го була арештована з вимоги Варшавського жандармського управління за зв’язки з бувшим чернігівським семінаристом Свідерським (автором популярної брошурки “Труд и капитал”, видання Ф. Павленкова, що була спробою популяризувати економічну науку Маркса).
Після кількох місяців ув’язнення у Варшавській цитаделі В. У. було вислано до Чернігова, де вона й одбула за вироком в адм. порядку три роки поліцейського догляду. Потім весь час з маркою “політично неблагонадійної” працювала на різних посадах в губ. земстві, врешті разом з чоловіком — в земському стат. бюро.
Здається мені, що загальну постать В. У. характеризує разом з тим, що в неї закохався М. М. Коцювинський, враження, яке вона справляла за часів своїх студентських молодощів на другого художника.
В споминах В. В. Вересаєва читаємо: “…В соседней с Шлепяновым (студент-черниговец, хороший знакомый Вересаева. - М.) комнате жила его землячка, курсистка Бестужевских курсов, Вера Устиновна Дейша. Прекрасный женский лоб, темные стриженные волосы до плеч и огромные синие глаза, серьезные, внимательно вглядывающиеся.” (Вересаев, Воспоминания, стр. 241). И дальше; “Больше всех меня тянула к себе соседка Шлепянова. Раза два-три я заставал ее у Шлепянова или входила, когда я был там. Она очень скоро уходила, — видимо, я ей совсем не был интересен. А у меня после встречи была на душе светлая грусть и радость, что на свете есть такие чудесные девушки” (ibid, стор. 242. Курсив мій. М.).
Звичайно, протягом життя “чудесная девушка” поволі злиняла, для чого було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, хвороби чоловіка, в значній мірі її засмоктувала стихія “обивательства”, злиняло й почуття М. М-ча. І все ж треба рішуче визнати шлюб останнього з В. У. “щасливим”, оскільки шлюб людський взагалі щасливим бути може. Витримав він усі життєві непогоди й не розбився навіть перед лицем останнього роману чоловіка. А роман той — зразок одчайдушного змагання вирватись з полону того стану, який Гамсун влучно назвав “В життя у лапах”, ще й ще пережити захоплення свіжим почуттям, повним ніжності, краси. Партнершею в тому романі теж була “чудесная девушка”, яка офірувала коханому своє міцне й ніжне почуття, нічого для себе від нього не вимагаючи, крім тієї любові, свідоцтвом якої залишились нещодавно видані листи М. М-ча до неї.(3) Та епізод цього роману, як вище зазначено, не розбив шлюбного життя М. М-ча. Зближаючись останніми роками з Горьким та його жінкою і знайомлячи їх з своїм життям, він “представив” новим друзям жінку, й Марія Федорівна, жінка Горького, траплялось, з нею листувалась. Жодного ідеологічного розходження не було у подружжя. Під час виїзду з дому завжди регулярно писав М. М. жінці, й листи були завжди змістовні, цікаві, передавали думки й враження, які переживав у розлуці. А в чернігівському житті завжди з жінкою з’являвся М. М. у театрі, на концертах, лекціях, громадських зборах, у знайомих.
Про внутрішню історію шлюбу нема, власне, чого розповідати, бо її правдиво розповів сам письменник в оповіданні “Сон”. Пригадую, працюючи над цим оповіданням М. М. розповідав мені детально про свій сюжет і його інтерпретацію, причому, не кажучи, звичайно, en toutes lettres, що оповідання автобіографічне, одначе, досить прозоро й недвозначно давав це зрозуміти й відчути. І, характеризуючи линяння жінки, з почуттям справедливості не одкидав і власного линяння, в якому, коли не дійшов до одних меж з нею, то тільки завдяки тим враженням, що діставав їх в своїх закордонних мандрівках, в тому опорі руїнницьким силам життя, який знаходив і в свойому художньому таланті і всьому тому, що йому дало “Капрі”.
До характеристики Віри Устимівни лишається додати, що була людиною жвавого темпераменту, веселою, з громадськими інтересами, працьовитою, хазяйновитою господаркою, гарною матір’ю, з добрим серцем…
Про матеріальний стан і умови земської служби М. М. доводиться сказати, що уявлення про їх тяжкість в значній мірі прибільшені, чому привід давали прибільшені скарги щодо цього самого письменника, а в скаргах тих позначалось не стільки об’єктивне становище речей, скільки хоробливе знервування М. М. Земська робота не була “важка і нестерпно посушлива”, як це твердять біографи навіть спокійні і несхильні до прибільшень. Ставлення земського “начальства” до службовців так званого “3-го елемента” було завжди досить “ліберальним”, особливого нервового напруження праця не викликала. Під час її службовці читали газети, розмовляли поміж себе на біжучі теми. Приїжджаючи до Чернігова з Петербургу, я не раз заходив до М. М. “на службу” і, напр., коли він працював вже в статбюро, траплялось, ми гуляли з ним півгодини і більше липовими алеями старого саду при бюро. Під час такої прогулки, пригадую, М. М. розпопвів мені детально про свою працю над оповіданням “Сон”, вислухав мої зауваження з приводу того, що мені розповів, і повернутись до роботи не поспішався. В разі хвороби невихід на роботу не вимагав якихось формальностей, хоч М. М. і ніколи не дозволив би собі цим зловживати. Врешті, все пізнається шляхом порівняння. Не думаю, щоб праця ну хоч би російського письменника Баранцевича, що служив контролером на міській конці, або лірика Олеся, який працював на міській різниці (бойні) скоту, та й багатьох-багатьох російських і українських письменників були легші. Нічого особливо “неприємного і посушливого” не було в земській статистиці, хоч при слабому здоров’ї і вдачі письменника, що поривала його завжди до яскравих різноманітних вражень і буяння життя, одноманітність життя психологічно була для нього важкою, стомлювала, мало давала матеріалу для вражень в напрямку його художніх інтересів і шукань. Але ще велике питання, чи для його слабкого здоров’я і для його творчості сприятливіша була б обстанова в виру неспокійного шумування життя?
