Михаил Могилянський
“Самовизначення і сепаратизм
(“Речь”, 1913, № 331)
Наприкінці червня я писав у “Речи” (№ 174) зі Льлвова про “всеукраїнський з’їзд студентства”, намагаючись у своєрідних умовах галицької української політики за останні роки знайти пояснення націоналістичних тенденцій, які дедалі більше забарвлюють цю політику, і розкрити причини “безсумнівного ухилу з’їзду в напрямку безоглядного авантюризму”.
Таким “авантюризмом”, з мого погляду, особливо була поведінка націонал-демократичних політиків, керівників з’їзду, що в приватній розмові зі мною характеризували гасло “самостійної” України, як зітерту монету, без реального значення і, однак, штовхнули учасників з’їзду, котрим важко було розібратися в оцінці реального змісту політичних гасел, запропонованих у доповіді п. Донцова, до схвалення цих гасел, як чергових національних завдань.
При цьому сепаратистичні гасла п. Донцова я назвав “політичною маячнею” і висловив своє переконання, що українці російські “ані найменшою мірою цим гаслам співчувати не можуть”. З приводу червневої статті в листопадовому номері Львівського органа українського студентства “Шляхи” п. Донцов вибухнув потоком непристойної лайки проти “Речи” і особливо проти мене. Особистий випад проти мене, зроблений тоном, що свідчить про неповагу до друкованого слова, я залишив би без відповіді. (Насправді чи можлива полеміка з автором, що принижується до таких рядків: “Як і слід було чекати, добродії-кадети погидували самі взятися за роботу “Киевлянина” і “Нового времени” і тому доручили знищувати сепаратизм у своїй газеті… українцю п. Могилянському. Останній виконав своє завдання, а тому, звичайно, задовольнить своїх хдібодавців”). Але в інтересах усунення тих непорозумінь, які полягають у нерозумінні питання через незнайомство з ним, доводиться сказати кілька слів. п. Донцов обурюється тим, що “Речь”, орган тієї партії, лідер якої зламав стільки пер в обороні “права націй на самовизначення”… на Балканах, узяла на себе завдання, що становить одне з головних завдань російської чорної преси — відшукувати український сепаратизм і там, де він є, і там де його немає”. Мені самому кілька разів на сторінках “Речи” доводилося протестувати проти цієї звички “чорної преси”, вказуючи на те, що “український сепаратизм” є плодом фантазії. Однак, у доповіді п. Донцова сепаратистичні гасла були проголошені і “відшукувати” їх не було жодної потреби: весь зміст доповіді присвячений їхньому захисту і обгрунтуванню. Зрозуміло, що критичне ставлення до цих гасел, навіть визнання їх “політичною маячнею” ані найменшою мірою не є запереченням “права націй на самовизначення”. Слід при цьому сказати, що і “право націй на самовизначення” не є якимсь фетишем, що недопускає критики: нездорові умови життя нації можуть породжувати нездорові тенденції в національному самовизначенні, і розкривати останні — ще не значить заперечувати право націй на самовизначення. З якої ж речі говорити про таке заперечення з приводу негативного ставлення до гасел доповіді п. Донцова, хоча б і схвалених з’їздом галицького українського студентства? (У моїй статті була зазначена вся недоречність схвалення галицькими студентами гасел для українців російських, котрі фактично цим гаслам не співчувають). Зі статті п. Донцова я довідався, що свого часу з приводу моєї статті соціал-демократична “Рабочая правда” вдалася в те непорозуміння через незнання питання, можливість якого вище мною зазначено. “Рабочую правду”, звичайно, надихало не тільки незнання, а й “влечение — род недуга” — викривати реакційність кадетів. Мою статтю соціал-демократичний орган назвав “справжнім шовіністичним нападом на українців за “сепаратизм”. (У п. Дончова, як це може бути невідомо моїм викривачам, сепаратизм проповідується без жодних лапок). Це вже воістину з хворої голови на здорову: вся моя “засуджена стаття” є протест проти шовіністичних тенденцій галицької української політики і соціал-демократа п. Донцова. П. Донцов вважає “характерним” те, що “шовіністичний випад “Речи” належним чином затаврувала лише російська соціал-демократична преса, — а “українська” соціал-демократична преса в Росії залишила статті п. Могилянського без відповіді, надавши буржуазній українській пресі безкарно популяризувати думки конституційно-демократичного нововрємєнця”. Українські соціал-демократи інформовані в питанні трохи більше “Рабочей правды” , і з приводу виступу п. Донцова на львівському студентському з’їзді вони зробили трохи більше того, що їм приписує п. Донцов, — вони не тільки “лишили без відповіді статті п. Могилянського”. “Рабочая правда”, якби більше піклувалася про правду, вже в моїй статті могла прочитати, що “одиноким протестом” проти гасел п. Донцова на з’їзді був “голос українських соціал-демократів, котрі заявили, що думка доповідача п. Донцова не є думкою української сочіал-демократії, яка не прагне до реалізації “самостійної України”… На цьому, однак, справа не зупинилася, і невдовзі після з’їзду редакція марксистського журналу “Дзвін”, діяльним співробітником якого був п. Донцов, заявила, що не “вважає більше можливим мати п. Донцова співробітником”. Дуже близько до моєї критики (навіть у висловах) підійшли й інші українські публіцисти демократичного табору: М. Кушнір у 2 числі “Українського студента” писав: “Хто живе в Росії, той визнає всю химерність перспектив, широко намальованих для Росії п. Донцовим”. Публіцист марксистського напряму В. Садовський у “Украинской жизни” закінчив свій відгук про доповідь п. Донцова так: “Відзначемо те глибоке почуття подиву, яке викликала в нас пропозиція певнної тактики п. Донцовим, громадська фізіономія котрого за його попередньою літературною діяльністю визначилась цілком виразно. Не те дивно, що для українства знаходять єдиний рятівний рецепт у зверненні на шлях міжнародних авантюр, — приклад такого прожектерства ми знайдемо майже в будь-якому національному русі, — дивно те, що свої плани він хоче нав’язати українській демократії… Сміємо сподіватися, що шляхом, указаним п. Донцовим, українська демократія не піде”. “Думки конституційно-демократичного нововрємєнця”, як мене уїдливо атестує п. Донцов, цілком поділяються в українському демократичному таборі різними напрямами. Самовизначення української нації, наскільки про нього тепер можна говорити, не бере того курсу, який здається єдинорятівним п. Донцову. В кожному разі критика “рецептів” п. Донцова нічого спільного із запереченням права націй на самовизначення не має.
Мих. Могилянський”