Михаил Могилянський
ІДЕОЛОГІЯ СЕПАРАТИЗМУ
(“День”, неділя, 4 серпня 1913 р., с. 2, № 207.
Від нашого кореспондента)
Cучасне становище українства в Росії породжує серед галицьких українців не тільки активно-вороже ставлення до самої думки про те, що на стовпцях нашої спесифічно-патріотичної преси підноситься, як “визволення під’яремной Русі”, але й тенденції до культурного сепаратизму, ворожнечу до будь-якого культурному впливу, що йде з Росії. Ці тенденції оформлюються і розвиваються в певного роду систему поглядів і подаються, як “всеукраїнські” гасла, певному успіху яких як таких сприяють і загальне зростання української національної самосвідомості, і культурно-політична обстановка, в якій це зростання відбувається. Яскравим виразником зазначених тенденцій є недавно вийшла у Львові брошура — збірник (видання національно-демократичної газети “Діло”), під загальним заголовком “Russica”. Мета ії, як повідомляється в передмові, — “критично поставитися до плодів російського духу”. Мета ця має, мовляв, першорядне значення для українців російських, що живуть не тільки в російській неволі, а й під гнітючим впливом (що почасти добровільно допускається) російської культури. Для українців австрійських ця критика теж надзвичайно важлива, бо на них впливають не тільки зносини зі своїми російськими земляками, а й російська література. “Російська — це значить не тільки “русская”, а й російська — польська і, насамперед, російська — українська”. “Вже можна говорити про небезпеку придушення впливами російської культури впливів культури західної, з якою ми досі пов’язані”. Як наочний приклад, автор передмови — редактор збірника, — нагадує про те духовне спустошення, яке залишає в головах нашої молоді читання більшості творів Винниченка, — цього найталановитішого профана житейської філософії “грядущего хамства” російського.
Провідною статтею збірника є стаття п. Д. Донцова “Модерне москвофільство” (російські впливи на українську психіку). Стаття ця — пристрасний протест проти національного “гермафродитизму” значної частини української інтелігенції і проти її “рабського ідолопоклонства” перед російською культурою. Вплив останньої, на думку Донцова, делеко не такий “рятівний”, як це зазвичай думають. Можна навіть стверджувати зворотне. По-перше, цей вплив відриває українців від безпосереднього контакту з європейським культурним світом. По-дгуге, він приводить до того абсолютного нерозуміння суті соціально-політичних явищ, що так характерно для країни з нерозвиненим політичним життям і так фатально відбивається на всій ідеології сучасного українського міщанства. Нарешті, спесифічні риси “русского духа”, як соціальні цінності, — мають “безсумнівно негативне значення”. Твердження, що російська культура, і особливо література, є провідником у маси ідей соціальної рівності і демократизму, потребує серйозних уточнень. Солодко-сентиментальне ставлення до “меншого брата”, вищою мірою для останнього образливе (народницька література) і апофеоз некультурності (Л. Толстой), — ось один полюс російської літератури. Апофеоз босяцтва (не пролетарства!), тобто тієї ж некультурності (М. Горький) — ії другий полюс. Фатальний вплив духу російської культури на всю вирослу на ній інтелігенцію Росії, можна спостерігати на кожному кроці. Спостереження в цій царині п. Донцова підтверджують: польська газета “Nowa Reforma”, професор М. Здзеховський, Maurice Baring і… “Вехи”. Посилання на “Вехи” особливо пікантні, якщо пригадати, що думки з українського питання П. Б. Струве і для Донцова, і для багатьох з ним у цьому згодних є “прообразом” майбутнього ставлення ліберально-демократичної Росії до українства. Коли треба залякати українців картиною того, що цекає їх “навіть у ліберально-демократичній Росії” — цитують думки П. Б. Струве. Але на його ж авторитет (“Вехи”) посилаються, коли хочуть переконати в негативному значенні “русского влияния”! Як додаток до статті пана Донцова, “Russica” містить дві статті Карла Нецеля (“Духовні ланцюги сучасної Росії”, “Гуманність і свідомість права в Росії”) і статті М. Здзеховського (“Русский максимализм”), що дають критику “русской” громадськості (“русского духа”, як висловлюється п. Донцов) у дусі “Вех”. Окремо стоїть стаття М. Нордау “Паризьке дно”. У пошуках аргументів для обгрунтування гасел — les von Russland! —видавці збірника не погидували й такими: “Паризьке хуліганство — це запізнілий плід м’якості до ворогів суспільства, занесеної з Росії. Сучасна багата подіями газетна хроніка лиходійств є далеким відгомоном літератури Достоєвських, Толстих і Горьких” (Нордау, “Russica”, с. 115); не погидували закінчити збірник виявом радості цитованого публіциста з приводу здійснюваного вже “повороту” у суспільній думці: “присяжні відвикають уже в душі чи привселюдно просити прощення в обвинувачуваних лиходіїв за гріхи суспільства перед бідними безневинними жертвами існуючого ладу. Судді знову виносять смертні вироки, влада застосовує закон, а Дейблеру знову довелось пустити в хід свою машину”… (с. 118). Чи до цього від “солодкої” російської сентиментальності кличуть українців ідеологи антиросійського руху? Звичайно, не в обгрунтованості і переконливості аргументів ідеологів цього руху слід шукати пояснення його деяких успіхів: останні пояснюються зростаючою національною самосвідомістю українства і постійною денаціоналізацією (обрусінням) значних кадрів української інтелігенції. Є воно, таким чином, плодом, з одного боку, — зростання українців, і з другого — ненормальних умов, у яких це зростання відбувається, умов, що породжують національний песимізм і шукання героїчних засобів. Життя, слід гадати, подолає цю хворобу росту… “Вся західна культура йде на російську Україну — via Петербург або Москва, — каже п. Донцов, — віра в єдинопорятовність російської культури закриває нам дорогу до першоджерела будь-якої вищої культури — до Заходу…” Ще Драгоманов гаряче переконував своїх земляків учитися європейских мов, аби мати можливість черпати з “першоджерела”: “віра в єдинопорятовність” — взагалі тільки полемічний випад. Якщо via Петербург або Москва є єдиною, по якій “йде на російську Україну” західна культура, то чи не буде культурною небезпекою відмова від цього шляху? Ствердну відповідь на це питання ми чули, між іншим, нещодавно на “всеукраїнському з’їзді студентства” у Львові, на якому один оратор поділився з аудиторією своїм спостереженням, що останнім часом часто москвофільська молодь буває розвинутішою і культурно вищою за українську, бо перша черпає з російської культури, якої починає цуратися остання. “Доріг до першоджерела”, тобто знання європейських мов ще менше на Україні російській (хоч у Галичині польська й німецька мови засвоюються в школі). А тому так мало підстав до перегляду придатності драгомановських методів: via Петербург чи Москва. Драгоманов вельми успішно сприяв і культурному, і національному розвитку обох частин України. Сучасне українство стоїть вже на такій стадії розвитку, що можна стверджувати позитивно, — жодний культурний вплив, зокрема і вплив російської культури, не загрожують йому небезпекою денаціоналізації. Взагалі сучасна європейська культура, при перехресних впливах загального обміну цінностями, — єдина: національні тільки форми, чи способи її засвоєння окремими народами, способи їхнього прилучення до культурної творчості, самі процеси останнього… Українці, котрі виробили ці форми і способи, є тому нацією, а не етнографічною масою, і боятися їм “русского влияния” немає жодних підстав, — і воно веде їх до культурного і національного піднесення…
Львів, червень, Мих. Могилянський.