З огляду на те, що сім’ю мав велику — четверо дітей, мати, сестра — утримання на земській посаді і його, і жінки було замало для задоволення всіх її потреб, подружжю доводилось брати ще працю на дім (коректи, відчити і. т. і.) і по вечорах працювати іноді допізна. Не раз це з’являлось для слабкого здоров’я М. М. важким перевантаженням. Але в цілому не перевтома від роботи, а нервова втома від противної до вдачі письменника одноманітності життєвих буднів позначилися на його настроях негативно і одбивалась зле на його творчій потенції. Захищаючи останню, письменник завжди прагнув у подорожах під час відпусток дістати необхідні для його душевного здоров’я враження. Але це знов таки вимагало витрат, а, значить, примушувало й шукати додаткового заробку. Але найтяжчим тягарем на його матеріальнім добробуті лежала купівля дому за допомогою банківського боргу та кредиту, який він знайшов через приятеля свого Леонтовича. Виплата відсотків і повернення частками банкового боргу завжди нервували М. М-ча, формальні оповістки про терміни виплат від банку з трафаретними вказівками на наслідки невиплати належних сум завжди дуже його хвилювали, і хоч ті виплати були не раз важкі, але трагічність їх М. М. все ж немало збільшував: ні “живцем бути з’їденим” банком за неплатіж боргів в термін, ні “цюпа” йому всерйоз ніколи не погрожали, звичайно, прибільшували й біографи, кажучи про “матеріальні злидні” письменника. Нелегко було не раз, а “злиднів” не було. Все ж мав, хоч і невеликі, літературні доробки, що не раз усували труднощі. В разі важкої потреби в грошах не раз діставав матеріальну підтримку від “Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці” (р. 1900 дістав 500 к. на подорож на південь, р. 1909 на лікування 300 крб., навесні 1911 р. — 500 крб.). Знов-таки, звертаючись до порівняння, можна спитати: а як же жили його товариші з земського “3-го елементу”, більшість яких нічого, крім службової платні, не одержували? А жили й дітям давали освіту, виводили їх в дюди й власні домики десь на міських передмістях збудовували собі. Не солодке було життя, а все ж “злиднів” не було.
Звичайно, культурні потреби Коцюбинського були підвищені в порівнянні з тим, що собі дозволяли його службові товариші середнього загалу. Купував для себе й дітей українські книжки, разом з жінкою одвідував усі цікавіші театральні вистави, концерти, лекції, не одмовляв собі в кращому, ніж у загала, одягу, часом їздив до Києва не тільки для поради з лікарями, а й в справах громадських (але за свої гроші), напр., на з’їзди ТУП’а (Товариства укр. поступовців), на якийсь літературний ювілей (пам’ятаю, я зустрів його у Києві, мабуть, узимку 1905 р., може, 1906, на урочистому святкуванні ювілею І. С. Нечуя-Левицького), для одвідування театрів…
Були в цілому досить сприятливі для кволого здоров’я М. М-ча й загальні умови чернігівського життя з досить для тих часів розвиненими “громадськими” інтересами, з низкою цікавих людей з місцевої інтелігенції та молоді, яку завжди любив. “Своїм” він був не тільки для 3-го земського елементу, для людей з літературними інтересами (в різні часи чернігівського періоду Коцюбинського в Чернігові проживали письменники: Грінченко, Самійленко, Тимченко, Вороний, Чернявський, М. Жук, Гр. Коваленко, сім’я Русових), але й в колах колонії “неблагонадійних” елементів, на зборах яких з рефератами й дискусіями не раз бував бажаним гостем (завжди разом з жінкою). Коли виникала в Чернігові якась ініціатива літературної акції, напр., видання збірки творів сучасних українських письменників, бував коли не ініціатором їх, то одним з учасників ініціативної групи і тією силою, що забезпечувала в тих збірках участь кращих сучасних письменників, яким посилав і циркулярні листи з проханнями взяти участь в збірникові, і починав особисте листування. На моїх очах складалися збірки, що потім і були видані — “Дубове листя” (пам’яті П. О. Куліша) та “З потоку життя”; в заклику Коцюбинського до письменників взяти участь, в якому визнавалось право читача “сподіватись од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя, усіх, а не одної якої верстви суспільності”, бажати “зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних психологічних, історичних і інших”. В обох випадках М. М. тримав мене в курсі редакційних і видавничих справ, звірявся з усіма клопотами й хвилюваннями, якими незвичне в ті часи для глухої провінції предприємство та ще з такими “революційними” засадами (нехай то була й “хатня революція”, але справжня!), як у збірнику “З потоку життя”, враження від якого було подібне до вибуху бомби в тихому болоті укр. літератури, “криком серед півночі”. Тільки з огляду на мою тоді офіційно визнану “неблагонадійність” (спершу мав процес, під час якого ще й у Чегнігові був арештований й просидів у міській “цюпі” з три тижні, а потім за вироком в адміністр. порядку дістав трьох-річний “догляд” поліції) та хиткий стан “благонадійності” подружжя Коцюбинських, щоб не пошкодити самій справі збірника, а також Коцюбинським, я по згоді з М. М. тримався осторонь, та і взагалі волів наші стосунки не робити відомими ширшому загаду, поготів що серед досить близького оточення письменника не бракувало людей язикатих, аматорів пліток, навіть з кіл так званих “братів-письменників”. В кожнім разі можу посвідчити, що коли мені в деталях не знайома “історія” обох збірників, хто там перший сказав ініціативне “Е!”, мав я проте нагоду пересвідчитись, що й в самій “ініціативі”, коли її розуміти ширше того виклику, а головне — в реалізації її, перше керівниче місце належало М. М-чу, й збірки ті вийшли “з його духа печаттю”, а без його проводирства й напруженої праці чи й були б складені.(4) Обидва циркулярні листи з закликом до письменників взяти участь в збірках на 0,99% належать йому.
Тут підходимо до важливішого питання про “ідеологію” М. М-ча. З приводу збірника, пам’яті Куліша присвяченого, Чернявський посвідчив, ніби до Куліша М. М. “відносився дуже негативно”. Це абсолютно нерівно. З розмов з М. М. добре знаю, як високо він ставив “зразок історичного роману” (його кваліфікація) — Кулішеву “Чорну раду”, як позитивно оцінював Кулішеву поезію, вітав переклади Біблії та Шекспіра. Де ж тут “негативне” ставлення? Не свідчить про нього й уступ в циркулярному листі: “Перед його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялося робити, як і кожному”. З приводу цього один з вдумливих дослідників зазначив: “Демократ Коцюбинський не приймав Куліша цілком і безкритично, розрізняв Куліша — великого майстра слова — і другого Куліша — невдалого політика, історика і філософа” (див. “Коментарі до листування М. Коцюбинського з В. Гнатюком”, подані І. Я. Айзенштоком в збірнику № 2 “До 50-річчя літературної діяльності М. М. Коцюбинського”, впорядкованого Х. М. Коцюбинським та виданого музеєм М. Коцюбинського в Чернігові. — Чернігів, 1940 р., стор. 143). В цих рядках багато непорозумінь, але основне з них в уявленні, що Коцюбинський-демократ з’явився у всеозброєнні своєї ідеології, як Венера з морського шумовиння, і протятом всього життя стояв той самий і незмінний в своєму “демократизмі”, уявленні, безумовно, невірному. Не буду спинятись довго на тому, що і в останній період життя, вже після тієї повільної еволюції в своїх ідеологічних настановленнях, яка була результатом життєвого досвіду, після остаточної шліховки, яку ідеологія його дістала на Капрі (зближення з Горьким), М. М. не погодився б з т. Айзенштоком в оцінці Куліша-історика, не визнав би його без жодних застережень за історика невдалого. Тут він, без сумніву, пристав би до оцінок в першу чергу свого приятеля, відомого історика М. С. Грушевського (якого і сам Горький атестував з приводу його історичної праці: “Єкая умница и какой хороший европеец”), а потім і цілої історіографії України від Костомарова до Єфіменкової, а щодо Куліша-філософа зазначив би, що при всій різноманітності Кулішевих літературно-наукових праць “філософом” він і сам себе не вважав, мабуть (та й сам М. М. щодо філософії визнав би себе не досить компетентним в оцінці тієї чи іншої “філософії”). Важливіше те, що в часи (р. 1901), коли своє “дуже негативне ставлення” до Куліша М. М. виявив вище наведеною високою оцінкою “великої ваги в нашому письменстві” цього славного імені, “демократ” Коцюбинський щодо “помилок” Куліша поділяв некритичне ставлення до них, скажемо, т. Айзенштока, а ті помилки, які Кулішеві на карб ставили в так званих “українофільських” колах, націоналістичного зафарблення ідеології яких в певній мірі тоді був не чужий і сам. Історія ідеологічного розвитку “краси й сили” української літератури досі не тільки належно важливому значенню цілої проблеми (ось завдання, що його повинні виконати українські літературнознавці!) не освітлена, а в значній мірі в працях деяких “дослідників” заплутана, викривлена, затьмарена. А вже історія першої подорожі М. М. до Галичини (1890), яку теж слід би освітлити докладніш, ніж це досі зроблено; ця історія свідчить, що під той час “демократизм” початкуючого письменника був ще не досить надійного сталення. Спроба деяких біографів пояснити ідеологічну невдачу тієї подорожі, зв’язки з “народовцями”, співробітництво в їхніх органах тим, що то була подорож “ще зовсім юнака”, — не перекональна вже тому, що “ще зовсім юнак” мав уже 26 років, а в радикальних гуртках на Україні сущих галицькі громадські й літературні відносини під той час вже не були terra incognita (земля невідома). Треба зазначити, що освіта М. М-ча не тільки офіційна щкільна — зовсім мізерна, але й здобута поза школою широким читанням, коротко кажучи, не стояла “с веком наравне”. Це він сам боляче відчував, а тому з скромності й гордощів не вважав себе за маючого право на відповідальні судження в “материях важных”, хоч з молодих років і прагнув “алгеброю” звірити свій світогляд. В ті ж молоді роки визначно позначився нахил інтересів М. М-ча поза політикою до естетики й до певної міри філософії. Але й в обсягу естетики та теорії літератури, що його цікавила найбільше, здобути собі систематичні знання, надійну ерудицію йому не довелось, хоч дещо з теоретичних праць в цьому обсягу він і простудіював уважно й вдумливо. Про “філософію” нема чого й казати. Байдужість до політики, що тоді все більш захоплювала молодь, не була політичним індеферентизмом, задоволеністю з ладу, що панував тоді нібито стало й неподільно, поготів не була ворожість, просто його “святая святых” в іншому обсягу лежала, а політику вважав за щось другорядне, приступне кожному. Характерний в цьому відношенні випадок, що його розповів про молоді роки М. М-ча мемуарист: коли його познайомили з поетичним твором, дуже популярним в радикальних колах, М. М. мало звернув уваги на зміст твору, а скритикував огріхи його форми. Тут було те саме, що І. Є. Рєпін висловив, кажучи, що жодні кращі наміри не спинять його перед полотном, погано виконаним. Цікаво, що ставлення М. М-ча до “політики” позначилось як дуже стале. Вже значно пізніше, вже після 1905 р., коли дійшов до переконання в необхідності для розвитку укр. літератури, ширше того — української культури, — радикального розв’язання російської політичної проблеми, вже на початку свого зближення з Капрі, обурюючись з того, що політика одриває Стефаника від літератури (той обраний був тоді за депутата австрійського парламен. — рейхста.), писав Гнатюкові: “На чорта нам здалась його політика — нам потрібні його оповідання”. Знов таки не було тут відкидання політики, поготів ворожості до неї, тільки визнання її обсягом тієї другорядності, де зовсім не потрібно таких дорогоцінних сил, як Стефаника, де чергові завдання виконає кожний пересічний інтелігент — адвокат, вчитель, лікар…
Про початок свого ідеологічного шляху розповів сам М. М. у відомому автобіографічному листі до Мочульсуого: проживаючи на селі, в бібліотеці якогось священика пощастило йому знайти твори Фейєрбаха і Фур’є та деякі закордонні, себто нелегальні в Росії видання, і це скерувало його думки на радикальний шлях, і з незвичайно релігій. хлопця, яким він був до 12 років, став майбутній письменник, як сам посвідчив, “на 13 році атеїстом, а на 14 — соціалістом”. Треба тільки собі дати відчит, що саме з творів Фейєрбаха та Фур’є існувало тоді в російських перекладах і що з них міг дістати навіть розвинений хлопець, щоб визначити валютність, питомий тягар того атеїзму й того соціалізму. Скільки жвавих і непоганих по натурі й молодим прагненням юнаків того часу, понюхавши якогось Фейєрбаха або Фур’є, перегорнувши кілька сторінок 2 - 3-х закордонних брошурок, ставали атеїстами, соціалістами, мріяли про революційну боротьбу, а під 30 років ті атеїсти, соціалісти й революціонери обертались в російських “благополучных обывателей”, що робили свою кар’єру чинуш “церкви і отечеству на пользу!” Коцюбинського від шляху подібної “еволюції” зрятував в першу чергу художній талант, потім непогане товариство, широке читання, головним чином, художньої літератури, в обсягу якої ознайомлений був з літературами культурних народів всесвіту до письменників другорядних й третьорядних включно, мало кому з навіть літературно освічених людей відомих, та щасливі, сприятливі для розвитку його таланту обставини, які після щасливого шлюбу з інтелігентною жінкою мав у Чернігові, де знайшов немало людей високої культури, непогану громадську бібліотеку, пожвавлене, як на ті часи, громадське життя. Тут вже можна сказати, що й загальні умови політичного й громадського життя Росії, пожвавлені після голоду 1891 - 92 рр., стурбовані подіями, сполученими з холерними епідеміями, позначені незвичайним підвищенням активного настрою в інтелігентських колах в зв’язку з становленням нового методу революційної боротьби в розвиткові широкого класового робітничого руху під прапором марксизму, що, весь час швидко зростаючи й сполучившись з аграрним рухом, призвів до революційного об’єднання робітництва, селянства й трудової інтелігенції, яке під гегемонством пролетаріату дало плід 1905-го року, не можна не вважати за дуже й об’єктивно, і суб’єктивно, в свідомості і настроях письменника, сприятливі для досягнень художньої його творчості. Коли б хто в тому сумніви мав, досить вказати на такі твори письменника, як “В дорозі”, “Він іде”, “Сміх”, “Fata morgana”…
Тільки що сказане про сприятливість громадських і політичних умов чернігівського періоду не означає зовсім забуття всього того трагічно важкого, часом нелюдськи жахливого, чим багата була доба азіатського царизму з диким свавіллям і нівеченням людської гідності громадян та тяжким соціально-політичним пригніченням працюючих мас. Але ж Коцюбинський щодо цього не був поставлений в якісь особливі умови, від яких не терпіли усі інші, не тільки письменники російські, але й усі свідомі громадяни царських “підданців”. Як важко реагував на ці “радощі” життя російського М. М. кожний знає з багатьох його творів, зосібна з “Intermezzo”. А хіба поруч з ним (не будемо виходити за межі кіл літературних) не стояли скорботні тіні тих, хто тих радостей знести не міг і божеволів, спивався, кінчав життя самогубством або гинув по тюрмах та на засланні? Хіба не була старшими сучасниками Коцюбинського Гл. Успенський, Вс. Гаршин, Якубович, Астирєв? Хіба, не відходячи від порівняння, життьові долі П. Грабовського або Арх. Тесленка були щасливіші й легші? А коли говорять про безпросвітну темноту тих часів, не зменшуючи їхньої дійсної темноти й важкості, все ж забути не можемо, що мав Мих. Мих. і величезне щастя й гордість відчувати, що йде в літературі поруч, плечем до плеча з Лесею Українкою, Іваном Франком, Стефаником, Мартовичем, Кобилянською, врешті й з Максимом Горьким. Горького любив щиро й ніжно і як людину, і як письменника. Відносини з ним були його гордістю, давали велике задоволення. І все ж була якась межа в їхніх відносинах, якої собі з гордощів і скромності, з самолюбства переступати не дозволяв, боючись комусь (а, може, й собі самому?) здатись “втирушею”, чимсь подібним до “бідного родича”. І це клало певну межу, позначалось на недостатній інтимності відносин. Останні не доходили навіть до того ступеня, який був властивий відносинам М. М-ча з тодішньою жінкою О. М-ча — Марією Федорівною. Цікаво, що в своїх оповіданнях про Капрі, про своє життя на “villa Serafina” Мих. Мих. завжди більш, ніж про Ол. М-ча, говорив про Мар. Фед-ну, вихваляючи її розум і серце (серце для нього було центром людини) виключно симпатичної жінки (в тих атестаціях відчувалась тепла, зворушлива інтимність). Дослідники справедливо говорят про творчу дружбу між Коцюбинським і Горьким, але коли І. Стебун про оповідання М. М-ча “Коні не винні” каже: “…це підхоплення горьківської теми, оригінальна розробка її, як теми Коцюбинському близької”, що з’являється висновком з детально розглянутого відповідного матеріалу (див. вступну статтю І. Стебуна до збірника матеріалів “О. М. Горький і М. М. Коцюбинський”, Київ, 37 р., стор. 23), я мушу той розгляд спростувати розповіданим мені Михайлом Михайловичем. Працюючи над оповіданням “Коні не винні”, Мих. Мих. якось розповів свій сюжет і свою інтерпретацію теми Олексію Максимовичу, а через якийсь час останній прочитав Мих. Мих-чу свою “Шосту казку”. Мих. Мих. був тим дуже збентежений і після паузи спитав: “Ол. М-чу, а як же тепер буде з моїм оповіданням?
— А що ж? — відповів Ол. М-ч. — Хіба не можна працювати над чужим сюжетом, хіба не можемо один у одного сюжети позичати?” А, відчуваючи, мабуть, що від тих слів збентеженість Мих. М-ча не зменшилась, ласкаво додав: — До того ж, М. М-чу, я завжди в разі потреби зможу в пресі подати пояснення й признатись, як воно в нас вийшло”. Отже, виходить, що не “Коні не винні” з’являються “підхопленням горьківської теми”, а “Шоста казка” Горького — “підхопленням теми Коцюбинського, оригінальною розробкою її як теми, Горькому близької”.
Випадок ніскільки не суперечить уявленню про “творчу дружбу” письменників, але вносить в освітлення її нові цікаві подорбиці. Бачимо з того, що вплив Горького на Коцюбинського (незаперечний) був не однобічний, що у відносинах їхніх були й інші звороти впливання.
У своїх спогадах про Коцюбинського з нагоди 15-річчя по його смерті, вміщених у “Червоному шляху” (ч. 10-11, р. 1929), я розповів про нашу з ним літературну “сварку” з приводу оцінки художньої прози Сологуба і зосібна його “Дрібного біса”, під час дискусії про якого М. М. послався на оцінку того роману Горьким, а я відповів, що “Дрібний біс” все ж вище за повісті “Мать” і т. п. З цього приводу І. Стебун в цитованій вже статті згадав і моє тодішнє “ка-де-тство”, вилаяв мене “націоналістом” (для мене це лайка, бо націоналізм завжди був мені ворожий і ніколи я ні до того, ні тоді, ні пізніш націоналістом не був), накинув мені намагання “скомпрометувати” М. Горького в очах Коцюбинського, “за всяку ціну відтягнути Коцюбинського з-під впливу Горького”. Мих. Мих. ставився з повагою до кожної щирої думки кожного, хоч би й не поділяв її, він дуже був би здивований, почувши інтерпретацію критичного ставлення до якогось твору письменника, як намагання того “скомпрометувати”. А тут ще цікаво, що в основному він поділяв мою оцінку повісті “Мать”, яку І. Стебун оцінює як один з кращих творів Горького, а сам милий автор повісті в своїй самооцінці не розходився з нашою оцінкою (див. його лист до Десницького, в якому про “Мать” писав “…и вышло плохо”). Ну а щодо змагання “відтягнути Коцюбинського від впливу Горького”, то якби я і уявляв собі можливість того, я ж таки не такий дурний, щоб зважитись на щось подібне, бо щиро любив М. М-ча, розумів, що зближення з Горьким виводить його з вузьких меж української провінціальщини на щирокі простори всесвітньої літератури в її вищих художніх і ідеологічних досягненнях. Я не знаю, чи повірить сучасний читач дурницям, т. Стебуном мені накинутим (можливо, що мало обізнані з фактами й повірять, бо люди завжди мають нахил й собі лайнути того, кого хтось інший лає, і собі вдарити того, кого б’ють інші). Та до того я ставлюсь зовсім байдуже, бо завжди йшов під лозунгом “Sequi il tuo corso, e lascia dir le genti” і надто певний того, що Мих. Мих. тому не повірив би. Не повірив би, бо добре знав мою високу оцінку творчості першого російського пролетарського художника-письменника і любов до нього, а також моє ставлення до його дружнього зближення з останнім.
Крім названих вище славних літературних товаришів, з більшістю яких був у дружніх відносинах, особливо теплих з Франком, мав і ширші зв’язки, приятельські стосунки з багатьма представниками української літератури й науки. Особливо близький був з Вол. Мик. Леонтовичем(5), якого, до речі сказати, дуже любив як письменника, високо оцінював художню вартість його творів, приятелював з відомим істориком М. С. Грушевським, з галицьким етнографом і надзвичайно симпатичною людиною Вол. Гнатюком, збирачем коломийок, який збудив у нього інтерес і любов до первісної Гуцульщини, з видавцем “Ради” Є. Х. Чикаленком. Не був самотнім на свойому шляху, а на Капрі його стосунки з видатними представниками науки, штуки й політики значно поширились. Не входячи в деталі, зазначу, що зустрічався там з Ів. Буніним, Сургучовим, Луначарським, був у дружніх відносинах зі скульптором І. Гінцбургом.
Не маючи можливості детально спинитись на ідеологічній еволюції М. М. протягом цілого чернігівського періоду (до якого входить і Капрі), раз вже говорено про початок ідеологічного шляху письменника, дозволю собі кілька слів і про деякі риси останнього етапу того шляху. І тут І. Стебун дещо прибільшує, дещо подає в викривленому відсутністю історичної перспективи освітленню. Цитуючи лист Коцюбинського з 1906 р., в якому він між іншим писав: “Просто не маєш охоти що-небудь посилати до “Нової громади”, так звідти несе чимсь запліснілим, могильним, так тхне льохом звідти”, Стебун не задовольняється словами точної кваліфікації, яку давав письменник народницькому органу. В бесідах зі мною М. М. цю кваліфікацію підсилював конкретними вказівками на “запліснілість”, культурну вбогість, безнадійний провінціалізм народницьких органів (в тому числі й “Ради”(6)). Не мав “охоти” щось посилати до тих органів, а все ж посилав, що було б цілком неможливо, коли б в наведених рядках з листа 1906 р. дійсно позначились ідейно вороже ставлення до тієї преси, якби він, як каже Стебун (Е. С., стор. 15) тими рядками посвідчив, що “наочно побачив справжню зрадницьку суть “демократизму” українських націоналістів — єфремових, грінченків, винниченків”… І не можна ж забути й того, що цьому простолінійному змалюванню ідеологічного шляху Коцюбинського суперечить відомий факт, що вже на його останньому етапі, коли після капрійської остаточної шліховки ідеологію письменника в капрійській редакції очищено було від дрібніших решток націоналізму, колись в певній, хоч і поміркованій мірі, не чужого письменникові, р. 1912-го, на кінці його, коли Горький, сповіщаючи про реформування з 1913 р. місячника “Современник”, просив М. М. знайти авторів для статей на тему “Культурные запросы Украины” та начерку з історії укр. письменства і закликав: “Помагайте, М. М!”, М. М. в помочі не відмовив, але до кого ж звернувся? Для статті про культурні запитання до С. О. Єфремова, для начерка з історії укр. письменства до “бездарного” й “компрометантного” О. С. Грушевського, брата блискучого історика й цікавого критика М. С-ча, себто до тих, в “зрадницькому демократизмі” яких переконався ще р. 1906. Хіба міг М. М. на прохання Горького про допомогу місячнику дати йому допомогу “зрадників”?
* * * * * * * * * * *
Кілька слів про загальні враження від особи М. М-ча як людини. Для тих загальних вражень не знайду більш відповідного, більш влучного виразу, ніж той, що подав М. М. Мочульський: “Он был словно создан для того, чтобы его любить”. Надзвичайно лагідний, добрий, з високо розвиненим інтересом до кожної людини, з якою стрівався, з уважністю до її духовного світу. В годину, мабуть, душевної непогоди писав якось до Мочульського: “Хоч мені й соромно, але мушу признатись, що більше люблю природу, аніж людей”. Але в усіх його стосунках з людьми завжди рівним світом пломеніла щира любов до людини, інтерес до її інтересів, активне бажання кожному щось приємне зробити, втішити засмученого теплим словом, підбадьорити того, в кого помічав занепад настрою. Любив товариство (див. спогади В. Гнатюка), в товаристві був веселий, мав охоту до милого дотепного жарту. Свідчення одного київського журналіста з приводу 75-х роковин з дня народження М. М-ча, ніби ніколи не сміявся, не відповідає дійсності. Звичайно, у кожної людини бувають настрої, в яких “не сміється”, не сміявся, крім випадків такого настрою, ще у випадках, коли слабував або коли в товаристві, що його оточувало, траплялась людина йому неприємна, несимпатична. Тоді замикався в собі і не то не сміявся, а небагато й говорив.
Не любив запальних дискусій і суперечок, по-перше, певний був того, що вони нікого ніколи не переконують, а по-друге, може й тому, що, відчуваючи недостатність своїх теоретичних знань, не хотів відчути безпорадний стан браку аргументів. Не любив суперечок і з скромності, і з гордощів.
Любив дітей взагалі, а своїх, звичайно, міцно й ніжно. Улюбленицею його, здається, була дочка Оксана.
На закінчення маю подати кілька відомостей з наших бесід про його твори та про літературу взагалі. В першу чергу мушу зазначити, що розмова про оповідання “Сміх” свідчила невірність, невідповідність дійсним намірам автора тої інтерпретації твору, яку тепер йому дають деякі критики, що вважають його сатиричним викриттям “зрадницької природи лібералізму”. Перш за все “ліберала” в творі зовсім нема, бо Чубинський, його герой — зовсім не ліберал, а в чому його реакційне “єство”, як він нібито ховає за “ліберальним фразерством”, ніхто досі не пояснив, бо це… навряд щоб і можна було зробити. Пригадати досить згадки Чубинського про свій мітинговий виступ: “Промова, здається, удалась йому. Йому вдалось так просто і яскраво змалювати протилежність інтересів тих, хто дає роботу, і тих, що мусять її брати, що навіть самому ця річ стала яснішою. І коли йому плескали, він знав, що то б’є в долоні розбуджена свідомість” (курсиви мої. — М). Де ж власне тут лібералізм? З розмов з М. М. знаю, що в образі Чубинського він змалювати хотів соціал-демократа, яким собі такого тоді уявляв, щирого революціонера, ідейного друга тих, що “мусять роботу брати”. І гвіздком твору для автора було не сатиричне виявлення “реакційного єства” його героя, а трагедія фатального непорозуміння між ідейним другом працюючих і одним з представників працюючої маси, якого він таки для себе й сім’ї експлуатує. Розуміння цього конфлікту робить таке враження на Чубинського, що він забуває всю небезпеку, яка висить над його і сім’ї його головами, і в розпачі кричить, кілька разів повторює: “Чом вона не страйкує?” (викрик зовсім непотрібний в разі вигаданого сатиричного завдання), вже не уникає небезпеки, а йде їй назустріч.(7) Не раз у бесідах, звертаючись до теми оповідання, М. М. болісно прикладав відносини свої власні до ситуації “Чубинський — Варвара”. “Ми робимо все, щоб нашій служниці можливо полегшити стан, та все ж експлуатуємо її робочу силу за б чи 7 крб. на місяць, а більш платити не можемо, вона обслуговує своєю нелегкою працею мою сім’ю, хіба ж не експлуатація? І хіба я певний, що наша служниця не може вибухнути сміхом Варвари? А в тому, що вважає нас “панами”, бо й чув: так нас називає, певний”. І хто з найщиріших революціонерів в умовах тодішнього життя хоч і до якоїсь міри не був у стані ситуації “Чубинський — Варвара”? Тільки лицемірство могло не зазнавати того болю з цього приводу, яким М. М. болів і мені в розмовах в тому признавався. Тим-то й добре розумів розпачливий крик Чубинського серед великої небезпеки: “Чом вона не страйкує?”
Про “Цвіт яблуні” розповідав, що деякі родичі, прочитавши новелу, певні були, що втратив дитину, й намагались поінформуватись, хто, власне, з дітей його вмер?
Щоб все скінчити з викриванням “зрадництва” лібералізму, доводиться згадати деякі розмови з М. М., більш-менш сполучені з оповіданням “Коні не винні”. Не раз висловлював мені думку, що, власне, даремно говорять про “зрадництво” лібералів, коли в дійсності справа стоїть так, що маємо діло не з “зрадництвом”, а з вірністю лібералізму своїй недокрівній і половинчатій ідеології, якій би зрадив він, коли б не пішов тим шляхом, за який обвинувачують його в зрадництві. Мав у “чернігівський період” стосунки й гарні відносини з багатьма місцевими “лібералами” й багато за що в їх роботі поважав їх, особливо високо ставлячи щирість і часом навіть мужність декого з них. Але пригадуючи французьке прислів’я “Найгарніша дівчина не може дати більше того, що має”, вважав за несправедливе вимагати від лібералів більш того, що вони “мають”, а мають вони, звичайно, небагато і в основних пекучих проблемах соціального і політичного порядку, що їх радикального розв’язання вимагає життя, безсилі й нікчемні. Образ Аркадія Петровича Малинки, казав мені, склався в нього з різних рис, які спостерігав у кількох дідичів, що з ними стрівався, й завжди дивувався м’якотілою нікчемністю, абсолютним неробством і порожньою белькотливістю, не раз сентиментально пофарбованою у цих жалюгідних персонажів. Оточення ж Аркадія Петровича — все живі люди, М. М. і називав мені кожного з них, та пам’ять моя того не зберігла. Жодного “лібералізму” в образі пана Малинки М. М. не вбачав, бо смішно навіть говорити про якусь “ідеологію” Аркадія Петровича, цього модернізованого нащадка Манілова, або варіацію його образу. Всерйоз про ню говорити не можна. Образи “лібералів” взагалі мало цікавили М. М. в його творчості, зовсім не “ліберали” — люди з оточення Аркадія Петровича, п. Адам (“Дебют”), п. Микола (“Поєдинок”). В них більше крові й м’яса, ніж в ліберальних ефемеридах, яких життя має виблинути як тих, що не холодні й не гарячі. Не тільки персонажі з оточення Аркадія Петровича, а й багато інших персонажів з портретної галереї Коцюбинського: вже названі п. Микола й п. Адам і не названа жінка останнього п. Констанція, і дочка Анеля — все живі люди, і всі вони свідчать про незвичайну, виключну вмілість письменника конкретний життєвий матеріал підносити до рівня художнього узагальнення, до якості того, що звемо “художнім образом”.
Літературні смаки М. М. більш-менш відомі. З свого боку можу посвідчити, що дуже любов скандінавських авторів, особливо Кнута Гамсуна, Стрінберга. З останнім все мріяв познайомитись, для чого збирався їхати до Стокгольма. Недуга не дала здійснитись цим мріям, як і багатьом іншим (напр. подорожі Волгою, одвіданню Петербурга для вивчення життя великої газети і т. п.). Мав надзвичайну жадібність до поширення своїх життєвих спостережень ще навіть тоді, коли вже був зовсім знесилений недугою. З французів особливо любив Мопассана.
З української літератури, крім вже вищезазначеного, надзвичайно високо ставив творчість Ольги Кобилянської, її романом “Земля” дуже захоплювався. З ним і мене познайомив, давав прочитати книжку і радів, коли дізнався, що твір мені подобався. Закоханий був у Стефаника. Його стислі, лапідарні оповідання вважав за неповторно сильні у всесвітній літературі. Франків “Мойсей” був одним з його удюбленіших творів. З оповідань Франка особливо милувався “Щукою”. Не раз казав мені: “Як читаючи “Холстомера” Л. Толстого, не міг я одійти від враження, що автор колись конем був, так “Щука” дає мені враження, що милий Франко плавав собі десь у річці поміж щуками”. В моїй присутності сказав це самому Франкові (вже зовсім зруйнованому хворобою), що того дуже втішило. Посміхнувся й після короткої паузи сказав: “Еге, я уважно стежив за їхнім життям. Часами лежав десь у лозах на березі, приглядаючись, що там робиться в глибині”.
Не дуже високо ставив Нечуя-Левицького, школу якого колись пройшов на початку своєї літературної роботи. А високо розцінював Панаса Мирного.
Винниченка вважав дуже талановитим, але позбавленим почуття міри, без керма, дезорієнтованим в стихії, яку називав “леонідо-андрєєвщиною”. Розповідав мені, що Вол. Кир-ч, викладаючи йому детально свій задум великого твору з потворною фантастикою і безкраїм цинізмом деяких образів, висновків, парадоксів, звертався з проханням поради. “Я — казав мені М. М., — визнав, що все дуже сильне, щасливо задумано, глибоко відчуто й талановито виконано, але з ризикованою й часом цинічною софістикою, і не порадив твору друкувати в такому вигляді”. Оскільки пригадую собі, Винниченко поради М. М. послухався і твору того не опублікував.
З російських письменників, крім такого “велетня”, як Л. Толстой, зачитувався Достоєвським, а з нових письменників найбільш любив Чехова й Горького.
Якось прочитав мій маленький нарис “Короткое свидание”, надруковане в місячнику “Всемирный вестник”, і з того часу не давав мені проходу з проханням і умовлянням звернутись до писання укр. мовою. До розмов на цю тему звертався при кожному побаченні й дуже був задоволений, коли я послухався його поради, коли я дав десятка півтора дрібних оповідань і нарисів укр. мовою, то тим зобов’язаний виключно в буквальному сенсі слова тиску з боку М. М-ча. Тому-то в тяжкий “воєнний” час, коли книжка українська майже увірвала своє існування, я зібрав головніші свої оповідання і випустив їх збіркою, присвяченою пам’яті М. М. (Петроград, 1916 р.) Перші мої українські твори з’явились у друку ще за життя М. М., і я мав щастя почути від нього хвальну оцінку.
Мих. Могилянський
25/ІІ — 1/ІІІ — 1941 р.
ПРИМІТКИ
1. Років через 16 під час, коли я перекладав матеріал для ІІ тому творів М. М. для видання у видавництві “Знание”, сам автор іменно як “без краю скучне” з одчаєм характеризував ту повість, але я тоді вже з тою самооцінкою не погоджувався і в кожнім разі вважав повість цікавою і важливою для творчої біографії письменника.
2. М. А. Дейша-Сіоницька була дочкою чернігівської міщанки, що торгувала на базарі салом, і молодою дівчиною допомагала в тому матері. Коли виявилось, що в неї сильне й приємне сопрано, хтось із чернігівських меценатів дав їй змогу вчитись в Петебурзькій консерваторії, по закінченні якої мала великий успіх на оперній сцені. Коли приїздила до Чернігова, часто там концертувала.
3. Звичайно, в такому місті, як Чернігів, де обивателі знають один про одного все, — аж до того, хто що їсть, й цікавляться “перемивати кісточки” ближнього, — в оточенні майстрів цього діла навіть з кіл, не чужих українській літературі, роман Коцюбинського не залишався “секретом” і викликав немало зовсім дурних пліток.
4. Кожну участь в тій чи іншій українській акції вважав М. М. своїм обов’язком; цим, до речі, пояснюється і його співробітництво в “Раді”, з убогої провінціальщини якої вболівав, але ж вона була довго єдиним органом укр. слова на російській Україні, як же міг він не допомогти тому “слову”? З тієї ж причини багато сил віддав роботі в зовсім вбогій чернігівській “Просвіті”, від чого його звільнило адміністративне свавільство губернатора, що наказав тій “Просвіті” з своїх членів виключити найбільш видатних людей, в тому числі М. М.
5. Відношення з ним спотворені, викривлені в повісті Смілянського “Коцюбинський”, над чим тут спинитись детально не можу. На жаль, в цій повісті, що мала завдяки деякій літературній жвавості оповідання певний успіх, багато неприпустимих фактичних помилок (в 1890-х рр. ще працює ІІІ-й відділ канцелярії його величності, ліквідований р. 1880, Коцюбинський хвилюється з приводу “розгону” ІІІ-ї Держ. думи, Бунін в 42 роки ще “зовсім молода людина”, років на 10 молодша за Горького і т. д.), яких можна було не зробити, заглянувши хоч би в “Малую Сов. Єнциклопедию”, а гірше тих помилок істотне викривлення образу письменника. Один тільки приклад побіжно. У Горького на Капрі в компанії російських письменників читають нову річ Л. Андрєєва “Сашка Жигулев”, і ледве читання скінчено, перший зараз же бере слово М. М. і оголошує: “Слабо” і т. д. Для виключної скромності М. М. при його обережному змаганні в складанні оцінок бути справедливим, чому вони в нього складались завжди повільно, після довгого всебічного обміркування, в компанії до того ж мало знайомих людей щось подібне було абсолютно неможливе. Істотно спотворені в повісті відношення письменника з жінкою, і самий образ останньої подано неправдиво і незгідно з дійсністю.
6. До речі, називаючи “Раду” “органом українських реакціонерів”, І. Стебун виявляє відсутність у нього історичної перспективи (для тих часів “Раду” характеризувати так можна тільки припускаючи помилку в діалектичному мисленні) і до того ж, мабуть, не дає собі відчиту, що тим і М. М. зачисляє до “реакціонерів”, адже ж, хоч і небагато, а все ж співробітничав він у “Раді” і ім’я його стояло в списку осіб, що беруть ближчу участь у газеті, а такої ідейної підтримки М. М. ніколи, в жаднім разі, не дав би “органу реакціонерів”.
7. О. Лейтес, теж вважаючи Чубинського за викритого Коцюбинським “ліберала”, закидає йому буржуазне боягузтво, трусість. Не бачу в тому лицемірства й вірю, що сам т. Лейтес дуже хоробрий, але, вважаю, закид його пояснюється молодістю автора, який не пережив того справжнього жаху, що в ньому року 1905 по “конституції” опинилась радикальна інтелігенція глухих міст, де адміністрація й поліція не тільки віддали її на поталу чорносотенцям, але останніх і провокувала до кривавої розправи з “революціонерами”. Признатись, думаю, що в тій обстанові й т. Лейтес не виявив би особливої хоробрості, відчувши, що захисту від темних сил нема звідки сподіватись.